Вільними не народжуються. Вільними виховуються!

«У горбулівського дяка Тимофія Соколовського було четверо синів і четверо дочок: Василь, Степан, Дмитро, Олексій, Ганна, Віра, Олександра (пізніше повстанці її прозвуть Марусею) та Устина, — розповідав Костянтин Йосипович. — Сім’я була дружна, освічена, всі грали на народних інструментах. Часто організовували сімейні концерти. Дітей виховували в дусі любові до української культури, літератури, шанували Шевченка. В родині цінували вільний розвиток особистості, ніхто нікого не примушував діяти проти його волі. Якось зник Олексій, найменший із братів. Нема його день, два, тиждень. Мати хвилюється, каже чоловікові: «Треба щось робити, пропаде ж хлопець!» — «Нічого з ним не станеться, — каже батько, — не пропаде». І через тиждень син дійсно сам повернувся додому».

Коли Олексій закінчив горбулівську двокласну школу, батько одвіз його до Київського духовного училища. Оформили документи і Тимофій поїхав додому. По дорозі з Києва навідався до всіх своїх знайомих, а їх у нього було багато, погостював і десь через тиждень повернувся у Горбулів. Аж бачить — Олексій уже вдома. «Чого це ти прийшов?» — «А мені не сподобалось у тому училищі. Скучно», — відповів Олексій. Посміялись. Але пізніше батько все-таки умовив сина закінчити училище. Всі діти Тимофія Соколовського навчались як не в семінарії, то в духовному училищі. Степан Соколовський закінчив духовну семінарію з відзнакою, йому пропонували працювати на кафедрі Києво-Могилянської академії, але він пішов на парафію у місто Хабне. Олексій закінчив духовне училище в 17 років.

Навесні 1918 р. до влади в Україні привели уряд Павла Скоропадського. В Горбулеві, Чайківці та по сусідніх селах діяв каральний загін так званої «державної варти», яким керував такий собі Вербицький. За несплату контрибуції селян нещадно карали. Олексій бачив несправедливі тортури і написав листа гетьману Скоропадському, в якому називав його образливими прізвиськами, вимагаючи припинити знущатися з населення. Олексій писав своє послання у стилі відомого листа запорожців до турецького султана. Гетьман відповів Олексієві, щоб той приїхав у Київ і порадив, як краще організувати владу в Україні. Мовляв, критикувати ми всі вміємо... Але водночас іншим листом дав вказівку начальнику карального загону Вербицькому негайно спіймати і привезти Олексія Соколовського до Києва живим або мертвим. Та спіймати юнака було не так легко: відчувши небезпеку, Олексій переховувався по лісах, а пізніше, зібравши загін однодумців, почав сам переслідувати загін Вербицького.

Ще в духовному училищі Олексій познайомився з ідеями Симона Петлюри про незалежність України. Тому основним завданням повстанців була боротьба проти російського намісника Скоропадського, німців і більшовиків. За короткий час Олексій встановив свою владу в Радомишлі, Коростишеві, Черняхові, Житомирі, розгромивши угруповання німців та полк імені Троцького. Петлюра присвоїв йому звання полковника. Більшовики вирішили за всяку ціну знищити сміливого отамана. До штабу Соколовського, розташованого у горбулівський школі, надійшла телефонограма нібито від Петлюри, який викликав Соколовського в Коростишів. Олексій поїхав на коні з одним лише ординарцем, хоча як полковник повинен був узяти кількох вершників. Виявилось, телеграму сфабрикували вороги, а по дорозі, де він мав проїжджати, організували засідку. Більшовики одразу зорієнтувались, хто з двох вершників головний. По ординарцю навіть не стріляли. Той, повернувшись у Горбулів, розповів, що сталося. Тіло Олексія перевезли до рідного села й поховали.

На чолі повстання став старший брат Олексія Дмитро. При Олексієві єврейських погромів у Радомишлі не було, але вони почалися при Дмитрові, який хотів помститися за смерть брата. В обороні міста Радомишля від більшовиків брали участь гайдамаки Соколовського. Війна точилася з перемінним успіхом то однієї, то іншої сторони. Сестра моєї матері, Ганна, розповідала, як у Чайківці взяли в полон більшовика і перед розстрілом його тримали у школі. Солдат, плачучи, розказував що він не винен, бо не добровільно пішов у армію, а його мобілізували. Однак хлопця розстріляли, як і багатьох інших, хто потрапив у полон.

Більшовикам було важко боротися з повсталими селянами: вдень вони мирно працювали на полях, городах, а вночі, озброєні, під проводом сотників, які були в кожному селі (у Чайківці — Іван Лузан, по-вуличному Лукашець) ставали грізною силою. Громили державні установи, нерідко грабували єврейське населення, ототожнюючи євреїв із радянською владою, до складу якої на той час дійсно входили здебільшого представники цієї нації. Ось що пише бюлетень секретаріату ЦККП(б)У №3 за 1919 рік. «Радомишльський повіт. 165 членів. У цьому повіті оперує Струк iз його бандитами, через це робота не могла постійно поглиблюватись. Як тільки було скликано конференцію, прийшли банди Соколовського. Довелося кинути засідання, зібрати всіх членів партії і послати на роззброєння банд. Місто чотири рази переходило з рук у руки. Всі професійні спілки було розбито, зараз парткому доводиться налагоджувати зв’язок по-новому».

