Ілюзія Галичини Пару тижнів тому мені пощастило їхати маршрутним автобусом між двома населеними пунктами Львівської області. Тобто, їхав-то він між двома, але по дорозі заїжджаючи в кожне село і містечко, так що вміст пасажирського салону постійно змінювався. В поведінці та розмовах цих людей колоритно проступав світогляд галицької провінції - і треба сказати, що він добряче відрізнявся від того, який у нас в Києві та Центральній Україні приписується галичанам.

Провокатори

10 квітня в Польщі десятки тисяч людей вийшли на вулиці вшанувати перші роковини смерті президента Леха Качинського і тих 95 поляків, які загинули разом із ним в авіакатастрофі під Смоленськом торік. Демонстранти у Варшаві заповнили площу перед президентським палацом і вулицю Krakowskiе Przedmiescie, яка веде від Placu Zamkowego до Nowego wiatu, тримаючи транспаранти й виголошуючи гасла проти чинного польського уряду та його прокремлівської політики.

Але ні провідні польські, ні міжнародні ЗМІ – за всієї своєї багато разів декларованої безсторонності й неупередженості – не дали об’єктивної оцінки масштабів цієї акції.

Чому? З якого дива вільні мас-медіа світу раптом почали чинити ледь не по-совєтськи? Чим загрожувала правда про цю варшавську маніфестацію Європі та Америці, а також певним силам у самій Польщі? Для багатьох загибель Качинського та його однодумців у катастрофі насправді, попри удавані емоції, стала полегшенням. І для Польщі з її західними партнерами, і для Варшави з Москвою (немає жодних перешкод у відносинах між Росією та Польщею), і для всього Євросоюзу з Кремлем. Одне слово, Качинський – власне, брати Качинські – та його «патріотично-архаїчна» політична сила заважали й заважають сьогодні надто багатьом. Їм створили (зокрема, й у польських ЗМІ) якнайгіршу репутацію. Відтак відверта брехня чи недомовки в мас-медіа стосовно варшавської маніфестації 10 квітня – це відгомін такої загальної настанови. Мовляв, не може бути великої кількості поляків, які проміняли б грошові вигоди від дружби з Москвою/Газпромом на якісь там національні честь, гордість, самоповагу та інший старий мотлох (як називають усе це деякі польські постмодерністи). Геть увесь отой психічно нездоровий печерний антикомунізм та анахронічний націоналізм, слава майбутньому, в якому ми житимемо, не обтяжені поняттями «нація», «історична правда», «злочини тоталітаризму», «патріотизм» тощо – житимемо спокійно і весело (усе це теж пишуть у Польщі ті, хто волів би, щоби демонстрації так званих політичних маргіналів 10 квітня узагалі не було).

На жаль, у сучасному світі все ще можна, всупереч засадам, на яких цей світ зріс і стоїть, вибудувати цілу систему брехні та замовчування стосовно того, що є небажаним, незручним або незрозумілим. І якщо такий підхід діє навіть щодо Польщі, яка є членом НАТО та ЄС, шостою за економічною потугою країною Об’єднаної Європи, активною учасницею інтеграційних процесів та оплотом свободи слова Центрально-Східної Європи, то що вже казати про інших. І передусім про нашу країну, яку послідовно відштовхують від Європи, супроводжуючи це збайдужінням до українців як недорікуватої та фактично неповноцінної нації.

Бо ж системи, які діють усупереч загальній логіці історичного прогресу, не виникають самі, не з’являються спонтанно. Вони є наслідком чиїхось цілком усвідомлених (цілераціональних, як кажуть філософи) зусиль, хоча й постають на певному об’єктивному ґрунті, передусім неуцтва, надмірних амбіцій та розумових лінощів загальнонаціонального масштабу.

Утім, там, де є дія, можлива й протидія. Та передусім слід визначити, якою буде та дія, що має на меті деконструкцію і деструкцію об’єктивних процесів.

Нічого нестандартного в ній немає (зрештою, московські спецслужби насправді інтелектуально не такі вже й потужні, вони використовують напрацьовані шаблони) – представити українські демократичні й патріотичні сили, власне, всю опозицію, крім, так би мовити, реєстрової, себто дозволеної владою, як неонацистів, різунів, антисемітів та ворогів прогресу. Звинувачення стандартні, їхня основа закладена ще в 1920-х роках, потім додалися певні новації під час Другої світової війни; схожі карти розіграні й проти покійного президента Качинського та нинішньої польської опозиції. При цьому одночасно здійснюються й провокації з метою викликати різку та не завжди стриману реакцію з боку опозиції всередині України, й ідеологічна обробка певних регіонів та верств населення в потрібному руслі, й максимально гучні акції європейського масштабу.

Ось, приміром, нещодавно в Парижі відбувся круглий стіл на тему «Зростання правонаціоналістичної погрози на Україні як тенденція європейської політики». У ньому разом із делегатами від нашої держави брали участь представники аж 28 країн Європи. Учасники заходу дійшли висновку: вся Європа переживає сплеск ідеології правого екстремізму, але особливе занепокоєння викликає становище в Україні.

Чому? Виявляється, за словами голови Харківської облдержадміністрації Михайла Добкіна, саме в нашій країні «радикальні націоналістичні організації відкрито виступають за героїзацію нацистських пособників, закликають до перегляду підсумків Другої світової війни». А за словами народного депутата Вадима Колесніченка, партія «Свобода» та інші націоналістичні організації відкрито підбурюють до вигнання з країни всіх неукраїнців. Інший регіонал Олександр Фельдман закликав колег із Європи підтримати зусилля українських парламентаріїв щодо посилення покарань за пропаганду неонацистських поглядів в Україні. Ще один нардеп Олег Царьов представив учасникам дискусії видану Антифашистським форумом України брошуру «Цитатник українського націоналіста». У ній зібрані, як заявив Царьов, екстремістські висловлювання Шухевича, Бандери, Тягнибока, Тимошенко, Ющенка; вона буде надіслана посольствам країн Євросоюзу.

А незадовго перед цим у тому самому Парижі відбувся європейський єврейський форум, на якому Віктор Янукович був відзначений нагородою за послідовну боротьбу проти героїзації фашизму. За півроку до цього учасник обох згаданих акцій Олександр Фельдман заявив, що нинішнього українського президента підтримують єврейські організації Америки.

Додамо до цього недавній виступ депутата-акордеоніста Яна Табачника, який не тільки звинуватив 85% журналістів у тому, що вони є лакеями, а ще й запустив у своїй телепрограмі «Честь имею пригласить» політичний кліп, у якому, зокрема, в стилістиці 2004 року ототожнено націоналізм із нацизмом та використано відповідного штибу відеоряд: факельна хода з нагоди вшанування Бандери раптом перетворюється на ходу солдатів нацистської Німеччини, а сам фюрер несподівано починає говорити українською мовою, закликає перейти Дніпро й заполонити вулиці Донецька...

Список таких провокацій можна продовжувати далі й далі (чого лише варта діяльність іншого Табачника – Дмитра), але й без того зрозумілий задум режисерів та виконавців. Оскільки протестний рух в Україні (чи радше друга фаза Помаранчевої революції) неминуче матиме антиолігархічний характер, слід підстрахуватися вже зараз, створивши в частини наших співвітчизників та європейців неадекватне бачення й розуміння того, що відбуватиметься на їхніх очах. Олігархів слід представити як цивілізованих великих бізнесменів, благодійників і спонсорів. Демократів же належить показати як радикалів, націоналістів – як неонацистів, борців із антиукраїнством – як антисемітів, ну а Віктора Федоровича Януковича – як антифашиста України № 1, прихильника багатопартійної демократії та свободи слова, доброго й чесного, хоча в чомусь, можливо, і недосконалого політика, чиї помисли спрямовані до Європи...

