Новий виток спіралі.

У польському Сеймі 11 квітня цього року зареєстрували проект ухвали «у справі геноциду, здійсненого ОУН–УПА щодо польського населення Східних Кресів у 1939—1947 роках». З українського боку відразу залунали численні коментарі та заяви політиків, істориків та політологів, які дали свої оцінки цій законодавчій ініціативі депутата від проурядової Польської селянської партії Францішка–Єжи Стефанюка. МЗС України заявило, що прийняття Сеймом Польщі ухвали щодо ОУН та УПА не відповідатиме високому рівню стратегічного партнерства між двома країнами. На сесіях обласних та міських рад західних областей України депутати озвучили відповідні звернення. Якою ж є правова оцінка зазначеної ухвали, найперше, її пункту щодо «злочинності» Організації українських націоналістів та Української повстанської армії?

Світло з Гааги

Коли українців, які брали участь у національно–визвольних змаганнях, поляки чи росіяни в черговий раз називають злочинцями та розбійниками, в пам’яті зринає вірш Шевченка «Холодний Яр», де на звинувачення «Гайдамаки не воины — разбойники, воры», Кобзар відповідає: «За святую правду–волю/ Разбойник не стане, / Не розкує закований /У ваші кайдани / Народ темний»...

Депутати польського Сейму мали би усвідомлювати, що у разі визнання ОУН та УПА злочинними організаціями, вони тим самим потопчуть усталені правові європейські цінності, зокрема про розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову. Не може законодавчий орган підміняти собою судову гілку влади. Тільки суд може встановити, чи був у якихось діяннях склад злочину. Польські депутати мали б дати належну оцінку автору цього проекту з його низьким рівнем правової культури.

Дуже часто ОУН і УПА об’єднують в одній абревіатурі «ОУН–УПА», хоча це дві різні структури: ОУН була підпільною військово–політичною організацією, а УПА — збройною силою воюючої сторони. У Гаазькій конвенції 1907 року про закони і звичаї суходільної війни, норми якої вважаються загальними для міжнародного права і мають застосовуватися у відносинах між усіма державами, визначені критерії належності до статусу «воюючого»: «Військові закони, права та обов’язки застосовуються не тільки до армії, а й також до ополчення та добровольчих загонів, якщо вони відповідають всім нижче наведеним умовам: мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих; мають визначений і чітко видимий здалеку розпізнавальний знак; відкрито носять зброю і додержуються у своїх діях законів і звичаїв війни.

Чи є потреба доводити, що військові формування УПА відповідають усім цим чоти­рьом критеріям. Варто також звернути увагу і на статтю 2 Положення до цієї Конвенції, в якій зазначено: «Населення незайнятої території, яке при наближенні ворога візьметься за зброю з власної ініціативи для боротьби з військами, що нападають, і яке не мало часу сформуватися, відповідно до статті 1, буде визнаватися як воююче, якщо воно буде відкрито носити зброю і дотримуватися законів та звичаїв війни».

Щодо надання статусу комбатанта особам, які входили до складу збройних сил воюючих сторін, зараз прийнято застосовувати критерії, встановлені в Додатковому протоколі I від 8 червня 1977 року до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року. Тож вояки УПА підпадають під статус комбатантів, оскільки в Додатковому протоколі зазначено: «Збройні сили сторони, що перебуває в конфлікті, складаються з усіх організованих збройних сил, груп і підрозділів, що перебувають під командуванням особи, відповідальної перед цією стороною за поведінку своїх підлеглих, навіть якщо ця сторона представлена урядом чи властями, не визнаними супротивною стороною». А також: «Особи, які входять до складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, є комбатантами, тобто вони мають право брати безпосередню участь у воєнних діях».

Отже, військові формування УПА відповідають усім критеріям щодо визнання їх воюючими або збройними силами воюючої сторони, а вояки УПА відповідають усім вимогам щодо надання їм статусу комбатанта.

Прийняття ухвали про «визнання ОУН та УПА злочинними організаціями» виявить неповагу польської сторони до чинного українського законодавства, насамперед до Указу Президента України від 28 січня 2010 року №75 «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті». Згідно з ним люди, які боролись за незалежність, зокрема у складі ОУН та УПА, офіційно визнані борцями за волю України. Усі (перша, апеляційна та касаційна) судові інстанції підтвердили законність цього указу. До речі, польську сторону представляли в цьому тривалому судовому процесі Щепан Секерко та Яцек Вільчур, які є членами польського «Товариства вшанування пам’яті жертв злочинів українських націоналістів». У польської сторони були необмежені можливості довести в судовому порядку свою «правоту», але суд визнав бездоказовими їхні твердження. У мотивувальній частині судового рішення є висновок: «Жодним судовим рішенням, у тому числі вироком Нюрнберзького трибуналу, діяльність перерахованих в указі формувань засуджена як фашистська не була».

Якщо ж польські депутати таки наважаться прийняти цю одіозну ухвалу, то згодом місцеві ради західного регіону України, в яких більшість складають депутати від ВО «Свобода», можуть визнати злочинними такі польські формування, як Армія кра­йова, Кресова самооборона, Батальйони хлопські тощо. І це призведе до ще більшого українсько–польського протистояння.

У своєму інтерв’ю Українській редакції радіо «Свобода» автор скандальної ухвали Францішек–Єжи Стефанюк заявив, що прийняття цього документа не матиме жодних правових наслідків і українсько–польські стосунки від цього не погіршаться. Невже цей польський депутат справді нічого не розуміє, коли заявляє, що до жодних правових наслідків не призведуть такі слова в запропонованій ним ухвалі: «Сейм РП засуджує геноцид стосовно польського населення, скоєний Українською повстанською армієюй іншими формуваннями українських націоналістів у 1939—1947 роках»?

За словами пана Стефанюка, головною метою прийняття цієї ухвали є вшанування жертв трагічних подій на Волині. Автор скандального документа декілька разів наголосив у своєму інтерв’ю на потребі помолитися: «Наші родини просто хочуть помолитися за ці жертви... Невже не можна навіть помолитися? Чи вшанувати пам’ять тих, чиї рідні навіть не знають, де їхні могили?». Виникає запитання: хіба українці заважають полякам молитися чи забороняють вшановувати пам’ять загиблих?

Незрозуміло тільки, як можна молитися і водночас перебувати у гніві, ненависті. Сподіваємось, що більшість у польському парламенті складають мудрі депутати, які постійно пам’ятають про третю сторону, що завжди виграє від польсько–української ворожнечі.

 ВАРТО ЗНАТИ