Політфутбол.

Джерело: http://dniprograd.org/ua/articles/sport/3280

У футболі завжди знаходиться місце політиці. У світовій історії можна відшукати безліч різних доказів цієї тези. 

У 1938-му гравці збірної Англії перед матчем зі збірною Німеччини підняли руки в нацистському вітанні. Цей дивний вчинок не був ініціативою команди – “зіганути” майстрам шкіряного м’яча наполегливо рекомендувала рідна футбольна асоціація. А спортивні чиновники, у свою чергу, діяли за порадою посла Великобританії у третьому рейху Невілла Хендерсона, стурбованого тим, що “британсько-німецькі відносини надто крихкі”. Нацистський салют у виконанні англійських футболістів слугував частиною складного (і, як виявилося, марного) плану умиротворення Гітлера. 

У 1969-му знущання сальвадорських уболівальників з гондураського прапора стало приводом для війни між двома державами. Про війну 1986-го сказав Марадона після перемоги над збірною Англії: “Звичайно, до матчу ми казали, що футбол ніяк не пов’язаний з війною за Мальвінські острови, але ми знали багатьох дітей, які загинули там, підстрелені, як птахи… У передматчевих інтерв’ю всі ми казали, що футбол і політику не можна змішувати, але це була неправда… Це була помста… Це почуття було сильніше за нас: ми захищали кольори прапора, загиблих хлопців і тих, хто вцілів…”. 

Політика залишила радянські футбольні клуби за бортом європейських кубкових турнірів 1968-го, а збірну СРСР позбавила шансу пробитися у фінал світової першості-74. Політика “відчепила” національну команду Югославії від чемпіонату континенту 1992-го. Політика після розпаду Країни Рад обнулила коефіцієнти наших команд. Очковий запас, здобутий переважно зусиллями українських команд та українських “збірників”, став частиною активів, які дісталися Росії як країні-правонаступниці зниклої імперії. 

Двозначні заголовки російських медіа – “БЕЙ ХОХЛОВ, СПАСАЙ РОССИЮ!” та “БЕЙ ПАНОВ, СПАСАЙ РОССИЮ!” – в 1999-му підняли і без того високий градус перед московським матчем “триколорних” і “жовто-блакитних”. Росіяни Дмитро Хохлов і Олександр Панов у тій грі не забили. Забив українець Андрій Шевченко, позбавивши росіян шансу потрапити на футбольний мундіаль. Наступного дня мій приятель, котрий торгував тоді синьо-жовтими прапорцями на Андріївському, за добу продав їх більше, ніж за попередні півроку. Інший мій знайомий, який подався на заробітки до Москви, три дні не виходив на роботу, як він пояснив, “від гріха…”. Сказавши, що хворий, він усі три доби пив за “перемогу української футбольної зброї”. Хоча у пристрасті до футболу до цього помічений не був. 

Ще одна “війна алюзій”. Перед торішньою грою збірних Польщі і Росії на обкладинці журналу Newsweek Polska тренер “червоно-білих” Франтішек Смуда постав у формі польського жовніра першої половини минулого століття. У заголовку “Polska-Rosja. Bitwa Warszawska 2012 угадувався прозорий натяк на розгром Червоної армії в 1920-му, що дав другій Речі Посполитій змогу зберегти незалежність. Нащадки бійців Пілсудського мріяли про друге “диво на Віслі”. Суперник не залишився в боргу: як розповідали очевидці, деякі вболівальники збірної РФ прийшли на гру в “будьонівках”, деякі дотепники прихопили на матч портрети Сталіна. Масштабна бійка “фанів” двох футбольних дружин (півтори сотні потерпілих) увінчала аж ніяк не спортивне змагання. 

Російський колега Леонід Бершидський після цієї бійні напише: “Вважаєте паралелі між футболом і політикою, футболом і війною ідіотськими? Але вони і у вас вбудовані на рівні культурного коду. Просто не в кожного цей код активізується після кількох кухлів пива”. 

