Слава Богу, мода на мову змінюється.

Для Галі (Galina Kyev), Танюшки (симбіоз) та інших осіб, що соромляться в столиці України розмовляти державною мовою, бо на протязі останнього століття, не тільки на сході України, всім нав'язували думку, що українська - це мова виключно селюків та простолюдинів.

По слідах коментів на замітці:http://blog.i.ua/user/2675316/1968195/

Без злоби з повагою й любов'ю:
"Російській мові (мові окупанта) немає місця у пристойному суспільстві".
http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/1914/news/1478628207.html
 http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/1914/art/3880.html Тим більше, що Вам навіть не знадобляться ось такі посібники:http://umoloda.kiev.ua/number/3034/188/102313/?0

Мешканець Донбасу, патріот України Олександр Гуленко виїхав з окупованої території у липні 2014 року і твердо вирішив, что відтепер його сім'я буде спілкуватися виключно державною мовою.

"Мої онуки розмовлятимуть українською. Російську забудемо років через 20", - впевнено розповідає Олександр в інтерв'ю gazeta.ua.

Далі наводимо слова від першої особи.

"Коли виїжджали з Донецька, взяли з собою лише найнеобхідніше. Теплий одяг не везли. Вірили, що місто швидко звільнять. Думали, повернемося за кілька місяців. Та в серпні, коли Росія ввела регулярні війська, зрозуміли: це затягнеться надовго. Попросили родичів передати зимові речі. Все інше доводилося купувати заново.

Мої батьки теж переїхали до Києва. Батьки дружини залишилися на Донеччині, бо підтримують сепаратистів. Зазомбовані російським телебаченням. Позаторік дружина два тижні змушена була пожити в них. Коли повернулася, казала: "Звідти треба тікати, бо можна з'їхати з глузду. Що їм не кажу, вони у відповідь те, що почули з російського телеканалу". Кілька місяців тому теща захворіла. Тесть став менше дивитися телевізор, бо мав доглядати за нею. За цей час почав лояльніше ставитися до української сторони. Якось телефоном розказував, хто насправді почав цю війну. Він відповів: "Правду кажеш. Це Росія у всьому винна". Але за якийсь час знову вмикнув телевізор. І знову став у всьому звинувачувати Україну.

(Від себе. Я в Донецьку прожила тридцять років, тому як тільки окупанти захопили телевежу й внесли туди якесь таємне для наших інженерів обладнання, я попросила сусіда віднести в гараж наш телевізор. Чоловік мені "моск" вигриз:"Куда дела ящик? ЧМ по футболу!", на що я свідомо відповіла:"В моїй квартирі НЕ МІСЦЕ скриньці для ідіотів!"
І дійсно, це хоч трішечки зберегло чоловіка від рашистського вірусу ТОТАЛЬНОЇ БРЕХНІ)

Людям середнього віку й молоді у Донецьку живеться ПОГАНО, бо роботи НЕМАЄ. Якщо і вдається щось знайти, то зарплати – дуже низькі. А от пенсіонерам у матеріальному плані стало краще. Майже всі оформили українські пенсії. Рік тому Росія теж почала виплачувати їх. Тобто ДЕЯКІ "проворні" мають подвійну пенсію.

Гарні зарплати на території "ДНР" отримують ті, хто працює у структурах "республіки". Заробітки в них такі ж, як у російських чиновників. Знайомий розповідав, що в "міністерстві надзвичайних ситуацій ДНР" за місяць платять 20 тисяч гривень на наші гроші.

Знаю багатьох людей, які через ситуацію у країні перестали спілкуватися з друзями. У мене такого не було. Навіть ті, про кого мав не дуже гарну думку, підтримують українців. Один знайомий раніше ніколи не ­переймався долею країни. Не знав рідної історії й мови. Та після останніх подій пішов на курси української. Недавно зустрів його в Києві. Розповів, що допомагає хлопцям на ­передовій. Хвалився, що прочитав книжку Дмитра Білого "Басаврюк ХХ" – про визвольні змагання ХХ століття.

Квартиру у Києві шукав два тижні. Тільки рієлтори дізнавалися, що приїхали з Донецька, одразу відмовляли. Від відчаю хотілося плакати. Вони не спілкувалися з нами і навіть не бачили, але встигли відмовити.

Українську знав, бо моя бабуся – з міста Чигирин на Черкащині. Їздив туди щороку. Там завжди старався розмовляти українською. Та коли повертався у Донецьк, мусив переходити на російську. Українською там не користувалися взагалі. Коли намагався щось говорити рідною мовою, вдавали, що не розуміють.

У 2011 році старшу доньку Ярославу вирішили віддати в український клас. Класів із державною мовою викладання в Донецьку мало. Знайшов такий лише в четвертій школі. Там одночасно набирали дітей в український та російський класи. У першому було 35 учнів, у другому – 10. Товариш віддав свого сина до російської школи. Пояснював: "Вона – найближча до будинку. Українська розташована за 4 кілометри. Хто водитиме туди малого?"

