Депутат Верховної ради від ПР Олег Царьов вважає, що у відомого львівського ресторану "Криївка" слід відібрати ліцензію за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Про це він заявив на прес-конференції присвяченій питанням міжетнічної толерантності в Україні.


"Я був у Львові, зайшов до ресторану "Криївка". Мене там зустрів чоловік з макетом німецького автомата. Що це за питання на вході: " Москалі єсть?" – обурився депутат.

"У ресторані в меню подається напій "Кров москаля". Я росіянин, я не москаль. Я направив депутатський запит президенту і прем'єр-міністру про те, щоби була дотримана Конституція України", - заявив він.

Депутат вважає, що цей ресторан повинен бути закритий, аж до порушення кримінальної справи.

Нагадаємо, "Криївка" - ресторан у Львові, відкритий у вересні 2007 року. Розташований в історичному центрі міста, на площі Ринок напроти Ратуші.

Інтер'єр ресторану являє собою стилізацію криївки (землянки) ОУН-УПА періоду 40-50-х років ХХ сторіччя - на стінах висить зброя і різні національні артефакти, при бажанні можна постріляти в стелю холостими патронами з деяких видів зброї часів Другої світової війни.

Незважаючи на те, що ніхто в Україні нікому не забороняє причащатися російською культурою, якось не видно жодних її цілющих впливів ні зараз, ні в минулому.

Відомий мовознавець Ніколай Трубєцкой (1890—1938) писав у статті "К украинской проблеме": "Царь Петр поставил себе целью европеизировать русскую культуру. Ясно, что для выполнения этой задачи могла быть пригодна только западнорусская, украинская редакция русской культуры, уже впитавшая в себя некоторые элементы европейской культуры... Наоборот, великорусская редакция русской культуры, благодаря своему подчеркнутому европофобству и тенденции к самодовлению, была не только непригодна для целей Петра, но даже прямо мешала осуществлению этих целей. Поэтому, Петр эту великорусскую редакцию русской культуры постарался совсем искоренить и изничтожить, и единственной редакцией русской культуры, служащей отправной точкой для дальнейшего развития, сделал украинскую редакцию...

Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры".

То хто кого "просвещал"?

Навіть російська літературна мова творилася на український копил: "Уже при Никоне, – пише далі Трубєцкой, – киевская редакция церковнославянского языка вытеснила московскую в богослужебных книгах. Позднее то же вытеснение московской редакции редакцией киевской наблюдается и в других видах литературы, так что тем церковнославянским языком, который послужил основанием для "славяно-российского" литературного языка петровской и послепетровской эпохи, является именно церковнославянский язык киевской редакции.

Вся русская риторика послепетровского периода, как церковная, так и светская, восходит именно к этой украинской традиции, а не к традиции московской... Наконец, литература драматическая в допетровскую эпоху имелась только в Западной Руси. В Москве своей самостоятельной традиции драматической литературы не было: при дворе ставились, и то очень редко, — драматические произведения украинских авторов.. Таким образом, на рубеже XVII и XVIII-го веков произошла украинизация великорусской духовной культуры".

Не було й світської поезії в Московщині, а в Україні була. Так що черпати нам на Сході не було чого. Черпали від нас.

Ось що писав Алєксєй Толстой (1817– 1875): "Є дві Русі. Перша — Київська — має своє коріння у світовій, а найбільше в європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь — московська. Це Русь — закон тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь із давніх-давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи".

Видатний російський філософ В.В.Розанов (1856-1919) зізнавався: "Мы, московиты, споили киргизов, черемисов, бурятов и других, ограбили Армению и Грузию, запретили даже Богослужение на грузинском языке, обездолили богатейшую Украину, Европе же мы дали анархистов П. Кропоткина, М. Бакунина, апостолов разрушения и пыток С. Нечаева, В. Ленина и т.п. моральную грязь" ("Апокалипсис нашего времени").

А ось Карл Маркс: "Московский панславизм — это только одна из форм московского захватничества. Целью московского панславизма является не свобода и независимость славянских народов, а уничтожение всего того, что создала Европа за тысячи лет своего культурного труда" ("Versus Russia").

А зараз нас хочуть переконати, що без російської культури чекає нас ледь не погибель. Ясна річ, що не в культурі тут мова, а в культурній експансії і новітній русифікації. Бо все це ми вже пережили в совєтську епоху, коли нас переконували, що тільки росіяни можуть вважатися старшим братом, тоді як справжнім старшим братом були вірмени, чия культура сягає дохристиянських часів.

П'ятнадцять років тому з'явилася книга "Україна на порозі XXI століття", де можна знайти такі віщі слова: "Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід".

Авторами цієї книги були... Дмитро Видрін і Дмитро Табачник. З якою геніальною прозорливістю їм вдалося передбачити те, що зараз з успіхом втілюється в життя! При чому одним із них.

Російські емісари приїжджають у Крим і вважають, що це теж їхній "русский мир", який вони повинні плекати і леліяти. Понад десяток українських партій сповідують відверто антиукраїнську ідеологію. При владі росіян і неукраїнців більше, ніж самих українців.

А з вуст різних там маркових та жіріновскіх лунають такі самі слова, які свого часу лунали з вуст Адольфа Гітлера: "Панове! Сьогодні ваш обов'язок не просто турбуватися про німецьку діаспору. Ви повинні перетворити її в бойовий загін. Організаціям німецької діаспори не треба ні обговорювати, ні узгоджувати свою політику з місцевою владою. Вона визначається тут, мною... Перебуваючи на передньому краї нашої національної боротьби, ви є форпостами Німеччини і даєте можливість удосконалювати наш поступ і провадити наші бойові операції... Ви в "секреті". Ви готуєте й провадите акції, перебуваючи далеко попереду лінії нашого фронту. Кожен із вас повинен маскувати свою підготовку до атаки... Доцільно мати в кожній країні хоча б дві німецьких фракції... Одна з них повсякчас закликає дотримувати законності, її обов'язок — суспільні та економічні зв'язки. Друга фракція нехай буде радикально-революційною... Вам належить підготувати ґрунт... Німеччина має намір поширити свою владу далеко за межі наявних кордонів..."

Плануючи захопити Францію, він сказав: "Одного дня я просто введу війська в Париж. На них буде французька форма... Ніхто не затримає їх. Вони візьмуть Генштаб, міністерства, парламент... Я давно контактую з людьми, які утворять новий уряд. Уряд, який мені підходить... Ми маємо таких людей... в будь-якій країні... Нема потреби їх підкупляти. Вони приходять самі. Їх штовхають до нас честолюбство і сліпота, невігластво і внутріпартійні чвари... Ми укладемо мир, перш ніж почнемо війну... Наша стратегія — нищити ворога зсередини. Щоб він сам себе перемагав..."

Подумав Адольф і про "двуязичіє": "У Конгресі США забракло всього-на-всього одного голосу, щоб зробити німецьку мову державною... Німецька частина американського народу — ось джерело політичного й духовного оновлення... Лише націонал-соціалізм покликаний звільнити американський народ від його панівної кліки й повернути йому можливість стати великою нацією..."

Чи забракне голосів у нашому парламенті для того, аби проголосити другу державну? Може, й не забракне. Бо і серед депутатів чимало тих, для кого Україна нічого не важить. Якщо хтось із них і збирається боронити незалежність, то тільки тому, що тут стоять їхні заводи, тут їхній бізнес. А мова – пустий звук. Це скоріше перешкода для комфортного життя, в якому ти мусиш роздвоюватися, замість того щоб і вдома, і за мікрофоном говорити "на язикє".

"Память того, что она (Украина) выстрадала после Богдана Хмельницкого из-за присоединения к Москве, и память того, что заставило Хмельницкого идти в царскую кабалу, могли бы послужить ей большим уроком", – думав А. Герцен. І помилився: не послужило уроком.

Слухайте – якийсь культ особи Кіріла всія Русі. Національний канал цілий день демонструє його візит, забувши навіть про засідання кабміну. А товариш Азаров навіть не обурився. Потім поїхав Кіріл в Одесу, пробув там лише три дні з 21 по 23 липня, але місцеве телебачення починаючи з 19-го і аж до 25-го липня вістило народові благу вість: їде! під'їжджає! приїхав! уже срєді здєсь! І це на всіх одеських каналах водночас. Життя зупинилося. Кілька днів ані одесити, ані відпочивальники не мали поняття, що ще цікавого відбувається в Одеській області, бо зранку до вечора був тільки Кіріл, Кіріл і ще раз Кіріл.


Правда, різниця між каналами була, в залежності від того, кому він належав. Тому на одному каналі Кіріл обнімався з Костусєвим, на другому – з Гурвіцом, а на третьому – прости Господи! – з Підрахуєм. А товариш, який саме на ту пору був в Одесі, оповідав мені, що одесити якось не дуже рвалися дивитися на Кіріла, а воліли за краще кіряти.

Під цей шумок прес-аташе Одеської єпархії атєц Сєргій, натхненний візитом Кіріла, закликав покінчити з розколом у церкві за болгарським сценарієм. "Так що якщо буде політична воля, якщо керівництво країни виявить політичну мудрість, то розкол зникне як дим. Може бути, не за тиждень як в Болгарії, але протягом місяця про нього забудуть як такий".

От який ініціативний чоловік попався! Я навіть думаю, що він даремно обмежився болгарським сценарієм. Адже є ще такий чудовий більшовицький сценарій, випробуваний у 30-тих роках на УАПЦ – усіх священиків спочатку на Колиму та на Соловки, а потім розстріляти. Правда, це не дуже помогло, бо автокефалія відродилася під час війни, а потім і в еміграції.

