Подорож до Коломиї (продовження / багато букафф)

Ми вийшли з вокзалу та сіли у якусь машину. Arman запропонував спочатку заїхати до магазину за горілкою, а потім приєднатись до інших, які нас чекали на пляжі. Ми зайшли в магазин, взяли пляшку „Біленької” та літр соку.

Таксист або був місцевим, та знав усі шляхи до усіх пляжів, або там взагалі усі таксисти такі, що все повсюди знають. Просто мене здивувало, як легко хлопці пояснили йому, куди саме нас потрібно доставити.

Ще до заходу сонця ми вже були на місці. Я з усіма привітався, усі привітались зі мною, кожен із них представився, але... запам’ятав я лише Мамонта, якого усі називали „Хобот”, та Віталя, той котрий Arman. Не знаю, чому моя пам’ять така розбірлива у тому, що їй в собі залишати. Просто так воно є. Когось я можу пам’ятати усе життя, та навіть через багато років впізнаю на вулиці, а дехто вилітає звідти вже через 2 секунди після того, як назвав своє ім’я.

Ех, скільки було галасу! Усі мене вітали як героя. Але не пригадую, щоб я засмутився. Просто був захоплений розгляданням компанії. Більш за все мене зацікавив Мамонт! То є справжній козак нового покоління! Рокер на 100 відсотків. Дуже відокремлювався від усіх інших. Просто диво якесь. Потім роздивлявся дівчат. Не побачив нічого особливого. Таки собі сіренькі мишенятка, які притискались до хлопців чи щоб не загубитись, чи щоб не побили... Більше я на них не дивився.

А горілка тим часом грілась і про неї, здається забули. Тож, прийшлося нагадувати.
Після перших двох випитих чарок ми пішли купатись. Плавок у мене не було, але це мене зовсім не засмучувало, бо мені пофіг, та можу взагалі без нічого полізти у річку, якщо дуже захочу скупатись.

По дорозі мені щось розповідали про клан, про орків, про те, як тут усі збираються, спілкуються, відпочивають, та проводять разом час. Але я слухав не дуже уважно... по-перше через те, що був босий, та більшість моїх думок була про те, як би не поранити собі ноги, а по-друге, бо просто все це я міг розповісти за них самостійно (-:

Десь через півгодини ми прийшли на узбережжя ... якийсь струмок... чи річечка ... чи просто задовга калюжа... більше схоже на водоканал, бо пляжів не було, а вода обмежувалась лише цементними блоками. Дивовижне поєднання натуральності та застарілих технологій.

За водою я так скучив, що не чекаючи інших, першим стрибнув у ріку... „щукою”... головою додолу... І звісно-ж за це поплатився. Сильно вдарився зап’ястям руки, та щелепою. Настільки сильно, що гадав там і розум втрачу від болю... але не втратив. Просто скористався своїм шоковим станом, набрав повні легені повітря та на повну потужність погріб у бік іншого берегу. Це допомогло перетерпіти перші хвилини, а далі, як завжди, біль вже була майже невідчутна, та не турбувала до тих пір, поки не доторкнешся до пошкодженого місця.

До речі, я не один такий дурень оказався. Слідом за мною пірнув „щукою” ще один.. з місцевих... не розумію, навіщо він це зробив, адже він напевно знав, що там глибина не більш ніж до коліна! Ох, як довго він ще матюкався, ох як смачно!! (-:

Спека не відступала, тож ніхто не поспішав вилазити з води. Усі плескались, пірнали, наскільки це дозволяла глибина (у найглибшому місці мені було по пояс). Потім, трішки втомившись, почали виповзати. Це було смішно! Ноги сковзали по вологому бетону, зачепитись не було за що, приходилось займатись береговим альпінізмом (-: В решті решт усім це вдалось, та ми направились назад до компанії.

І тут нас чекав сюрприз! (-: ГОРІЛКА ЗАЛИШИЛАСЬ!!!!!! ... а ось сік весь випили... взагалі, не залишилось пити нічого, окрім горілки та пива! Що робити? Йорша і зробили! Горілки залишалось це пів бутля, пива приблизно так само. Цю отруйну суміш Біленької із Білим ми стійко випили, та пішли геть з галявини, бо пити та їсти вже не було чого, та й взагалі, усім не терпілося потрапити до Рок-Кафе, на який вони покладали величезні надії, щодо того відпочинку, який усі зможуть там отримати.