Якщо врахувати, скільки в Європі завжди було «корисних ідіотів», якими вміло маніпулювали Лєнін і Сталін, Брєжнєв і Путін, а на додачу до них продажних політиків та журналістів (особливо в останні «постмодерні», а насправді позбавлені орієнтирів доброчесності чверть століття), то окреслене вище завдання не є таким уже й фантастичним. А коли все назване ще й помножити на незнання про Україну, притаманне абсолютній більшості навіть відносно освічених західноєвропейців, то воно ще більше полегшується. Якщо вже про Польщу вдалося пустити таку туфту, то чом би не спробувати демонізувати Україну? Не всю, а саме ту, яка вважає себе вільнолюбною й українською (не за етнічною, ясна річ, бо серед «землячків» завжди вистачало «дядьків отечества чужого», а за національною ознакою)?

Бо ж хто, крім європейських «корисних ідіотів» і куплених журналістів та політиків, може повестися на виступи доповідачів круглого столу, одні з яких самі постійно виголошують ідеї російського націонал-соціалізму, а інші «женуть пургу», як кажуть росіяни? Адже, скажімо, перегляд результатів Другої світової війни 20 років тому вже здійснила Велика Історія – де він міститься на карті світу, той «великий і могутній Совєтський Союз»? І де поділ Німеччини на зони окупації, передбачений державами-переможцями? І де силоміць зліплені тоді воєдино, всупереч волі народів, Чехословаччина та Югославія? Та це не хвилює тих, хто прагне за будь-яку ціну зіграти на випередження: головне – якнайбільше словесної полови і хамства. А якщо хтось із українських громадян поведеться на численні провокації, то взагалі добре, можна буде всіх обурених, приміром, діями обох Табачників скопом оголосити антисемітами. А далі роздувати цю тему по всій Європі...

Тож висновок, як на мене, водночас і простий, і складний. Простий у тому сенсі, що є й час, й інтелектуальні ресурси, й об’єктивні підстави для того, щоб пошити в дурні творців новітніх зарізяцьких міфів про українську опозицію. Складний, бо дуже сумнівно, щоб нинішня розчахнута і млява опозиція виявилася здатна на конструктивні, цілераціональні дії зі знешкодження спроб дискредитації її самої та всього українського. Якщо ж таких дій не станеться, то не слід дивуватися, якщо сотні тисяч чи навіть мільйони людей вийдуть на майдани, а світові ЗМІ розповідатимуть, що то не надто численні маргінали й радикали намагаються зірвати реформи прагматика Януковича і всіх Табачників.

 Сім із них удалося вщент розбити, проте три підтвердилися 
За усе життя можна так і не вибратися до сусіднього міста, якщо у вас там нікого немає. Отак і мені, східнячці з Дніпропетровщини, на подорож до Донецька потрібно було довго наважуватись. Вирушаю у свою першу прогулянку містом, озброївшись стереотипами, аби знайти їм підтвердження або рішуче позбутися.

1. Тому що туристично не привабливий

Перед подорожжю до Донецька необхідно перелаштувати оптику – буквально навчитися бачити особливість і красу цього міста. Для поціновувачів індустріальних об'єктів як туристичних принад тут буде на що подивитися. Вже у передмісті перед очима розкидаються металургійні велети, суцільні батареї химерних споруд, прибиті до неба численними кам’яними трубами. Поодинокі язики полум’я, які де-не-де спалахують над індустріальними монстрами, лише підтверджують їхню подібність на вогнедихаючих драконів. Ще трохи, і ці рукотворні гіганти обов’язково стануть об’єктами промислового туризму. А якщо протримаються ще кілька десятиліть – дивись, і ЮНЕСКО візьме під свою опіку ці видатні досягнення індустріалізації, як це вже сталося із металургійними підприємствами Рурської області в Німеччині.
Сяючий стадіон «Донбас Арена», яка виринає на поверхню на тлі урбаністичного пейзажу йтериконів, спостерігаю уже з вікон трамваю, на якому катаюся містом. Зараз «Донбас Арена», вдало вписана у міське обличчя та оздоблена газоновими галявинами, перетворилася на найпопулярніше місце у місті – з її фітнес-центрів і кафешок не вилазять гламурні донеччанки. Гості міста також сюди вчащають – їм пропонується одразу декілька екскурсійних турів місцями футбольної слави. Купую усім друзям магніти на холодильник з висловом Дмитра Мєндєлєєва «Донецк. Возможность, доказанная делом».

2. Тому що сірий і брудний

Поряд із численними об'єктами важкої промисловості у Донецьку є ще й численні сади, скверики, дбайливо засаджені зеленню відпочинкові майданчики, фонтани та парк кованих фігур. Площа Донецького ботанічного саду – понад 250 га. У радянські часи Донецьк величали містом мільйона троянд. Виявляється, що це аж ніяк не метафора. Міська влада вже два роки поспіль рапортує про значні досягнення в «отроянджуванні»Донецька і поверненнiйому статусу міста мільйона троянд. А в парку кованих фігур можна побачити ще й ковані троянди як символ цього міста.

3. Тому що некомфортний

На території міста є не лише терикони, а й водоймища. Окрім великої ріки Кальміус Донецьком протікає чотири малих річки. Також тут є численні міські ставки та шість водосховищ, одне з яких називають Донецьким морем. Вийшовши на міст через Перший міський ставок, оздоблений блідо-зеленими альтанками, прямую до Центрального парку культури і відпочинку імені Олександра Щербакова. Із цього берега видно віддалені частини міста з телевежами та химерним дахом цирку, схожим на величезний велотрек. На містку місцеві рибалки вивуджують рибну дрібноту, яку тут-таки можна придбати по 5 гривень за повний пакет.
У місті гладенькі йнеподовбані дороги, якими мчать пристойні тролейбуси. На рухомому рядку у нових трамваях вигулькують назви зупинок – Київ зі своїми трамвайними кланцаками напевно би такому позаздрив. Аж ось на рухомому рядку з’являється назва наступної зупинки: «Вулиця Молодих шахтарів». Заздрити враз перестаєш, бо згадуєш, скільки донецьких шахтарів гине щороку під землею.  

4. Все по блату

Межи мною та жінкою на лавочці з протилежного боку площі величезна клумба. Жінка встає, проходить повз клумбу і йде прямо до мене, не зупиняючись, лиш роблячи невеличкий зигзаг. Починає говорити. Не бачить навіть моїх очей за темними окулярами. Що вже там казати, що ніколи, ніколи раніше не бачила мене. Але я була віку її дочки, тому підійшла до мене і говорила. Ця жінка прийшла здати аналізи у платну поліклініку, але через хамство персоналу не встигла на роботу. І все через те, що знайомі лікарів проходили без черги. Далі розмірковувала, що мала би зробити, замість ковтати образу. Мала би підстерегти тих медсестер після роботи й добряче віддячити, аби знали, як з неповагою ставитися до людей. Пожалівшись на життя і не стримуючи сліз, жінка йде геть так само несподівано, як і підійшла. Не знаю, чи була хоч трохи втішена моїм слуханням.
Біля стендів з інформацією про місто зупинилися студенти, діляться враженнями: «Диви, у міського голови аж сім заступників!»