Сам вчився наприкінці 1980-х. Тоді в Донецьку не було жодної української школи. Мову вивчали за бажанням. Половина класу на ці уроки не ходили. І я не раз просив батьків, щоб звільнили мене від цього: заздрив хлопцям, які замість уроку ганяють м'яча. Мама казала: "Навіть не думай. Як можна бути українцем і не знати рідної мови?" Перші україномовні школи з'явилися у 1991 році, але їх було мало. Влада продовжувала політику русифікації.

Маю проблеми з українською мовою і в Києві. Вранці виходжу і з усіма намагаюся говорити тільки рідною. Протягом дня чую навколо себе переважно російську. До вечора підсвідомо переходжу на неї.

Буває, спілкуюся з людиною, яка нормально ставиться до України, але українською ще не розмовляє. Тоді переходжу на російську. Якось на вулиці один чоловік розказував, як гарно живеться у "ДНР". Свою точку зору я принципово викладав йому українською.

У нашому районі, на Позняках, дорослі часто розмовляють між собою російською, а з дітьми спілкуються українською. Ті більше говорять рідною мовою, ніж дорослі. Моя донька вчить у школі дві іноземні – англійську й німецьку. Російській у пристойному суспільстві місця немає.

Мої онуки розмовлятимуть українською. Російську забудемо через 20 років.

Молодша донька поки що часто вживає російські слова. Але прогрес відчутний. Якщо раніше в її мовленні українських і російських слів було порівну, то тепер – рідної мови відсотків на 20 побільшало.

Переселенці зможуть повернутися на Донбас, коли сепаратисти перейдуть на бік України. Донбас має стати повністю українським. Якщо ні – хай не повертається взагалі.

Росія повинна дуже ослабнути або розпастися. Інакше вона нашу територію не залишить.

У 2014 році в Донецьку на проукраїнські мітинги виходили жителі з людськими обличчями. У них світилися очі. На проросійських усі мали озвірілі обличчя. Їх привозили з російських глибинок, депресивних районів Донеччини. Були також і "норкові шуби" – наближені до місцевої влади. Вони не здатні думати. Просто за гроші виконують накази.

На проукраїнських мітингах жодного разу не було представників ні центральної, ні місцевої влади. Київ ігнорував тих, хто виступав за Україну. Натомість рахувався із сепаратистами, яких називали виразниками настроїв жителів Донбасу. Представники місцевої влади казали: "Ми самі владнаємо це питання". У Дніпропетровську зробили ставку на проукраїнських активістів, а у Донецьку – на сепаратистів і місцеву владу, що підтримувала їх.

Багато переселенців змушені були повернутися у Донецьк. Тут роботи немає, а за помешкання треба платити. Держава виділяє 400 гривень на місяць, а двокімнатну квартиру і за 5 тисяч гривень знайти складно. Таким зараз найважче. У Києві вони відчули смак свободи, а тепер змушені жити в концтаборі.

Під сепаратистами в Донецьку продовжувала працювати львівська кав'ярня. Її закрили тільки два місяці тому. Знайомий розповідав, що на останньому богослужінні у греко-католицькій церкві було майже 300 людей. Але сепаратисти почали організовувати мітинги проти неї. Називають сектою ЦРУ. Скоро мають закрити".

Довідка. Олександр Гуленко, 42 роки, банкір, рієлтор. Народився в Донецьку. Батько – шахтар, мати – банкір. Закінчив факультет банківської справи та фінансів Донецького університету. Працював у банках "Укрсоцбанк", "Перший український міжнародний банк", "Капітал". Із Донецька виїхав у липні 2014 року. "Тоді в місто прийшов Гіркін. Людям з українськими поглядами там стало небезпечно залишатися. Їх викрадали, тримали у підвалах, били прямо посеред вулиці. Я працював у банку. В липні мав відрядження у Полтаву. Зібрав речі й поїхав туди з родиною. Вже в Полтаві дізнався, що наш банк переїжджає до Києва. Ми з дружиною і дітьми теж перебралися до столиці". У Києві Олександр перейшов на українську та примушує до цього дружину і двох доньок: "Російській мові немає місця у пристойному суспільстві". Торік звільнився з банку. Працює рієлтором. "Переселенці не звертаються. У них на нерухомість немає грошей". Грає у футбол. Улюблений письменник – Василь Шкляр.

Нещодавно "Обозреватель" розповідав, що в мережі показали зворушливу історію подружжя з Донбасу в соціальному відеоролику "Переходь на українську":

Або:Мені здається, час настав. Соціальний ролик - YouTube

"Ми з дружиною перейшли на українську, робимо свій маленький внесок, і тішить, що наші діти будуть чути її з перших секунд життя. Я щасливий від думки, що мій особистий "січовий" рід звільнився від тимчасового впливу довжиною майже в сторіччя, повернув собі РІДну мову і передаватиме її далі. Для мене це є уроком історії, що не можна стерти пам’ять народу, свідченням, що русифікація провалилася. Українці згадують, хто вони є і якою мовою вони проголосили себе вільним народом", - розповів Павло активістам.

Це ще не все! Думка від журналіста екстра-класу: