Дзвінок зранку. Те, се... Ну, і поздоровлення. З праздніком.
- Ага, дякую. Треба буде сьогодні 25 грам прийняти на душу, - все ж більшовичкам сьогодні сідло надрали.
- ???....
Кумедно: скільки на цю тему написано, а до сих пір зустрічаються люди,
для яких реальні події під Нарвою є новиною. Що ж, напишемо ще раз... і
ще раз... і скільки треба буде, поки до кожного дійде, що вони
празднують.  

 

Дивно іноді читати комуністичні агітки, коли знаєш, які реальні події
лежить за пропагандистськими деклараціями. Проте, іноді комуністи пишуть
і не типову для них чисту правду. Так в одній статті, присвяченій дню
радянської армії, невідомий автор з першої фрази попадає точно в ціль,
коли пише: «23 февраля - День Советской Армии. Только родившись на свет,
Красная Армия уже сражалась на фронтах гражданской войны.» І це - чиста
правда. Саме на фронтах громадянської війни, тобто війни зі своїми
громадянами, і зародилася Ленінська армія. Один з таких «фронтів», який
пролягав по тамбовським селам, був нещодавно нищівно відображений у
документальному фільмі. Чи бачив його автор? А, втім, хоч би й бачив...
Мова ж у цьому фільмі йшла про війну «народної» червоної армії з лютими
ворогами більшовизму, тамбовськими селянами. Війну повномасштабну, до
повної покори «ворога» або його знищення. Війну, в якій сім`ї бунтівних
селян брали в заручники й розстрілювали без огляду на вік і стать, де
проти «ворога» використовували отруйні гази. Ось як згадує цю «героїчну»
військову операцію безпосередній її керівник («Борьба с
контреволюционным востанием» // Война й революция.1926. №7-9), «герой»
громадянської війни Тухачевськии: «...войну приходится вести в основном
не с бандитами, а со всем местным населением... войну, которая должна
закончиться полной оккупацией.» На окупованій території червоні
комендатури встановлювали відповідні окупаційні режими. Ось типовий
наказ, який посилається на рішення ВЦИК від 11 червня 1921р. :
«1. Граждан, отказывающихся назвать своё имя, расстреливать на месте без
суда. 2. Селянам, у которых скрывается оружие, объявлять приговор о
взятии заложников и расстреливать таковых в случае несдачи оружия. 3.
Семья, в доме которой укрылся бандит, подлежит аресту и высылке,
имущество ее конфисковывается, старший работник в этой семье
расстреливается на месте без суда. 4. Семьи, укрывшие членов семьи или
имущество бандитов, рассматривать как бандитские й старшего работника
зтой семьи расстреливать без суда. 5. В случае бегства семьи бандита...
оставленым её дома сжигать. 6. Настоящий приказ проводить в жизнь сурово
й беспощадно». І це не місцеві «перегиби», це - генеральна лінія
партії. Приблизно в цей час Ленін пише записку наркому юстиції: «Тов.
Курский! По-моєму надо расширить применение расстрела». Зона розширення
розстрілів, на думку мудрого вождя, мусить охопити як «...содействующих,
...так и способных содействовать». Тобто - всіх!
Коли на Дону вибухнуло чергове повстання, Свердлов віддає наказ: «Решить проблему казачества путём поголовного их истребления!»
Про Україну годі й говорити. Вся Україна являла собою палаючу від опору
більшовизму  територію.  Тому   й   було   вирішено   виморити  
голодом   хребет української   нації,   селянство.   То   що   ж   це  
за   військова   сила   воювала   з селянами, хто відбирав у них
«залишки» продовольства? Часом  не червона армія?   І   якщо   наші  
селяни   були   «ворогами   народу»,   то   якого   народу конкретно? У
комуністів є цікавий аргумент, яким вони виправдовують свої звірства:
мовляв, Інакше  б  влада  «робітників  і  селян»  не  втрималася.   Це
точно, не втрималася б. Але не називайте цю банду без роду й племені,
яку ви кличете ленінською гвардією, владою «робочих і селян».
Те, що банда з подібним світоглядом може прийти до влади тільки по
трупам, відмітив навіть хворобливий розум їхнього ідейного гуру - Карла
Маркса. В кінці «геніального» по своєму збоченню твору («Маніфест
комуністів»), він пише, що «...наші цілі можуть бути досягнені тільки
насильницьким шляхом».
А тепер повернемося безпосередньо до праздніка 23 февраля (бо святом
його назвати   неможливо).   Військова   історія   знає   чимало  
сумнівних   подій,   які кожна з воюючих сторін трактує на свою користь.
Але такої, яка трапилася 23 лютого     1918     року,     щоби    
потім     стати     анекдотичним     поводом     для «празднованія» на
державному рівні?!
А історія така. Був такий собі матрос, Павло Дибенко. Службу свою на
флоті, як пише «Красная звезда» за 26 люте 1989р., він почав на
штрафному кораблі «Двіна». Чим Дибенко проштрафився не відомо, але якби
це була ідеологічна діяльність, то «Червона зірка» подібну діяльність не
замовчувала б. З падінням монархії енергійний матрос Павло Дибенко стає
керівником Балтійського флоту. Що творилося тоді на флоті яскраво
змальовує та ж «Красная звезда» за 4 жовтня 1997р. на прикладі
матроського бунту на лінкорі «Император Павел І»; «Лейтенанта Савинского
ударом кувалды по затылку убил подкравшийся сзади кочегар Руденок. Той
же кувалдой кочегар Руденок убил и мичмана Шуманского. Он же убил и
мичмана Булича. Старший офицер, старавшийся на верхней палубе образумить
команду, был ею схвачен, избит чем попало, затем дотащен до борта и
выброшен на лёд». Погодьтесь, що треба мати дуже специфічну репутацію,
щоби в цій ситуації стати керівником Центробалта.
Більшовикам Дибенко прислужився. Так він ввів кораблі в Неву на
підтримку жовтневого перевороту, розігнав делегатів Установчих зборів. А
коли в Петрограді ті ж робочі вийшли на мирну демонстрацію в підтримку
Установчих зборів, то «гвардійці» Дибенка сипонули по ним з кулеметів.
Такі як Дибенко без зайвих комплексів застосовували зброю проти ворогів
нової влади, всю внутрішню політику якої на той момент можна було
змалювати одним словом - експропріація. Чим і займався комісар по
морським справам Дибенко.
Але, не зважаючи на жовтневий переворот, війна на фронтах йшла своєю
ходою. І у лютому 1918-го німецькі війська почали просуватись на
Петроград, дійшовши до Чудського озера. Що з себе уявляв цей «наступ» -
окрема пісня. Германія була вщент виснажена війною на два фронти і
наступала, скоріше, з прусько-тевтонської впертості. Надамо слово Юрію
Фельштинському, який описує цей наступ: «Но самым удивительным было то,
что немцы наступали без армии. Они действовали небольшими разрозненными
отрядами в 100-200 человек, причем даже не регулярними частими, а
собранными из добровольцев. Из-за царившей у большевиков паники и слухов
о приближении мифических германских войск города и станции оставлялись
без боя еще до прибытия противника. Двинск, например, был взят немецким
отрядом в 60-100 человек. Псков был занят небольшим отрядом немцев,
приехавших на мотоциклах. В Режице германский отряд был столь
малочислен, что не смог занять телеграф, который работал еще целые
сутки» (Крушение мировой революции. с.259-260). Назустріч цьому війську й
послали до Нарви Дибенка з «братішками».
Всі знають з совдепівської історії, що:
а) вірні більшовикам матроси Дибенка зупинили німців під Нарвою, а тому
б) німці до Пітеру не дійшли.
А ось це вже дві різниці чисто одеського гатунку. Німці Петроград не
взяли, бо вже не мали сил. Але й Дибенко їм поперек дороги не став. В
жодному науковому джерелі ви не знайдете опис тієї історичної битви, в
якій матроси Дибенка зупинили німців. Що ж тоді було? Панічна втеча з
бойових позицій революційних матросів, які виявилися здатними тільки
проломлювати кувалдами голови офіцерам та грабувати і розстрілювати
беззбройне населення.
Процитуємо знову рідну для кожного мілітарного ленінця «Краснуюю звезду»
за 26 люте 1989р.: «За отход от Нарви и самовольный отъезд с фронта
Дыбенко исключили из партии». Сам Дибенко на розборі його справи сказав
коротко: «Конечно, я виноват в том, что моряки добежали до ГатчиньІ».
Щоб змалювати «подвиг» червоної раті у всій красі, зазначимо, що від
Нарви до Гатчини бігти далеко - 120 кілометрів. Але в Гатчині вони не
затримались. «Герої» захопили залізничний ешелон і побігли далі,
відчувши себе в безпеці тільки аж... в Самарі. Там їх і застала
телеграма Бонч-Бруєвича: піймати «героїв» і доставити під конвоєм.
Ось тепер наливайте, отпразднуємо!

©

Щоб забути ганьбу поразки, її треба було перетворити на торжество... Навіщо святкувати день капітуляції Радянської Росії, ще й називати його днем захисника Вітчизни?..

Президент, прем’єр та інші офіційні особи дружно вітають громадян із Днем захисника Вітчизни, не надто вдаючись у деталі – з чим саме. Мовляв, „свято чоловіків” – і все тут.

Ще два десятиліття тому історики затято сперечалися навколо того, що ж сталося 23 лютого 1918 року. Тепер уже не сперечаються. У більшовицькій пресі тих днів вони так і не знайшли жодного посилання на розгром німців, який нібито стався 23-го. Навпаки, 25 лютого більшовики включили гудки в самому Петрограді, щоб розбудити місто й прискорити запис добровольців у Червону армію, очікуючи наступу німців на столицю. 26 лютого Ленін повідомив соратникам, що столицю переноситься до Москви.

Натомість відомо: 23 і 24 лютого – це дні „безумовної” капітуляції Радянської Росії перед кайзерівською Німеччиною. Щоб забути ганьбу, її треба було перетворити на торжество. Тому 23 лютого – це радше день захисника німецької кайзерівської вітчизни, ніж російської радянської, чи, тим більше – української.

У перші післяреволюційні роки в офіційних повідомленнях з приводу свята йшлося про те, що нібито 23 лютого 1918 року Раднарком ухвалив декрет про організацію Червоної армії. Однак насправді цей декрет було видано ще 15 січня.

На десятиліття свята – у 1928 році – з’ясувалося, що 23 лютого 1918 року радянська влада приступила до організації перших загонів Червоної армії.

У вересні 1938 року, в короткому курсі історії ВКП(б) з’явилася нова версія: 23 лютого 1918 року „під Нарвою і Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч”.

Пізніше Сталін заявив, що 23 лютого 1918 року загони Червоної армії „вщент розбили під Псковом і Нарвою війська німецьких загарбників”. Так брехня й пішла гуляти світом.

У часи хрущовської відлиги в тій же таки історії партії кудись зникло повідомлення про Нарву, проте з’ясувалося, що під Псковом Червона армія „вчинила впертий опір переважаючим силам супротивника й завдала їм серйозної поразки”.

Такі суперечливі повідомлення викликають закономірний інтерес: а що ж відбулося насправді?

А насправді 10 лютого 1918 року безрезультатно закінчилися переговори про мир між Росією і Німеччиною в Бресті. Радянська влада сподівалася, що німці просто залишать більшовиків у спокої, маючи значні проблеми на фронтах у Франції і Бельгії. Проте через тиждень, 18 лютого німці почали наступ по всій лінії розваленого фронту. Німці просувалися на схід на поїздах, практично без опору. Швидкість їхнього пересування була зумовлена переважно якістю доріг. 18 лютого німці захопили Двінськ (Даугавпілс), 20 – Мінськ, 21 – Полоцьк, 24 лютого – Псков, Тарту й Таллін.

Наступ здійснювався невеликими загонами, часто лише зі 100-200 чоловік. За визнанням більшовика Зінов’єва, добре укріплений Двінськ захопив загін від 60 до 100 чоловік.

У цей час радянський головнокомандувач Криленко оприлюднив наказ про „організацію братання” з німцями. Однак німці виявилися стійкими до „братерських обіймів”. 19 лютого Раднарком протелеграфував у Німеччину про те, що згоден на все. Проте німці кілька днів не відповідали, продовжуючи наступ.

21 лютого радянська влада в Петрограді оголосила: хто не запишеться в Червону армію, того пошлють під конвоєм копати окопи навколо міста. За кілька днів у Червону армію записалося до 100 тисяч чоловік. Нарком Дибенко повів у бій матросів. 1 березня вони захопили Нарву, і через два дні, з наближенням німців, утекли. 4 березня німці без бою увійшли в Нарву. Назвати цю вилазку „розгромом німецьких військ” було б великою натяжкою, тим більше що сталися ці події не 23 лютого.

23 лютого зранку Німеччина надала свої мирні умови, за якими Петроград мав визнати незалежність Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, України, підписати мирну угоду з Україною, демобілізувати армію, роззброїти флот і т. д.

23 лютого члени ЦК РСДРП (б), тобто більшовики, згодилися прийняти німецький ультиматум.

О 3 годині ранку 24 лютого Всеросійський Центральний виконавчий комітет (тобто уряд) прийняв німецький ультиматум. За капітуляцію проголосувало 116 членів ВЦВК, 85 – проти, 26 утрималися.

Імовірно, саме факт капітуляції зумовив обрання цього дня як свята. Щоб забути ганьбу, її треба було перетворити на торжество. Крім того, нова влада просто потребувала нових свят і ліпила їх з будь-чого.

Влада створювала гранично дешеві, лубочні міфи, для „найширшого сприйняття”. Замість того щоб ушанувати якогось реального Худойбердиєва, влада знаходила правильних діячів, з правильними біографіями, пролетарським родоводом до восьмого коліна й відповідними гучними прізвищами.

Згадаймо, що на Рейхстаг у 1945 році видиралося кількадесят бійців, доки туди не знайшлися воїни з „правильними” національностями – росіянин і грузин.

Якщо хтось програє, то хтось має й виграти. Німецький наступ 1918 року – безумовний успіх німецької армії, яка продемонструвала, що навіть після виснажливої трирічної війни на два фронти зберегла організованість і здатність діяти малими групами у ворожому оточенні.

За два тижні німецька армія захопила вп’ятеро більшу територію, ніж їй удалося відвоювати за попередні три з половиною роки першої світової війни. Про німецькі втрати в цьому поході ніде не повідомляється. Німеччина здійснила таку експансію фактично без втрат, хоча за попередні роки війни поклала на східному фронті понад мільйон солдатів. Тим більше що найкращі німецькі частини ще влітку 1917 року, після початку розвалу російського фронту, були перекинуті на Західний фронт головнокомандувачем німецької армії Гінденбургом.

Уся ця історія свідчить про те, наскільки на війні вигідно розкласти супротивника зсередини. І ще більш важливо – не допустити розкладення своїх військ та державних структур.

Чимало істориків вважають, що німці могли захопити Петроград, однак величезне місто їм не було потрібне в умовах війни на Заході, тим більше що більшовики прийняли ультиматум.

...У той час як німці показали всього лише здоровий глузд і свою незмінну організованість, тодішня українська еліта яскраво проявила повну безвідповідальність, розпустивши українізовані частини регулярної армії та навмисне перешкоджаючи бурхливому зростанню Вільного козацтва. Якби не це самовбивче щодо України безглуздя тодішньої української влади, більшовики, можливо, так само тікали б від українського війська, а не організовували масові розстріли й експропріації в Україні, як це було сталося.

Проте, на жаль, в історії не буває умовного способу.

Тож перед Україною сьогодні стоїть дилема. З одного боку, навіщо святкувати день капітуляції Радянської Росії, ще й називаючи його днем захисника Вітчизни?

З іншого боку, певна частина нашого населення звикла святкувати цю дату і вважає її святом чоловіків. Тому оптимальним було б урахувати сентименти ветеранів та інших ностальгуючих громадян і перейменувати 23 лютого на День ветерана Радянської армії.

А натомість установити ще одне „чоловіче” свято.

Ним цілком міг би стати День Покрови Пресвятої Богородиці – давнє козацьке військове свято (14 жовтня). Однак збіг цього свята з Днем заснування УПА навряд чи викличе ентузіазм у нинішньої влади.

Напевно, оптимальною датою для Дня Збройних Сил України стало б 6 травня, коли православні християни відзначають День Святого Георгія Переможця. Це свято чоловіків та захисників дуже широко відзначається у православних Болгарії, Македонії, а також у Сербії, Чорногорії та Грузії саме як свято чоловіків. До того ж у цей день було здійснено першу перемогу Визвольної війни українського народу під Жовтими Водами 1648 року.