5. Немає цікавої архітектури 

Вирушаючи до Донецька, якось не особливо збираєшся захоплюватися тамтешньою архітектурою. Проте місто виявилося красивішим, ніж я очікувала його побачити – воно молоде і в гарному стані, йому лише 141. Східноукраїнські міста переростають архітектуру радянської доби, а культура поводження з нею ці міста відрізняє. Донецьк не розповзається на очах, втрачаючи ознаки урбаністичності, як Запоріжжя, і не забудовується суцільними склом, як Дніпропетровськ. У тутешні сталінки вдало інкрустуються величезні вітрини модних магазинів. Ампірні колони рекламують дорогі бренди.
У центрі міста панує архітектурна еклектика, тому навіть балкон маленького післявоєнного будинку, який причаївся посеред новобудов, викликає захоплення. Певно, захоплюватися побаченим – це просто погана звичка. Погляд намагнічують ознаки чужого щоденного побуту, чудернацькі паруючі тракти теплокомунікацій, граційні конструктивістські вікна сходових кліток, які ще іноді називають вікнами-термометрами. Словом, усе те, що таким дивним чином ніде й ніколи не повторюється. По дорозі надибую величезний купольний критий ринок, зведений у 1957 році, – справжній архітектурний раритет! На фасадах будинків таблички регіональних офісів проросійських партій, філія приватного пенсійного фонду. Оголошення на стінах запрошують помедитувати на внутрішнє світло і звук чи бодай скористатися послугами «Першого хіроманту Донецька». Біля парадних «Донбас Паласу» вишикувалися хлопчаки у білих костюмах і рукавичках – напевно зустрічаючи якогось важливого гостя.

6. Заповідник радянських топонімів

Донецьк раніше називався не лише Сталіним та Юзівкою, а й Троцьком – у 1923 році. Загалом радянські топоніми у місті й досі домінують. Взяти хоча б головну вулицю Артема, на яку випинається округлий фасад Обласної бібліотеки імені Надії Крупської, а також проспекти Космодем'янської, Тітова, Ватуніна, Дзержинського або вулицю 50-річчя СРСР. А от громадська ініціатива надати Донецькому національному університетові ім'я поета Василя Стуса завершилася безславно.

7. Місто пролетаріату

«В Донецьку багато університетів, професури, студентів – це досить інтелектуальне місто, – вважає Олексій Зарецький, який приїхав сюди у 1995 році з Ковеля і залишився після навчання у філармонії. – До того ж за останні вісім-десять років Донецьк дуже змінився зовні, став абсолютно європейським містом». В цей момент ми саме прямуємо повз пам’ятник Леніну, якого тут ніхто не збирається прибирати. «Я йду із сином повз пам’ятник, а син питає: хто це? – пригадує Олексій. – Я розповідаю, згадуючи усі ленінські недоліки. На це син відповідає: «А бабуся мені казала, що дідусь Ленін хороший».

8. Дружини донецьких бізнесменів – домогосподарки

Їду до Донецька з Києва у купе з Лорою, дуже красивою білявкою. Вона перевдягається у свій інкрустований стразами спортивний костюм. Нібито і типова донеччанка – прекрасна дружина бізнесмена у брендованому одязі. Лише ближче знайомство перетворює типову жінку на справжню. У неї декілька вищих освіт. Виявляється, що хлопці з мого улюбленого донецького гурту «Босяки» – її колишні однокурсники по Донецькому політеху. Працюючи у царині моди, вона має можливість подорожувати по всьому світові, тут-таки ділячись враженнями від нього: упорядкована Японія, аморальна Азія, тижні моди в Парижі. Справжня громадянка світу, прописана в Донецьку! І Лора, і її діти у цьому великому й недоступному для багатьох світі – як у дома. «Моя дочка добре орієнтується в Токіо й Парижі, але може заблукати у Донецьку», – зізнається донеччанка.

9. Донеччани підтримують владу і ненавидять українську мову

Під час спілкування з Лорою мої стереотипи зникають. Лариса пригадує, що після переїзду з російської півночі українську не розуміла, але дітям говорить, що знання зайвими не бувають. У «Донбас Арені» після футболу часто проводяться концерти, на яких уже встигли виступити і Lama, і «Тартак». «Донецькі» вдячно підспівували. Одразу пригадую графіті «Любіть Україну!», яке бачила на одному з міських мурів. І не дивно, адже автор крилатого висловуВолодимир Сосюра народився саме на Донбасі.

Ще через мить Лора зізнається, що не поважає теперішню владу: «Після виборів податкова прийшла на фірму до чоловіка з вимогою сплатити велику суму – просто так, ні за що».

10. Пантеон понтів

Донецьк – місто з претензіями, і претендує воно на пальму першості – хоча б Мерцалова. Як не дивно, у місті стоїть лише копія відомого ковальського витвору, тоді як оригінал перебуває у петербурзькому музеї. Переповідаю попутниці Ларисі моє перше найяскравіше враження від міста: біля офісів на центральній площі пригальмовує дорожезне авто, з якого виходить стильно одягнений красень. Лора одразу почитає вгадувати, хто ж саме це був – вона знає всіх місцевих красунчиків. Пригадую також шикарні офіси і дуже красиві одноповерхові будинки у центрі міста, які могли з такою ж вірогідністю стояти посеред Сопоту або Ляйпціґа, або новину про будинок на донецькій набережній Кальміуса, на якому буде перша у місті вертолітна площадка. «У нас усі дуже люблять понти. Донецьк світився б, як Лас-Вегас, якби понти світилися» – перефразовує відомий жарт Лариса.
Пригадую ці слова, викликаючи таксі біля супермаркету «Бум». Освітлена площа схожа на мурашник: на стоянку заїжджають і виїжджають дорогі автомобілі, родини з дітьми прогулюються тротуаром. До вуличного галасу і голосного шансону, який виконується наживо у ресторані неподалік, долучаються вибухи феєрверку, які не змовкнуть ще як мінімум двадцять хвилин. Діти пищать і верещать від захвату. Від сильних вибухів спрацьовують сигналізації автомобілів на стоянці, і весь цей галас неочікувано падає на голову. У слухавці нічого не можуть розчути: навколо Донецьк, і він вирує, калатає, реве. Родини стомлюються дивитися в небо, йдуть, на зміну їм приходять інші – це триває безкінечно. Нарешті я в таксі, яке плавно їде по ідеальних донецьких дорогах, але у вухах усе ще гуде Донецьк.

У різні епохи норма людської поведінки та стандарти, які приймає і визнає суспільство, перебувають на різних рівнях. Терпимість спільноти до ненормальних вчинків також варіює. Межа між нормою та злочином, між добром і злом є величиною змінною і дуже рухливою. Як вверх, так і донизу. І помилково вважати, що з розвитком цивілізації ця суспільна планка підіймається усе вище і вище, як на спортивних змаганнях. Деградації підвладні не лише окремі істоти, але й цілі народи і цивілізації.

У деяких африканських країнах ще донедавна прийнятними була практика поїдання своїх опонентів. Диктатор Центрально-Африканської республіки полковник Жан Бедель Бокасса, який проголосив себе довічним імператором, мав спеціальні холодильники, де зберігалося м’ясо його політичних противників-опозиціонерів. А на дипломатичному прийомі ще у 1977 році Жан Бедель зумів стравами із людського м’яса почастувати британських, німецьких та французьких дипломатів та бізнесменів. І канібалізм влади не був чимось неприйнятним для населення цих держав, які у більшості називаються демократичними республіками.

Планка суспільної норми в Україні не сильно піднялася від часів радянських, коли мільйони трупів в ім’я індустріалізації чи військових перемог були не лише суспільною нормою, але й предметом офіційного возвеличення та пропаганди. Чи далеко українське суспільство цивілізаційно віддалилося від африканських племен, якщо вже десять років спокійно і буденно сприймає новини про Гонгадзе, чию відрізану голову так і не знайшли доблесні "захисники демократії" з Генпрокуратури?

Якщо середньовічне вбивство Георгія у 2001 році ще шокувало частину українського народу і вивело на вулиці, то вже у 2011 цей акт дикості не збурює суспільних емоцій, а новини у "справі Гонгадзе" викликають заледве роздратування у телегромадянина, якому "це все" так набридло. Ми зазвичай вважаємо африканців-канібалів дикунами, але чи далеко відійшли на шляху еволюції від цих африканських племен?

Американців, мавпуючи пасажі Задорнова, вважаємо бездуховними матеріалістами і тупими малоосвіченими даунами. Хоча американська нація демонструє і пропагує суспільну солідарність до ближнього: калік, немічних, хворих та бідних. Армії волонтерів та тисячі громадських організацій опікуються безробітними, безхатченками, сиротами. Безкоштовно й у свій приватний час.

