Україна взялася за створення своїх патріотичних серіалів. Стало відомо, що телеканал «2+2» спільно з компанією «Президент фільм Україна» розпочали зйомки українського серіалу «Гвардія» про Національну гвардію України. Як зазначає прес-служба каналу, в основу фільму покладені історії добровольців, які після кривавих подій на Майдані відгукнулися на заклик записатися до лав Національної гвардії України. «Різні за віком, соціальним статусом, сімейним станом, вони відправилися в тренувальний табір. Тут різношерсті, а іноді конфліктні хлопці повинні пройти школу справжнього бійця. Чи зможуть кадрові військові і новобранці, які ще вчора стояли по різні боки барикад, стати єдиною командою, здатною захистити свою країну?»— анонсують новий серіал на каналі.

У серіалі задіяні актори Ахтем Сейтаблаєв, Дмитро Ступка, Олексій Горбунов. Усього заплановано відзняти 12 серій фільму, які планують до показу в Україні та Польщі. Прем’єра перших чотирьох серій вiдбудеться напередоднi річниці створення Нацгвардії — навесні 2015 року.

З початку перемир’я — 5 вересня — на сході України загинуло більше 400 українських військових, повідомляє український посол у НАТО Ігор Долгов. За словами дипломата, про цю ситуацію глава МЗС України Павло Клімкін говорив у вівторок, звертаючись до присутніх у Брюсселі колег iз країн-членів НАТО. «Характеризуючи ситуацію, міністр застосував дуже правильне визначення: раніше ми дискутували про «гібридну війну», а тепер у нас «гібридне перемир’я». За період перемир’я з 5 вересня відбулося безліч інцидентів, ми втратили більше 400 військовослужбовців», — сказав пан Долгов. Дипломат також заявив про готовність України втілювати в життя досягнуті в Мінську домовленості про перемир’я, однак, за його словами, їх не дотримується протилежна сторона.

Перед самим страйком — 17 травня 1954 року — в наш табір привезли Михайла Сороку. Дванадцять тисяч в’язнів не виходять на роботу. Заговорили гучномовці, погрожуючи покаранням. Ніхто на це не реагував. Не гаючись, приїхала комісія з Москви. Тоді, з ініціативи Михайла Сороки, страйкова комісія направляє вимоги:

— переглянути всі наші судові справи;

— повернути депортовані родини з сибірських заслань;

— звільнити малолітніх в’язнів;

— створити належні умови праці й харчування;

— припинити знущання, насильства, розстріли без будь-яких причин.

Комісія петицію прийняла і відповіла, що всі вимоги одразу задовольнити не може. Тоді чоловіки попросили жінок вийти в ніч на роботу. Опівночі ми почули стрілянину і побачили палаючі ракети над зонами.

Усі дуже стривожилися, коли вранці повернулися в зону і побачили розвалені мури і сімох убитих хлопців, які мали завдання з’єднати всі зони. Пам’ятаю, що серед убитих був один чеченець. Хлопців одягнули у вишиті сорочки, а для чеченця вишиванки не було. Його друзі з сумом і жалем попросили, щоб його прирівняли до українців. Дівчата швидко виправили своє упущення, і в трунах усі хлопці лежали у вишиванках.

На панахиду зійшлися тисячі в’язнів. Її відправляло багато священиків різних національностей і конфесій. Співав український хор. Багаточисленний похід пройшов до прохідної. Там ми попрощалися зі своїми друзями. Після того почався безкомпромісний страйк, який тривав 40 днів і ночей. Треба сказати, що організація була на найвищому рівні. Залізна дисципліна. Служба безпеки особливо стежила за поведінкою в’язнів. За найменшою підозрою ізолювали, бо дуже боялися зради. Енкаведисти були безпорадні й шаленіли від люті, бо нічого не знали, що робиться в зонах. Хлопці не пропускали в зону нікого, крім медпрацівників, і то, вибачаючись, обшукували їх.

Кожен в’язень мав свої обов’язки, хлопці виробляли свою стратегію оборони, робили саморобну зброю, заміновували барикади, біля яких постійно стояли вартові й подавали знак тривоги. Дівчата писали звернення до вільнонайманих людей, у яких повідомляли про жорстоке знущання конвоїрів над в’язнями, про жахливі умови праці й харчування, про розстріл в’язнів без будь-яких причин. Ці листівки запускали повітряними зміями.

