Я щодня їжджу на навчання на метро. Там мене щодня зустрічають сотні знайомих незнайомих людей. Всі з втулками у вухах, які нівелюють не лише зовнішні шуми, а й всі нікчемні намагання мозку згенерувати якісь ідеї. Я соціофоб, я боюся людей загалом та кожну окремо. Я боюся їздити громадським транспортом, доводиться ховатися за сторінками друкованих текстів, загрузати в світ чужих думок, аби лиш не захлинутися нечистотами свого.

Кажуть, що очі – то дзеркало душі, як на мене, то це така собі анотація вашого внутрішнього осередку, вони показують смуток, коли ти посміхаєшся, та іскряться шаленими бісиками, навіть коли ти просто стоїш в черзі на касі в магазині. Очі – не дзеркало, вони  - обкладинка: досить одного погляду, щоб зрозуміти, чи вартісне ти чтиво. Я ховаюся в метро за книгами, бо боюся підвести очі й побачити пусті погляди спрямовані у нікуди, боюся відчути чорноту не лише зіниць, а й душ, боюся усвідомити, що на нашій студентській лінії метро у більшості пасажирів холодні кришталики Снігової Королеви заглушили запал сердець та вогонь непізнаності.

Часто хочеться відвернутися до непрацюючих дверей з написом «Не притулятися» і впертися в них своїм холонучим поглядом, заховатися від всіх, хто поспішає до чергової найважливішої події у їхньому житті, хочеться перетворитися на потяг, який, розсікаючи темряву тунелю, несеться у світ нового незвіданого світу. Я забагато хочу, але мало роблю. Я найтиповіший представник сучасного суспільства, мені постійно підсовують якісь маркетингові штуки, зводячи з розуму мій тонкий гаманець, доводячи до екстазу моє самовдоволення. Часом мені страшно усвідомлювати свою приналежність до роду людського, хоча якого там людського? Ми вже давно переродилися до якоїсь нової формації, де людей лишилося дуже й дуже мало. Нас цілковито захоплює натовп, несе своєю нестримною течією, ударяючи часом об міцні, мов Дніпрові, пороги. Хочеться розвернутися, зробити гребок в сторону, розвернути свій напрямок, але я плаваю не дуже, навіть за течією не дуже встигаю, а проти неї взагалі одразу видихаюся. В мене слабкі легені, і я геть не хочу їх розвивати, я завжди плила за течією: добре вчилася, стандартно виглядала, жалілася на життя… Мій пубертатний період пройшов десь повз мене, не було всіх підліткових проблем, фаталізму, революціонізму. І часто я жалкую про це, хочу перетворитися на капризну дівчинку, але течія вже несе далі, де слід жалітися на дорослі проблеми і придумувати плани на майбутнє.

Натовп керує життям, думками, діями. Ви бачили, як люди на станції гуртуються, штовхаються, аби зайти у зручніші двері зручнішого вагону, тоді як вся платформа лишається вільною? Ви бачили, як губляться люди у натовпі на переходах зі станції на станцію? Ви бачили, як люди, що вперше в метро, лячно бредуть, вливаючись своїми тілами у цей маленький потічок світового натовпу? Ми вже давно перетворилися на Homo socium, і хай нас не годують міфами Стародавньої Греції про індивідуальність та особистість. Слову «людина» вже давно час мігрувати із загальної лексики до вузькоспеціальної, міцно закріпитися в наукових трактатах з біології, філософії та психології ті не псувати свідомості звичайних одиниць суспільства ідеями гуманізму та рамками моралі. Сьогодні існує психологія натовпу, але вже час зробити огляд ментальності натовпу, де головною цінністю члени даної спільноти виділяють слідування за натовпом, невідокремлення та страх індивідуалізації. Я б із задоволенням присвятила життя дослідженню натовпу, але тоді порушу чи не найголовніше правило натовпу: «Член натовпу не має відчувати себе частиною натовпу, він має підживлювати натовп своїми псевдо особистісними думками».

Ніколи не пізно стати інакшим: перестати просипати зранку, почати робити ранкову гімнастику чи зменшити вживання солі. Пізно може бути лише тоді, коли ти змінюєшся не для себе, коли оточення змушує тебе кинути палити, бо це сприяє формуванню зморшок навколо губ; коли ти починаєш бігати вечорами, бо ультрамодна сукня в магазині не налізла на тебе; коли посмішка на твоєму обличчі виринає з-за темної маски байдужості лише в присутності начальства. Кожен з нас є членом неймовірного тоталітарного суспільства: наші листи в Інтернеті обов’язково перевіряються, наші думки в головах обов’язково фільтруються. Нами керують небачені диктатори, котрі ховаються за масками членів натовпу, поволі направляючи його в потрібне русло, а вода ж камінь точить.

Я боюся їздити на метро. Я б з радістю ходила пішки, зустрічала на своєму шляху собачників, бігунів, матерів та бабусь – людей зі своїми сталими нормами моралі, що йдуть у розріз з ментальністю натовпу, людей, котрі не бояться спізнитися за темпом натовпу, бо в них є кому диктувати свій плин часу. Але морози знову змушують ховатися у темних тунелях метро, вливатися в натовп і підсилювати його стукотом каблуків, наводячи жах на тих, хто не з системою, хто проти неї.