Співчуття та християнська солідарність є суспільною нормою у тих, над ким ми зверхньо насміхаємося. Цю Америку ігноруємо. Стараємося цього не помічати. Зручно і легко підмінили у своїй уяві ціле суспільство комерційним голівудівським кінопродуктом: та усі вони такі! Помічаємо лише американський імперіалізм, а водночас відмовляємося бачити великоросійський імперіалізм. Ця вибірковість до проявів зла у навколишньому світі йде ще з радянського ХХ століття, коли за наказом партії усіх людей ділили на правильних і буржуазно-неправильних. "Єдиномисліє" було добром, а "вільнодумство" - суспільним злом. Чи багато змінилося з тих пір?

Чи можна лише толерантністю і терпимістю пояснити всеукраїнський "пофігізм" до соціальної нерівності і щоденної несправедливості? До фактів насильства держави над громадянином? Невже теоретичний страх перед каральною силою міліції та інших силових структур влади бере гору над бажанням справедливості? Сотні дітей вмирають щодня в країні через брак коштів на ліки. Лікарні в обласних та районних центрах страшніші за бараки концтаборів.

Попри те, розростаються палаци у Конча-Заспі, розбудовується резиденція у Межигір’ї. Мільйони коштів ідуть на побудови майданчиків для тих українців, які мають власний гелікоптер. Автопарк державного управліннями справами, уряду та парламенту легко може конкурувати з колекціями авто арабських нафтових шейхів. Мільярди йдуть на обслуговування розкоші урядовців, парламентарів та президентської свити. Усе це робиться демонстративно із широким висвітленням в потоці цензурованих новин країни. Вершиною цинізму є періодичні урочистості із нагородженням найуспішніших у світі нашої корупції та рейтинги Forbes, які радісно обговорюють оптимістичні голоси ФМ-радіо.

Усі ці гроші із запасом могли б перекрити фінансування програм боротьби із епідемією туберкульозу та гепатиту, підтримки ВІЛ-інфікованих, онкохворих - порятунку тисяч життів. Рядки бюджету обслуговування президента, Кабінету міністрів, Верховної ради вистачило б для справжньої реформи житлово-комунального господарства або медицини. А народ, кожен другий з якого живе на межі бідності, мовчить і терпить.

60% українців визнали погіршення рівня власного добробуту за рік - це лютневі дані Центру Разумкова. 32% громадян грошей вистачає лише на їжу. 31,7% опитаних відзначили, що на харчування коштів їм вистачає, однак вони вже не можуть дозволити собі одяг або взуття. Це останні дані дослідження інституту ім. Горшеніна. 78,1% респондентів вважають, що за останній рік економічна ситуація в Україні погіршилася. То чим же пояснити покору соціальному рабству і терпимості до феодальної розкоші вельмож?

Скоро нам будуть дивуватися африканські народи. Щодня у країнах Євросоюзу, де добробут і якість життя у багато разів вищі, тисячі громадян виявляють солідарність і виходять на акції протесту. Влада їх країн з часу економічної кризи демонструє обмеження витрат на власні адміністративні функції. Після кожного страйку чи маніфестації шукає механізми відповідей на вимоги перегляду зарплат чи цін.

У нас усе навпаки – витрати на владу зростають, а весь тягар витрат зашивають у зростання цін, акцизів і тарифів. Бензин за європейськими цінами, гречка за ціною екзотичних делікатесів – людський ажіотаж у магазинах і тиша навкруги. Українська загадка: невже стабільність у бідності більше цінується, ніж острах соціальних протестів? А можливо це сумарний ефект індивідуальної байдужості кожного громадянина до несправедливості та жорстокості? Коли сума черствих душ, які втратили бажання відрізняти добро і зло, дає загальний результат паралічу суспільства.

Соціальний бунт завжди був і лишається найгіршим шляхом вирішення проблем нетолерантного суспільства. Нажаль влада, ніби зумисне, робить усе можливе й неможливе, щоб відрізати народу усі інші шляхи виходу із соціальної безвиході. Наростають водночас емігрантські і протестні настрої. За цим параметром на початку весни нас випереджали лише тунісці. Невже точку кипіння знову будуть шукати емпірично? Споглядаючи браваду, з якою прем’єр Азаров та решта урядовців зустрічали свій ювілей, закрадаються сумніви, що ці люди усвідомлюють усю вибухонебезпечність своїх дій. Колективний політ камікадзе над українською пустелею цинізму.

Тарифи і ціни ростуть для усіх, для кого Бандера герой і не герой, соціальна несправедливість стосується поголовно усіх баранів нашого феодального стада.

Стратеги "нової країни" сплять допоки спокійно. Масовий "розвод лохів" йде по-плану і навіть з випередженням графіку. Головне – з кращим, за очікуваний, результатом. Міна уповільненої дії, як то раптове прозріння Ющенка в останні години свого президентства і видача Героя України Степану Бандері, а попередньо ще й Головнокомандувачу УПА Шухевичу, давно перейшла у руки нового президента і його патріотичного оточення.


Невідомо кому саме в Адміністрації стрельнула ідея використати цю "міну" за схемою, як відволікаючі вибухи в Макіївці, які послужили ширмою для стрімкого повернення Януковича із Японії, де той відбував беззмістовний і провальний візит і відверто нудьгував після зустрічі із гейшами. Як вчасно бабахнуло!

Ліквідація цих посмертних нагород Героїв України використовується як старе яблуко розбрату і вкинуто його, як технологію, саме у час так званих соціальних реформ. Реформи, якщо їх не проводить черговий Піночет, завжди мають опиратися на підтримку хоча б якихось соціальних груп населення. Реформа освіти вивела студентів на вулиці і викликала обурення викладачів. Десяток гнилих служок Табачника – ректорів університетів, вважати соціальною базою такої реформи просто смішно. Пенсійна реформа викликала обурення пенсіонерів і масові звільнення офіцерів армії, міліції та інших силових підрозділів, аби встигнути оформити стару пенсію ще до початку такого ново пенсійного "покращення життя". Напевно крім чиновників пенсійного фонду соціальної бази у цієї реформи також не буде. Реформування ЖКГ вже видно у нових платіжках. Усі тарифи вгору, а якість послуг без змін. Як працює податкова реформа не важко дізнатися у невеселих від Нового року бухгалтерів та підприємців. Про супер-суддівську реформу Портнова-Ківалова говорити вже й сили немає. Грошей на ці реформовані суди у людей також вже немає. Тотальний провал усіх реформ, який вже не можливо приховати.

І ось саме тут, і саме у потрібний момент під рукою опинилися заміновані руками Ющенка Герої України. Якраз найвищий час для пояса шахіда, яким оперезана українська історія, бо цілий рік валити все на "кляту Юльку" ще було можна. А що далі?

Ага – герої вперед! Це ще краще, ніж ролики про три сорти народу, це ефективніше за мову і НАТО разом узяті – це точка біфуркації між українськими громадянами різних національностей і радянськими громадянами України без ознак національної самоідентифікації. Це база усіх майбутніх виборів: парламентських та президентських. Або бандерівці, або ми, біло-блакитні радянсько-слов'янські богатирі "русского міра".

На дезінформацію по "криміналізації" повстанського руху півстоліття працювали гебісти, ціла система. Всадили мільярди доларів на дезінформацію та пропаганду, аби перемолоти залишки свідомості декільком поколінням. Це була окрема професія по дискредитації національних рухів в усіх колишніх республіках. Радянський народ може й не створили, а от скалічених радянських гуманоїдів наплодили мільйони. І цього завжди було достатньо для внутрішнього конфлікту в українському суспільстві, яке ніхто і не пробував зорганізувати у політичну націю. Треба бути тупим і лінивим технологом сьогодні, щоб не скористатися таким підготованим грунтом.