Кожної неділі багато священиків різних національностей відправляли Святу літургію, співали два прекраснi українськi хори. На Зелені свята було особливо врочисто. Після служби Божої приготували академічну частину, де від кожного народу виступав його представник. Усі закликали до єдності, згуртованості проти спільного ворога — більшовицького комунізму. Від українців говорила пані Стефа Гірна (сестра відомого поета Богдана Кравціва зі Львова, який помер в еміграції 1975 року). Після таких промов ми розходилися з великим духовним піднесенням. Здавалося, що сили в нас нерівні, що ми не зможемо довго протистояти такому звірові, у якого є все: зброя, армія, а ми — безборонні в’язні. 3ате в нас було те, чого їм бракувало, — сильна віра і любов до рідного краю. Велику моральну і духовну підтримку давали нам наші священики-патріоти, які заохочували нас до добрих справ і готували до найбільшої жертовності в ім’я Бога і України, самі були готові разом iз нами боронити людські права. Якась добра аура панувала серед нас, і здавалося, що живемо у вільній нашій державі.

Аж ось одного червневого дня почули позивні, які кликали нас на табірний майдан. Вийшов заступник голови страйкової комісії, білоруський офіцер Глєб і каже: «Мене викликали в комендатуру і сказали: «Ты завтра на свободе, сделай столкновение между украинцами и, например, русскими. Много жертв не надо, примерно 15-20 человек — и мы введем войска». Він відповів, що на змову з ними не піде і зрадником не стане, краще загине разом зi своїми друзями. Ми слухали, і мороз по тілу пройшов. Взялися всі за руки, і ще тіснішими стали наші ряди. Який же підлий і підступний був ворог! Стало зрозуміло, що кривава розправа не за горами, і тому кожний Божий день старалися встигнути зробити якусь добру справу.

Душею в’язнів був усіма шанований Михайло Сорока. Одного дня, зібравши нас, кількох дівчат, сказав: «Ми повинні ту табірну боротьбу і непокору, той порив до волі через пісню донести молодому поколінню, щоб вони знали, як в’язні завзято й гідно захищали права і свободу рідного краю». За годину пісня була створена: «У гарячих степах Казахстану сколихнулися спецлагеря». Скоро вона гомоном рознеслася по всіх табірних зонах. Тепер житиме як символ боротьби, яка не вщухала навіть у страшних табірних умовах.

А тим часом дні минали й наближали нас до нежданого й невідомого фіналу. І він прийшов. 27 червня більшовицька каральна машина випустила своє жало на безборонних в’язнів. Настала пекельна ніч. Третя година, коли почало благословитися на світ Божий, ми почули страшний гуркіт. У небі гули літаки, по землі сунули танки, вгору злітали палаючі ракети. Ми вибігли з бараків. Здавалося, що вся земля палає у вогні.

Густий дим тамував подих, нічого не було видно. Раптом почули страшний крик: «Дівчата з 4-го бараку (це стосувалося нас), перебігайте на другу сторону, на вас їдуть танки». Всі заметушилися, почали перебігати. Я встигла, — лише палаюча ракета поранила мені ногу. Неподалік стояла дівчина Слава з Новояворівського району, дуже вродлива, з довгими косами. Їй до звільнення залишалося три місяці. Раділа, що скоро буде на волі. Та вона її не дочекалася. Чорна страшна машина, наче гадюка, з диким ревом задавила її. Ту тендітну милу дівчину. Разом iз нею загинула Алла Пресман, киянка, за національністю єврейка, чудова інтелігентна дівчина, студентка медінституту, одна дочка в батьків. Тоді більшовицькі катюги знищили понад 500 осіб.

Багато нас зосередилися в бараку, вікна заставили дерев’яними щитами, двері — цеглою. Карателі пустили сльозогiнний газ. Дихати не було чим, води — ні краплини, всі попадали на підлогу. Хто шепотiв молитву, хто стогнав, задихаючись. Енкаведисти ввірвалися в барак, почали бити нас прикладами і кричали: «Руки вверх!» Ми рук не піднімали, нам було все одно.

Вийшли з барака і жахнулися. Побачили кілька вантажівок, навантажених трупами. Люди в білих халатах і військові на ношах несли поранених, а табірна служба засипала піском ручайки ще свіжої людської крові. Отак ті звірі в людській подобі справляли свої жнива!