Шли ми довго.. занадто довго. Сонце давно сховалось за небокрай, та настала непроглядна ніч. Усі розбились на невеличкі купки по 3-5 людин, та різними шляхами пішли у назначену кафешку. Несподівано зник Арман. Але мене заспокоїли, що він зараз з’явиться. Так і трапилось – через чверть години очікування, він показався, і навіть не один, а з дівчиною і велосипедом.

Велосипед я забрав собі, бо дуже хотів покататись (чомусь, на нетверезу бошку мені завжди охота покататись на велосипеді), але цеп постійно спадала, та я гальмував навіть не встигнув проїхати 5 метрів! Після фігзнаєякої спроби я плюнув на цю справу, та вирішив, що просто не моя доля сьогодні покататись. Арман зітхнув, щось там поколупався, та сів не вєлік сам... І ПОЇХАВ!!! Чомусь у нього цеп не злітав )-: .. Вєлік знов опинився у моїх руках, я дуже-дуже-дуже обережно спробував поїхати, та нарешті у мене це вийшло! Я їздив аж цілих 10 хвилин!!! Встиг доїхати до центра міста, та там трішки покружляти між пішоходами, доки чекав решту.

Нарешті ми потрапили до Рок-Кафе! Мене відразу запросили зайти... але я відчував, що краще спочатку зробити одну дуже важливу річ.... відволік їх увагу, та доки ніхто не дивився (чи мені так здавалося, але в цім нема великої різниці), зняв, та викинув у смітник свої шкарпетки! (-;

Далі усе було чудово – ми здвинули столи, знайшли стільці, замовили пива, та почали голосно наперебій розповідати один одному усілякі розповіді про випадки із свого віртуального життя, й не лише віртуального (-:

За стійкою бара був справжній Дядька! Справжній Мішка! Справжній Рокер! Справжній Бармен! Коротше, він настільки крутий та справжній, що до нього навіть приїжджали з MTV, брали інтерв’ю, і після цього він почав занадто собою пишатись. Але закладу це було лише на користь, бо він став ще справнішим та ще крутішим!

Мені там усе сподобалось! І оформлення, і атмосфера і просто кайф від того, що це було щось більш-менш цивілізоване (-: Я так розслабився, що зовсім втратив контроль над часом, над оточуючими та над самим собою! Пам’ятаю, що я щось комусь розповідав, що хтось щось розповідав мені... Чим не тверезішими усі ставали, тим частіше мене питали, як мені тут подобається... а я вже нічого і не відповідав, просто косо посміхався, у знак того, що мені тут ВСЕ ПОДОБАЄТЬСЯ!

Не впевнений, скільки часу пройшло до того, як у мене увімкнувся автопілот, та мені терміново закортілось кудись додому, до ліжка... Зазвичай, автопілот направляє мене додому ... але тут трапилась невеличка системна помилка – мій дім знаходився за півтори тисячі кілометрів звідси, і ніяким чином я туди не потраплю! Ні на таксі, ані на маршрутці...

Тоді увімкнувся не лише автопілот, а ще й автовідповідач, який кожному зустрічному промовляв одне й те саме: „Пора вже додому! Пора додому!!!”... Першим зі мною погодився той хлопець, який вийшов зустрічати мене разом із Арманом, коли я приїхав.

І пошли ми із ним у темряву ночі... і шли ми довго-довго... і говорив він мені постійно маже те й саме „Вже недалеко, вже скоро.” А я мовчав, бо автовідповідач вже поламався, працюючим залишився лише автопілот, який взяв причепив мене на хвості того доброго парубка, та досить вправно тримав відстань та регулював швидкість руху. І ми усе шли та й шли... містом, лісом, полем шли... через річку перейшли, і все далі та далі.. А потом раптом зупинились!