Тепер вкотре брат піде на брата, чи правильніше - баран на барана. Бо лише стан баранячої свідомості не дає можливості зрозуміти, що тарифи і ціни ростуть для усіх, для кого Бандера герой і не герой, що корупціонери з уряду обдирають усіх, незалежно від ідеологічних переконань, соціальна несправедливість стосується поголовно усіх баранів нашого феодального стада. Лох, тому і лох, що дозволяє себе обманути. Дозволяє, бо не має мізків проаналізувати старі схеми "розводів". А методи політичних "кидал" з часів ще живої мумії Лєніна не змінилися. Купка більшовиків ніколи б не захопила владу і не втримала б її на шостій частині суші, якби не вміла стравити у громадянській війні і вічній класовій боротьбі мільйони заляканих темних людей.

Одна за одною тріщать і падають диктатури. Від Тунісу через Єгипет і далі пішов ефект доміно. Гарант територіальної цілісності Межигір'я та Президент України впевнено пояснив причини африканських революцій та мусульманських інтифад: "Ми бачили, що сталося в Тунісі. Підвищилися ціни на продовольство, піднявся народ Тунісу проти влади, почалися дії, які зірвали там стабільність." І якщо наш гігант думки та "отєц русской демократії" та вкраїнської стабільності і дійсно щиро вважає, що рушієм революції стали ціни на харчі, то його добробут і спокій будуть недовгими за високим парканом приватизованої резиденції. Азарівська стабільність цін довела лише київську гречку до 30 гривень і скоро урівняє її з чорною ікрою.

Можливо головному Секретарю Льовочкіну не хочеться розповідати своєму президенту страхітливі історії про те, що у Тунісі стабільність була виключно для сім'ї Бен Алі та владної хунти. Нема кому подати аналітичну довідку про рівень корупції, бідності, політичних та громадянських свобод, про цензуру та політичні переслідування, проспіввідношення пацанів на хороших машинах із своїми межигірськими палацами до мільйонів громадян за межею бідності. А головне - порівняти єгипетсько-туніську статистику із середньоукраїнськими реаліями. Поглянути свіжим оком Батька нації на стан прав і свобод усіх прихильників та критиків Бандери, на їх добробут та їх "оптимістичний" погляд на свою подальшу "стабільність". Зрештою, дізнатися у своїх палких виборців, чому ж у них життя не так "покращується вже сьогодні", як у Бен Алі вчора.

Ставка на історично-ідеологічний розкол, як успішну технологію, для виборів і відволікання уваги від провалених реформ можливо і спрацювала б за обставин реальної економічної стабільності. Але реальною ця стабільність останніх 20 років була лише для одного відсотка мешканців Печерських пагорбів та Конча-Заспи. Для решти громадян прірва між стабільністю і реальністю з кожним днем і з кожною реформою стрімко поглиблюється і настане момент, коли Степан Бандера вже просто не зможе захистити Гаранта "нової країни" і тих його талановитих людей, які "мали Україну".

Збирання земель – свята справа для кожного націоналіста. Роздавання паспортів – лише перший крок. А далі нас чекає відпрацьований уже сценарій Косова. І ґудбай, Велика Україно!
 
Не знаю як вам, а мені хочеться доброї порції здорового націоналізму для нашого народу. На жаль, те, що у нас нині прийнято називати націоналізмом – ні в тин, ні в двері, ні в Януковича вікна. Це якийсь театр маріонеток Карабаса-Барабаса.

Може, той Карабас і страшний дядько, але його клоуни смішні і рахітичні. Їхня найперша ознака – куций розум, відсутність глобального мислення і широко закроєних планів. Усе, на що вистачає їхньої фантазії, це поначіплювати у маршрутках словничок правильного вживання окремих виразів і слів, які є найпопулярнішими серед пасажирів; відвідати садочок і нашугати бідних діток, припечатавши бідну Лізу словом "лизати"; влаштувати для депутатів лекцію з української мови і т. д. А часом, ду-у-уже рідко, щось бовкнути про москалів і жидів, хоча і це уже в далекому минулому, бо давно вже ніхто на цю святу для кожного націоналіста тему не висловлюється. Одне слово – таке собі тупцяння на місці, або каганцювання, як ще у ХІХ ст. радикали називали просвітян, які з каганцем ішли в народ замість того, щоб кликати "обух сталить та добре вигострить сокиру".

А як щодо широких планів, які у кожного нормального дуче мали би фонтанувати ледь не щодня? Плани, на жаль такі ж кумедні, як і їхні носії. "Бандерівська армія скоро викине з України "синьожопу банду"! – вигукнув у стані афекту один такий мікроскопічний дучик, і покотилася луна по усіх газетах і сайтах: ось воно! Звершилося! Нарешті гідра націоналізму прокинулася!

Але цей маленький "пууук" зі Львова дуже швидко перетворився на недорозвинуте, позбавлене бадьорого запаху "пшшшш", бо ж ніякої бандерівської армії не існує. Нема жодного підпілля, криївок і бункерів. За винятком "Криївки" у Львові і "Бункера" в Івано-Франківську. Якщо ще у Тернополі відкриють "Схрон", то програма-мінімум для приваблювання клятих москалів-туристів буде виконана.

Найновіша ініціатива львівських свободівців – замінити Дєнь Пабєди Святом Героїв. І знову покотилася луна по всіх-усюдах, розносячи чергову дурість львівських карликів. В Галичині давно вже нема жодного Дня Пабєди, святкує його жменька стареньких енкаведистів та комуністів, які за віком ніяк не могли бути ветеранами. Ну, і хай би собі святкували, Галичина у цей день живе своїм приватним життям. Але ж нє! Треба знову пукнути. Карабас замовляє музику – танцюй! Бо час від часу "Свобода" повинна давати якийсь інформаційний привід для скандалу. Ну, а на Сході відомо яка реакція: бандерлоги, свідоміти, укри, щоб ви здохли і т. д. Там уже інша трупа Карабаса працює. Її завдання вчасно, та чого там вчасно – блискавично реагувати на кожен пук галицької трупи. І так вони собі любенько співпрацюють – два театри під однією режисурою.

Ну, а про тих, котрі з великим галасом пиляли голову Сталіна, у той час, як у будинку партії світилися вікна і сновигали люди, очевидно глухонімосліпі, я вже висловився минулого разу. Бо ж фантазії Карабаса теж не безмежні. Спробуй тут розвернутися, коли тебе поставили у суворі рамки сцени.

А так же ж хочеться, так до болю хочеться якого-небудь, нехай і маленького дуче. Ото щоб вийшов на балкон, випнув груди, надув мордяку і заспівав:

– Не пора, не пора, не пора нам ЄС, москалеві служить! А пора повертати загарбані землі! Усі наші етнічні території!

Як співають у польському гімні, "вшисткє зємі до Польські". А й справді, чого нам церемонитися? Усі наші сусіди мають серед політиків радикалів, які снують глобальні плани щодо розростання своїх держав. Велика Румунія, велика Угорщина – це той казковий сон, яким снить нація. Польща поширює "карти поляка", Росія під мікроскопом вишукує у Західній Україні русинів і обдаровує своїм громадянством. Румунія і Угорщина уже роздають свої паспорти наліво й направо. Словаччина протестує. Сербія, Болгарія – теж. Ба, навіть Великобританія своє фе сказала! А Україна, як дівка на виданні, колупає піч. Де тут гнівний голос справжнього нацика?

Збирання земель – це свята справа для кожного націоналіста. Роздавання паспортів – лише перший крок, після якого буде продемонстровано ошелешеній Європі потужну армію підневільного народу – румунів, угорців, росіян – які усе життя тільки і мріють, аби повернутися у рідне лоно. А далі нас чекає відпрацьований уже сценарій Косова. І ґудбай, Велика Україно!