Ми вийшли на зону. Думка, чи живий Михайло Сорока, тривожила нас. Бо кожна з нас була готова віддати за нього своє життя. Ми дуже зраділи, коли дізналися, що він живий. Почався розподіл в’язнів. Нас, шістьох дівчат, відсторонили: Ганну Михайлевич, Марію Потоцьку, Марію Кушпету-Петрощук, двох литовок і одну росіянку. До нас підійшла оперуповноважена і зачитала вирок: один рік закритої тюрми за активну участь у табiрному бунті.

Лікар Райкін, також політв’язень, глянув на мою поранену ногу і сказав: «Її треба лікувати». «Там ее вылечат», — пробурмотiла вона. Прийшов час розлуки. Тяжко було прощатися з вірними подругами, з якими стільки років жили пліч-о-пліч, розділяли всі тяжкі випробування, ділилися останнім окрайчиком з тими, кому було найважче. Найголовніше те, що ми були вірні нашій ідеї, за яку готові були віддати своє життя. Ніхто не зміг стримати сліз. Ми просто ридали, відчуваючи, що з багатьма більше ніколи не побачимося.

Нам, шістьом дівчатам, дорога стелилася в закриту тюрму. Нас троє — Ганна Михайлевич, Марія Потоцька і Марія Кушпета — опинилися в місті Курган Казахської РСР. Там ми зустрілися з дівчатами-страйкарями з Норильська — Лесею Зелінською з Волині та естонкою Астою Тофрі. Ми розповіли їм про страхіття, які пережили. З болем у серці вони слухали про пекельну ніч 27 червня, яка забрала стільки невинних жертв. Аста з великою пошаною сказала: «Я вклоняюся перед вашим українським народом, гігантом, велетнем духу і свободи. Він голодний, змучений, у рваній одежі зміг піднятись сам і повести за собою всі поневолені народи проти спільного ненависного ворога — совєцького комунізму. Такий народ заслуговує бути вільним і мати свою незалежну державу. Особливо я дивуюся героїзмові ваших дівчат, як вони безмежно люблять свій край, як завзято захищають його. Я впевнена, що ваша Україна буде вільною і прекрасною. Вона має своїх героїв, що готові вмерти за неї».

Так напророчила нам ця чесна і порядна дівчина з Естонії. Звичайно, мені було приємно чути такі слова про свій народ. Відразу перед очима постала могутня постать Михайла Сороки. Про ту людину можна було б написати багато книжок, бо таких людей у світі (так, у світі, я не обмовилася) дуже мало. Це був видатний гуманіст, абсолютний альтруїст. Він жодної хвилини не жив для себе. Він не знав обману і брехні. Був розумний, шляхетний і надзвичайно вольовий. Навіть вороги змушені були стримано ставитися до нього. Здається, сам Господь, що тільки мав найкращого, найціннішого, найсвітлішого, вселив у його душу. А він це все випромінював на інших і заряджав своєю енергією, яка спонукала творити добро.

Під час страйку з Михайлом Сорокою познайомила мене Стефа Гірна, про яку я вже згадувала. Спілкуватися з паном Михайлом було дуже легко і приємно. Ерудований, інтелігентний, iз невичерпним кругозором, найголовніше, що він був глибоко віруючою людиною. Пiд час розмови з’ясувалося, що в нас є спільні знайомі з Воркутинських таборів, тільки ми в різний час перебували там. У серпні 1945 року на Воркуту привезли нас, несуджених дівчат. Тоді табори ще були не поділені. Опинилися ми в мурашнику страшних озвірілих істот (бо людьми їх назвати неможливо), рецидивістів iз кількома судимостями за вбивство. Серед них уже були наші хлопці-політв’язні. Довідавшись, що привезли дівчат з України, зробили нам охорону. Ті звірі стежили за нами й готові були в будь-який час знищити нас. Ми дуже боялися. Серед політв’язнів виділявся один хлопець — Іван Петрощук. Він увесь час нагадував нам, щоб ми пам’ятали, що представляємо ту ідейну молодь, яка свідомо опинилася в таборі, й маємо гідно поводитися перед чужинцями. В 1947 році табори поділили. І нас, несуджених дівчат, звільнили.

