Страшні спогади розвідниці і зв'язкової УПА.

«Навіть не знаю, з чого починати свою оповідь, але формувати життя мене почало саме в «Просвіті», що діяла в Лозах біля Вишнівця, — розповідає старенька. — Ми співали, ставили сценки, ходили у гуртки. Там я зустріла свою першу любов і свою першу зраду. Іван, з яким була заручена, зрадив мене з коханкою польського пана. Дуже вже я переживала, але тоді ще не знала, що це лише початок моїх страждань».

Майже сім років Ольга Горошко була зв’язковою та розвідницею у повстанському підпіллі в загоні Макса, була і медсестрою. «Мої друзі–повстанці називали мене Трояндою, — усміхається жінка. — Я тоді бага­тьом подобалась. Але моєю єдиною мрією було народити сина. Рана від Іванової зради тоді вже затягнулася, а поряд був він — відважний командир УПА, курінний Михайло Кондрась, який мене дуже кохав. І коли він захотів на мені оженитися, я не відмовила».

Жінка згадує, що її мрія здійснилася — вона завагітніла, але пологи були дуже важкими. Перейми почалися у лісі, тому повстанці відвезли її у село Майдан і залишили у місцевих людей. Як тільки повитуха переступила поріг, за вікном почалася стрілянина.

Господиня почала голосити: «Ой, що то з нами буде?! Ой, що буде?!» І всі, хто був у хаті, повтікали, а я залишилася сама, — витирає сльози жінка. — Думаю тоді: треба вийти з хати, щоб більшовики не знали, у кого я була, але змогла докотитися лише до сіней, там пролежала й сама не знаю скільки часу. Господар і бабка–повитуха повернулися до хати аж після того, коли на вулиці перестали стріляти. Коли я народила сина, він був увесь синій і не дихав. Бабуня щось зробила, і він заплакав, а я — розреготалася. Всі думали, що позбулася розуму, а то все — через переживання. У той час за селом розривалися бомби й свистіли кулі... А другого дня приїхали хлопці з табору «Антоновецька республіка», і я мусила поїхати з ними верхи, бо не було кому перев’язувати поранених повстанців...»

Подружнє життя і щастя Ольги Горошко тривали недовго. Її чоловік Михайло, або, як його називали повстанці, Великан, 11 квітня 1948 року застрелився. Його загін потрапив у засідку енкаведистів, він устиг спалити всі документи та пустив собі кулю. Мертвого Михайла разом з іншими повстанцями викинули у криницю неподалік НКВС і виставили охорону, тому жінка не могла навіть забрати тіло. А через багато років, коли вона повернулася з таборів, криницю вже засипали.

Ольга Горошко каже, що у своєму житті не раз стикалася з людською підлістю. Майже 60 років тому її виказали за 25 тисяч совєтських рублів. Імен зрадників не називає, каже тільки, що це були батько і донька, вони обоє згодом наклали на себе руки. «Ці люди так і не скористалися тими грішми. Першою повісилася на горищі Катерина, яка мала прийти на очну ставку зі мною, а потім застрелився з мисливської рушниці її батько, — згадує старенька. — Дотепер мені та Катря перед очима. Дуже вже запам’яталася — надзвичайної вроди була, навіть не уявляєте, яка гарна».

Після зради жінка пройшла катування в рівненській та львівських в’язницях.

«У тюрмах були безкiнечні тортури. Дай, Боже, щоб нікого не катували так, як мене, — зітхає Ольга Горошко. — Мене кидали на підлогу, топтали чобітьми по голові, били нагайками і грубими палицями по ногах, руках. Били так, що аж шмаття летіло, а я в думках проказувала «Отче наш»... Згодом забула навіть молитву і проказувала тільки перші два слова з неї. Катували мене без перепочинку, я вже не знала, де день, а де ніч».

Коли Ольга була на межі між життям і смертю, лише тоді її відправили в карцер. Там пробула вісім діб, а потім сказала собі, що вже не сила більше терпіти. Зняла з себе сорочку, зробила з неї мотузку, і коли вже всунула голову в зашморг, раптом... побачила сина. Він плакав.

«Я закричала: «Ігорю, Ігорку!..» Тут прибіг черговий і витяг мене з петлі, — згадує Ольга Горошко. — Каже: «Дура!», а я йому: «Тут був мій син, Ігор. Де він? Де ви його поділи?» А він мені: «Это не Игорь был, но он тебя спас».

Жінка каже, що після того вже ніколи не думала про самогубство, хоч як би не було їй важко. «Незважаючи на жорстокість слідчих, під час допитів я нікого не виказала, — гордо мовить Ольга Горошко. — Про себе розказувала все, а про інших — ні слова. Я і не приховувала своїх політичних поглядів. За це мене судило «особоє совєщаніє» — дали десять років виправно–трудових таборів суворого режиму. Відбувати строк відправили в один із мордовських таборів, що у селищі Явас, біля станції Потьма».

На засланні розвідниця УПА жила у величезному бараці, де тулилися десятки жінок. Спали вони на двоповерхових нарах. Жінка згадує, що умови в таборі були нестерпними, але найяскравішим спогадом є баланда, якою годували засуджених. «Це була звичайнісінька ячмінна зупка, але така ріденька та пісна — аж синя, через це ми їй дали назву «синие глазки», — гірко посміхається жінка.

Вона згадує, як у таборі здружилася з 70–річною професоркою Оленою Степанів, яку засудили за співпрацю із Петлюрою та Коновальцем. Улітку вони працювали на торф’яних кар’єрах, а взимку шили білизну та форму для військових. У цьому таборі Ольга Горошко прожила сім років, аж до смерті Сталіна. Але й після повернення з таборів почувалася чужою і непотрібною, навіть рідні не хотіли її прописати, бо ж «враг народа».

«Через це я мусила поїхати у Воркуту до рідного брата Максима, який після таборів залишився там, аби підзаробити трохи грошей, — згадує пані Ольга. — Аж через два роки змогла забрати до себе сина. (Хлопчик, поки мати поневірялася, спочатку жив по людях, а потiм його забрав рідний дядько Михайло на Рівненщину. — Авт.) У 1969–му Ігор поїхав працювати в Якутію, де й оженився. Там нині живуть мої внуки».

Ольга Горошко каже, що трагедії переслідували її впродовж усього життя. Вона поховала всіх свої рідних — маму, чоловіка, сина. Нині, у свої 96 років, вона зов­сім самотня. Але доживати віку жінка може таки у власному домі: у 2006 році тернопільська обласна влада виділила деякі кошти на придбання житла для пані Олі. Правда, в Тернополі за ці гроші квартиру, навіть найдешевшу, купити було неможливо. Тому при сприянні громадських діячів, зокрема поета Петрука–Попика, придбали невеличку квартиру в місті Збараж, де й по сьогодні мешкає жінка.

«Я більше 50 років не мала свого кутка, — нарікає жінка. — Моталася з Воркути до України. Відтак опинилася у Вишнівці. Все життя прожила у злиднях. Мені було соромно просити в племінниці копійки, щоб покласти їх на тацю в церкві. Та я навчилася за ці роки жити без грошей. І що ви думаєте, хіба мені не прикро, що червона партизанка не платить за квартиру, за газ і світло, а я плачу? Ми з нею ще стрічаємось у церкві, то вона якось мені каже: «А було йти зі мною, ти б також не платила...» Не та ще Україна, за яку ми боролися, не та ще... Але, якби життя повернути, я би вчинила так само. Ні про що не жалкую і щиро люблю свою Україну!»