Для Дня Військово-Морського Флоту України можливі інші варіанти. Зокрема, 18 червня 860 року відбувся перший точно зафіксований у візантійських хроніках вихід Київської Русі на міжнародну арену. У цей день наші кораблі (за різними даними від 200 до 360) несподівано з’явилися під столицею Візантійської імперії і взяли її в облогу. Мешканці та імператор були в паніці, однак за тиждень облогу було знято, після розорення передмістя Константинополя й винесення візантійцями чудодійних ікон. Вітчизняний літопис поміщає цю подію під 866 роком, але, швидше за все, помиляється. Візантійці дають точну дату. Після цієї події ідуть перші повідомлення візантійців про хрещення русинів.

Ці дати є не конфліктними, не ретроградними, історично амбітними й здатними об’єднати більшість громадян. А нинішні дні Збройних Сил і Флоту України варто було б перейменувати на дні відродження Збройних Сил та Флоту України.

Поки що влада переважно „озвучує” реформи.

Виходячи з того, що з реальними реформами все ж таки складається, влада могла б ухопитися за шанс зробити хоч щось путнє – бодай на рівні символів.

Олександр Палій, історик

Бывший
премьер-министр Украины Юлия Тимошенко заявила, что никогда не уедет из
Украины и не будет просить политического убежища за границей.
Собственно, с политической точки зрения это её заявление вполне
оправдано - продолжающееся преследование лидера оппозиции является для
Тимошенко единственной возможностью противостоять "катку" Партии
регионов и отобрать власть у Виктора Януковича, не дожидаясь очередных
президентских выборов.

Не секрет, что Юлия Тимошенко не была
настроена на поражение - и не разрабатывала никакой стратегии
реагирования на победу Виктора Януковича на выборах президента страны. В
штабе БЮТ думали - и не без оснований - о крахе фракции Партии регионов
в случае поражения Януковича. Но никто не задумывался, что фракция БЮТ
может рухнуть по тем же основаниям в случае поражения Тимошенко. И мало
кто представлял себе, что главным аргументом в противостоянии власти и
оппозиции станет юридическое преследование.

Но именно в этом
преследовании - спасение оппозиции. В идеальном варианте - каким он
может представляться Партии регионов - конституционные изменения
обеспечат крепкую власть, судебные преследования маргинализуют врагов, а
реформы изменят ситуацию в стране. И когда пройдут очередные выборы,
никаких противников у Виктора Януковича и его партии уже не будет.

Проблема
в том, что "регионалы" переоценивают не только свои желания, но и
возможности. Да, обогатиться у них получится - вполне. Но никаких реформ
в стране не будет - люди, находящиеся у власти, не умеют и не хотят их
проводить. Может быть, у каждого в отдельности что-то и получилось бы - у
Акимовой, например, или там у Тигипко. Но сам коллектив этих людей -
коллектив махровых реакционеров с "совковым" менталитетом: достаточно
послушать, что они говорят и увидеть как они живут, чтобы в этом
убедиться.

Реформы одного объективно противоречат интересам
другого, так что даже добрыми намерениями, если они у кого-то и есть,
будет устлана дорога к краху. Крах можно было бы смягчить диалогом с
оппозицией, но конфронтация с ней только усиливает общественное
недовольство - а заодно и ставит точку на получении западных кредитов.
Думать, что международные финансовые организации будут финансировать ту
Украину, которую хочется построить Виктору Януковичу, по крайней мере
наивно. И уже вскоре власть убедится, что денег больше нет.

Но и в
этой ситуации план "маргинализации" Тимошенко будет усердно выполняться
- вплоть до возможного проведения судебного процесса и условного
наказания экс-премьера. Ведь ясно же, чего хочет украинская власть:
чтобы Тимошенко не участвовала в выборах, а БЮТ без неё просто исчез бы.

Наивные
люди! Для того, чтобы добиться такого результата, нужно просто не
проводить никаких выборов - и всё. А вот если выборы пройдут, блок
осужденной Тимошенко получит большинство голосов нищих украинцев,
которые и будут к моменту голосования составлять большинство населения
страны. А сама Тимошенко? Будет следить за происходящим со стороны?
Конечно же нет! Закон в этой стране определяется победителем - разве не
Янукович это доказал? На следующий же день после победы БЮТ все
приговоры будут отменены, "олигархи" будут толпиться в приемной
незаконно осужденной, а население бросать в воздух чепчики и готовиться к
внеочередным президентским выборам. Так за несколько месяцев и
окончится тысячелетнее правление Партии регионов и её лидера.

Утверждать,
что будет именно так, было бы, конечно, очень наивным. Но можно
утверждать другое: власть делает всё, чтобы так было. Именно поэтому
Юлии Тимошенко не нужно никуда уезжать.

Можно трахнуть медведя суровой зимой,
Когда мишка в берлоге храпит под сосной.
Hе советую этого делать весной,
Hу, а ежика вовсе не пробуй, друг мой.

 
Можно трахнуть коня, можно трахнуть осла,
(Пони жалко: уж больно лошадка мала),
Жеребца ломового (тут сила нужна),
Только с ежика, брат, не возьмешь ни рожна.

 
Можно трахнуть быка (с высоты сундука),
И лису, если верить словам знатока,
Кое-кто говорит, можно трахнуть жука,
Только ежика, братцы, не трахнешь никак.

 
Энтомолог сказал — можно трахнуть осу,
Герпетолог сказал — и змею (на весу),
Можно трахнуть любую зверушку в лесу,
Только ежика — нет, заруби на носу.

 
Можно трахнуть слона (тут стремянка нужна
И матрас, для того, чтоб, упав со слона,
Уцелела спина — высота не страшна!)
Только ежика трахнуть нельзя ни хрена.