Але повернуся до розмови з Михайлом Сорокою. Коли я згадала, що знаю Івана Петрощука, він дуже зрадів і сказав, що це один iз його найкращих друзів. І це справді було так. У 1952 році доля їх звела у Воркуганському таборі №8. Іван працював тоді в шахті. Там його бандюги так жорстоко побили, що він опинився в лікарні. Після одужання вивезли на поверхню, і вiн працював у так званій «каптьорці», де видавав одяг в’язням, яких перевозили по різних табірних пунктах.

Познайомившись з паном Михайлом, стали міркувати, що ця «каптьорка» може слугувати їм як контакт iз цілим Воркутинським ГУЛАГом...

Михайло Сорока вмів і міг повести за собою людей. Йому вірили, його шанували, любили. І ось вони створюють підпільну організацію під назвою «Заполярні Соколи України — «Північне сяйво». До неї ввійшли довірені в’язні — отець Годунко зі Львова, адвокат Степан Борщ iз Бродів, правник, українець з австрійським підданством Андрій Білинський, інженер Холявчук, студент iз Кіровоградщини Володимир Караташ, студент зі Львова Ярослав Крилінський (усього 18 осіб).

Мета організації була: достеменно оволодіти інформацією про Воркутинські ГУЛАГи, їх розташування, місцезнаходження, визначних людей, чисельність.

Усі зібрані матеріали мали передати в ООН. У той час звільнявся Славко Крилінський, 25-річний хлопець зі Львова. Йому було доручено перевезти матеріали до Львова, а згодом відповідним зв’язком за кордон. Та знайшовся провокатор і викрив усе. В комендатурі, де мав з’явитися Крилінський, на нього вже чекали. Тільки він ступив на поріг, як відразу на нього накинулися. Валізу, в якій між подвійним дном містилися зашифровані матеріали, розбили і все знайшли.

Почався тривалий судовий процес. Треба сказати, що всi пiдсудні поводилися гідно. Настав день оголошення вироків. Перед тим кожному підсудному було надано слово. Першим покликали Івана Петрощука, який у групі був наймолодшим. Напевно, сподiвалися, що їм вдасться зламати цього юнака і це морально вплине на інших, але цього не сталося. Так само гідно й гордо повелися й інші в’язні. Нарештi остаточний вирок винесено: Михайла Сороку, Івана Петрощука, Андрія Білинського засуджено до розстрілу. Всіх інших — до 15—25 років суворого режиму. Смертникам дали можливість попрощатися і відвели їх у смертні камери-одиночки. Там був час осмислити все своє життя, проаналізувати його і зробити висновки.

Про те згадував Іван Петрощук: у глибоких роздумах линув у свій рідний край, свою Україну. Все те злилося в одне велике бажання — вибороти Україні волю, хоча б ціною свого життя. Згадував, як у Карпатах, під час старшинського вишколу, на горі Магурі був запеклий бій iз загонами НКВС, де загинули священник-капелан, дівчина-друкарка і 13 повстанців. Сотник «Боровий» був поранений...

Монотонно минали дні. Особливо страшні були ночі, бо о З-й годині виводили на розстріл. Більше трьох мiсяцiв жили в таких умовах. Ні за чим не шкодували, лише одне мучило їх — щоб продовжувався шлях боротьби за волю України. У сусідніх камерах з одного боку сидів Михайло Сорока, а з iншого — Андрій Білинський. Вони перестукувалися, піднімали один одному силу духу, яка б допомагала гідно віддати своє життя за ту святу ідею, яку пронесли через своє життя.

Апеляції про помилування вони не подавали, пощади не просили. Знали, що врятувати їх може лише Боже провидіння. Так і сталося. Смерть кровожерливого ката України — Сталіна — не дала здійснити сталінських намірів обірвати життя людей, які присвятили себе благородній справі — визволити свій народ iз неволi. Смертну кару замінено на 25 рокiв ув’язнення суворого режиму. І знову дороги в них розійшлися. Михайла Сороку привезли в Кенгір, а Іван Петрощук опинився в Тайшетських таборах — Чуні.

Після Кенгірського повстання доля знову звела їх, щоправда, лише на кілька днів. Михайло встиг розказати про фатальний страйк у Кенгірі й про те, що він зустрів Марійку Кушпету, яка знала його з Воркутинських таборів. Іван довго шукав шляхи, як віднайти мене. Аж у 1956 році, після мого звільнення, у Кемеровській області, де була змушена відбувати ще п’ять років позбавлення прав, я отримала від нього листа. Івана Петрощука звільнили у 1968 році. Довгих 15 років довелося чекати, щоб доля поєднала нас, і спільними помислами, і серцем, і душею виборювати кращу долю Україні. Але невблаганна смерть, а це сталося в 1994 році, роз’єднала нас навіки.