"А що б ти зробив, якби ти став українським дуче?" – запитаєте мене ви. І я відповім. Я б ініціював судовий розгляд у гаагському суді справи про підлу крадіж нашого родового імені, який здійснила Росія. Бо Русь ми, а не вони. Аналогії цьому є: Греція різко протестує проти назви Македонія, яку собі взяла колишня Західна Болгарія. Між іншим Болгарія теж незадоволена цією самоназвою, бо македонці колись таки були болгарами, а зараз, коли перевидають книги ХІХ сторіччя, то вдаються до фальсифікації: жодної згадки про болгар, хоча македонців тоді ще не придумали.

Окрім того я б проголосив ВЕЛИКЕ ЗБИРАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ. Моя Українська Націонал-демократична Партія (УНДП) – між іншим таку партію я заснував ще у десятому класі, ми мали партійні квитки, герб і гімн – моя УНДП надіслала б кілька нот протесту до сусідніх країн з вимогою добровільно повернути загарбані землі. До речі на усіх тих українських етнічних теренах відбувається підле й нічим не приховане нищення усього українського, закривають школи і культурні установи. Так інтенсивно цього не чинили навіть за часів СССР. А яка реакція України? Жодної. Яка реакція націоналістів? Жодної.

Росія повинна віддати нам Кубань, Курщину, Білгородщину, Вороніжчину, частину Ростовщини і Брянщини зі Стародубом. Оскільки ми разом колонізували Сибір і Далекий Схід, а Ярмак був наш пацан, поділитися з нами і цією територією. Інакше доведеться ділитися з китайцями.

Польща повинна віддати Лемківщину, Холмщину і Надсяння. Білорусія – Берестейщину і Пінщину. Словаччина – Пряшівщину і всю Східну Словаччину. Румунія – Мараморщину і всю Південну Буковину.

Отакі у мене скромні плани. А тут, в Україні, я б гостро реагував на будь-який вибрик антикраїнських сил. Ось лише останні мульки. У київську кав'ярню не взяли дівчину на роботу тільки через те, що вона спілкується українською мовою! Анатолій Близнюк послав хлопця "балакати українською" в Івано-Франківськ. Фантастика! Хоча чому фантастика? Якщо так далі піде, то скоро наші нащадки оглядатимуть ось який рекламний ролик: "Тату, а українці є? – Ні, синку, це фантастика".

Наразі українці ще є. А от націоналісти – далебі фантастика. Бо чому досі ще вікна у тієї київської забігайлівки цілі? Чому писок власника ще не напуцований до блиску? Чому костюмчик донецького дебіла ще й досі не прикрашений яйцями і майонезом? Не знаєте? А я вам скажу: бо нема у нас націоналістів. Хоч бери і сам їдь до Києва, бий вікна, писки, а тоді –до Донецька і виловлюй близнюків із лєвчєнкамі та копай у задницю.

P.S. А ідея створити УНДП, здається, не дурна, га?

Безсмертні слова Путіна про те, що і без українців (читай – мазепинців, петлюрівців та бандерівців) росіяни отримали б перемогу, обросли уже кілометровими коментарями. І наче б їх було не досить, вигулькнув з-під снігу свіжий пролісок – генконсул Росії у Львові Євгєній Гузєєв. Цей меткий чоловічок узявся розтлумачити депутатам Львівської обласної ради, що вони, недоумки, невірно зрозуміли слова вождя і учителя, а відтак їх і невірно інтерпретували.

Таким чином, право на інтерпретацію мають лише високопоставлені особи з Кремля і їхні намісники в Україні – землі обітованій і облюбованій для усілякого секонд-генду. "Таваріщ нє понял!" – фраза, яка знайома усім совкам з дитинства, а стоїть за нею авторитетна постать масовіка-агітатора, функції, якого і полягали у тому, щоб розтлумачувати генеральну лінію Кремля. Та промовиста генеральна лінія Кремля стосовно реабілітації Сталіна і возвеличення російського народу, як єдиного законного спадкоємця Пабєди, не вичерпується ляпсусами Путіна, який став яскравою ілюстрацією приказки "що в мудрого на думці, те у дурня на язику". Давно і систематично це робить російська фільмографія, яку ми бездумно ковтаємо з екранів телевізора, де українці у фільмах на воєнну тематику, якщо й вигулькують, то у ролі клоунів. Зрештою, як і грузини. Інша генеральна лінія, хоч і неофіційна, і не проголошена височайше, а вибовтана якось підшафе тим самим Путіним про те, що України ніколи, як держави не було та що це "лоскутноє государство", теж набирає обертів. І тепер широка дискредитація українців, заперечення самого їхнього права на існування, висміювання і перекручення назви Україна, стали нормою для усієї російської пропагандистської машини. Єдиною перешкодою для московської чавильні народів є західні українці, яких жодні януковичі зрусифікувати не здатні, і змушені постійно озиратися сюди, на Захід, і, крекчучи від невдоволення, відкладати свої епохальні законопроекти про мову та інші такі ж дратівливі для народу теми. Звичайно, не тільки Захід стоїть на перешкоді, бо дозрів уже й Центр, але саме з Заходу на Схід невмолимо котиться українізація і декомунізація. Тому й не дивно, що галичани не тільки у Табачніка викликають скрегіт зубів, а й у всіх щирих російських патріотів. Той самий Євгєній Гузєєв потряс світ небувалою новиною: українську мову завезли на Західну Україну більшовики. Тут він трішки відхилився від генеральної лінії, яку вже проклав Табачнік, доводячи, що українську мову спотворили галичани під час Визвольних змагань. Прийшли, понімаш, і кожного киянина ставили до стінки та наказували розмовляти по-галицькому, а як ні, то – куля. Можна тільки дивуватися, яким чином Гузєєв, людина з такими обмеженими знаннями, стала генконсулом, і як такому пояснити, що "руський", "русин" – це не "російський" і не "росіянин"? Бо якою ж тоді мовою писав Маркіян Шашкевич у 1840 році: Аж мило згадати, як то серце б’ється, Коли з України руськая пісенька Так мило-солодко вколо серця в’ється, Як коло милого дівка русявенька. А у 1834 році Шашкевич у статті про українську азбуку використовував саме термін "українська мова". Та справа не лише у генконсулові, а в тому, що він озвучив те, що давно, ще з царських часів, торочать російські шовіністи, а за ними і Солженіцин, що Україну створили австріяки. І Гузєєв про те ж: "Тут була Русь – Галицька Русь, Червона Русь. Люди говорили по-руськи, тому що вони були русини. Проект "Україна" створили австріяки для вас, щоби відірвати вас від Росії, від Русі. Розділили нас". Більшовики, вважає Гузєєв, "організували тут українські школи, щоб люди мали можливість вчитись, і назвали русинську мову українською мовою". Отже, згідно цієї маячні сивої кобили виходить, що мої батьки й діди за Австрії та за Польщі училися у російських школах? Видно, зле їх учили, бо виховали вони мене не так, як хотілося б гузєєвим. Дурість, яка пре з вуст російських шовінюг, дивним чином знаходить своїх вдячних слухачів та послідовників, на будь-яких сайтах ці маленькі псарі навперегони цькують усе українське і повторюють ту саму ахінею. А Росія не спить, клепає нові і нові пропагандистські фільми, в яких просвіщає росіян на ту саму тему і торочить одне й те ж: в Галичині жили "русскіє" і тільки "русскіє"! І, можливо, саме таким чином, фінансуючи жменьку "русинів" Закарпаття, Кремль готує новий плацдарм для своєї експансії? Щоб створити ще одну Калінінградську область? Чи не з такою метою створювався й фільм "Трагедия Галицкой Руси", показаний недавно російськими телеканалами? Але про нього ми поговоримо наступним разом, а зараз хотілося б усе ж таки прояснити одну річ: русинами колись називалися геть усі українці, а не лише західні. У 1620 році черкаський підстароста Семен Лико прокоментував королівський судовий позов, писаний до нього польською мовою, так: "То страхи на ляхи, а я-м русин. Відаєт король, же-м русин, а позви міні по полску шлеть". Тобто "русскіє" жили не тільки на Заході, але й на Черкащині? Яке чудове поле для нової хвилі пропаганди! Наче передбачаючи появу гузєєвих, у 1911 році в Чернівцях видали книжку "Русини та москалі", де й пояснили: "Наші люди усі добре знають, що Русин що інше а Москаль що інше. Однак москалі називають себе також "руськими" і на відміну від нашого "руского" пишуть два "с". В письмі-то "русский" значить російський або московський, а "руский" означає наш нарід". Коли австрійський імператор назвав українських послів австрійського парламенту "представниками українського народу", російські шовіністи завили так голосно, що аж Ленін кинувся їх зацитькувати. Ну, бо – большевик. У 1863 році у часописі "Мета" письменник Ксенофонт Климкович писав: "Повинні ми стояти як найтвердше на засаді народної самостійности руського люду і уживати слів: Русь, руське лише в тім змислі, як те сам народ наш уживає, односячи ту назву до люду, которий сливе в науковій номенклятурі під назвою Малорусинів. Для означення великоруского народу єсть у нас народні слова Московщина і московське". І далі додає, що "коли сего змішання понятій" буде хтось допускатися, то це "уважати будемо яко тенденційне централізаторське занапащення нашої народної руської самостійности". Як бачимо, галичани думали дещо інакше, ніж їм приписує Гузєєв. А ось як висловився професор Львівського університету О.Огоновський у 1886 році: "Ми є народом самостійним і зовемося русинами, почавши від Х ст. Назвою "Русь" визначувалась наша батьківщина аж до XVIІ ст., коли царі московські прозвали цим іменем свої землі. Тоді наша батьківщина втратила свою назву з волі сильних царів і була приневолена оглядатись за іншим прізвищем, щоби не пропасти без сліду межи народами Європи. Найліпшою назвою є "Україна", бо означає більшу часть нашої вітчини. Тому то деякі патріоти руські зовуть Україною цілу Русь, галицьку, українську і подільську, а відтак руську мову називають українською". Між іншим, Огоновський більшовиком не мав щастя бути, бо й не дожив до появи більшовиків. А от писав про українську мову! Ще одною фішкою російської пропаганди є міф про "Главную Русскую Раду", яка була сформована у 1848 р. у Львові, бо нібито сама поява її і є свідченням того, що в Галичині жили "русскіє". Але Головна Руська Рада мала дещо інші погляди на національну ідентичність русинів: "Ми Русини Галицкі, належимо до великого руского народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицку замешкує". А ще 1837 р. мовознавець Й.Лозинський писав: "Руска мова сягає від центральної Галичини і північної Угорщини аж по ріку Кубань". Ай-я-яй! Ото цурис! По ріку Кубань! А далі хто? Невже лишень "И финн, и ныне дикий Тунгус, и друг степей калмык"? Коли після Першої світової війни до Румунії відійшла Бессарабія, де проживало 650 тис. українців, то вони називали себе по різному: "Одні кажуть ми "рускі", другі "малороси", треті "русини", – писав сучасник. – Однак треба зазначити, що це ім’я "руский", "рускі" не є для басарабських українців те саме, що московський чи російський. Як ви скажете наприклад нашому чоловікові: "Ви руский, значить – москаль", то він зараз відповість: "Я є руский, але я не москаль, я малорос". А днями російський історик Олександр Колпакіді, близький до кремлівських кіл, повторив те, що давно прокукурікали московські шовіністи початку ХХ ст., мовляв, двадцять років тому Україні була нав'язана "концепція Грушевського": "помилкова, заснована не на історії, не на фактах, а на міфах про існування якогось окремого українського народу зі своєї державністю". І якщо Партія регіонів дійсно хоче змінити свої відносини з Росією, вона "має змінити саму концепцію історії України"!!! Ось, як бачите, уже й рецепт готовий. Та й виконавці давно на старті – стоять у стійлах, іржуть від нетерпіння, копитами б’ють, вудила закусують, та тільки команди "фас" чекають. Чи довго доведеться чекати?