Потім вияснилося, що атєц Сєргій наплів це з бодуна, бо Одеська єпархія поквапилася відхреститися від такої оригінальної ініціативи.

В Галичині з такої нагоди кажуть: дурний піп його хрестив. Я бігме тільки тішився б, якби влада щось подібне зробила, бо тоді б уже хвиля народного гніву не залишила б по ній мокрого місця. Хоча гріх казати – вона і так старається. Я навіть замислююся: хто у них там так самовіддано на нас працює. Невже Ганця? Ну, це ж треба – не пускати паломників з Західної України до Києва на річницю хрещення Русі! Кращого подарунку для зростання самосвідомості українців і пробудження їх від сну годі й сподіватися. Кожна дія викликає протидію, сієш вітер – збираєш бурю. Усе як наприкінці 2004-го. Сам знаю кількох знайомих, які й не збиралися їхати до Києва на Майдан, та коли почули, як міліція зупиняє автобуси і пробиває колеса, помчали на крилах.

Лише хворенький на голову може думати, що народ враз відмовиться від української мови у церкві і буде слухати старослов'янське белькотіння, яке зі справжньою старослов'янською мовою має мало спільного, бо геть зрусифіковане. Попи ж зазвичай неграмотні і кожен читає давнє письмо, як йому хочеться. І начхати, що парафіяни нічого не второпають. Розповідав мені священик, який перейшов до київського патріархату і став служити українською мовою, що в одному селі він почув, як хор співає замість "осанна во вишніх" – "осанна на вишні". Спочатку думав, що це йому почулося, коли ж – ні, таки "на вишні"!

– І то добре, що "осанна", – сміявся він, – а то ж могла бути і "Оксана на вишні".

Але от зійшов на окраїну русского міра Патріарх Московський і всія Русі і звістив, що усі історичні трагедії, пережиті єдиним народом Святої Русі в недавній час, були "Божою карою" – Бог відвернувся від людей.

Дуже зручна версія для того, щоб витлумачити причину Голодомору та інших репресій. Хто винен? Бог. До нього і апелюйте, судіться і вимагайте компенсації. От нехай би зійшов Кіріл Гундяєв ще й на Ізраїльську землю і те саме їм прогундів. А то бач носяться зі своїм Голокостом, як зі збитим яйцем. А бідні німці мусять розплачуватися.

А коли газ піде догори, а за ним і ціни підстрибнуть, то й тоді усе на Бога списати можна. А влада ні при чому. Вона хоче, як краще, а Господь знову відвернувся і МВФ шантажує: або ви змусите їх ціну на газ підняти, або я вам ваші цитрини з помаранчами та оливками градом поб'ю. От вони й тиснуть.

А ще Гундяєв сказав, що ми з росіянами один народ. Навіки, мовляв, скліщилися. Як два песики. Але чому тільки ми? В Європі немало народів, які живуть поруч, розмовляють спорідненими мовами і які можна теж проголосити одним народом. Можна тільки уявити, яка радість охопить Європу, коли туди завітає великий об'єдєнітєль Кіріл всія Європи. А то ж вони у темноті своїй, як заблудлі вівці. Це ж бардак який: серби, хорвати, чорногорці і босняки розмовляють однією мовою, а проголошувати себе одним народом нізащо не хочуть. Те саме македонці з болгарами. Нема на них Кіріла.

І взагалі навіщо стільки мов? Коли є така багатюща русская рєчь. Правда, щодо її древності у деяких несвідомих осіб великі сумніви. Якось воно так виходить, що усі так звані російські слова – вторинні, і походять зі староболгарської, а вся наукова та абстрактна лексика сумлінно скалькована з німецької та латини не ким, як хохлами Прокоповичем та Яворським. Подумати тільки! Навіть ісконно русская "изба" походить від "истоба", а та – з німецької "штубе"!

Болгари ж, як відомо, прийшли зі Сходу, і для них слов'янська мова була чужа, вони нею і досі розмовляють, як узбеки російською. Всі слов'яни мають свої рідні назви місяців, а в росіян латинські. Всі слов'яни мають свій національний гімн, прапор і герб, а в росіян – імперський. На прикладі одного єдиного слова "долоня" можна задемонструвати, чия мова давніша. Як? Та так, що в усіх слов'янських мовах це слово походить від старослов'янського "длань" і споріднене зі словами "діл", "долина", і тільки у росіян покруч – "ладонь".

Але зальотні московські гості, які крячкою сидять на українських сайтах, аж зі шкіри вилазять, аби довести, що українську мову та українців вигадали німці з австріяками. Якась дивовижна ненависть яріє в так званого братнього народу. Ми їх так не ненавидимо, як вони нас. І чим ми їм не догодили? Тим, що ще не вмерли?

Але я собі так думаю: їхня ненависть – це чудовий доказ того, що ми інші, різні і ніколи не зійдемося, скільки б різні гундяєви нас не єднали та скільки б усілякі підрахуї з ними не обнімалися.

Потяг прибуває до Києва о пів на восьму ранку, в такий час ніхто ніде ще тебе не чекає, а до першої ділової здибанки півтори години. На Петрівку по книжки їхати ще теж рано, тому не залишається нічого іншого, як прогулятися пішки. І ось я іду повз ряди авт, а на пропозиції шоферів "Падвєзті! Дьошева!" вдаю глухого, ні, не зовсім глухого, бо зиркаю на того, хто до мене звертається, але ані мур-мур. Отак ковзну очима і все. Навіть не хочу припускати, що вони про мене думають. Але хіба я не маю права вимкнутися? Як телевізор: лампочка мигає, антена стирчить, а екран не показує. Столиця незалежної України живе якимсь своїм ненормальним життям, людям тут начхати на те, що на кожному кроці її зустрічаються свідчення тоталітарного режиму. Ось я йду по вулиці бандита Уріцкого, звертаю на Комінтерна і відчуваю, як у мені закипає гнів. І гнів цей клекоче, нуртує, намагається вирватися. Хочеться зробити якусь западляну цьому засраному Києву, і я уявляю собі, як збиваю усі ці таблички. Аж ось бачу – на розі стоїть худезна ще не стара жінка і тримає табличку з написом: "Люді, памагітє! Я очєнь бальная", а в дужках – "тєрапія". Я розгніваний, але добрий, і коли людина просить допомоги, не можу її проминути. – Доброго дня, я головний лікар восьмої лікарні, – бо, думаю, як у Львові є восьма, то в Києві мусить бути й двадцять восьма, – я вас можу покласти у терапевтичне відділення абсолютно безкоштовно. Жінка дивиться на мене, як на вар’ята, але екран цього разу в мене увімкнений, антена ловить і лампочка мигає. – Мущіна, чєво вам нада? – Я головний лікар восьмої лікарні. Ви ж просите вам допомогти. От я й озвався на ваш поклик. При цьому виймаю свою мобілку за п’ятдесят баксів і кажу: зараз я викличу машину і вас завезуть. – Да ви там всє вори і взятачнікі. Ідітє сваєй дарогай. – А де ж ви збираєтесь лікуватися, якщо не у взяточників? За кордоном? – Ета майо дєла, – і повернувши голову кудись через плече, гукає: – Коля! Ти чьо нє відіш? Прістал тут! З'являється Коля. Морда небрита, пропита і місцями підбита, з писка тхне вчорашнім портвейном і вранішнім огірковим лосьйоном. – Мущіна, в чьом дєла? – Я головний лікар восьмої лікарні. Хочу допомогти цій жінці. Дивиться на мене так, мовби це не я, а він був лікарем. Звісно ж головний лікар, який чимчикує зі спортовою торбою на плечі, може викликати деяке здивування. Не щодня таке побачиш. Про всяк випадок ховаю до кишені мобілку за п’ятдесят баксів, бо такий раритет восьмирічної давності міг би його ошелешити ще більше, а я просто, їдучи до Києва, ніколи не беру мобілки за чотириста баксів, а тільки ту, що за п’ятдесят, знаючи, яка буває тіснява у метрі. – Ви доктар? – перепитує тоном, який пасував би краще до запитання "Ви бальной?" – Так, – впевненим голосом підтверджую, що я таки не "бальной". – І хатітє памочь? – тут бере мене під руку, відводить набік і конфіденційним голосом напівпошепки повідомляє: – Я вам вот что скажу, єй уже нікто нє паможет. – Чому? – Такая балєзнь. Нікто. Но ви можетє скрасіть єйо паслєдніє дні. Я вам ета как доктар доктару гаварю. – То ви теж лікар, колего? – зрадів я. – А чьо – нє відна? Я в псіхушкє санітарам работал. Вирубаю аднім ударам. Тєпєрь вот хачю памочь бєднай женщінє. – І тому ви ховаєтеся в кущах? – Страхую. Єйо дні сачтєни. Может в любую мінуту канькі атбросіть. А ми даже єщьо на гробік не сабралі. Памагітє, чєм можетє. – А яка у неї хвороба? – А с какой хваробай у нас люді с тюрми виходят? Но туберкульоз – ето ішо цвєточкі. – А що ще? – Канцер! Тут я і справді безсилий. У нашій лікарні таке не лікують. – Навіщо ж вона написала "тєрапія"? Хай би написала "туберкульоз і рак". – Нє памєстілась. А тєрапія – ета всьо, шо хош. Памагітє, чєм можетє. Даю дві гривні. Він дивиться на мене так, наче я ці дві гривні витяг не зі своєї кишені, а з його. Потім дивиться на пожмакану банкноту і, хитаючи головою, відходить: – Ну-у-у, до-о-ктар! Я йду і відчуваю їхні осудливі погляди на спині. Десь так під обід я починаю відчувати голод. Але в цей час чекає мене видавець у своєму офісі. Я купую гарне вино і вирішую на бессарабському базарі придбати якоїсь закуски. У жінки, яка торгує м’ясивом, беру кавалок ковбаси і шмат шинки. Підла галицька натура тягне мене до контрольної ваги, і я бачу, що мене обдурено на цілих 200 грамів. Чи можу я з цим змиритися? Ніколи. Вертаюся до тітки і кажу: – Тут бракує цілих 200 грамів. За те, що священика обважили, будете в пеклі горіти! Жінка з переляку аж очі вирячила і закрутила головою на всі боки, чи ніхто не слухає. – Ой, батюшка! А я й не признала! Ну їй-бо... та хіба ж я... та це ненарошне... вєси такі... а я вам і сальця вріжу... Я ж вас вспомнила, ви ж на Троєщині правите. Я там навіть рушничка занесла, сама вишила... І ковбаски ще, ось цієї дам... ні-ні, нічого уже платить не надо... і ще цієї ковбаски візьміть, а ту шо ви взяли, положіть назад... не нада вам її... а я вам ще ціле кільце пічоночної дам... така вже укусна, шо слів нема... і не обіжайтесь... вєси такі... оце вам харашо запакую, шоб удобно було нести... і всігда я на цьому місці, батюшка, так шо приходьте... а то всьо вєси, але їх полагодють... Звиняйте, шо не признала, а матушці прівєт передайте, матушка у вас така, шо Боже!.. вона у мене всігда м'ясо купує... Та шо ви?! Шоб я оце батюшку, та нікагда... у пеклі, тоже скажете... ну й шутки у вас... ага... ідіть з Богом... Іду я і думаю: тепер у пеклі буду смажитися я. На Петрівці, проходячи повз книжкові ятки, натрапляю на ятку вщерть заставлену єврейською літературою на різних мовах. Зупиняюся і ковзаю очима, вишукуючи якесь цікаве видання фольклору. "Еврейский юмор", "Еврейские анекдоты"... А мені б якісь легенди, вірування... Чоловік, зиркнувши на моє дещо втомлене, але осяяне світлом Сіону обличчя, каже: – Шалом! А я бовк: – Алейхем шалом! Він тоді, мов автомат, заторохтів щось на ідиші. Я уважно вислухав, згадав ім'я ще одного класика єврейської літератури і, глибокодумно промовивши "Менделе Мойхер-Сфорім", вимкнув екран, сховав антену, згасив лампочку і розчинився у натовпі. Увечері сідаю до потяга. В переділі самі жінки. Молоді. Роти в них не замикаються. Нещасні люди – з тих, що потрапили у чергову піраміду, але ще не усвідомлюючи цього, тішаться, що поступово піднімаються щаблями, розпродаючи якийсь ексклюзивний непотріб. На мене уваги не звертають і стрибають з теми на тему. А я б уже й спати ліг, такий втомлений, але як тут ляжеш. Аж ось нова тема – пластична хірургія. А я ж тут спец. Мій колега цим займається. Від нього я наслухався стільки історій, що можу ого-го як підтримати розмову. – Мало того, що заплатиш купу грошей, – каже одна, – то ще попадеш в руки якогось шарлатана. – Та капєц, – погоджується друга. – Одній моїй знайомій жирові складки вирізали, а шрами такі, що вона й роздягнутися не може. – Ой, а в газетах, що пишуть! А по телебаченню, які страхіття розповідають! Я не витримую. Чому ображають мою професію? – А ось у моїй клініці... – кажу я, і вмить три пари очей прикипають до мене. – Клініка доктора Захаржевського. Не чули? Шкода, візитки вже всі роздав. Вони витягають ручки і старанно записують редакційні телефони. Потім я даю короткий брифінг на тему "Розвиток пластичної хірургії на даному етапі". Дамочки починають демонструвати мені свої вуха, носи, цицьки, животи і целюліти. Дещо я мушу помацати, понатискати пальцями, легенько ущипнути. У мене своя методика. – Целюліт не лікується, – вбиваю їх наберкиць. – Як? Зовсім? – Зовсім. Недавно ми в газеті публікували на цю тему статтю і я знаю, що кажу. А вголос: – Не вірте жодним рекламам. Просто треба змиритися. У Ніколь Кідман теж целюліт і нічого. Живе. – А в Шерон Стовн? – Ну ви б ще про Ротару спитали! А от жирові складки – елементарно... Ну і груди, щоб стирчали... Ось тут підрізаємо... тут підтягуємо... щоб симетрично... – А шрами? – Не буде. Розсмокчуться протягом місяця. Методика доктора Захаржевського. Бачите? Ось я пальцями підтягнув, і вони вже стирчать. Вам навіть силікону не потрібно. Купите в аптеці "Крем доктора Захаржевського". Мастити щовечора. Будуть пружні, як у дівчинки. Якщо захочете, щоб іще щось у вас було, як у дівчинки, теж мастіть. Вони хіхікають. Відтак я починаю стелитися. Вони виходять. За хвильку я вже вимикаю екран і засинаю. Крізь сон чую, як вони обережно стеляться і перешіптуються, щоб не дай Боже не потривожити сон доктора Захаржевського. Вранці, попиваючи чай з укусною "пічоночною" ковбасою, отримую скромний подаруночок: "Це вам, доктор" – набір косметики, розповсюдженням якої вони займаються в надії стати мільйонерами.

Не стануть. Поки на світі є такі, як я.

Автор: Юрій Винничук

Сучасна Україна нагадує атлета, який має всі передумови для високих результатів та перемог, але зовсім не вірить у себе, в якого чудові кондиції, але геть бракує духовно-вольових якостей, який програв змагання ще до його початку. Україна має потенціал великої держави – численне та якісне населення, ключове геополітичне розташування, науково-технічні кадри та розвинуту промисловість, що спроможні забезпечити їй провідне місце в науковій і військовій галузях, зробити країну самодостатньою космічною та ядерною державою.

Але при цьому більшість нашого народу й усі державні чиновники сприймають Україну як позбавлену будь-якої історичної перспективи маленьку недодержаву на задвірках третього світу. Її завдання – більш-менш довго перетривати над берегами Чорного моря, з тим щоб остаточно визначитися, в чому ж розчинятися – в Європі чи Євразії. «Державним мужам» навіть не спадає на думку, що Україна може провадити великодержавну політику чи принаймні бути регіональним лідером, здатна виявляти геополітичну активність на східному напрямі, створити тридцятимільйонну українську п’яту колону в РФ та підтримати козацький сепаратизм Дону та Кубані.Замість того щоб підпорядкувати Придністров’я, вони погоджуються на відторгнення на користь Румунії частини українського шельфу, а завтра почнуть роздавати наші терени всім охочим до цього сусідам, аби лише довести «споконвічну» миролюбність України. Подібне бачення власного місця у світі та свого майбутнього випливає лише з одного джерела – неадекватного сприйняття минулого. Якщо країна уявляє свою історію убогою та неповноцінною, то такою ж буде і її подальша доля. Предки-«бідолахи»? У чому полягає «звичайна схема» української історії для більшості сучасних українців? Згідно з поглядами найвизначнішого українського історика Михайла Грушевського та його послідовників, які взяла на озброєння (дещо змодифікувавши) сучасна історіографія, українці – це упосліджена бездержавна нація, позбавлена власної еліти, миролюбна хліборобська маса холопів без військового хисту і прагнення до експансії, перманентно кривджена всіма своїми сусідами. Вона розташована у «фатальних» географічних умовах – без природного кордону на сході, що відкривало шляхи для безкарних нападів на її землі. Вся українська минувшина в уявленні більшості наших істориків – це безперервний ряд поразок та невдач, гноблення й приниження, безсенсових неорганізованих бунтів, зрад і розбрату; це така собі мазохістська вистава, спостерігати за якою важко навіть із бромом. Та якщо не вдаватися в подробиці, виникають обґрунтовані запитання – як такий «безхребетний» народ зміг не лише втриматися на цій вузловій у геополітичному сенсі території, а й від сторіччя до сторіччя поширював власний життєвий простір за рахунок «войовничих та агресивних» сусідів? Чому ми досі велика нація з усіма шансами на великодержавний успіх, а наші історичні вороги зі степового кордону або канули в Лету, або перетворилися на маргінальні етнографічні релікти? Що забезпечило нам цей історичний успіх – невже миролюбність і нездатність до державотворення й панування? Відповіді на ці запитання лежать на поверхні, попри те що їх уперто не хоче помічати історична наука. Якщо оцінювати українську історію об’єктивно, то наше минуле в цілому виглядає як перманентне військове змагання з усім навколишнім світом. Кожна сторінка української історії, як і кожен сантиметр української землі, политі нашою кров’ю, а ще більше кров’ю наших ворогів. Gesta Ruthenorum (діяння українців) – це безперервні військові походи, завоювання, нищення ворогів та етнічна експансія. Історія України – це насамперед історія українських військових еліт (княжих дружин, руської шляхти, козацької старшини тощо), пасіонарності яких вистачало не лише на творення власних держав, а й наднаціональних імперій. Сенс усієї української історії полягає в цих великодержавних устремліннях. Наші предки були жорстокими завойовниками, творцями імперій та холоднокровними гнобителями чужинців, інакше вони не змогли б залишити нам у спадок того, що ми зараз маємо.