 
Можно трахнуть кота (это просто мечта!),
Можно кролика трахнуть, из шляпы достав,
Можно трахнуть дельфина и даже кита —
Только с ежиком выйдет одна маета.

 
Если ты так удал, поезжай-ка в Hепал,
Трахни йети, что водится в Кхумбу-Гимал,
Я охотно признаю, что ты экстримал —
Лишь бы ежика, парень, ты трахать не стал.

 
Если чем-то тебе приглянулся удав,
Я навряд ли скажу, что ты круто не прав.
Можно трахнуть жирафу, забравшись на стол,
Только с ежиком выйдет — буквально — прокол.

 
Можешь трахать макак (не скажу тебе, как)
Индюков и коров, поросят и собак,
Утконоса, коль скоро ты редкий чудак —
Только ежика трахнет лишь круглый дурак.

 
Можно ежика стукнуть, а можно и пнуть,
Можно тросточкой ежика в пузико ткнуть,
Можно в ежика из револьвера пальнуть,
А о том, чтобы трахнуть — и думать забудь.

 
И в конце трудового тяжелого дня,
Трахнув тигра, летучую мышь и слепня,
Ты воскликнешь устало: «Hу, что за фигня!
Этот долбанный ежик затрахал меня...»

©

Навколомовне питання. Про мавпування, Тютюнників, Табачників, Перевертнів і Голосраченків

Мови – як люди: живуть поруч себе, співіснують, підглядають за сусідами, переймають, запозичують. У когось виходить краще одне, у когось інше. У когось молитися, у когось освідчуватись у коханні, а в когось брудно лаятися чи погрожувати. Те, що в певній мові виходить краще, ніж у інших, іншими в неї і запозичується. У цьому сенсі чистих мов просто не існує – як не існує стерильних людей. Кожна мова є сумішшю власного й запозиченого, а часом і змавпованого, бо мови, як і люди, мавпують. При цьому всі живі мови (як і живі люди, зрештою) в найбільшому боргу перед своїми мертвими попередницями – латиною, грекою, санскритом.

Слова, та ні – цілі легіони слів і висловів, перекочуються з країни в країну, з культури в культуру, обростаючи всілякими фонетичними й морфологічними нашаруваннями й приростаючи до місцевих смислів. У нашій українській «мавпі», від якої й походить згадане щойно дієслово «мавпувати», відлунює англійське «ape» (ейп), німецьке Affe, і, звісно ж, польське «mapa» (щось наче «маупа» у вимові, тільки з дуже коротеньким «у»). Російське ж «обезьяна» не схоже на жодну іншу назву цих тварин, бо виникло внаслідок непорозуміння і походить від французького obissant, себто «слухняний», «покірний». Утім, важко знайти реальну мавп’ячу особину, наділену саме цими якостями. Середньовічний французький продавець мавп свідомо дезорієнтував наївного покупця-московита. А слово лишилося назавжди.

У швейцарсько-німецькому слові Estrich (ештріх) мені вчувається не тільки рідне галицьке «стрих» (горище), а й загальноукраїнська «стріха». Російський же «чердак» відгонить безумовним тюркізмом. Хоч кажуть, наче і в Румунії горище називають точнісінько так само, себто не тільки мансардою, а й чердаком. Що ж до наших власних тюркізмів, усіх цих «майданів», «баштанів», «чабанів», «башликів», «гапликів» і «козаків», то вони є найживішим свідченням того, як близько наші Схід і Південь співіснували з Османською Портою. Саме від наших предків тюркізми запозичувалися й західними сусідами. Німецьке Krbis походить від нашого з тюрками «гарбуз». Російський «арбуз» (як і польський arbuz) по-нашому «кавун», у той час як польський melon є нашою з росіянами «динею», при тому, що польська dynia є тим-таки гарбузом, себто по-російському «тыквою». Але кавуна все-таки немає ні в кого, крім нас.

Розташована поміж Сходом і Заходом, Україна не тільки розірвана їхніми взаємними відштовхуваннями. Вона ще й намагається цю розірваність долати, зшиваючи Схід і Захід докупи. Тому в нашій мові можливі як «тютюн», так і «табака». Щоправда, остання може означати ще й статевий орган – так би мовити, метафорично. У будь-якому разі тільки ми маємо повне право і на Тютюнників, і на Табачників.

Звичайно, мови співживуть і проникають одна в одну. Проте іноді вони, як і люди, починають між собою сваритися й одна від одної відгороджуватися. Іноді від мови відгороджується один із її діалектів і, якщо йому сприяє історія, сам стає самостійною мовою. Іноді навпаки – самостійній мові історія перестає сприяти, і сусідська починає кошмарити її тим, що вона ніяка не мова, а всього тільки її, сусідської, діалект. Найгірше, коли мови стають ворогами.

«Московська мова є вкрай примітивною і вульгарною, тяжко собі уявити більш простацьку говірку», - не раз доводилося мені чути в середовищах діаспори від людей, що насправді й уявлення про ту «московську» мову не мають. «Украинский – это никакой не язык, а деревенское наречие великорусского», - повторює, ніби заклинання, мовний чорносотенець з дивним, як на чорносотенця, прізвищем Вассерман. Йому здається, що настав час кошмарити – в Україні при владі однодумці.

Мова найстаріших народних пісень наших Півдня і Сходу є прямою відповіддю на вассерманське запитання «Откуда здесь какие-то укры?» От верблюда, дядьку! Коли я вкотре повторюю степову «Зеленую ліщиноньку» з її близьким до традиційного турецького музичним орнаментом, то думаю: «І хтось іще буде мені втирати про единый русский народ?»

