Люди в дорослому віці суттєво не міняються, і якщо хтось на «сорок
втором году» не перестав бути блазнем, то це вже назавжди. Що водночас
не означає, ніби самого по собі блазня слід сприймати суто негативно. Я б
зовсім не здивувався, якби якесь комплексне тестування довело, що
Зеленський – розумніший за Януковича, дотепніший за Ющенка і носить у
собі здоровіші аналізи, ніж Порошенко. Тільки все це абсолютно не має
значення, бо проблема не в тому, ліпший він чи гірший за колишніх наших і
нинішніх чужих президентів, а в тому, що блазень у принципі не повинен
обіймати посади президента, оскільки традиційно на нього покладені
діаметрально протилежні функції.
Споконвіку – зокрема і в
колективній культурній свідомості – блазень виконував роль пародійного
двійника короля. Передражнюючи й глузуючи, він висміював владу і в такий
спосіб діалектично її доповнював, слугував їй кривим дзеркалом. І
власне тому переконливо висміяти самого блазня неможливо. Неможливо – в
жанрово-стилістичному сенсі – успішно спародіювати пародію, бо ми тут
неминуче потрапляємо в пастку геґелівської «дурної нескінченності», в
криводзеркальний тунель взаємовідображень, який не веде до жодної
розв’язки й катарсису, тож замість вибуху очисного сміху викликає лише
безмежну нудьгу.
А однак із цього правила – правила, згідно з
яким блазень є пародійним відображенням влади, але аж ніяк не самою
владою, – існує один святковий виняток. Декотрі спеціалісти з розведення
лохів на електоральні голоси твердять, що Зеленський став президентом
завдяки технологіям, використаним на Британських островах у процесі
агітації за Brexit і згодом художньо викритим в однойменному фільмі Тобі
Гейнса. Не буду сперечатись, я в усіх тих соцмереживних тарґетуваннях
нічого не тямлю, а хотів би ще менше. Трохи тямлю натомість у дечому
іншому, а відтак не можу позбутися моторошного враження, що
політтехнологи Зеленського, крім усіляких прагматично-прикладних
методичок, ретельно простудіювали й працю, яка в студентські роки була
для мене літературознавчою Біблією: «Творчість Франсуа Рабле і народна
культура середньовіччя та Ренесансу» Міхаіла Бахтіна.
Центральним
поняттям цього концептуального дослідження є карнавал. Ключовою
постаттю на карнавалі є блазень, а кульмінаційною подією – його
увінчання, тобто коронація, тобто перетворення блазня на карнавального
короля. Як театрально-видовищне дійство, але без поділу на сцену і зал,
на акторів і глядачів, карнавал затягує у свій вир найширші народні
маси, він є беззастережно антиієрархічним і антиелітарним. Інакше
кажучи, карнавал пропонує своїм учасникам: «Ми всі – президенти, зробимо
їх разом!». Кого – їх? Носіїв усього офіційного: влади, цінностей,
уявлень про добро і зло та усталеної картини світу загалом. Карнавал
мовби руйнує суворий космічний порядок і впроваджує веселий хаос,
міняючи місцями небо і землю, тілесний верх і тілесний низ, а також –
короля і блазня, який зводить серйозний, піднесений ритуал до рівня
брутально-матеріального фарсу. Коротше, карнавал – це, як визначає
Бахтін, «світ навиворіт».
Чи є у такого вивертання якась мета? Є. Точніше, була, і то
екзистенційна: циклічно повторювані перед Великим постом «веселі
рекреації» допомагали людині здолати страх і набратися сил, щоби
пережити найважчий, найголодніший період року. А що є найефективнішим
ліком проти страху? Той-таки сміх. Задля сміху карнавал не гребує нічим,
зокрема й такими засобами, як мімічно-жестові та словесні
«непристойності». Славнозвісний нині метод фортепіанної гри Зеленського,
як і його панібратські «чувачки», «факін-отрасль» і решта «бла-бла-бла»
– це типово карнавальні елементи, які б органічно вписалися в роман
Рабле і, не сумніваюся, потішили б самого Бахтіна.
А тепер
пригадаємо собі, з яким завзяттям усілякі «аналітики» звинувачували
Порошенка в тому, що він у своїй передвиборчій кампанії експлуатував
страх і проповідував архаїчні ідеологеми, з яких жартівники-опоненти
спритно склепали пародійний мемчик «армовір». Так, експлуатував і
проповідував, бо уособлював – та ще й у контексті війни з Росією –
офіційну державну владу і не міг собі дозволити поводитись як
карнавальний блазень. Незалежно від усіх своїх плюсів і мінусів він діяв
так, як зобов’язувало його становище, через що і зазнав поразки. Від
моменту, коли Зекоманда – свідомо чи несвідомо – підпорядкувала
президентські вибори карнавальній парадигмі, Порошенко не мав шансів.
Просто тому, що карнавальний натовп між сміхом і страхом не вагаючись
вибере сміх, навіть якщо той сміх – пришелепкуватий, а страх – цілком
обґрунтований.
І в цьому не було б нічого катастрофічного, якби
не одна фундаментальна особливість карнавалу, а саме – його
тимчасовість. Як і кожне свято, карнавал швидко закінчується, після чого
життя повертається у свою буденну колію. На карнавалі, наполягає
Бахтін, можна жити лише за його законами. Але за межами карнавалу ці
закони втрачають чинність, і карнавальна поведінка набуває ідіотичного
вигляду – десь такого, як бумкання фалосом по клавішах на класичному
концерті у філармонії. Чверть століття тому Юрко Андрухович вжив у
«Перверзії» вираз «посткарнавальне безглуздя світу». То ось воно й
настало: карнавал відшумів, а коронований на ньому Зеленський залишився
сидіти на справжньому троні. Залишився – і виголошує промови про
українську свободу й незалежність, про загиблих на Майдані й на Донбасі з
тими ж незмінними кривляннями й інтонаційно-тілесними вихилясами, з
якими у своєму квартальному балагані порівнював Україну з порноакторкою,
готовою «принять в любом количестве и с любой стороны». Хто там
збирався зламати систему? Молодці, вам це вдалося в неосяжних ні для
чистого, ні для практичного розуму масштабах.
P.S. Якщо вірити
Бахтіну, логіка карнавалу є такою, що блазень-король мусить наприкінці
терміну своїх «повноважень» пройти через обряд розвінчання. Тоді з нього
зривають корону, обсипають його найвигадливішими матюками, б’ють,
поливають сечею і вимазують фекаліями. Гаразд, зачекаємо. А заразом і
перевіримо на практиці істинність бахтінських теорій.
Олександр Бойченко