«Миролюбний» міф

Кабінетним історикам, котрі творили фундамент української іс­­торіографії впродовж мирного ХІХ ст., не до снаги було оцінити весь розмах нашого історичного буття, на яке вони дивилися виключно крізь призму соціальних потреб селянської маси. Саме історики народницької школи (починаючи від Антоновича та Грушевського) викреслили з нашої минувшини все агресивно-експансивне, героїчне та великодержавне, саме вони «позбавили» українську націю власних еліт, оголосивши їх зрадниками та виразниками чужих державних інтересів, навіть прояви всенародного піднесення, що виливались у війни за участю всього народу та масові повстання, на які так багата українська історія, наші історики розглядали як щось неприродне, як таке, що вибивалося з їхньої «хліборобсько-ми­­ролюбної» схеми, в якій українці були тільки об’єктом історичного процесу. Сучасні історики, кожний у своїй галузі, помічають численні хиби «звичайної схеми». Але, критикуючи її в цих часткових питаннях, вони дотримуються загального погляду на інші проблеми, в яких не є фахівцями. Тож «звичайна схема» піддається точковій критиці, але зберігає загальне домінування в умах науковців, а слідом за ними – державних діячів та всієї нації. Якщо хтось хоче мати системне уявлення про українську історію, то так чи інакше мусить звертатися до «схеми Грушевського», оскільки рівноцінного їй наративу вітчизняна наука не створила. Отже, потреба інтелектуального демонтажу «звичайної схеми» цілком очевидна. Для цього потрібне тотальне переосмислення більшості ключових проблем української історії. Така робота вимагатиме від творців нового погляду і фаховості та універсальних знань у різних галузях історичної науки, й особистої мужності в процесі боротьби з академічним офіціозом. На наше переконання, ключовими проблемами української історії, що потребують докорінного перегляду, є такі:

Наше походження:

Проблема етногенезу нашого народу потребує комплексного

вивчення із залученням усіх можливих типів джерел (перш за все антропологічних

та палеоантропологічних), зокрема й тих, які нині ігнорують через їх ефемерну «неполіткоректність». Слід рішуче відмовитися від спроб дослідити український етногенез на підставі винятково лінгвістичного чи археологічного матеріалу, даних етнографії чи письмової історії. Для нас очевидно, що нашими предками є не ті, хто розмовляв «праукраїнською» мовою чи мав подібні до наших звичаї та оздоблював посуд «українським» орнаментом, а таки ті, хто мав з нами спільну кров, хто передав нам свою генетику.

 Витоки історії

З огляду на сказане вище, починати нашу історію слід із часу, щодо якого маємо достовірні відомості про антропологічну тотожність населення з сучасним центрально-українським (придніпровським) типом, до якого належить абсолютна більшість українців. Такий підхід дає змогу бачити витоки нашої історії та державної традиції у скіфській добі. Роботи антрополога В. Алєксєєва вказують на антропологічну тяглість населення північного Причорномор’я від скіфів-сколотів через середньовічних полян, древлян і сіверян до сучасних українців, а праці Б. Рибакова вказують на «царство Колоксая» як на перше східнослов’янське державне утворення. Що ж до лінгвістичного «аргументу» про іраномовність скіфів, можемо хіба повторити, що в будь-якому разі нашими предками є не ті, від кого ми успадкували мову, а ті, хто передав нам свої гени. Втім, варто згадати й про надзвичайну, фактично діалектну близькість дав­­ньослов’янської та давньоіранської мов, а також мішаний слов’янсько-іранський характер скіфської мови, доведений у роботах В. Абаєва.

 Наше/не наше

Очевидно, що саме етнічно-антропологічна складова має вирішальне значення – і для вивчення більш давніх історичних епох, і щодо пізніших періодів нашої історії. Саме етнічний, а не формальний культурно-  чи конфесійно-лінгвістичний принцип має домінувати у визначенні, які особи, соціальні групи, історичні події та явища належать до української історії, які стосуються її лише дотично, а які зовсім до неї не належать. Із цієї точки зору безглуздими здаються спроби нинішніх українських істориків розглядати наше минуле виключно в географічній прив’язці до сучасних (ще урсрівських) кордонів. Адже поза межами «української» історії опиняються цілі епохи та регіони: Холмська, Перемиська, Берестейська та інші землі середньовічної Русі, завоювання козаками Сибіру й Кавказу, історія Дону й Кубані, українська колонізація євразійських чорноземів тощо. Натомість нам пропонують вивчати як «українську» історію Хозарського каганату, Золотої Орди та Кримського ханства.

Чиї герої?

Окремою проблемою є історія українських військово-політичних та інтелектуальних еліт, які зусиллями істориків-народників були щедро «роздаровані» нашим сусідам, відповідно до суто формальних (мовно-культурних чи конфесійних) критеріїв, так наче ці люди «були не з нашої крови, не з нашої кости, наче вони не виросли з нашої землі й наче погибли без нащадків». Очевидно, що кожна така постать, не кажучи вже про покоління представників української еліти, викреслених із нашої історії, мусить бути повернута в її контекст і посісти в ній належне місце. Це все наші люди, вони творили нашу історію й тому заслуговують на збереження пам’яті про них, а вже об’єктивна національна наука розбереться, хто є героєм, а хто не зовсім, і що рухало цими людьми в їхніх вчинках і помислах.

. Терміни

Історична термінологія також вимагає значного переосмислення. Не можна вважати нормальною ситуацію, коли питомі назви та визначення сприймаються як щось чуже – ледве не вороже, як, приміром – «Русь», «Росія», «старожитній народ руський», «русини», «руський язык», «словено-роський язык». Адже саме так називалися наші (й тільки наші!) країна, народ і мова протягом цілого тисячоліття. Те, що ми через політичні обставини впродовж останнього сторіччя користуємося іншою самоназвою, не робить давнє ім’я чужим і не дає підстав займатися перейменуванням – руського на українське. Відмовляючись від власних історичних назв на користь сусідів, які до них не мають жодного стосунку, ми втрачаємо левову частку власного минулого. Якщо так піде далі, то Русь, руський народ, руська мова стануть для нас таким самим геть чужим світом, як Скіфія-Сколотія. Наша сучасна «інтелектуальна» публіка щиро дивується, коли їй трапляються згадки про Петра Могилу як відновителя Русі, про запорозьких козаків як захисників Руської землі, про князя Костянтина Острозького як провідника руського народу. Й це попри те, що середньовічні літописи та офіційні документи, полемічна література та барокова поезія, автори політичних памфлетів («Історіи Русов») і художніх творів (Микола Гоголь) уперто й незмінно називають нашу Вітчизну «земля Руська» або «Русь», Київ Х–ХІІІ ст. і Львів XIV– XVII ст. були-таки столицями Русі, Богдан Хмельницький, як і згодом Іван Мазепа, ставили собі за мету здобути вольності саме для «народу руського», а перший із них прийняв 1648 року титул «Божою милостию великого государя Великия Росии».

. «Не спільна» колиска

Попри всю термінологічну еквілібристику московських учених та доморощених прибічників «теорій» Поґодіна й «спільної колиски», історична спадщина Київської Русі належить лише нашому народові. Те, що наші історики програють інтелектуальне змагання за києво-руську спадщину представникам московського народу, виникнення якого припадає на ХІІІ–XIV ст., коли набрав обертів процес слов’янізації тамтешнього фіно-угорського населення, вказує з усією очевидністю на недолугість українського наукового офіціозу, який, маючи всі козирі на руках, не може дати собі ради з очевидними речами.

. Імперія русів

«Історична спадщина» є не єдиною й навіть не головною проблемою у вивченні Київської Русі. Наші історики звикли трактувати останню як другорядне державне утворення на політичній мапі середньовічної Європи, таку собі багатовекторну Україну, що не знає, до кого прихилитися – чи то до Візантії, чи до Хозарії, чи до латинського Заходу. Не дивно, що центральна постать києво-руської історії – Святослав Завойовник перебуває на узбіччі наукових студій. Про полководця згадують, тільки жалкуючи за знищеним його військом Хозарським каганатом. Київських володарів уперто іменують князями, попри те що джерела титулують Святослава, Володимира, Ярослава, Романа Мстиславича та інших царями, каганами й самодержцями. Великодержавний характер Києво-Руської імперії всіляко маскують, агресивний характер її зовнішньої політики взагалі замовчують. Чого варте хоча б трактування русько-половецьких взаємин, які українські історики подають виключно як агресію степовиків супроти Русі, незважаючи на те що остання здійснила походів у Поле принаймні втричі більше, ніж було нападів половців на Руську землю. Київська Русь, безумовно, була одним із центрів тогочасного світу, а в багатьох чинниках (зокрема, у військовому мистецтві) посідала чільні позиції. Усвідомити це – означає розбудити в собі приспані великодержавні пориви та розгледіти майбутні обриси нової Києво-Руської імперії зі столицею над берегами Дніпра й державною територією від Балтики до Балкан і Кавказу.