Українці, що масово дезертирували з рідної мови в години історичного їй несприяння, все одно позалишали своїм нащадкам родимі плями українства, хоч як прагнули їх позбутися. Можна тисячу разів зректися мови і стільки ж разів назвати її «телячою» - перша сторінка паспорта все одно видасть тебе з головою: ти не Сапожніков, ти Швець. Ти Коваль або Коваленко – не Кузнєцов. Ти Кравець – не Портнов. А якщо хоча б один із твоїх прапрадідів був козаком на Січі, то ти взагалі який-небудь Убийвовк, Вирвихвіст, Непийпиво чи Неїжборщ. Можливо, ти навіть Голосраченко, хоч як це не прикро.

А ще в українців трапляється прізвище Перевертень. Причому тільки в українців. Не знаю, чи бувають серед росіян Оборотнєви. Вервольфів серед німців немає точно. А в нас Перевертні є, і їх багато. Ось така (як воно, російською?) говорящая фамилия. Очень даже и весьма говорящая.

Юрій Андрухович

Оказывается, инспектора ГАИ при проверке
документов водителей нелегально оставляют на фото, еле видимые точки.
Так они передают друг другу специальным "секретным" кодом важную
информацию о "жадинах" и "быках" (см. инфографику).
Еле заметную дырочку на груди своей фотографии на водительских правах,
выданных еще вначале 90-х, обнаружил один из наших коллег. Едва заметный
прокол в области сердца явно был сделан очень давно — в ту пору, когда
картонные "права" еще не были заламинированы пластиком. Объяснение
загадочному проколу дал опытный водитель с 25-летним стажем. "Судя по
отметке, ты частенько попадался в молодости инспекторам ГАИ. И старался
"решить" вопрос быстро, дружелюбно и без ругани! Такие отметки ставят
"гайцы" для передачи друг другу "нужной" информации о водителе".




"Тайные пометки на правах и талонах предупреждений в ГАИ ставили еще со
времен СССР, актуальны они и сейчас. Опытный инспектор, знающий "тайный
язык" точек, без долгого общения с нарушителем ПДД заранее знал, чего от
него можно ожидать. "Шифр" прост — пометка на лбу всегда обозначала,
что водитель будет "бодаться" — жадничать, но деньги на лапу все равно
даст, — откровенничает ветеран ГАИ Игорь Большаков, — а пометка или
проколотые тоненькой иголочкой глаза означают "сынка" или "мажора" —
такие любят скандалить и звонить всяким высоким покровителям. У "сынков"
в основном взяток не берут, а сразу пишут протокол". Свои тайные
значения имеют пометки на разных частях водительской фотографии. Как
правило, тайные знаки появляются на правах после недолгого общения с
инспектором на дороге. "Большинство "ксив" "наши" не помечают за
ненадобностью — нормальные люди сами знают свою вину и не доводят дело
до протокола, давая "воздух" (взятку), — признался сотрудник одесского
ГАИ Алексей, — а пометки на правах ставят тем, кто не хочет "решать
вопрос" на месте. Я помечаю права за секунду-другую, если нарушитель
начинает скандалить.
Всего, по словам опрошенных сотрудников ГАИ, существует около десятка
различных секретных знаков. Некоторые из них "интернациональны" и ясны
даже сотрудникам ГИБДД или ГАИ где-нибудь под Норильском или в Минске.
Однако существуют и "региональные" секретные коды, не понятные "чужим"
дорожным инспекторам. Например, совсем недавно в Одессе появился знак
"иуда". "Помеченные глаз и уши на водительском фото обозначают
провокатора, который при остановке из-за нарушения ПДД может вести
тайную видеосъемку или включать диктофон. Эту отметка появилась "в
обращении" после того, как спровоцировали нашего коллегу Сашу Швеца", —
уверяет на условиях анонимности один из офицеров одесского ГАИ.
Напомним, сержант из Одессы стал известен после скандального видео с
"телячьей мовой".
Официально в ГАИ категорически отрицают существование "секретного" кода
на водительских правах украинцев. "Никаких пометок никто из наших
инспекторов на правах не ставит. Это глупость — сейчас выдаются новые
пластиковые права, которые иголкой не проткнешь", — сообщил нам
начальник пресс-службы республиканского ГАИ Евгений Кравец.
"На то и начальство, чтобы все это опровергнуть. А пластиковые права
тоже легко пометить. Вот только рассказывать, как это делается, не буду —
секрет!" — сказал нам наш источник в ГАИ. К слову, по мнению многих
обладателей современных пластиковых водительских удостоверений, на их
"корочках" после общения с автоинспектором нередко появляются загадочные
характерные царапины, очень похожие на "секретный код ГАИ"...

ЗАГНУТЫЙ УГОЛ — "ГЛУХАРЬ" .

По словам наших источников в ГАИ, метятся не только права, но и талоны
предупреждений. "Например, пометка возле буквы А в талоне означает, что
его владелец — "ангина". Такой водитель будет долго и нудно просить
инспектора отпустить его без штрафа, ссылаясь на плохое самочувствие,
плохую видимость — мол, не видел запрещающего знака". К слову, свои
тайные знаки есть и в других подразделениях силовиков. Например, длинный
висящий шнурок или загнутый угол может быть у папки с материалом
какого-либо "глухаря" — нераскрываемого, сложного преступления.

Профи-ньюс

В житті не все так просто як може видаватись на перший погляд.
Та влада завжди пояснить народу чому, що і як. Ось для прикладу, бачити
з якими складними завданнями доводиться стикатись різного роду
урядовцям майже щодня:

 

Замминистра экономики Максюта объяснил рост цен на товары в Украине тем, что между украинскими производителями существует жесткая конкуренция, что и вынуждает их повышать цены на свою продукцию.

