Мирослав Кабаль, Закарпаття онлайн.БЛОГИ 29.04.2011 07:50

Розвішування червоних прапорів - абсурд, чи провокація?

Взято з інтернетрів. Автор невідомий. Після того, як 260 карточок у Верховній Раді прийняли рішення про використання під час святкувань 9 травня поряд з Державним Прапором України т.зв. "прапора перемоги" соціальними мережами покотилась хвиля закликів до націоналістичної молоді зривати і спалювати "червоні ганчірки". Частково ці заклики поширюють обурені "гарячі голови", а частково провокатори, які добре знають що роблять. Тому, хотілось би більш глибоко вникнути в те, що відбувається. Наші законотворці пишуть: "Прапор Перемоги є символом перемоги радянського народу і його армії і флоту над фашистською Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни. Зовнішній вигляд копій Прапора Перемоги має відповідати вигляду штурмового прапора 150-ї ордену Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії". Абсурдність формулювання доводить в своїй статті "Фальшивий прапор фальшивої перемоги" відомий історик Сергій Грабовський. Зокрема, він відзначає, що "насправді ніякого такого прапора ніколи не існувало. Було дев'ять однакових копій прапору СРСР, виготовлених у польових умовах під час боїв за Берлін політвідділом 3-ї ударної армії. Їх роздали у дивізії: яка перша прорветься до району Рейхстагу, та і підніме прапор". Історик наголошує на тому, що "те, що офіційно зветься "Прапором Перемоги", насправді є продуктом радянської пропаганди. І саме цей продукт буде вивішений по всій Україні не тільки 9 травня, а й у будні дні – біля різного роду меморіалів, "вічних вогнів", музеїв тощо. Саме цей продукт законодавчо закріпила – вслід за російською Думою – Верховна Рада України на чолі з істориком КПРС Литвином. Що ж, тупий тоталітарний монстр повертається". Подібної думки дотримується також історик і політолог Олександр Палій: "Влада підтримує вивішування на державних установах радянських прапорів. Тобто прапорів держави, яка в співпраці з Гітлером розпалила Другу світову війну, на виконання угоди з Гітлером окупувала низку східноєвропейських держав та протягом перших двох років Другої світової залишалася вірним поплічником гітлеризму... Своїм рішенням парламент дав зелене світло героїзації гітлеризму..." Але невже влада не розуміє скандальність і неоднозначність такого рішення. Рішення, яке не підтримує половина держави і яке лише поглиблює розкол між Заходом і Сходом держави. Повернення червоних прапорів негативно сприймуть також держави Центральної і Східної Європи - Прибалтійські держави, колишні члени соцтабору, які є членами Євросоюзу. То кому ж вигідне таке рішення ВРУ? Багато політологів наголошують на тому, що "прапороносна дискусія" покликана відвернути увагу людей від економічного становища України. Краще нехай вони сваряться на різному сприйнятті історії. Завідувач відділом етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАН України Юрій Шаповал заявив, що робиться "у черговий раз ставка на розкол суспільства... Щоб не було ніякої уявно-віртуальної монолітної України. Це знову поділ на "чистих" і "нечистих" ветеранів. Це знову поділ на "чужих" і "своїх"..." Історик додав: "Я взагалі б кардинально поміняв акценти цього свята. Це ніяке не свято Перемоги, а день пам'яті". Юрист Олександр Северин у статті "Не думай про червоне" наголошує, на добре продуманій в Москві провокації і закликає бути розумнішими за ФСБ. Зокрема він пише: "Можливо, це занудьгували у Москві два кремлівські карлики і, відтак, їм захотілося розвеселих для них телекартинок з України: вуличний безлад, ненависть, розкол, можливо - кров. Замість зростаючої загальної ненависті українців до регіональних пацанів та підрегіональних підпацанників, замість об'єднання у протирежимному спротиві – ненависть один до одного через різне ставлення до історичної дати. Ненависть, напевно що, вміло спровокована ззовні та радісно підтримана і розпалювана мандатоносними агентами, ідіотами та кнопкодавами тут... Рефлекторні дії – не завжди найкращий хід, надто вже добре це читається і прораховується провокатором... Нам краще стратегічно перемогти у війні з ідеологією, яку той червоний прапор символізує і з носіями тієї ідеології (та носіями відповідної мімікрії), ніж, подібно до бика кидаючись на червоне, підставлятися ворогу і програти війну" Сергій Грабовський у статті "Провокатори. Природа антиукраїнських провокацій" підкреслює бажання багатьох політиків "демонізувати" Україну і українських націоналістів приходячи до такого висновку: "Оскільки протестний рух в Україні (чи радше друга фаза Помаранчевої революції) неминуче матиме антиолігархічний характер, слід підстрахуватися вже зараз, створивши в частини наших співвітчизників та європейців неадекватне бачення й розуміння того, що відбуватиметься на їхніх очах. Олігархів слід представити як цивілізованих великих бізнесменів, благодійників і спонсорів. Демократів же належить показати як радикалів, націоналістів – як неонацистів, борців із антиукраїнством – як антисемітів, ну а Віктора Федоровича Януковича – як антифашиста України № 1, прихильника багатопартійної демократії та свободи слова, доброго й чесного, хоча в чомусь, можливо, і недосконалого політика, чиї помисли спрямовані до Європи..." Отже, можливо, "прапороносне" рішення є лише частиною великої провокації? Про такого роду провокації Степан Бандера ще в 1951 році у статті "Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби" писав: "Справжньою причиною організованої в світовому масштабі нагінки на націоналізми, в т.ч. визвольні, є намагання промостити дорогу для імперіалістів явних і замаскованих, політичних і економічних... Що вони пропонують? Нівеляцію національно-політичних, культурних та економічних окремішностей ніби-то для вирівнювання між народами, насправді для легшого панування сильніших над слабшими". Все це виглядає дуже символічно, бо лише представники окупаційного режиму можуть вивішувати прапор окупанта. Ним та Георгіївськими стрічками окупант "мітить територію". З окупантом потрібно боротися всіма доступними методами, але не потрібно як бик кидатися на червоне. Крім усього вище переліченого зривання і спалювання червоних ганчірок дасть можливість силовикам пограти м'язами і посадити за грати ще кількох націоналістів. А різні "антифашистські" організації будуть мати оправдання факту свого існування в очах російських та ізраїльських спонсорів. Наприкінці хочеться всім нагадати, що 15 березня 1939 року на Красному Полі українці вперше в світі збройно виступили проти фашизму. І не останню роль в Карпатській Січі зіграли бойовики ОУН. Союз ще понад два роки після того будував "братні" стосунки з Гітлером. То хто ж фашистський посіпака? Прапор перемоги України - не маніакальне криваве полотнище з сатанинською пентаграмою, а гордий червоно-чорний стяг, що символізує любов до рідної Матінки-Землі та готовність за боротися за неї.