«У штабі Котовського, який знаходився в Радомишлі, розробили план ліквідації отамана Дмитра Соколовського, — розповідав Костянтин Матківський. — Сподівалися, коли не буде отамана, повстанці розбредуться, як вівці. Здійснити диверсію було доручено брату мого батька, Івану Федоровичу Матківському за 300 карбованців сріблом. Він став членом Української комуністичної партії. Не мав освіти, і часто говорив: «Я й без освіти проживу». Фізично сильний, був родичем Соколовського, тому міг заходити у дім отамана.

...8 серпня 1919 року. Вирує Горбулівський ярмарок. Ходить Іван, ніби ярмаркує, а насправді пильно стежить за Дмитром, який зустрічається з повстанцями: хто доповідає йому, комусь він дає доручення. На ярмарку мій батько, мати і я. Мені трохи більше трьох років... Іван попередив мого батька про диверсію, наказав триматися подалі від отамана, щоб не потрапити під терористичний акт. Мати, не знаючи про диверсію, пішла зі мною в гості до своїх братів, Дмитра і Василя. Вона не бачила їх давно і дуже хотіла побути з ними. Тоді батько забрав мене додому, знаючи, що мати не зможе довго бути без мене і незабаром повернеться сама. Так воно й сталося: мати пішла за мною, а Дмитро і Василь зосталися самі. Іван Матківський і Пилип Олексієнко, який раніше був у соколовців, але перейшов на бік більшовиків, проходячи повз будинок, кинули крізь вікно бомбу в кімнату, де були брати. Дмитра вбили, а Василя поранили, і він ще зміг перейти у клуню до мого діда...»

«Убивство отамана Соколовського, за задумом більшовиків, мало стати сигналом для наступу на всі повстанські села. Селяни тікали в ліси, але в Чайківці їх зустріли кулеметним вогнем. Згадував мій батько: «Прибігли до моєї хати (він назвав кілька прізвищ, але я їх забув): «Миколай! Тікаймо, бо більшовики наступають!». А я їм кажу: «Куди я піду, куди я втечу? Хай уже буде, що буде». Чоловіки побігли до лісу, але четверо одразу ж загинуло від кулеметної черги. Дід мій з бабою теж утекли на кінець села, під Горбулів. Більшовики туди не дійшли.

Батько ж мій покликав свого небожа, Пивовара Марка, у свою кузню, наказав розпалити горно і працювати. На передзвін молотків зійшлися червоноармійці, були дуже задоволені: «Вот это молодцы! Кругом воюют, а они работают!» — і радісно поплескали батька по плечу.

Другого дня хоронили Дмитра. Зібралося дуже багато народу, приїхали 10 священиків. Під час похорону хтось крикнув: «3 Чайківки наступають більшовики!». Почалася паніка. Труну з тілом Дмитра покинули. Тоді Василь крикнув: «Що ви робите?! Залишаєте тіло отамана на поталу ворогові!». Схаменулися, повезли труну в бік Житомира і поховали в якомусь селі. Може, у Троковичах, а може, в Корчівці...

Одну з дочок Тимофія Соколовського, Олександру, коли вона була малою, хотіли вдочерити багаті сусіди моєї бабусі на прізвище Кравчуки: «Ми помремо, а тобі залишимо коні, млин, олійницю, драч...». Олександра, коли підросла, впряглася у важку роботу, щоб допомагати своїм старим названим батькам. Але не так сталося, як гадалося. Слідом за братами, на вимогу повстанців, вона взяла шаблю в руки і сіла на коня. В українській одежі зi стрічками, вродлива, була ще й сильною та спритною, бо звикла до важкої роботи.

«Одного разу, коли проїжджав загін і я вибіг на дорогу, сказала: «Давай прокатаю!». Взяла мене на коня, і ми їхали головною вулицею Горбуліва. Радості й захопленню моєму не було меж! А коли злізла з коня, подарувала мені срібний годинник. Було мені тоді 3 роки, але пам’ятаю все, як сьогодні», — згадував Костянтин Йосипович.

У висвітленні боротьби Соколовських iз більшовиками є багато неточностей. Наприклад, Черняхівська районна газета писала:«На початку серпня бригада Лакатоша оточила Горбулів, де на той час перебував штаб Соколовського. Більшовики мали 1200 багнетів, 4 гармати, 33 кулемети. 8 серпня 1919 року Дмитро Соколовський загинув у нерівному бою».

Насправді ж не було у Дмитра ніякого озброєння, він не міг вступити «в нерівний бій». А був по злодійському вбитий більшовиками за 300 карбованців сріблом.