Цивілізаційний вибір

Великодержавна міць Києва була зламана монгольською навалою. В цей час Русь і майбутня Московія зробили свій цивілізаційний вибір через Данила Галицького та Александра Невського. Перший обрав безкомпромісний  спротив, інший – підкорення. Русь дорого заплатила за свою місію щита Європи, проте ніколи від цієї ролі не відмовилася. Руське рицарство стало тим муром, об який розбилися всі хвилі монгольської, а згодом татарської та турецької експансій. До Європи долетіли окремі пориви цих ураганів, що дозволило їй зберегти та примножити власну культурну спадщину. Зрозуміло, що для концентрації всіх сил для боротьби зі Степом потрібно було мати надійні тили, а для цього шукати союзу з північними та західними сусідами. Власне, цим можна пояснити факт безболісного входження руських земель в орбіту таких державних утворень, як Велике князівство Литовське і Руське (що під будь-яким оглядом було продовженням старої Києво-Руської держави), Корона Польська та Річ Посполита. Погляд на насильницький характер приєднання розходиться з дійсністю – долучення руських земель до цих держав сталося внаслідок або реалізації династичних прав, або актів парла­­ментарного характеру. Зокрема, формула «об’єднання рівних із рівними та вільних із вільними» – якнайкраще ілюструє характер Люблінської унії 1569 року.

Вигадана бездержавність

Із періодом XIV–XVI ст. пов’язані найпоширеніші стереотипи української історії, приміром, про бездержавність тогочасних українських земель. Очевидно, що 1340 рік під жодним поглядом не може вважатися часом ліквідації державності руських земель, адже й по тому бачимо суто руські державні утворення, які охоплювали цілі землі – Подільське та Сіверське господарства, Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Волинське), окремі з яких проіснували до ІІ половини XV ст. По тому ж бачимо існування цілого сузір’я руських удільних князівств (Острозьке, Четвертинське, Корецьке, Збаразьке, Пинське та безліч інших) – звичної форми існування держав у політично роздробленій пізньосередньовічній Європі. Особливий державний статус руських князівств зберігався аж до часів Козацької революції, що принесла з собою інші форми української державної традиції.

Спільний проект

Руські удільні князівства, звісно, не були цілком суверенними державними утвореннями, оскільки входили до складу держав імперського зразка, стосовно національного характеру яких також є ціла низка непорозумінь. Усупереч дійсності сучасні польські та литовські вчені, а за ними й більшість українських розглядають Річ Посполиту та Велике князівство Литовське і Руське як суто національні державні утворення – польське та литовське відповідно. Між тим, щодо останнього не важко переконатися в рішучому домінуванні руської стихії в усіх сферах життя Русько-Литовської держави. Безумовно, що й Річ Посполита також була спільною державою кількох народів, у якій «старожитній народ руський» відігравав першорядну роль, найперше в справі захисту «спільної Вітчизни». Руська еліта як рівноправна входила до складу панівної верстви цих держав, руська мова та віра зберігали свій офіційний статус, що ніяк не в’яжеться з декларованою в українській історіографії «польсько-литовською окупацією». Велике князівство та Річ Посполита були такими польсько-литовськими, як і українськими. Відповідно немає жодних підстав «дарувати» сусідам Костянтина Івановича Острозького, Самійла Корецького й Тадеуша Костюшка, Станіслава Оріховського та латиномовних руських письменників, битви під Оршею та Хотином. Усі ці постаті й події є складовими саме руської історії.

Відтінки патріотизму

До зламу XVI–XVII ст. Річ Посполита сприймалася руськими князями, шляхтою, козаками й усім нашим народом як власна держава, і вона справді була такою. Перевтілення Речі Посполитої на «злу мачуху» для народу руського сталося через спробу перетворити цю державу на католицьку та національно польську. Це спровокувало вибух козацької революції та занепад Речі Посполитої. Складність цієї доби полягає саме в дилемі, що постала перед багатьма представниками руської еліти – зберегти лояльність до держави, яка тривалий час була своєю, але від певного часу невблаганно зіштовхувала руську складову на узбіччя, чи стати на бік нової сили, що рішуче прагнула відбудови Русі на нових засадах. Михайло Кричевський, Іван Виговський, Адам Кисіль, Ярема Вишневецький хоч і не відразу, але зробили свій вибір. Одні стали героями, інші – зрадниками, але ні одні, ні інші не перестали бути українцями (русинами). Так само не перестала бути українською (принаймні частково) й історія Речі Посполитої XVI – І половини XVII ст., попри те що згодом сама її назва викликала в українців лише негативні емоції. На Річ Посполиту, як і на будь-яке історичне явище, слід дивитися з погляду його еволюції. Річпосполитських патріотів Петра Конашевича-Сагайдач­­ного та Ярему Вишневецького відділяють кілька десятиріч, але наскільки різним був їхній патріотизм – в одного він цілком узгоджувався із захистом Русі, натомість іншого спонукав стати катом Русі.

Творці імперії

Ще більш диференційованого підходу вимагає історія Російської імперії. Для більшості сучасних українців ця держава є втіленням антиукраїнськості, окупаційного диктату й тиранії. Можливо, й варто описувати в подібних категоріях взаємини України з імперією на фінальному етапі існування останньої – у ХІХ ст. Але чи варто переносити ці характеристики на більш ранні періоди? Відповідь здається очевидною, якщо об’єктивно оцінити процес творення Російської імперії. Вона з’явилася внаслідок об’єднання Московського царства з Козацькою державою (Військом Запорозьким) та відвоювання спільними зусиллями більшості руських теренів у Речі Посполитої, що й відобразилося в офіційному титулі правителів імперії – «государь всея Великои, Малои и Белои Росии». Мала Росія (назва позначала лише територію лівобережного Гетьманату, а не всієї України-Русі, як прийнято думати зараз) таким чином вважалася другою за значенням державотворчою складовою Російської імперії й насправді була такою.

 Отже, Російська імперія – держава трьох народів. У зв’язку з

цим неправомірно ототожнювати Росію з Московією, оскільки перша з цих назв аж до 1917–1920 років була узагальненою назвою народів, яких нині звуть східними слов’янами. Це добре усвідомлювали ще на початку ХХ ст. Скажімо, основоположник української географії Степан Рудницький чітко розмежовував поняття «Росія» (росіяни – тобто всі східні слов’яни) та «Московія» (москалі). Російська імперія від початку свого виникнення й приблизно до початку ХІХ ст. була своєю державою для українців, які мали визначальний вплив на політичну, культурну, військову сфери життя імперії – ще більший, ніж у Речі Посполитій. Сама назва «Російська імперія» придумана українцем Феофаном Прокоповичем, який поширив таким чином назву своєї Батьківщини – Русі (сучасної України) на всю імперію. Російська літературна мова (словенороскій язык) була симбіозом української розмовної та старослов’янської мов і взяла початок із Києва від граматики Мелетія Смотрицького, а далі була досконало опрацьована в першу чергу українцями – Гоголем, Шевченком, Короленком, Чеховим тощо. Герої завоювання Сибіру й Далекого Сходу, Центральної Азії та Кавказу, звільнення Балкан і оборони Севастополя були переважно або й виключно українцями. Матрос Кішка та солдат Шевченко, адмірал Нахімов та завойовник Закавказзя Котляревський були етнічними українцями, як і вояки гусарських полків – герої наполеонівських воєн, козацькі контингенти – головна ударна сила в російсько-турецьких війнах, корпус чорноморських козаків – безжальні завойовники Кавказу. Основний закид цим героям – вони, мовляв, воювали за чужі інтереси. Якщо це так, то як у такому разі пояснити, що впродовж кінця XVIII й протягом ХІХ ст. наша суцільна етнічна територія в Європі зросла щонайменше вдвічі, нами були колонізовані величезні простори в Азії (Сірий та Зелений Клини), українська еліта (нащадки козацької старшини) брала участь у безпосередньому управлінні імперією, обіймаючи в ній найвищі посади (достатньо згадати прізвища Розумовських та Безбородьків), а наша духовна та світська інтелігенція визначала культурне обличчя Російської імперії. Останню українська еліта тривалий час розглядала як спільний із іншими східно­­слов’янськими народами державний проект – із єдиним монархом, але при збереженні рівності складових частин імперії (приміром, у «Разговоре Великороссiи съ Малороссiей» – «Признаю, что не я [Вели­­короссiя] собой теб властитель, но самодержецъ нашъ есть общiй повелитель»), намагаючись надати йому максимально українського виразу. До певної міри це вдалося, приміром, у церковних справах – українська (руська) версія православ’я практично повністю витіснила питомо московську (старообрядництво).  Звичайно, українське бачення побудови спільної держави вступало в суперечність із московською політичною практикою, заснованою на деспотизмі. Так, модернізаційні заходи Петра І, з їх відвертою брутальністю та намаганням зруйнувати козацьку автономію, викликали спротив не лише в української політичної, але й інтелектуальної еліти. Українські церковні ієрархи були найбільш нещадними критиками політики Петра І навіть після виступу гетьмана Мазепи, оскільки, так само як і останній, мали інші погляди на методи проведення модернізації, бо спиралися на власний досвід, започаткований Петром Могилою та Богданом Хмельницьким. Скасування козацької автономії наприкінці XVIII ст. також ішло врозріз із політичними ідеалами української еліти, але цього разу минуло без серйозних ексцесів, оскільки провід колишньої Гетьманщини навзаєм одержав найширший доступ до центральної влади в політичній, військовій, церковній та інших сферах. Прикра метаморфоза, що сталася з імперією в ХІХ ст., як дві краплі води була схожа на деформацію Речі Посполитої XVII ст. Зусиллями різночинної московської інтелігенції та великоросійських шовіністів Росію оголосили московським (великоросійським) національним «государством», а нам запропонували другорядні ролі. Реакція українців була цілком очікуваною – національно-визвольні устремління, дистанціювання від імперії, вироблення нової самоназви, врешті, такий нелюбий московитам, але спровокований ними ж, «український сепаратизм». Україна відіграла значну роль у розвалі імперії та чинила найзапекліший спротив новим червоним господарям Кремля та їхнім спробам відновити національну московську імперію. Зрештою, українці заплатили найбільшу ціну за нелояльність до московської більшовицької влади, в той час як московський народ укотре обрав шлях покори.