Олег (здається так звали мого супутника) сказав, що зараз має прийти Арман, та забере мене до себе. Я у знак згоди із ним сів на дорогу (ноги мене вже не тримали зовсім)... і раптом на свою радість помітив поруч таку замааааанливу купку піску. Я приліг на ту купу та став чекати...

Чекати довго не прийшлось. Буквально через півхвилини мене вже підняли та знов повели за собою. Я аж розсердився, що мені не дали відпочити! Після того, як я присів (приліг) на пісок, спати захотілось у сто разів сильніше... Проте ноги вже слухались та нормально мене тримали, що було дуже приємно.

До речі, я тоді вже навіть трішки образився на Армана за те, що він не прийшов мене зустріти та забрати до себе... Куди ми йшли – не мав уяви, але був точно впевнений, що вранці, як прокинусь, обов’язково Арману викажу догану за таку поведінку із почесним гостем (-: Усе ще сподіваючись, що я його побачу, я декілька разів перепитував: „Ну і де він подівся?? Коли він вже прийде?? Але щось не отримував відповіді”...

Зовсім скоро ми прийшли до хатинки. Мій автопілот радісно проскандував її на наявність ліжка, знайшов одне у колі зору, та повів мене туди. Хлопець якимось дивом встиг застелити ліжко за якусь секунду до того, як я бухнувся та вирубився!!! Молодець! Може він і не чарівник, але принаймні дуже добре навчається! (-:

*****************************************************************************************

Прокинувся я досить рано. Не знаю, котра була година, але сонце ще не піднялось високо, тож була приблизно 7-8 ранку. Точного часу я не знав, тому що просто не мав звідки дізнатись. Мій телефон розрядився повністю, та вмикатись більше не збирався не дивлячись ні на які мої умови та благання... Що я там минулої доби із ним робив?! Не пам’ятаю...

Обдивився навколо.. Приємна чиста кімнатка. З якісним ремонтом. Простора та свіжа! Прямо під ліжком я знайшов літровий пак соку! Сливового!!! У всякому разі я так гадав собі. Але перший же ковток з паку впевнив мене, що соку там не було якнайменш тиждень, а сам він просто сповнений звичайною сирою водою. Сушняка я не відчував, тож пити не став. Проте підвівся та пішов досліджувати гостинні апартаменти далі.

У коридорі теж було досить чисто, стояли приблизно 10 пар усілякого взуття, тумба, пара картин... т прохід на кухню. Що стосовно кухні, так я аж позаздрив! Нова вбудована техніка, усе в євро-стилі... Мені вже навіть почало здаватись, що я не в Коломиї, а десь у сусідньому місті, бо дуже усе було не схоже на аксесуари середньостатистичного приватного будинку у районі вдалі від центру!
Але за вікном був город, співали півні, лаяли собаки, а сонце з-за дерев світило прямо у очі. Цей доказ мого знаходження у Коломиї був переконливішим за мої сумніви.

Як би там не було, мені було дуже цікаво, хто ж це такий добрий мене пригостив у себе?! І відповідь не змусила на себе довго чекати! (-:

У сусідній кімнаті, яка служила спальнею, поперек дивану, у одязі лежав... АРМАН!!!!!

.... Мені раптом стало щось так соромно... я зрозумів, що там на дорозі, де я приліг на пісок – я просто заснув, а Арман прийшов, відшукав мене та забрав до себе... І весь цей час, доки ми йшли до нього додому я на нього бурчав, що він гад, забув про мене, та взагалі не дбає про гостів (((-:

Комп’ютер не був вимкнений, я вирішив загладити свою провину за вчорашню поведінку, потягнувся вимикати його, щоб той не заважав Віталику спати... Але... Млин, хто ж знав, що колонки теж увімкнені, до того-ж на всю гучність... і стандартний Віндосовський звук завершення роботи розбудить Віталика, замість того, щоб просто тишком вимкнутись та дати йому доспати?! )-:

Віталь прокинувся.. озирнувся на мене, буркнув „добри ранок” та піднявся із ліжка.


------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Все, вже забагато написав. Решту, про те як мені демонстрували саме місто, знайомили із культурною та безкультурною спадщиною, я допишу наступного разу (-;