Н. Макаров, начальник Генштаба: «Приведение Вооружённых сил России к новому облику (при их сокращении до 1 миллиона человек) позволило увеличить число солдат и сержантов с 220 до 726 тысяч".

Нам простим маленьким українцям звісно не збагнути цю високу арифметику.


 
Тому варто не заморочуватись, а просто довіритись ПЛідеру:

Жизнь становится проще, когда узнаешь о ее сложностях.

(с) В. Ф. Янукович

 
Адже влада намагається оперативно вирішувати проблеми:

 

В Донецке возле здания облгосадминистрации, более 50 жен шахтеров из г. Шахтерска провели акцию протеста. Акция проходила на сильном морозе и метели.

І вже наступного дня, як кажуть "Вас голос почуто, проблему вирішено":

 

Как сообщили ЛІГАБізнесІнформ в пресс-службе Президента, В.Янукович детально интересовался тем,
как в Донецкой области власть защищает шахтерских вдов. Как проявляют заботу о них местные чиновники,
и почему эти женщины не были своевременно услышаны областной властью и были вынуждены прибегнуть к акции протеста.

Турботлива влада торкається всіх і кожного то ж дарма наприклад
пенсіонери ремствують про те що влада за них забула(!) (можливо це було
би і добре ), та  влада все пам'ятає, наприклад:

 

Губернатор Донетчины Анатолий Близнюк
заявил, что государство должно переселять одиноких пенсионеров из
больших квартир в "малогабаритное жилье".

Особливу увагу можновладці на просторах колишнього Совка, приділяють
демографічній ситуації, хоч люди і створюють для них в цьому значні
проблеми. та влада напевно буде їх вирішувати:

 

В приемной Добкина ветеранов встретили со
словами: "Чтоб вы, дети войны, бл..ди, быстрее сдохли!" Такими словами
встретили в приемной Харьковской областной государственной администрации
двух жителей Купянского района, которые приехали к Михаилу Добкину на
личный прием.  

А. Починок, сенатор России: «У нас пенсионный возраст сдвинут в сторону женщин, а живут они, к сожалению, на 13 лет больше».

І якщо проблеми ще є, та вони напевно вирішаться, адже важливо
усвідомлювати що вони є, це перший крок для їх вирішення, можливо не
сьогодні, а років через двадцять:

 

Кандидат в президенты в 2010 Янукович: «Мы в
действительно в 2011 году осуществим переход на контрактную армию, а не
так, как некоторые политики только обещали».

От лише з НЄКАТАРИМІ палітікамі разберемось так одразу і:

 

Министр обороны Ежель в 2011 году: «Мы
действительно не можем, как заявляли некоторые политики, перейти на
контрактную армию ни в этом году, ни в последующие годы вплоть до 2025
года».

 
На жаль попри наявність законів в країні все ще ВІДСУТНЯ  СИСТЕМА, для обману народу і блін ніхто з посадовців за це відповідальності не несе

 

http://censor.net.ua/ru/video_news/view/124274/azarov_priznalsya_chto_emu_ne_hvataet_sistemy_dlya_obmana_lyudeyi_video

 

Тому варто нам простим українцям пильніше дослухатись до своїх ПЛідерів:

 
http://video.i.ua/user/2177116/39489/187695/

 
Та ще сильніше згуртуватись навколо них для подолання кризи!:

 

"Сімферопольський цирк у повному складі вступив до Партії регіонів" (c) TCH

Бути простіше та частіше відпочивати не засмічуючи собі голову різного роду політикою:

 

Каір, Єгіпет: “С воплями “Пшлинах все отсюда, у нас экскурсия, деньги плочены” прорывались в горящий исторический музей”.

http://www.mk.ru/politics/article/2011/02/01/562361-dadim-kopoti-tutanhamonam.html

Новость от Anatoliy Tkachenko «Янукович – и жертва, и продукт Майдана…»

 


Студент, менты, арест, допросы…
Могила на днепровской круче.
Виновных нет, как нет вопросов –
То, просто, был несчастный случай.

 
Чуть не убили депутатов?
Что ж, прокурор вопрос изучит.
Вот, наконец, и результаты –
То, просто, был несчастный случай.

 
Тут  журналист пропал недавно,
Лишь катер на речном излучье.
Милиция трудилась славно,
Но не нашла – несчастный случай.

 
Не стоит наша власть ни цента,
Поскольку в этой своре сучьей
Любой, включая президента, –
Один большой несчастный случай.

©

Я планирую убийство высших должностных лиц страны, а также подрывы памятников




Коллеги, друзья, враги, шныри и работники репрессивных органов (т. е. шестерки)!

 
Обращаюсь ко всем Вам с чистосердечным признанием…

 
Я… задумал убийство высших должностных лиц государства, а также теракты (какие именно,  — поясню).

 
Вынужден внести ясность: я не шучу и не стебусь.

 
Наверное, это не совсем логично — признаваться в содеянном до того как
ты это содеял (как говорится: «не кажи гоп, поки…») или не содеял… Также
— нелогично раскрывать свои замыслы во всеуслышание… Ведь есть
всеслышащие уши, которые могут услышать… Я, если честно, очень на это
надеюсь… По крайней мере у этих ушей есть куча стукачей, из которых
кто-то да услышит.

 
Итак:…
Убийство — это хорошо или плохо? Подрыв памятника — это хорошо или плохо?

 
А справедливость, дамы и господа — это хорошо или плохо?

 
Не знаю кто как, но я считаю, что справедливость — это хорошо. Конечно
же, сразу встает контраргумент, мол, справедливость у каждого своя, и,
как определить конкретно, что такое справедливость без округлений и
обобщений.