Чи навчає історія?

Якщо уважно вдивитися в дзеркало цієї історії, то який збірний портрет нашої нації ми в ньому побачимо? Це буде не змучене кріпацькою працею лице гречкосія, не «чаєчка при битій дорозі». Ні. Ми побачимо степового рицаря «з бритою головою та довгим чубом», що стоїть на ринку здобутого приступом ворожого міста «у вимазаних дьогтем шароварах і з нагайкою в м’язистих руках» серед відрубаних голів чужоземців. Те, що українська історіографія, а за нею й політичний провід України ХХ ст. вперто не хотіли сприймати українців такими, якими вони є, а намагалися втиснути націю в прокрустове ложе схем, неминуче призвело до трагічних наслідків. Причини кривавого розбрату, отаманства та війни всіх проти всіх в Україні впродовж 1917–1921 років криються саме в цій неспроможності керівників УНР (поміж яких бачимо й автора «звичайної схеми» М. Грушевського) правильно скористатися мілітарним потенціалом нації, який так чи інакше мав бути реалізованим, питання тільки – в якому напрямі: зовнішньому чи внутрішньому? Тож замість зовнішньої експансії ми одержали широкомасштабний внутрішній конфлікт. Віра в «споконвічну миролюбність» та соціалістичні гасла призвели до розпуску війська, підрозділи якого замість того, щоб вести успішні бої на підступах до червоної столиці, здобувати для Української держави Підкавказзя й Крим, розбрелися по бандугрупованнях різних кольорів – червоних, білих, чорних.

Ми дорого заплатили за спробу реалізувати цей «народницький» експеримент – Голодомор та репресії, кривава ІІ світова й тотальне змосковщення. Але, здається, нинішній політичний провід не зробив із цього жодних висновків – слабкість у внутрішній політиці, сумнівна відмова від ядерної зброї, розвал армії, політичні поступки сусідам, пасивна зовнішня політика – все це є очевидним відтворенням на практиці постулатів «звичайної схеми». Українська нація або позбудеться цієї осоружної схеми, або буде змушена ще раз заплатити криваву ціну за ущербне сприйняття власної історії.

Автор:Однороженко Олег.Доктор історичних наук.

Андрухович висловив свій погляд на сучасний стан речей і водночас втілив у вигляді думки відчуття, з яким живе сьогодні чимало українців: українська Україна у форматі держави, в якій дві політичні нації перебувають у непримиренному конфлікті, не має жодної перспективи. Точніше перспектива етнічних українців у рамках такої держави є вельми невтішною – мине зовсім небагато часу і нас не стане. Ми приречені програти й розчинитися у морі агресивнішої й потужнішої російської політики й культури. Лише самовпевнені бюрократи-регіонали можуть просторікувати: у вас буде своя мова, у нас – своя, у вас – свої герої, а у нас – свої. Їх не хвилює, що і герої ці, і мови за своєю суттю антагоністичні. Такої держави, яка б примирила дві взаємовиключні національні ідеї – в нашому випадку українську й совєтську, тобто російську, в історії ще не було. Невже професіоналам з Партії регіонів про це нічого невідомо? Чому ніхто не обурюється бодай з приводу їхньої неосвіченості? Відповідь очевидна - усі бояться. Адже варто лише заторкнути це питання, як клубочок покотиться й відразу доведеться ставити під сумнів такі святощі, як територіальна цілісність України й ідея соборності. Людину завжди влаштовує хай безперспективний, але порядок, її лякають найменші зміни, проте момент істини невідворотний, бо таким, за атеїстами, є закон буття, або у цьому, за тими, хто вірить у Господа, полягає Божа воля. Момент істини вже настав, бо героями України на 19 році її незалежності не можуть стали енкаведисти, які незалежну Україну ненавиділи усім своїм єством й гробили усіма можливими засобами. Момент істини настав, бо не можна продовжувати говорити українською мовою про речі, які суперечать українській суті. Довше ця брехлива гра тривати не може, бо, як свідчить досвід, в Донецьку, Криму, Луганську й Одесі українського патріотизму обмаль. Натомість там переважає російський шовінізм, що не існує без образу ворога. Ворогом номер один для російського шовінізму традиційно виступають саме українці. Складно відповісти, чому. Можливо, через те, що ми знаходимося у Росії під боком, а, можливо, й з причин глибших – для росіянина кожний українець є братом і зрадником водночас, тоді як американці, німці, прибалти і прочіє шведи – просто чужі за духом. Почати варто з констатації очевидного факту: до влади в Україні прийшли відверті казнокради й ненависники усього українського, які на жодну еволюцію, окрім дедалі радикальнішої ненависті до українців, не здатні. Діма + Аня – цей спритно сконструйований іміджмейкерами дволикий гуманітарний Янус регіональної влади, зробить усе, аби довести нас передусім до духовного заламання. Їхні методи цинічні й прості. Їхні союзники – хабарники-бюрократи, продажні журналісти й науковці, що відразу згадали про самоцензуру, – усі без винятку негідники й нікчеми. Саме тому сучасний режим в Україні, що прикривається ідеєю національної злагоди, як фіговим листком, є за своєю суттю окупаційним. Він нас залякує, і ми – о, сором – боїмося його, забуваючи, що відважнішого президента аніж той, який зімлів від влучного удару яйцем, Україна ще не знала. Чи ж не гротеск? Попередній український проект збирання українських земель або жорсткої централізації – що й видно неозброєним оком – обернувся крахом. Саме тому довкола цього питання розгортається дискусія, яку ніяк не вдасться затушувати, бо у нинішньому форматі Українська держава задовольняє лише посткомуністичний здеградований політикум, олігархів і їхнє оточення, бюрократію і російську частину країни. Проте й вони вже не зможуть жити по-старому, за словами їхнього ж класика, бо їсти хочеться усім, а от працювати ніяк – будь-яке виробництво у нашій паразитарній державі, що тримається на зовнішніх запозиченнях, стало невигідним. Напередодні Дня української Незалежності варто нагадати, що реалізували нашу незалежність найвизначніші українські пристосуванці. Спочатку вони були відданими комуністами, а коли стало невигідно, перетворилися на найбільш ревних українських патріотів. Автором постсовкового еволюційного проекту під назвою Україна, що тримається на трьох китах: соборність, державність, розумний компроміс, був поет і державник в одній особі. Реалізовувати його почав той, хто у минулому був комуністичним ідеологом. Згодом естафету підхопив батько українських олігархів, серед яких не було і досі немає етнічних українців, за ним українофіл ліберального спрямування. У результаті виявилося, що нікому нести відповідальність за збудовану державу з системою олігархічної демократії й російською економічною моделлю, за державу, в якій нонсенс став правовою нормою, а пристосуванство – головною життєвою догмою. На відміну від Росії ми не маємо авторитарних лідерів, які б підім'яли під себе олігархів, обламавши неугодним роги. Проте у нас, як і в Росії, Київ висмоктує всі соки з провінції. В Україні є централізм, але на відміну від Росії в нас не склалося із авторитарними вождями, та й тубільні гречкосії на богоносність чомусь ніяк не ведуться. Як і в Росії – хай і з меншим розмахом, бо без нафти і газу – у нас всі кошти, викачані з сіл і містечок й вирвані із рук чесних трударів-матерів-дітей-удів-сиріт, вкладаються у шикарні автомобілі, елітну нерухомість сумнівної якості й тому подібні цяцьки, що покликані тішити наших самодурів, їхніх жінок, чад, коханок і навіть домашніх тваринок. Суспільний резонанс цього феномену, на жаль, незначний, бо, напевно, кожний з нас у глибині душі таки заздрить судді Зваричу, а не засуджує його. Російська ж частина нашого населення про Зварича взагалі не знає, бо слухає виключно російські новини, а якщо й знає, то зневажає його як україномовного, тобто нацика, а не хабарника. Проте саме на ґрунті побутової культури, тобто у плані витрати поцуплених у суспільства коштів між українською і російською Українами й лежить непримиренний конфлікт, що свідчить: у нас таки різні життєві філософії, очікування від життя теж різні. Російських українців теперішня ситуація в державі у принципі влаштовує – головне, що нациків поставили на місце й відновилася історична справедливість, тобто російська велич. Їх зовсім не хвилює, що за газ тепер доведеться платити більше. Їхні життєві стандарти взагалі не надто високі. Цю ірраціональну життєву філософію ані збагнути, ані пояснити неможливо. Вона така ж таємнича і хвороблива, як і російська душа, і сама Росія. Українська частина нашого населення попри усі свої недоліки значно прагматичніша і передбачуваніша. Вона хоче жити не під рубероїдом, а під єврочерепицею, з нормальним клозетом, а не з парашею і навіть за європарканом, а не за «колючкою», що таки нагадує зону, як не крути. Солідаризуючись із Андруховичем у самій суті проблеми, можна припустити, що в майбутньому від України відійде значно більше територій, аніж Крим і Донецьк. Можливо, Україна обмежиться своїми етнічними землями і проголосить себе наступницею УНР, а не УРСР, як це зробили наші будівничі 19 років тому. Саме таким шляхом пішли всі Прибалтійські країни. Таке рішення матиме вагомі юридичні наслідки. Українське громадянство отримають лише ті члени суспільства, чиї предки жили на теренах УНР, а період УРСР автоматично кваліфікуватиметься як окупаційний. Донецькі лідери мають усі шанси продовжити славетні традиції радянської України. Може, вони назвуть себе Малоросією, тобто мікроРосією, але без Путіна, а, може, приєднаються до материного тіла. Другий варіант був би бажанішим, але донецькі - самі собі президенти. Тому маємо усі шанси очікувати на появу іще одного Придністров'я. Зрозуміло, що без обміну населенням у даному разі не обійтися. Звичайно, хотілося б, щоб процес розриву відбувся цивілізовано, але, знаючи росіян, такий сценарій розвитку подій уявити важко. Саме цей фактор гальмуватиме розрив найбільше, а ще, звичайно, ідея великої України у середовищі особливо ревних українських патріотів, що не бажають рахуватися із жодними реаліями. Однак з ідеєю малої України їм примиритися доведеться. Аналогічно економічні причини спонукатимуть наших політиків відмовитися від централізму. Українські закони не є дієвими, бо засновані на розумному компромісі, що маскує конфлікти, зокрема й господарські, а не розв'язує їх. Наприклад, на усій етнічній українській території цілком прийнятним був би закон про приватну власність на землю, тоді як у Єнакієво й Луганську такий закон – порожній звук. Розділяє Україну й споживання газу. Російська частина пишається своїм індастріалом, який без дешевого російського газу неконкурентноздатний, тобто непотрібний. З цієї причини Донецьк також приречений бути із Росією навіки разом. Решта України газом переважно гріється. Якщо ми таки вирішимо зберегти себе як націю, нам доведеться грітися іншими способами.