Політики про наявність горезвісного коду знають, а тому скуповують “кодувальників” і закуповують “декодери”. Благо, у них є необхідні кошти для цього. “Гра мільйонів” давно стала одним з улюблених ігрищ мільярдерів. Футбол – популярний засіб боротьби політиків за голоси виборців і ефективна зброя боротьби з іншими політиками. 

Деталь: для багатьох несподівані успіхи Мішеля Платіні як керівника УЄФА обізнані експерти просто й ніяково пояснюють його дивовижним талантом політика. Не те щоб у світі чиновницького футболу досі не були затребувані “чисті” політики. Просто заправляли всім зазвичай кмітливі фінансисти й досвідчені юристи. У цьому сенсі Платіні (як явище) – новий, посткризовий тренд. Пошлемося на думку дипломата, який побажав залишитися невідомим: “Європейські лідери завжди зважали на фігуру голови УЄФА. Але Платіні непомітно привчив до іншого формату відносин: він готовий зважати на позицію глав держав. Він може далеко піти. Якщо Єврокомісія підтримає його кандидатуру на посаду голови ФІФА в 2015-му, я не здивуюся. Висловлюючись футбольною мовою, він бере не масою, а технікою”. 

Знаю багатьох майстрів мистецтва можливого, які охоче використовують футбольну термінологію для опису політичних подій. Розумію політтехнологів, що використовують при моделюванні своїх комбінацій тактику і стратегію футбольних геніїв. Бачу, як елементи політичних інтриг активно використовуються відомими футбольними й маловідомими навколофутбольними діячами. 

Співтовариство футбольних уболівальників залучає вербувальників політичних угруповань (у тому числі пронацистських), політичних агітаторів, PR-фахівців. “Справа Павличенків” і участь у ній динамівських уболівальників (хоч би як хто до неї ставився) дає привід задуматися про фан-рух як про важливий елемент створення повноцінного громадянського суспільства в Україні. У політиці завжди є місце футболу.

Дослідження думки футбольних уболівальників, проведене Київським міжнародним інститутом соціології з 9 по 18 серпня ц.р. (метод телефонного інтерв’ю, 1450 анкет) з ініціативи нашого тижневика, дає багату поживу для роздумів і поціновувачів футболу, і любителів політики. Футбол і політику не можна змішувати? Згадайте Марадону… 

Прес-служба гіпотетичної Об’єднаної футбольної ліги днями повідомила, що у вересні проект майбутньої ОФЛ буде представлений на розгляд Російського футбольного союзу і Федерації футболу України. Оприлюднено інформацію про те, що “Газпром” стане фінансовим гарантом ліги на перші п’ять років її існування зі щорічним бюджетом 1 млрд євро. Через п’ять років турнір має вийти в режим самоокупності, нагадує “Футбольний клуб”, планується на сезон-2015/16.

Пояснимо: йдеться про можливу об’єднану першість, у якій мають взяти участь команди з України і Росії (дотепники вже охрестили майбутнє дітище “укропом”. Від УКРОП – українсько-російська першість). Досі вітчизняні футбольні діячі висловлювалися про цей проект або стримано критично, або різко негативно. Чи проводилися відповідні соцдослідження на цю тему в РФ, невідомо. Якщо орієнтуватися на висловлювання російських уболівальників на форумах, то домінуюча теза проста як “гра на відбій”: “нафига кормить хохлов”? Та обставина, що “хохли” в УКРОП не просилися, й автори ідеї – росіяни, голова правління “Газпрому” Міллер і президент ФК “Аланія” Валерій Газзаєв, виноситься за дужки. 

Ставлення українських уболівальників дозволяє визначити опитування КМІС. “Безумовно, за” висловилися 14% (кількість прибічників за результатами аналогічного дослідження того ж соціологічного центру рік тому – 20%). “Швидше, за” – 20% (рік тому – 20%). “Швидше, проти” – 24% (рік тому – 19%). “Безумовно, проти” – 37% (рік тому – 31%). Кількість тих, хто не визначився зі своїм ставленням до проблеми, зменшилася з 9 до 5%. Висновок – кількість прибічників “укропу” має відчутну тенденцію до зниження. І, зважаючи на все, знижуватиметься й далі. 