 
Я слово «справедливость» разумею как плату, как ответный результат на чьи-то действия.

 
Вот, например, полезли члены ОПГ ночью в дом предпринимателя, чтобы
ограбить его, и были убиты хозяином, который расстрелял их из
охотничьего ружья… Убито трое преступников при попытке ограбления, а не
исключено, что и они могли убить и хозяина и его жену и детей. Также не
исключено, что все это произошло бы не без изнасилований…

 
Мне убийство этих троих КРЫС кажется справедливым… Тогда как начальнику
милиции, отцу одной из убитых КРЫС, — это справедливостью типа как не
кажется (поскольку он покрывал это ОПГ). Для него теперь
«справедливость» — подтасовать все так, будто бы этот предприниматель
заманил их к себе в дом и вымагал у них мобильные телефоны, после чего —
убил, мол,  — заметал следы. После чего, скорее всего, —
предприниматель сядет, взяв всю вину на себя…

 
Но, независимо от того, что чистую справедливость люди несправедливые
всегда пытаются оспорить и запятнать, — мы будем стоять на стороне
справедливости, стремясь к ней, и вступаясь за нее.

 
Убить высших должностных лиц государства — это хорошо или плохо?

 
Убить за хорошие дела — несправедливо… А вот если это высшее должностное
лицо лезет в карман миллионов семей, как это делали вышеупомянутые мною
крысы? Только они это делают не ночью, и через окно, а принимая
«законы», которые раздевают граждан, и умножают достаток этих высших
должностных лиц…

 
На госаппарат, как известно, финансирование увеличили, тогда как на бюджетников — урезали…
Чем не воровство, достойное убийства?

 
Моя жена, школьный учитель, болела, но больничный ей не оплатили,
согласно с последними распоряжениями власти… Тогда как детки этих высших
должностных лиц получают материальную помощь от государства в размерах в
десятки раз превосходящую зарплату учителя…

 
Я считаю, что убить таких чинуш — справедливо. И я планирую это непременно сделать.

 
Недавно репрессивные органы скулили, как обгадившиеся шавки, что подрывы памятников — это теракт.

 
А я, например, абсолютно ПОДДЕРЖИВАЮ взрыв статуи преступника.

 
Моя бабушка рассказывала, как у них еще до войны при Сталине отобрали
коров и лошадей и, еще почему-то, забиравшие скот забросали камнями
колодец, находившийся во дворе. У меня вопрос к этим госрепрессирующим
шестеркам, многим в СБУ и в МВД: забрать у людей их имущество, которое
честно зарабатывалось, — это преступление или нет? Однозначно —
преступление.
Т. е. дедушка Сталин, а также репрессивные органы (сегодняшний аналог
СБУ и МВД) — висят моей семье несколько коров и несколько лошадей.

 
Вопрос: когда нам их вернут, с процентами? Или вы считаете, что вам и
вашей преступной машине кто-то это собирается прощать, мол, 20 лет
прошло? Не дождетесь: ПРЕСТУПЛЕНИЕ ДОЛЖНО БЫТЬ НАКАЗАНО И ВОЗМЕЩЕНО.
В ответ — тишина. А потом оказывается, что на наши налоги этим
репрессивным органам и Сталину (как и многим другим ПРЕСТУПНИКАМ) —
поставили памятники!!!

 
Вопрос к государственным деятелям-идиотам, а также к их подлизам: как
мне на это реагировать? Сначала вы забираете у моей семьи шансы выжить, а
потом еще забираете у них налоги на то, чтобы себе поставить памятники?
Кто вы после этого, как не крысы? Кто после этого те, кто на эти
памятники ходит молиться и возлагать им цветы?

 
Видя подобное — иного желания как взорвать все эти памятники зачастую не возникает.

 
И я эти памятники решил взрывать, т. к. они — насмешка над моей семьей
и, собственно, над справедливостью, что самое важное. И заступаться за
такие памятники, как я уже и говорил, могут только КРЫСЫ и подельники
(или дети) преступников.

 
Вот как я планирую убивать высоких государственных деятелей.

 
Беру стул, и сажу напротив себя государственного деятеля. После чего
начинаю ему говорить, что делать зло — это плохо, и теперь он должен все
это компенсировать. Я очень надеюсь, что этими словами Я УБЬЮ в этом
высшем гослице все преступное… Для меня это и есть убийство, в данном
случае: когда убита ПРЕСТУПНАЯ личность (т.е. преступность в личности), а
не ТЕЛО этого преступника. И я надеюсь, что я так смогу убить всех
преступных высших государственных деятелей страны; вот так посадить их в
большом зале, выйти на сцену и сказать… Эй, будьте хорошими людьми… А
они возьмут и станут хорошими людьми.

 
Но вот взрывать памятники я собираюсь по-настоящему. Что мне для этого нужно?

 
Мне нужно, чтобы памятники всем преступникам были заминированы,
желательно лично высшими государственными чиновниками, а на худой случай
— саперами. Также мне нужно, чтобы всех их соединили проводками к одной
кнопочке и… позвали нажать эту кнопочку меня, показав это все это по
телевизору…

 
Но сам я это сделать, как Вы понимаете, не смогу. Мне нужны соучастники.
Кто может быть моим соучастником? Да все, абсолютно все желающие.
Абсолютно все те люди, которые не желают жить в преступном строе с
преступными чинушками и их преступными репрессивными органами.

 
Предлагаю всем моим соучастникам двигаться к этой цели. И если нас будет много — мы этого обязательно достигнем!

 
Да здравствует убийство преступной личности в каждом высоком и низком государственном деятеле!
Да здравствует общество, которое отреклось от памятников преступникам!

©