Нарешті варто сказати кілька слів про таку спокусу, як федералізм. Модель США, де кожний штат має власне законодавство, для нас, на жаль, не може слугувати прикладом. Адже у США між різними штатами немає принципових розбіжностей в питаннях шляху розвитку нації і країни. У випадку України між українським і російським населенням, що ідентифікує себе з Україною хіба що в часі футбольних матчів і то не всіх, а виключно тих, в яких противником нашої збірної не є Росія, існує повне неприйняття. В теперішній Україні неможливо провести ані десовєтизації, ані українізації, бо ці процеси неуникненно обернуться кровопролиттям. З іншого боку, хоча Україна, зокрема її західна частина й дуже строката, проте між галичанами і волиняками попри релігійні відмінності принципових суперечностей не існує. Це ж можна сказати й про інші етнічні групи й зрусифікованих українців, які не стали совєтськими людьми остаточно. Їх об'єднує спільна історія, мова, символи і традиції, подібне ставлення до життя і той ідеал, який би вони хотіли передати у спадок своїм дітям. Серед набору бажаного досі не було такого креативного концепту, як «водка», територіальна велич і претензії відігравати в історії роль народу-богоносця на тлі повної побутової безпорадності. Сьогодні політикам в Україні вже дедалі складніше годувати своїх громадян, наче ту наречену, яку віддають за нелюба, байками про те, що згодом і полюбиться, і перетреться. Як показали 19 виснажливих і безплідних років нашого соборного існування з братнім народом в одній великій державі із неукраїнськими територіями, щось воно не перетирається. Сподіваної муки нема й досі - сама мука. Україна отримала альтернативну ідею, яка згодом може стати реальністю. Це ідея розриву, що вкорінена в децентралізації. Без останньої в Україні неможлива жодна реформа, навіть шкільна. Отже, ми – на порозі нової реальності, яка лякає, але й несе в собі бодай якусь перспективу на майбутнє.

Автор: Роксана Харчук

У середньовічну та ранньомодерну добу щодо нашої країни в літературній традиції (вітчизняній та іноземній) уживали найрізноманітніші назви: «Скіфія», «Сарматія», «Роксоланія» тощо. Але неважко помітити, що впродовж майже тисячоліття українці мали інші, цілком усталені самоназви свого народу і країни: «русини» («старожитній народ руський») та «Русь» («Руська земля»), які широко використовували як у народній мові, так і в офіційних документах та літературі, й під якими нас знали і в сусідніх, і у віддалених країнах. Ще в середині ХІХ ст. видатний український історик Михайло Максимович так описував наявний стан речей із нашою самоназвою: «Несмотря на областные названия их: Галичанами, Подолянами, Волынянами, Украинцами, Запорожцами, Слобожанами, Черноморцами – имя Русина остаётся их общим, родовым именем».

Назви «Русь», «Руська земля» навіть у ХІІ–ХІІІ ст. уживали переважно для позначення території Наддніпрянщини. Приміром, в уставній грамоті Великого князя Всеволода Мстиславича, який упродовж 30-х років ХІІ ст. був князем Переяславським, Вишгородським і Новгородським, його представлено як «владычествующую всею Рускою землею и всею областью Новгороцкою», тобто виразно відокремлено Новгород від Русі. Так само послідовно джерела ХІІ–ХІІІ ст. відокремлюють від Русі й Полоцьку, Суздальську та інші землі.

Навіть титул київських великих князів «всієї Русі», що з’явився під візантійським впливом, стосувався Руської землі у питомому значенні, тобто теренів Середньої Наддніпрянщини з Києвом, Черніговом та Переяславом (в літописі від 1155 року терени «всієї Русі» окреслено так: «і сів він на столі отців своїх і дідів [у Києві], і прийняла його з радістю вся земля Руська; тоді ж, сівши, він роздав волості дітям: Андрія посадив у Вишгороді, а Бориса – в Турові, а Гліба – в Переяславі, а Василькові дав Поросся»). Згодом назви «Русь» та «Руська земля» в географічному сенсі та «Русь» і «русини» в етнічному поширюються на віддаленіші терени. З ХІІ ст. письмові джерела знають терени суцільного розселення русинів за Карпатами під назвою «Руська марка» (Marсhia Ruthenorum). А об’єднану під владою Романа Мстиславича та його наступників Галицько-Волинську державу – як Руське королівство.

Таким чином, упродовж існування Києво-Руської імперії етнічні назви «русини» та «Русь» закріплюються на цілком окресленій території від Закарпаття до Наддніпрянського Лівобережжя і від Західного Бугу до степових кочовищ тюркських народів. Надалі, навіть в умовах політичної дезінтеграції руських земель у ХІV–XVІ ст. етнонім «русини» однаковою мірою вживають як мешканці руських комітатів Угорського Королівства і північної частини Молдавського господарства («Русо-Влахії» середньовічних джерел), так і населення руських земель Корони Польської (Галичини та Західної Волині) й Великого князівства Литовського і Руського («земли наши Руские – Подольские, Киевские и Волынские», як зазначено в листі великого князя Жигимонта Августа від 1569 року).

Русьска віра

Поряд з етнічним визначенням прикметник «руський» доволі часто вживали також у церковній сфері, причому в значно ширшому за етнічні межі сенсі. Це було пов’язано передусім із тим, що вплив митрополитів Київських і всієї Русі поширювався на терени цілої Києво-Руської імперії, відповідно до чого християнська церква на всіх залежних від Руської землі та Києва теренах називалася «руською», а назви «руська віра» та «руські люди» стали своєрідним еквівалентом «християнства» та «християн».

Приміром, у пам’ятці кінця XIV ст. «Список руських міст» серед «руських» міст названо «города» болгарські, волоські, литовські, заліські тощо, тобто визначення «руські» вжито для означення конфесійної, а не етнічної належності мешканців цих земель, деякі з яких ніколи не підлягали політичному впливу Києва. Таким чином, у церковній літературі поступово формується уявлення, що будь-яка християнська (православна) країна є «руською». Врешті, суттєва відмінність в уживанні цього слова стала підставою для витворення двох окремих термінів: «руський» та «русьский» («русский»), перший із яких стосувався переважно етнічної, а другий – конфесійної належності.

Православні люди, таким чином, іменували себе «русьскими» без огляду на власну етнічну належність, що сприяло поширенню цього терміна далеко за межі етнічної території русинів. Особливо в північно-східному напрямі. В останньому випадку цьому сприяла також та обставина, що митрополити, які мали від початку XIV ст. своїм осідком Володимир, а згодом Москву, і далі вживали титул митрополитів «Киевских и всея Руси», висуваючи в такий спосіб претензії на провідну роль у «русьскій» (православній) церкві. Відповідно і паства московських митрополитів іноді іменувала себе «русскими», визначаючи таким чином свою конфесійну, а не етнічну належність.

Слідом за митрополитами претензійний титул «всея Руси» починають уживати також великі князі московські, щоправда, у доволі своєрідній формі – «всея Русіи», що є очевидною калькою з латинського Russia. Саме латинізовану форму «всея Русіи» вживали московські правителі з XIV до середини XVII ст. Приміром, в офіційному царському титулі, який 1547 року прийняв Іван IV Грозний, значилося: «Мы, великій господарь Иванъ, Божіею милостію царь и великій князь всеа Русіи». Прикметно, що в московській літературній традиції на основі назви «Русія» пробували навіть витворювати прикметникові форми: «Се убо в Русийстей земли град, нарицаемый Муром».