БЕРЕЗЕНЬ 1939 РОКУ: свідчення радянської комісії

До Обласної надзвичайної комісії по встановленню і розслідуванню злочинів німецько-мадярських загарбників і обліку втрат, завданих ними громадянам, громадським організаціям, державним підприємствам і установам Закарпатської областівід громадян області надійшло 65000 актів про завдані їм окупантами втрати, а також сотні свідчень, які говорять про масові звірства фашистських загарбників. З перших днів окупації Закарпатської області німецько-мадярськими військами, окупаційні власті почали по всіх округах області вживати масові репресії до українського і єврейського населення, що проявлялися в безмежному поліцейсько-жандармському розгулі.. Одноразово з окупаційними військами на Закарпаття прибула жандармерія, яка при активній підтримці керівників профашистських партій Автономного Земледільського Союзу і так званої руської національної фашистської партії і безпосередній участі мадярсько-фашистських організацій (Собот-Чопот, чорносорочники та інші), створених зрадниками народу на території Закарпатської області ще задовго до її окупації, негайно приступила до насильної мадяризації закарпатського населення і знищення всіх "неблагонадійних" мирних громадян. По всій області були постійно переповнені в'язниці. Ув'язнених не тільки катували і мучили у в'язницях, але без всякого суду масами розстрілювали. Тільки в концтаборі с.Крива, Хустської округи, мадярські фашисти розстріляли і замучили сотні українців. В кривському концтаборі знаходилось понад тисячу громадян української національності. Табір містився в трьох корпусах військового містечка. Він був обгороджений колючим дротом і охоронявся посиленими збройними загонами. Ув'язнені цього табору зазнавали систематичних катувань. Крім катувань окремих людей тут існували і інші способи знущань, наприклад, так звані прогулянки по колу. Вони полягали в тому, що фашистські кати щоденно о 12 годині дня виводили свої виснажені від голоду жертви і катували їх гумовими палицями. Тих, що падали і втрачали свідомість, обливали холодною водою і знову били. Багато не витримували цих катувань і тут же помирали. Крім цього жандарми виводили ув'язнених групами по 40–50 чоловік на берег річки Тиса, в район велятинського мосту і всіх там розстрілювали, а трупи їх кидали в Тису. Тих, що залишалися живими, окупанти відправляли в Ніредьгазький концтабір, де більшість з них були замучені. Трохи пізніше фашистські загарбники організували спеціальні місця в м.Мукачево – "Ковнер", Чинадієво – "Раковці-каштель", Ужгороді, в Перечині і інших місцях, де спеціально навчені цьому ремеслу садисти катували сотні "неблагонадійних" громадян. В 1944 році, після Мараморош-Сігетського процесу над партизанами, було заарештовано стільки людей, що всі в'язниці Сігета, Хуста, Ужгорода і інші були переповнені. Під виглядом партизан військово-польовий суд судив біля 600 чоловік, з яких 34 чоловіка засуджені до смертної страти, решта – до довічного і багаторічного тюремного ув'язнення. У перший день приходу окупантів в село Грушево, Тячівської округи, польова жандармерія, за наказом капітана Золді Ференца, забрала з грушевської церкви (під час богослужіння) священика Купара і повезла його на автомашині в невідомому напрямку. Тепер, на основі свідчень, встановлено, що священик Купар був розстріляний разом із шістьма жителями села Требушан поблизу села Кваси, Рахівської округи. В 1941 році мадярські жандарми заарештували священиків Феодосія Росоха з Волівця і Івана Іваняс з Канори. Після тривалих і жахливих катувань першого з них засудили до довічного тюремного ув'язнення, а другого – на 10 років. В 1942 році жандарми насильно вигнали священика з Синевір Феодосія Горват, який до цього часу не повернувся додому. В 1944 році окупанти заарештували і томили у в'язницях Мукачева, Берегова і Будапешта священика Івана Мучичко. Розглянувши подані окружними і міськими комісіями акти про втрати, завдані громадянам, громадським організаціям, державним підприємствам, установам культури, мистецтва, релігійним общинам, а також матеріали і документи про злочини, вчинені німецько-мадярськими загарбниками, Обласна надзвичайна комісія, на підставі документів, актів розслідувань, підтверджених численними свідченнями, розкопками масових місць поховань і актами судово-медичної експертизи встановила: 1. За розпорядженням колишнього фашистського угорського уряду – міністра внутрішніх справ Ярош і статс-секретаря Чакій, при активній підтримці керівників партії Автономний Земледільський Союз і руської національної фашистської партії по всій території Закарпатської області були створені так звані гетто, куди було зігнано 94.736 чоловік єврейського населення, з яких потім в гетто, концтаборах Кам'янець-Подільська, Освенціма, Дахау, Беркенау, Ніредьгазі, Шарош-Поток, Врю-Лопош та інших знищено 85.507 чоловік. 2. Мадярсько-німецькі загарбники ув'язнили в "трудові" табори 51.073 чоловіка українського населення, яких насильно вигнали в Німеччину та Угорщину в концтабори. 3. В містах і селах Закарпатської області, у в'язницях розстріляно, повішено і замучено (по суду і без суду) 7.440 українців. 4. Таким чином в містах і селах, у в'язницях і в таборах смерті німецько-мадярські загарбники піддали катуванням 145.809 чоловік мирних громадян Закарпатської області, з яких 92.947 чоловік знищили. 5. Матеріальні збитки, завдані громадянам Закарпатської області, становлять 2.400.150.800 карбованців, державним підприємствам, установам і громадським організаціям – 620.567.300 карбованців, релігійним общинам – 12.000.000 карбованців. 6. За неповними даними, німецько-мадярські загарбники відібрали у громадян 78.300 голів великої рогатої худоби, 22.400 коней, 22.000 свиней, 18.500 овець, 98.140 домашньої птиці, 1.128.800 центнерів зерна, 130.000 центнерів борошна, 800.500 центнерів картоплі і овочів, 1.830.400 центнерів фуражу, 95.803 центнери інших сільськогосподарських продуктів, 10.300 різних золотих і срібних виробів; спалили і зруйнували: 10.000 житлових будинків, 12.000 надвірних будов загальним обсягом 4.327.000 кубометрів. Крім того фашистські загарбники пограбували і знищили належне єврейському населенню майно, золоті і срібні вироби, які вивезли до Німеччини і Угорщини. 7. Німецько-мадярські окупанти і їх спільники знищили і вивезли з Закарпатської області устаткування, машини і сільськогосподарський інвентар. Крім того, вони по-варварському знищили лісні масиви і фруктові садки, які належали державним підприємствам, установам і громадським організаціям, вирубали на 30.644 гектарах лісні насадження, завдали шкоди земельним наділам і лісам (копання окопів – укріплень) на площі в 77.020 гектарів, 65 гектарів виноградників, 2.185 садкових дерев. Крім того вивезли 608.452 кубометри ділової деревини. 8. Німецько-мадярські окупанти і їх спільники знищили і частково зруйнували 85 промислово-виробничих будов обсягом 76.138 кбм, 220 шкільних приміщень – 97.779 кб. м, 29 церквів – 16.718 кб. м, конфіскували 82 дзвони вагою 25.007 кілограмів, 190 паровозів, 16 мотовозів, 320 класних вагонів, 2.800 товарних вагонів, зруйнували 104 кілометри залізничного полотна, 97 мостів довжиною 5.872 погонних метри, 84 вокзали і станційних приміщень, 13 тунелів довжиною 1.140 метрів, 9 дизелів, 2.200 різних верстатів, 105 апаратів "Морзе" і "Юза", 47.013 томів книг, 5.000 селянських возів, 12.000 комплектів збруї і 13.000 шт. іншого сільськогосподарського інвентаря. 9. На підставі поданих актів окружними міськими і сільськими комісіями Обласна надзвичайна комісія визначає, за неповними даними, шкоду, заподіяну німецько-мадярськими загарбниками і їх спільниками, громадянам, громадським організаціям, державним підприємствам, установам і релігійним общинам Закарпатської області в сумі 3.032.718.100 карбованців. ("Закарпатська правда", №90, 7 травня 1946 р.)

