Взірець борця за унітарну Україну.

Євген Павлович Стахів (* 15 вересня 1918, Перемишль —† 26 січня 2014, Нью-Йорк, США) — діяч українського підпілля на Донбасі, в Маріуполі й у місті Луганську в роки Другої Світової війни.

З 1932 року був учасником українських шкільних та молодіжних організацій Галичини, потім член ОУН (з 1934 року). В 1938 році опинився на терені Підкарпатської Русі, вступив до Карпатської Січі. В березні 1939, після ліквідації Закарпатської України, потрапив в полон, звідки утік через Словаччину в Австрію.

1940 — працює разом зі старшим братом Володимиром в «Українській пресовій службі».

1941–1943 — член Південної похідної групи ОУН, організатор нових осередків ОУН у Східній Україні (Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Маріуполь).

1944 — один із засновників Української Головної Визвольної Ради — багатопартійного передпарламенту й уряду воюючої України.

1946–1949 — проживає в Німеччині.

1949 — емігрує в США. Президент середовища УГВР. Керівник Товариства українсько-єврейських зв'язків.

На еміграції Стахів став одним із активістів «двійкарів» — демократичного крила в ОУН, яке найуспішніше здійснювало ідеологічну боротьбу проти СРСР. Його брат Володимир був міністром в уряді Ярослава Стецька, його син Євген-Зенон[1] — лауреат Нобелівської премії миру 2007 р. в складі Міжурядової групи експертів з питань змін клімату[2].

1997 — отримав український орден «За заслуги».

2006 — отримав орден Ярослава Мудрого.

Останні роки життя Євген Стахів майже щороку бував в Україні, зустрічався з молоддю і відомими політиками. Ветеран помер у Нью-Йорку 26 січня 2014 у віці 95 років. До останніх днів свого життя він зберігав ясний розум і завжди цікавився подіями в Україні.

Головна тема Євгена Стахіва — зміна світогляду націоналістів під час Другої Світової війни, коли похідні групи ОУН прийшли на Схід і поспілкувалися з нащадками запорожців, для яких демократизм і толерантність є такими ж природніми, як захист рідного краю від нападників. У 1943 році, під впливом «філософії східняків» ОУН змінила програму з тоталітарної на демократичну. Стало зрозуміло, що Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів і віросповідань, які шанують її як Батьківщину.

За твердженнями самого Стахіва, Олександр Фадєєв у своєму виразно пропагандистському романі «Молода гвардія» не випадково дав героєві-зраднику ім'я «Євген Стахович», адже особа діяча ОУН була вже відомою Міністерству державної безпеки СРСР. Безглуздість ситуації надавала та обставина, що Євген Стахів не те що молодогвардійцем, навіть комсомольцем ніколи не був. Він організував українське національне патріотичне підпілля на Донбасі, гаслом якого було «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну». Стахів спростував наклеп на себе в українській пресі в Америці і намагався навіть притягнути Фадєєва до суду. Його адвокати заявили, що Стахович — це, мовляв, вигаданий персонаж.[3] Насправді, під ім'ям Євгена Стаховича в романі Фадєєва вгадувався Віктор Третьякевич, якого теж очорнили, приписавши йому те, що він видав товаришів гестапівцям. Згодом ім'я справжнього зрадника було встановлено і Віктор Третьякевич був реабілітований. До того ж він виявився справжнім комісаром «Молодої гвардії», на відміну від Олега Кошового, якому відведена ця роль у романі Фадєєва й радянських підручниках з історії[4].

Щодо тверджень Стахіва про його причетність до «Молодої гвардії», то були зроблені спроби документально їх спростувати — як стверджують автори робіт, у працях В. Мінаєва та В. Цуркана[5]

• Діяльність ОУН на Донбасі

• Віталій Абліцов Євген Стахів. Останній молодогвардієць. (2004).
• Ярослава Музиченко. «Всі ми були…» //Україна Молода 11. липня 2009, с. 5.
• Дзеркало Тижня № 29 (504) 24—30 липня 2004 року
• УТР — Євген Стахів (відео)
• Олеся Єдинак «Правила життя Євгена Стахова. До 94-річчя» Українська правда 15 вересня 2012 року.
• Євген Павлович Стахів скінчив свій земний шлях Закордонна газета 31 січня 2014 року.
• Владимир Минаев. «Молодая гвардия»: опять предательство?.-Донецк, 2006.
• Валентин Цуркан. «А якщо без маски» // «Комунiст» (Киев). № 4, 1996.