З претензією на вищість
Так само калькою, але цього разу з грецької мови була і дещо пізніша назва «Росія» («Россия» від «»). Обидві ці форми («Русія» і «Россия») беззастережно вказують на чужорідність назви «Русь» для московської політичної еліти, яка, використовуючи цей претензійний титул, зверталася до грецьких і латинських, а не власне руських зразків. Варто зазначити, що в російській мові й досі вживають ці дві кальковані назви для російських форм позначення сучасних держав: Росії («Россия») та Білорусі («Белоруссия»).

Титул «Великий князь всея Русіи» в очах московських князів тривалий час не мав певної територіальної прив’язки, а лише вказував на їхній династичний зв’язок із великими князями київськими (руськими) та визначав провідне місце московських правителів у системі міжкнязівських взаємин. Згодом, наприкінці XV ст., це титулування набуло претензійного значення, за допомогою якого московські князі декларували свої наміри щодо територіального розширення за рахунок західних сусідів. Прик­метно, що процес «збирання» земель на східному та південному напрямах (за рахунок інших уламків Золотої Орди) московські правителі супроводжували не менш претензійною титулатурою: «многих государств и земель восточных и западных и северных отчич и дедич и наследник, великий государь и обладатель», яку було запозичено від Чингізидів, що, своєю чергою, викликало гострі протести з боку кримських ханів – справжніх нащадків Чингісхана, які, власне, користувалися такою титулатурою.

Претензійну природу титулу «всея Русіи» розуміли також і в сусідніх країнах, насамперед у Великому князівстві Литовському і Руському, господарі якого відмовлялися визнавати цей титул за московськими великими князями, аргументуючи це тим, що власне Русь зі столичним містом Києвом належить до складу Литовсько-Руської, а не Московської держави. З реакції московського уряду чітко зрозуміло, що останній «Русью» («Руською землею») вважав зовсім не «Московское государство», а ті терени, що мали своїм центром Київ і належали литовсько-руським господарям: «вся Русская земля, Киев, и Смоленск, и иные городы, которые он (великий князь Олександр) за собою держит к Литовской земле, з Божьею волею, из старины, от наших прародителей наша отчина».

Чітко відрізняли Московію від Русі також в інших країнах. Зокрема, в Західній Європі загальновживаними були відповідно назви Moscovia та Ruthenia. Остання, що її вперше фіксують джерела початку ХІІ ст., мала суто літературне походження і, ґрунтуючись на співзвучності назв, апелювала до античної традиції – давнього народу Rutheni.

Своєю чергою, визначний діяч болгарського Відродження кінця XVIII ст. Паїсій Хілендарський у переліку слов’янських народів називає: «българите, сърбите, русите, московите, словените, леховите», «москалите и русите», «русите и московците» тощо. Навіть в офіційних актах Великого князівства Московського держава, якою правили тамтешні володарі, попри твердження сучасних російських істориків, ніколи не йменувалася князівством або царством «всея Руси». Це державне утворення мало іншу самоназву – «Московское государство» («Московское княжение», «Московское царство»), а країна, в якій розташовувалася ця держава, – «земля Залесская».
Аналогічно і назви «Русь», «руський народ», «русини» тощо ніколи не були самоназвами країни й народу, що населяв Московську державу. Як самоназви вживалися «Москва», «Московская земля», «московские люди». Втім, найчастіше етнічну самоназву замінювало визначення релігійної належності: «христиане», «православные» або «русские» (у конфесійному значенні). Навіть у середині ХІХ ст., за свідченням відомого панславіста Івана Аксакова, така практика була цілком домінуючою: «...на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошують промови із закликом: «Православные!». Ось як російський народ визначає свою національність».

Мала первісна Русь

«Руське» ім’я (у формі «Велика Росія», «великороси») почало поступово поширюватися серед московського народу як етнонім лише з XVII ст., у чому вирішальну роль відіграли тогочасні українські (руські) інтелектуальні та політичні еліти. Останнім у цей час ішлося про пошуки союзників у гострому протистоянні з Річчю Посполитою. Відповідно в Московській державі руська (українська) еліта вбачала найбільш «природного» союзника, що мав із Руссю спільну православну віру. Саме для «історичного» обґрунтування необхідності цього військово-політичного союзу і було вироблено концепцію існування двох «Росій»: «Малої» (внутрішньої, первісної) та «Великої» (зовнішньої).
Назви «Мала Росія» та «Велика Росія» тривалий час мали суто церковне значення. Вперше їх упроваджено близько 1303 року в канцелярії Константинопольського Патріарха після відокремлення Галицької митрополії (для позначення території якої вжито назву ) від Київської (для якої впроваджено назву ). Втім, ці назви доволі швидко виходять з ужитку, після того як у середині XIV ст. відбулося відновлення єдності Київської митрополії (це об’єднання було відображено в новому титулі «митрополитів Київських, Галицьких і всієї Русі»).

Назва «Мала Русь» знову з’являється в обігу наприкінці XVI ст. Цього разу нею позначають терени всієї Київської митрополії (переважно в переписці з Московською церквою, патріарх якої також уживав титул «всієї Русі»). Державно-політичного значення назви «Мала Росія» та «Велика Росія» набувають в середині ХVII ст., коли з ініціативи уряду новоствореної Козацької держави ці назви було включено до титулатури московських самодержців для позначення теренів відповідно Війська Запорозького (Гетьманщини) і Московської держави, що відтепер перебували під зверхністю єдиного монарха.

Від часів Руїни, коли Військо Запорозьке розпадається на правобережний і лівобережний Гетьманати, назва «Мала Русь» (літературна форма «Малоросія») закріплюється за останнім, а після скасування Гетьманщини – за Лівобережною Наддніпрянщиною (Чернігівська та Полтавська губернії). Власне, назва «Малоросія» у XVIII–ХІХ ст. стосувалася лише цієї локальної, а не всієї української етнічної території, як про це часто говориться у науково-популярній літературі. Російський уряд, щоправда, намагався поширити цю назву на деякі сусідні українські терени поряд із назвами «Южная Россия» та «Юго-Западный край», але безуспішно – в народній мові ці штучні терміни не мали жодного значення. Натомість упродовж ХІХ ст. швидко ширилися нові самоназви наших країни та народу «Україна» та «українці», що невдовзі цілком заступили наші старі самоназви «Русь» та «русини».

Україна та українці

Термін «Україна» («Країна», «Крайна») в добу середньовіччя був поширений у всьому слов’янському світі (від Одера до Оки і від Західної Двіни до Балкан). Ним зазвичай позначали терени військового прикордоння. Найближчою аналогією цього явища в інших народів може слугувати германська «марка» (marcha, mark – прикордонна область) – термін, що увійшов до назви таких держав, як Данія (Dannmark – прикордонна країна данів) та Австрія (Ostmark – східна прикордонна країна, згодом Oesterreich).

Та назва, якою згодом було іменовано всю нашу країну, з’являється, вочевидь, на межі XV – XVI ст. для позначення території Київської землі (зокрема, в актах початку XVІ ст. київського воєводу іменовано «воеводою украинымъ»), що внаслідок татарської агресії з останньої чверті XV ст. (після майже столітньої перерви) знову опиняється буквально «на межі двох світів» – у самому епіцентрі боротьби між християнським та мусульманським (слов’янським і тюркським) світами.

Уже із середини XVII ст. назва «Україна» територіально охоплює майже всі ті землі, які до того іменовано «Руссю». Так, в «Описі України» Боплана до її складу зараховано всі руські землі Корони Польської, а в офіційних актах того часу «українськими» воєводствами називали Київське, Брацлавське, Волинське, Чернігівське, іноді Подільське та Руське.

Назва «Україна» впродовж XVII–ХІХ ст. пройшла приблизно той самий шлях, що й назва «Русь» упродовж ХІ – ХІІІ ст.: від локальної території довкола Києва (що була епіцентром державотворення нашого народу як у часи раннього середньовіччя, так і в козацьку добу) до позначення цілої нашої країни. Наше старе ім’я поступово було узурповане сусіднім народом і використане для того, щоб знищити саме право на існування українців (русинів) як окремого народу.
Така зміна хоч і була політично необхідною й, урешті, дозволила українцям (русинам) зберегти власну тотожність, проте мала суттєві негативні наслідки для історичного самосприйняття, коли Русь і Україну, русинів та українців почали розглядати як щось окреме одне від одного, а не різні назви тієї самої країни й того самого народу на різних етапах їхнього історичного життя.

Останнім часом такі негативні тенденції не лише не долаються, а, навпаки, відчутно зростають. Приміром, в україномовних текстах тих ЗМІ, що орієнтовані на Кремль, робляться спроби послідовно замінювати «російський» на «руський» або взагалі ототожнювати їх (чого не було навіть за радянських часів). Чи не найяскравіший приклад – піар нового кремлівського проекту «Русский мир», особливо потужний під час приїзду Патріарха Кіріла в Україну. «Інтер» та інші телеканали перекладали цю новоязівську конструкцію тільки як «руський», а не «російський світ».

Отже, навіть в україномовному просторі відчутним є намагання позбавити Україну руської спадщини, оголосити її «спільним», а то й суто московським надбанням. У такий спосіб у нашого народу намагаються відібрати ціле тисячоліття його історії, а нашу державу представити як історичне непорозуміння, без ґрунту і традиції. Очевидно, що нині як ніколи варто прислухатися до думки одного з найвизначніших українських істориків ХХ ст. Ярослава Дашкевича: «Україна нині не має можливості ... повертати своє загублене ім’я – Русь. З іншого боку ... вона мусить культивувати своє первісне ім’я, оточуючи його пошаною, пієтетом, та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Як вкрали і загарбали все те, чим визна­чався зміст поняття Русі»