Вважається, і цілком справедливо, що в радянський час діяльність Августина Волошина і його спільників засуджувалася й висвітлювалася в негативному ракурсі. Проте, як свідчить і видрукуваний сьогодні звіт однієї із радянських комісій, який був опублікований у газеті "Закарпатська правда" 7 травня 1946 року, на самому початку Радянський Союз визнавав події березня 1939 року боротьбою з фашизмом, а її учасників називав делікатно "громадянами української національності" або навіть "українськими патріотами". У згаданий звіт, звичайно, увійшли не всі свідчення і дані про Карпатську Україну, зокрема не потрапила туди і заява жителя Ясіня П.Кувика про розстріл 35–40 українців угорськими солдатами у березні 1939 року біля його поля та багато інших. Не виключено, що у матеріалах цієї комісії є ще чимало цінних свідчень про історію нашого краю часів Карпатської України, які сьогодні необхідно було б опублікувати.

Йосип Кобаль, кандидат історичних наук

       Якось, недавно, милуючись зимовими краєвидами Карпат, я помандрувала однією із звивстих вуличок віддаленого живописногоурочища гірського села. Погода була прекрасна, краєвиди самі просилися до фотоапарату. Отак, мандруючи вуличкою в пошуках краєвиду, зупинила свій погляд на вуйках, що поралися біля коней.  

      Одразу помітивши в мені чужинку та ще й з фотоапаратом, старший вуйко відважно попрямував до мене із словами:”Ходіт ід нам паніко”. Чоловік прийняв мене за журналістку напевно тому, що я, виявляється, знимкувала те місце, де раніше була початкова школа збудована ще при чехах, яку чомусь розібрали. Пожурив чоловік теперішню владу, яка „не валовшна (спроможна діал.) збудувати ніч схісного (нічого путнього діал) для села, а  кожен пан лиш для себе стараєси, і тепер вся дітвора мусит ходити бог-зна куди пішки”. Показав вуйко і на дорогу, яку „пани” зремонтували аби-як,  і все зроблене через зиму поруйнувалося. 

       Отак, вислухавши вуйкові жури, довелося його розчарувати і признатися, що я не журналіст і тому не напишу до газети про їхні проблеми.. Зрештою, побалакавши іще трохи, ми прийшли до висновку, що вся та писанина - марна справа. Згадалося, що наші діди були неграмотними, тому не писаниною займалися, а вирішували свої  справи самі, інколи беручи своїх панів за „обшивку” . Зрозумівши, що розмова зі мною марна, вуйко змахнув корбачем, сказав „Вйо” і рушив у своїх щоденних селянських справах.. Я і далі роздивлялася гори, втикані хатками, і вже зовсім по іншому міркувала про місцеві красоти.

      Спробувала уявити собі, скільки часу треба дитині, щоб по снігу дійти звідти до цього місця, де колись була школа, і скільки треба часу, щоб добратися до старої неремонтованої школи в центрі села. Для пішого ходу в одну сторону виходила різниця в добру годину, а  в обидва боки більше двох годин.

     Але повернімося до мого краєвиду. На території, де колись стояла початкова школа, від якої не залишилось і сліду, красувався ще недобудований особняк місцевого ”державника”, в якому, найімовірніше, відриють кафе-магазин. Воно і не дивно, адже місце зручне для такого бізнесу. Отак, повільно спускаючись розбитою гірською дорогою, я  роздумувала про сучасну державну політику. Як далекоглядно думають чиновники від освіти і медицини. Нібито в цілях економії державних грошей прийняли рішення закрити малі школи і медичні заклади в подібних віддалених закутках. Насправді  це привід зруйнувати подібні заклади, щоб на їхньому місці зявилися заклади з продажу алкоголю.

      Посудіть самі, чи відправлять батьки маленьку дитину з такого присілку в непогоду до школи в центрі села? Скоріш за все - ні. Чи побіжать до районної, завжди переповненоїполіклініки люди з такого віддаленого урочища? Навряд. Натомість, вони підутьзапивати свої болячки і біди. А тут уже і місцеві „урядовці” із своїми шинками. Вони добре засвоїли правила управління і зрозуміли - неосвіченим, хворим, п’яним „бидлом” управляти завжди легше, аніж освіченим, здоровим громадянином, що прагне збереження за ним своїх конституційним прав. Адже прийдуть вибори, розсадишелекторат по шинках і  маєш іще один термін при владі.

    А скільки таких місць у богом-забутих населених пунктах  завдяки „далекоглядному” урядуванню табачників звільниться для місцевихурядників-шинкарів? Народ понесе їм свої кревні копійки за пійло і поповнить бюджет - як не державний, то хоча б сімейний такого шинкаря.

     Тільки от забули наші „далекоглядні” урядовці, що „збудувати комунізм” в одній окремо взятій країні неможливо, як і неможливо збудувати рай в одному, окремо взятому дворі окремого чиновника чи шинкаря. Рано чи пізно це закінчиться так як завжди – бідному і голодному все це надоїсть і він візьме пана за „обшивку” і вижене, або, не дай бог, спалить все це. Вже було в нашій історії, що громадою правили шинкарі, а люди пропивали в їхніх шинках майно, душу, а інколи владу. Тільки от прийшов час, і чи то по божій волі, чи за страшним збігом обставин, щезли всі ці шинкарі з нашої землі. То чи далекоглядні наші урядники? Чи все таки короткозорі? Чи вони усі надіються, що український вуйко довго запрягає коні. А він, той вуйко, одного разу не дочекавшись журналіста, запряже коні, візьме корбач і сокиру і таки скаже своє „Вйо”.