Тепер я часто думаю, чому в нашій незалежній державі стільки чвар та незгод? Чому забуваємо про тих, які віддали своє життя за нас, живих, щоб жили ми у своїй самостійній державі? Де взялися ті вожді, які своє егоїстичне «Я» ставлять понад усе, замість того, щоб об’єднуватися й будувати могутню щасливу державу для майбутнього покоління?

Я вдячна Богові, що продовжив мені вік, аби донести молодому поколінню правду про ту боротьбу за волю України, яка не зупинялася навіть у тюрмах і таборах, і згадати про тих прекрасних людей, котрі своїм прикладом вказували нам шлях до волі.

Хай вічно живе наш вільний нескорений народ. Слава Україні!

— Валерію Михайловичу! За останні півроку внаслідок бойових дій на сході України кількість людей із травмами різних ступенів різко зросла і продовжує зростати. І часто для того, щоб отримати лікування, їхнім рідним доводиться шукати купу довідок. Що робити?

— Я над цим питанням уперше замислився ще в липні, коли зіткнувся з тим, що в госпіталь привезли хлопця без ніг: він лежить, а жоден закон, який стосується соціального захисту, на нього не працює. Бо для того, щоб отримати статус інваліда, йому потрібно пройти комісію-перекомісію, отримати купу довідок за місцем проживання. Ця процедура в мирний час займала 3-4 місяці, а іноді — по півроку. Але він щойно вийшов із поля бою, він без руки чи ноги, і йому допомога потрібна вже зараз.

Коли я це зрозумів, я за одну ніч написав закон, яким передбачалося, що для бійців для того, щоб встановити їм статус інваліда і запустити дію інших законів з питань соціального захисту, достатньо було довідки головного лікаря госпіталю. І все. Вранці цей закон було поставлено до порядку денного і його прийняли. І він зараз працює.

— Але багатьом бійцям і досі доводиться збирати купу довідок, особливо учасникам добровольчих батальйонів.

— У тому-то й біда. Коли я писав цей закон, я врахував там військовослужбовців Збройних сил України, Національної гвардії України, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, бійців МВС. Але, коли Закон уже було прийнято, мені стало зрозуміло, що ні Міноборони, ні МВС, ні інші державні військові інституції не мають жодного відношення до добровольців та добровольчих батальйонів (мені це дивно). Крім того, за межами цього Закону залишилися і працівники ДСНС, які там постійно перебувають, і працівники пенітенціарної служби та Державної служби транспорту.

— І чому ж не внесли і їх?

— Внесли. І зареєстрували відповідний законопроект іще на початку вересня. І цей законопроект разом із законопроектом Оксани Продан повністю охоплює усі категорії учасників АТО, але вони досі лежать у Верховній Раді. Їх так і не поставили до порядку денного. Я звертався і до спікера парламенту, і до Прем’єр-міністра. Я дуже підтримую питання люстрації та боротьби з корупцією і розумію важливість розгляду Закону про вибори. Але за цими гучними законопроектами наприкінці роботи Верховної Ради до нашого руки так і не дійшли. І добровольці та інші категорії бійців, про які я сказав, герої, які нас захищають, досі виявляються безправними.

Особливо прикро за добровольців. Це — справжні герої. Це не офіцери, які йдуть воювати за службовим обов’язком, не мобілізовані, яких держава призвала. Це люди, які за покликом душі пішли захищати Україну, інколи без зброї, без забезпечення. А тут виходить, що є два бійці. Один без ноги і другий без ноги. Один — боєць ЗСУ, інший — доброволець. І от одного держава захищає, а іншого — ні. Де справедливість?

— Коли ж цей закон може бути прийнятий?

— Тепер тільки тоді, коли почне працювати нова Верховна Рада. На жаль, я особисто на цей процес уже не зможу впливати. Але я буду намагатися задіяти всі мої можливості, щоб переконати депутатів у перший же тиждень внести ці законопроекти в порядок денний і прийняти їх. Інакше я буду змушений скликати прес-конференцію і на всю Україну озвучити цю проблему.

— Нещодавно журналісти на свій запит до Міністерства оборони отримали відповідь, що жоден учасник АТО досі не отримав офіційно статусу учасника бойових дій. А станом на 20 жовтня з цього питання було розглянуто документи... аж 59 осіб. Це при тому, що у нас кількість загиблих уже перевищила кілька тисяч.

— Бюрократична процедура надання статусу — вона сумна. Є міжвідомча комісія в Міністерстві оборони, яка приймає матеріали щодо надання бійцеві відповідного статусу. Є спеціально утворена урядом Державна служба у справах ветеранів та учасників АТО. Туди включені всі міністерства і відомства, пов’язані з обороною. Але цей механізм має трагічний збій. Я теж знаю випадок: людина перебуває в зоні АТО понад 6 місяців — і за цей час по ньому не надійшли документи до міжвідомчої комісії щодо надання статусу учасника бойових дій. За регламентом, це має робити командир частини. Командир частини клятвено запевняє, що він це зробив. А документів немає. Замкнене коло. І добре, якщо ця людина жива і здорова. А якщо боєць поранений, без ноги, без ока, з ушкодженнями хребта чи, ще гірше — вбитий? І рідним доводиться воювати, щоб знайти правду по цих інстанціях.

— Хто винен: система чи виконавці?

— Однозначно сказати не можна. В кожній державній інституції є чудові люди, які сумлінно виконують свої обов’язки, є «відморозки», які нічого не роблять, а є і злочинці, які намагаються нажитися за рахунок інших. І ті ж самі закони мені допомагали писати спеціалісти з Міністерства оборони, які щиро вболівають за цю справу. Але порядку в цій системі поки що і справді бракує.

— А як назвати таке: у тому ж госпіталі лежить боєць батальйону «Айдар» В’ячеслав Буйновський, який втратив руку і ногу, а йому дають третю групу інвалідності з обов’язковим перекомісуванням через рік?

— Це абсолютно незаконно. І як голова Національної асамблеї інвалідів України, і як громадський діяч я добиватимусь, щоб захистити права цього бійця. Я багато чув про так звану «оптимізацію», коли людям свідомо не дають можливість отримати статус, щоб зменшити виплати. Я не хочу вірити в таке. Але таких випадків насправді дуже багато.

— А ще багатьом бійцям без рук, без ніг в історії хвороби пишуть «побутова травма».

— І такі випадки, на жаль, не поодинокі. Сам знаю одного бійця, якому відірвало ногу, у нього в результаті потрапляння кулі в шию паралізовані руки й ноги, а йому пишуть — побутова травма. Я вважаю, що за таке треба просто садити. Садити усіх причетних до такої ситуації. Я звертався в неофіційному порядку до керівника відповідного департаменту Міноборони, просив розібратися. Мене запевнили, що такого не може бути. Але ж я знаю, що таке є.

— І як із цим боротися?

— Якщо чесно — не знаю, але думаю, що правоохоронні органи мають звернути увагу на цю ситуацію. Знаю один випадок, коли хлопець отримав відносно легке поранення, і йому теж написали «побутова травма». А потім бійці його батальйону поверталися з ротації і заїхали в госпіталь, «поговорили» з головним лікарем і зламали йому щелепу. Після цього усі документи були написані правильно. Я перепрошую, якщо це — варіант вирішення питання, то як наша країна збирається виживати і перемагати ворога?

— Ще одна проблема, яка постає перед пораненими, — як і де зробити якісні протези?

— Хочу сказати одразу: реальне і функціональне протезування можливе лише у нас. Усі наші протези мають закордонні, переважно німецькі комплектуючі. Якщо протез особливої складності, комплектуючі, як правило, замовляються і закуповуються додатково. Абсолютна більшість фахівців пройшли стажування за кордоном. Є у нас і комерційні протезні підприємства, яким при певних варіантах сертифікації держава оплачує великовартісні і дуже функціональні протези. І сама людина має право вибрати собі протезне підприємство, куди звернутися.

Я згадую наших афганців, які протезувалися за кордоном, приїхали на чудових імпортних протезах і десь за місяць-два змушені були їх викинути. Не тому, що там погані спеціалісти. А тому, що процес протезування і підбору протеза триває від кількох місяців до півроку. Є тривалий процес регенерації тканин, лікування культі, реабілітація, відновлення функціональності суглоба.

Держава, до речі, усе оплачує. Кошти є, вони передбачені державним бюджетом. Єдині, хто не підпадає під це, — це бійці добровольчих батальйонів і ті, про кого я згадував. Сподіваюсь — поки що.

