Сніжинки... (вигадана історія)

Тихенько падають сніжинки, Вкривають білим полотном, Немов мережані хмаринки, Усе, що видно за вікном. І серед тої заметілі Одним-одна, неначе птах. І губи ніжні посинілі, Й солоні сльози на очах. Іде поволі тихим кроком Кудись, куди ніхто не зна. В розбите серце ненароком Уже не вернеться весна. Ось покотилася сльозинка, Мов засвітилася зоря. І тихо падають сніжинки – Будують крижані моря. А незнайомка все крокує, Зникає тихо в заметіль. Душі страждань ніхто не чує, А в серці розкошує біль. Поволі зникне у тумані Її тендітний силует. І, наче дуже давня рана, Пала в душі її портрет. Її сумні блакитні очі, Її така легка хода. Її побачити я хочу, Але не знаю де вона. Така звичайна перехожа Ішла. І тихо падав сніг. Але вона не була схожа На інших, не така як всі. У ній було щось таємниче, Такий п’янкий солодкий дух. Таке сумне її обличчя Й такий красивий кожен рух. І біль з її душі кричала, І знову вдаль її вела. Але чомусь вона не знала, Що хуртовина замела Не лише те чого хотіла, Що замела не лише ціль, А, що й укрила ковдра біла Таку страшну й палючу біль. Вона пройшла й не зупинилась, А я не відрізнявсь від всіх. Але в очах її іскрилась Надія. Й тихо падав сніг…