“Обізнані” уболівальники, наскільки можна судити, сприймають об’єднану першість як частину складного (і, сподіваємося, безглуздого) плану геополітичного поглинання Росією України. “Чисті” уболівальники вбачають у ній гальмо розвитку футболу в країні. “Укроп” не передбачає ліміту на іноземців, отже молодим вітчизняних талантам буде значно важче пробити собі дорогу. Об’єднаний чемпіонат (якщо він буде легалізований УЄФА, – а це велика проблема, про що досвідчені “фани” пам’ятають) автоматично зменшує кількість українських команд у єврокубках, і це бентежить навіть тих, хто бачить в “укропному” поєднанні “борщу” та “щів” апетитну страву. Нарешті, “відсторонені” уболівальники з апатичних угодовців перетворюються на активних противників “газпромівського проекту” під впливом того, що відбувається у відносинах між країнами сьогодні. 

“Я був за “укроп”. Тепер – проти. Москва все одно “кине”, вона всіх “кидає” – у бізнесі, у футболі. Закрили свої кордони для наших товарів. Мені по цимбалах прибутки Порошенка. Але в мене дружина і брат працюють на його фабриці…”.

“Росіяни таранять наших рибалок, вони їх конкретно вбивають, а потім навіть вибачення не просять. І після цього пропонують разом грати у футбол? По чесному?”.

Два висловлювання, розміщені на різних інтернет-форумах. Ми навели їх як ілюстрацію. Політики створюють футбольні проекти. Але вони, схоже, приречені, якщо футболу в них менше, ніж політики. 

Про те, наскільки політичні пристрасті впливають на футбольні, можна переконатися на іншому прикладі. 

Згідно з дослідженням КМІС, найбільшу підтримку уболівальників має київське “Динамо”. 41,7% переживають за нього в матчах української прем’єр-ліги (УПЛ), 44,7% – у єврокубкових іграх. За ним іде “Шахтар” – 23,3 і 28,7%, відповідно. Цікаво інше: рівень підтримки “біло-синіх” за два роки істотно не змінився (40,4% – 2011-го, 41,5% – 2012-го). А ось у “гірників” тенденція інша. У 2011-му за них уболівали 30,4% у поєдинках УПЛ і 36% – у змаганнях євротурнірів. У 2012-му – 26,8 і 30,4%. Актуальні показники – дивися вище. Армія уболівальників “шахти” схудла майже на 7% у матчах УПЛ і приблизно на стільки ж – у змаганнях під егідою УЄФА. 

Специ пояснюють це просто: “помаранчево-чорні” свідомо чи мимоволі асоціюються з владою. Кількість тих, хто їм симпатизує, природно зменшується. 

Це помітно й на іншому прикладі – харківському “Металісті”. Нинішній “метал” не гірший від торішнього. Дискваліфікація за давній “договорняк” навряд чи вплинула на ставлення до команди з боку вболівальників. Швидше, навпаки, у цьому випадку спрацьовує ефект співчуття. Але факти – вперта річ. 2012-го харків’ян підтримували 7,8% в іграх УПЛ і 9,5% – у матчах єврокубків. 2013-го – 4,8 і 5,5%, відповідно. В чому секрет? Той самий Маркевич біля керма, ті самі футболісти, така сама переконлива гра, такі ж упевнені перемоги. Одна деталь: змінився президент. І його персону громадськість уперто пов’язує з горезвісною “Сім’єю”. Сиріч із владою. Цього виявилося цілком достатньо, що рівень підтримки команди за рік знизився на 3-4%. 

Політики схильні використовувати футбол. З більшим або меншим успіхом це робили Франко й Муссоліні, Брежнєв і Чаушеску, Тіто і Берлусконі, Іді Амін і Каддафі. Але маніпулювати людьми – нелегке мистецтво навіть для майстерних маніпуляторів. “Я все знаю про людей, але мене не втомлюють дивувати виборці і вболівальники”, – написав на форумі DT.UA читач під ніком Psiholog… 

У футбольній політиці й політичному футболі і справді чимало дивовижних речей. Але про це – наступного разу. 

ДТ

Автор: Семен САХНО