— Але зараз можна зустріти багато оголошень про збір коштів для протезування того чи іншого бійця.

— Це — наша звичка і недовіра до самих себе. Збирають для протезування за кордоном, хоча, повторюю: у нас працюють нічим не гірші спеціалісти. Навіть я регулярно звертаюся до наших київських протезистів. Повірте, я маю можливість звернутися до будь-якої закордонної фірми, але мені тут найкраще.

Або візьмемо наших паралімпійців. Усі вони, а особливо чемпіони, які отримали за свої досягнення премії, можуть протезуватися де завгодно. Але вони всі теж протезуються в Україні. Я спеціально запросив одного разу в госпіталь нашого паралімпійця — йому вже мабуть десь за 50 — пройтися перед пораненими. Він ішов на українському протезі з комплектуючими німецької фірми — і ніхто навіть не помітив, що він іде без ноги.

— Тобто?

— Вийшло розпорядження міністра соціальної політики про так зване укрупнення протезних заводів, яке може призвести до знищення Тернопільського, Хмельницького, Житомирського, Луганського, Донецького і Миколаївського протезних заводів. Цікава ситуація: знищуються заводи найкращі, з високим рівнем рентабельності, які на одиницю продукції мають відносно невеликі виробничі витрати. Формально йдеться про «оптимізацію» — мовляв, потрібно об’єднати заводи, а вивільнені гроші пустити на армію. Але це — брехня. Бо державне протезне підприємство не отримує фінансування від держави, а одержує гроші за фактом підписання акта виконаних робіт за виготовлений протез — за граничною ціною, встановленою Міністерством соціальної політики.

— Але який сенс у цьому?

— Боюся, що за цим знову стоять гроші, і до того ж — великі. Йдеться про суму порядку 800 мільйонів гривень, які уряд виділив на протезування бійців, що постраждали в ході АТО. І є сумна перспектива збільшення кількості постраждалих і, відповідно, збільшення цієї суми. І от комусь, мабуть, хочеться, щоб ці кошти йшли не на державні підприємства, а на рахунки приватизованих протезних заводів. Мені експерти відкритим текстом кажуть: якщо кращі заводи приєднують до гірших, ця схема говорить про те, що підприємство готують до приватизації через процедуру банкрутства.

Мені разом з громадськими організаціями вдалося виграти перші суди щодо закриття Хмельницького, та Миколаївського Житомирського протезних підприємств. Але війна в судах триває. Я звернувся до Президента України з проханням розглянути це питання, є зараз лист глави адміністрації Президента до Прем’єр-міністра. Ми просимо, щоб Мінсоцполітики схаменулося і припинило бомбардувати суди своїми апеляціями. А то виходить, як у тому прислів’ї: «Кому війна, а кому мать родна».

— А які перспективи у бійців, навіть із гарними протезами, для соціальної реабілітації, до повернення до повноцінного життя?

— Перш ніж говорити про фізичну чи соціальну реабілітацію, треба спочатку провести психологічну реабілітацію. Бо успіх будь-якої реабілітації залежить у першу чергу від внутрішнього настрою. Я знав у минулому молодого чоловіка, якому відрізало три пальці на руці. І він півроку пролежав на дивані, «помираючи» з горя. Тоді я запросив його на тренування паралімпійців, щоб він побачив, як уміють любити життя і бути повноцінними люди із реально складними ураженнями.

Я над психологічними аспектами цього питання замислився років 15 тому, після того, як побачив одного паралімпійського чемпіона з плавання, чи то з Німеччини, чи то з Голландії. Він першим подолав дистанцію у плаванні і приймав вітання, а коли з’явився з басейну, то навіть я, який стикався з різними варіантами травматизму, був уражений: у нього не було рук і ніг. Замість них були протези, які лежали біля бортика. І я навіть не встиг помітити, як він своїми культями припасував ноги, звівся на них, а за мить на місці були і протези рук. Усе це він робив сам. І коли він пішов на своїх ногах-протезах, підчепивши однією «рукою» рушник і закинувши на плече, а другою по дорозі підхопивши блондинку, усміхаючись усім на свої 32, я зрозумів, що він здоровіший і адаптованіший до суспільства за багатьох тих, хто має руки і ноги. Про це треба пам’ятати усім і ніколи не опускати рук.