Недавно ми всі довідалися про те, що Міносвіти зняло гриф "рекомендовано для внз" з підручника "Історія українського права", написаного викладачами юридичного факультету КНУ ім. Т. Шевченка. "Там есть несколько вещей, которые вызывают страх у любого нормального человека. Там написано о том, что россияне и украинцы отличаются в умственном, этническом и генетическом отношениях, — жахнувся наш недремний Табачнік. — Там также говорится, что в России никогда не было права".


Головне, що так вважає людина, яка величає себе істориком. Але про яке право можна було говорити в царській Росії? В Україні панувало магдебурзьке право, і це таки було право. А яке право було в Росії, можна уявити зі свідчень Юста Юля (1664–1715) – данського посланця у Московії при Петрові Першому: "У випадку поломки саней або псування збруї солдати, яких мені виділив для супроводу цар, силою віднімали у селян усе, що було треба, так що мені ні про що не доводилося піклуватися. У Московії селяни всюди так звикли до подібних порядків і так бояться солдатів, що охоче, без заперечень, готові віддати добровільно усе, аби уникнути побоїв. Взагалі, маючи справу з московитами, слід пускати в хід підлабузництво, міцні напої і подарунки; всі інші засоби, як от справедливість і право, у них недійсні".

Француз Альфред Кюстін, який побував у Росії на початку ХІХ ст. писав: "Росіяни зогнили, не встигнувши дозріти". А далі наводить слова знайомого російського князя: "Могутність самодержавної влади така велика, що вона не тільки обдаровує людей дворянськими титулами, але й наділяє їх родичами, про яких вони раніше навіть не чули; сім'ї для неї – все одно, що дерева для садівника, який обрізує і обриває гілки, а також прищеплює до однієї рослини інші. Перед нашим деспотизмом безсила сама природа. Імператор – не просто намісник Господа, він сам – творець, причому творець, який перевершив Господа: адже Господу підвладне тільки майбутнє, імператор же здатний змінювати й минуле! Закони зворотньої сили не мають, але це не стосується капризів деспота".

І де тут право? Далі той же Кюстін пише: "Навіть релігія у московитів не є прагненням людської душі. Їхня релігія вийшла з царської канцелярії, щоб тримати порядок у державі. Московські священики були, є і будуть завжди ніким іншим, лише поліцаями, вбраними в дещо іншу, ніж поліцаї уніформу".

Англійський посол Д. Флетчер у 1591 р. теж описав свої враження з перебування у Московії. Він зокрема пише й дещо про право. Московити, виявляється, мали закон, за яким половину майна державного злочинця міг отримати той, хто його викаже. Жодних свідчень і доказів не вимагалося. Ясна річ, що охочих отримати маєток ніколи не бракувало.

Австрійський посол Н. Корб свідчив: "Вся московська нація перебуває в рабстві. Найвищі вельможі підписують свій лист до царя "твій холоп і раб... Івашка, Пєтрушка", а якщо підпише "Іван" чи "Пьотр", то стратить своє життя. Московити переконані, що уся їхня країна з усіма багатствами і усіма людьми – приватна власність царя. Ця нація, народжена в рабстві, стає скаженою при найменшому проблиску волі. В брехні вони не мають стриму ані найменшого сорому. Основи звичайних людських чеснот такі чужі московитам, що у них сама підлість вважається за високу чесноту".

А ось що писав Карл Маркс: "Росія народжена і вихована в огидній і жалюгідній школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому, що у мистецтві рабства стала віртуозом".

Підручник з права заборонили, між іншим, ще й тому, що там писалося про нахил росіян лихословити. На думку Табачніка, це підла брехня. Ну, що ж, тоді слід заборонити свідчення усіх іноземців, які чомусь саме на це найбільше уваги звертали.

Юст Юль: "У Апраксіна довелося мені багато пити, і жодні відмовки не допомагали; кожен заздоровний келих супроводжували пострілами. Йшла пиятика, блазні кричали і відпускали багато грубих жартів, яких в інших країнах ніколи б не довелося почути у присутності володаря, ба навіть і на гулянках простолюду".

У XVII ст. німецький дипломат Адам Олеарій з подивом відзначав, що московити часто "говорять про хтиві, ганебні пороки, розпусту і любощі, розповідають усякого роду сороміцькі казки, і той, хто найбільше лихословить і дозволяє найнепристойніші жарти, супроводжуючи їх непристойними жестами, той і вважається у них найкращим і найприємнішим у товаристві".

Німецький посол А. Мейерберґ у 1654 р. писав: "Балачки московської аристократії низько простацькі, гидкі для культурної людини. Брехати московити уміють з неймовірною безсоромністю та нахабством і ані трохи не почервоніють, коли зловите їх на брехні".

А от коли Юст в'їхав в Україну, то побачив зовсім іншу картину: "У козацькій Україні усі благоденствують і живуть, розкошуючи. На противагу московитам, кожен козак йде до церкви зі своїм молитовником. Вони з кожного погляду незрівнянно чистіші й охайніші за московитів".

Він бачить міста, які схожі на європейські: "Кролевець – велике красиве місто. Будинки у місті всюди красиві, міцно збудовані, охайні і вулиці гарні: у Московії нічого схожого я ніде не бачив. Люди тут живуть у будинках, які виступають на вулицю, як у Данії, а не на задньому дворі, як всюди в Московії. Перед обіднею й іншими церковними службами дзвонять у дзвони тричі, як у нас, і потім під час самої обідні зрідка подзвонюють. Хоча козаки, як і московити, сповідують грецьку віру, але в дзвони дзвонять по-нашому, тоді як московити без кінця калатають".

Цікаву характеристику московитам він дає на прикладі Львова: "Цікаво, що львів'яни симпатизують більше шведам, ніж московитам. Шведи з'явилися сюди, як вороги і узяли з поляків великі побори, але отримавши, що хотіли, дозволили їм володіти рештою майна спокійно, в безпеці, як у наймирніші часи. Навпаки, московити з'явилися, як друзі (традиційно!!! – Ю. В.), проте теж зажадали від поляків податків, а отримавши їх, все ж як і раніше грабують, крадуть, відкрито чинять усілякі насильства, забирають усе із зайнятих ними будинків; без всякої совісті навіть під час посту, коли не можуть їсти м'яса, вбивають худобу тільки для того, щоб продати шкуру, а тушу кидають собакам і виробляють багато інших безчинств".

Таке саме враження було і в антіохійського патріарха Макарія ІІІ, який побував у Москві в 1654-56 роках: "Дякую Тобі Боже, що ми знову в Країні козаків, бо ж протягом тих двох років, що ми їх прожили у Московії, наші серця були замкнені на колодку, наш розум скований, придушений. У тій країні ніхто не може почувати себе бодай трохи вільнішим, хіба ті люди, що там виросли, а чужинець почувається там, як у тюрмі. Там ми забули, що таке радість та сміх. За кожним нашим кроком слідкували. Натомість Козацька країна була для нас наче б нашим рідним краєм, а її мешканці справді були нашими приятелями, мовби рідними".

Режим царської Московії, як бачимо, виразно нагадує той, з якого ми двадцять років тому вирвалися.

У той час, як чужинці, побувавши в Московії, постійно пишуть про рабську залежність московитів, в Україні вони бачать щось зовсім протилежне. Французький інженер Гійом де Боплан у 1650 р. писав, що українці "понад усе цінять свою свободу", а французький дипломат Ч. Люстер навіть вдався до порівняння: "Українці щирі, чемні, гостинні, великодушні, працьовиті. До московитів і порівнювати їх не можна. Вони є абсолютною їхньою протилежністю. Українці – живий доказ вищості, яку виховує у людей свобода. Вищості над московитами, народженими і вихованими у рабстві".

Безправний російський народ не знав, що таке право і як ним користуватися. Це засвідчили геть усі, хто побував у Московії. Тому, коли Табачнік та іже з ним це заперечують, то вдаються до примітивної брехні. А, як зазначив німецький посол, брехати такі типи "уміють з неймовірною безсоромністю та нахабством і ані трохи не почервоніють, коли зловите їх на брехні". Особливо, коли їхня брехня щедро оплачена.

Міністр освіти і науки Дмитро Табачник відзначає 47-й День народження. Ви можете привітати головного освітянина країни із цим святом і висловити йому свої побажання!

Сегодня, завтра и на протяжении всей этой недели предприниматели будут праздновать принятие нового Налогового кодекса.


Массовые народные гуляния в эти дни ожидаются возле виновников торжества — Верховной Рады, Администрации Президента и Кабмина. Спонтанные изъявления народной радости возможны также у зданий некоторых областных администраций.

Люди отмечают успешное завершение первой среди череды прогрессивных реформ законодательства, обещанных народу президентом.

Так могла бы написать газета "Правда" о реакции предпринимателей на принятие Налогового кодекса, если бы такая газета еще существовала. Однако "Правды" в нашей стране нет. Поэтому, наверное, после принятия Налогового кодекса у многих людей настроение совсем не праздничное. Они знают - впереди реформа судебной системы, пенсионная реформа, медицинская реформа, административная реформа и реформа системы образования.

И если сегодня за обещание президента расплачиваются только предприниматели, то за каждую последующую реформу заплатят все остальные — своими деньгами, здоровьем, свободой, и, наконец, жизнью.

Не заплатят только те, кто эти реформы придумал и воплощает в жизнь. Богатые здесь не платят. И поэтому украинское общество — образчик, достойный помещения в прозрачную колбу с формалином.

Показывая на нее, профессора политэкономии будущего будут рассказывать студентам о том, какой уродец может получиться, если допустить в государственном организме размножение паразитов, которые будут черпать из него все жизненные соки.

Таким паразитом в Украине является чиновничество, которое, как богоизбранная каста, считает, что все остальные жители этого государства должны работать на них, не покладая рук, отдавая все заработанное до копейки своим феодалам.

Налоговый кодекс — лишь одна из иллюстраций (хотя и весьма красочная) отношения высшего класса к низшему. Элит, которые никогда не платили налогов, к холопам, которых заставят заплатить силой или загонят на заводы.

Загонят такие люди, как презирающий пролетариат Сергей Тигипко, который может на одном телеканале говорить о налоге как о священной обязанности каждого гражданина перед Родиной, в то время, как на другом канале показывают сюжет о его дочери, купившей мерседес и не заплатившей ни копейки пошлин.

Заставят платить такие люди, как Николай Азаров — аскетичный премьер, предпочитающий пальто Burberry, автомобили Lexus и недвижимость в Конча-Заспе — любящий говорить, что против Налогового кодекса протестуют те, кто не желает платить налоги.

Обоснуют необходимость реформ такие люди, как Анна Герман, часы которой стоят 4 годовых заработка сотрудника Администрации Президента.

И, наконец, твердой рукой доведут реформу до конца, такие люди, как президент Виктор Янукович, расходы на обустройство резиденции которого - Межигорья - превысили 9,5 млн. долл., в то время как в декларации главы государства нет и намека на подоходный налог с этой суммы (мы ведь предполагаем, что деньги на ремонт г-н Янукович заработал честным трудом, который в Украине облагается по Налоговому кодексу по ставке 15%).

Если все эти покупки делаются за "свои", тогда, пожалуйста, господа чиновники, вместо обвинений в нежелании платить налоги, предъявите предпринимателям свои декларации "по расходам". И если они совпадут с доходами, тогда, поверьте, бизнесмены все как один начнут платить налоги, беря пример с государственной элиты.

А если не совпадут, то придется, наверное, возродить в Украине газету "Правда". Потому что народные "гуляния" будут сопровождать каждую реформу этой власти.