Я вже давно сумую за цим відкритим у Ворді аркушем. Мені хочеться заповнити його дрібним шрифтом та залити легкими думками. Думками про осінь та рівноправність усіх пір року, про чесність і порядність, їх відсутність у моєму житті. Хотілося почути нервове стукотіння нігтів по клавіатурі ноутбуку, відчути його тепло на моїх колінах, легкий подих кулера, але постійно було чомусь ніколи. Ніколи ввімкнути музику, навіть коли навушники вже загубилися в мушлі равликів моїх вух, ніколи насушити кленових листочків, які потім обов’язково серед зими випадатимуть на щойно застелене ліжко та кришитимуться на дрібні шматочки, ніколи дочитати «Ми», бо в метро мені їхати лише 9 хвилин, а електрички плануються лише через два тижні. Життя традиційно відкладається на потім, гроші на «чорний день» уже становлять мого капіталу, і я вже дочекатися не можу того чорного дня.

Я уявляю, як 21 грудня 2012 року, так саме в День кінця Світу, коли в Універі писатимуться останні модулі-заліки, мама чекатиме на мене вдома, а журналісти готуватимуться віддати життя за вдалі кадри Апокаліпсису, я просплю. Так, я вже уявляю, як прокидаюся, вмикаю ноутбук (дай Боже, щоб батареї ще стало), відкриваю найвідвідуванішу сторінку – Мої аудіозаписи ВКонтакті, починаю нервово смикати провід від Інтернету і лише зараз помічаю, що немає не лише Інтернету. Гола лампочка під стелею також не загорілася від натискання вимикача, на екрані майже голодної Нокії  - «Тільки екстрені дзвінки», старий холодильник не похитується в кутку кімнати. Все не так, як буває в мене щоранку. Ніхто не ходить по блоку, ніхто не стукотить шпильками по тротуару під гуртожитком, тільки сотні клаксонів автомобілів та сигналізацій виспівують в унісон чарівну мелодію хаосу.

Я завжди просипала все найцікавіше. Цієї суботи я проспала перший сніг, влітку проспала народження перших хом’ячат у моїх перших хом’яків, тай своє народження я певно теж проспала: не могла ж бо я прокинутися о 6.30. Чомусь мені здається, що Апокаліпсис проходив страшно, з жахливим гуркотом, нестерпним скреготом, може навіть зі спалахами  яскравих різноколірних вогнів. Гуртожиток… Він навчив мене засинати в будь-яких умовах і спати, спати, спати… Виспалася?! Куди ти тепер дзвонитимеш, які екстрені номери виринатимуть в твоїй пам’яті, кому тепер потрібні твої чоботи на шпильці (казала мама: «Бери валянки!»)? Ні, я ніколи не вміла жити сьогоднішнім днем, я більше жила вчорашнім, постійно згадуючи як було і як вже не буде. Мені незручно зараз про це писати, але мені зажди дуже й дуже хотілося наробити дурниць, тих звичайних дурниць, які роблять всі навколо. Я ніколи не робила дурниць, в моєму житті все було зважено. Ні, я не дуже розумна, просто боюся наробити помилок, тому лишаюся бездіяльною. Серед моїх мрій (саме мрія, а не мета!) довчити німецьку і вивчити англійську, навчитися грати на віолончелі і подорожувати-подорожувати-подорожувати! Але я боюся. Боюся, що за цим усім не встигну зробити те, що має зробити дівчина, аби її мамі не було соромно: сім’я, діти, дім, робота. Іноді хочеться взяти свою голову та розгамселити об стіну з усіма її дурнуватими принципами, пріоритетами та безглуздими надіями. Хочу зруйнувати свій мікросвіт і влитися у якийсь макро, хочу вгрузнути зі своєю вже рогамселеною головою у світ ілюзій та віри в Завтра. В чарівне Завтра, де всі живуть так, як не можуть жити Сьогодні. Якщо розцінювати час лише як хронологічну пряму, то зовсім не зрозуміло, чому ми віддаємо так багато себе та своїх ідей йому, він їх лиш розкидає по порядку, лишаючи поруч лиш прислівники «рано» чи «пізно».

Моє 21 грудня сниться мені щодня в жахах. Я бачу, як виходжу на спорожнілі вулиці Харкова і бреду, оминаючи безкорисні жерстяні бляшанки – авто, до центру міста. Там бібліотеки, там книжкові магазини та книжковий ринок. Тепер буде достатньо часу, аби насолодитися своїми жахами: тишею, спокоєм та самотністю, на які хотілося молитися у важкі будні до Кінця Світу. Оберу найзручнішу аудиторію у тихому Університеті і, закинувши ноги на парту, порину у світ ілюзій братів Стругацьких.

І в ці 15 хвилин перерви у матчі Італія-Іспанія (рахунок стабільно лишається не відкритим), хотілося б відписатися сухо та коротко про події перших днів Євро. Проте про матчі та якісь гри збірних говорити не буду, по-перше, не моя справа, по-друге, це не в моїй компетенції. 
Щойно на екранах на кілька секунд затрималося зображення вболівальника збірної Іспанії та дівчини у формі італійської збірної, вони щиро душили одне одного на камеру, проте в очах читалося лише банальне бажання засвітитися на весь світ, ну ок, на всю Європу. І поки мій блакитний екран розповідає про численних спонсорів ми поговоримо про не менш важливу частину будь-якого футбольного чемпіонату – вболівальниць. 
Їх справді багато, навіть забагато, при чому вони не лише зустрічаються нам на стадіонах, а й на сірих вулицях приймаючих і не лише міст. Вболівальниці сьогодні не відрізняються особливою любов’ю до футболу, чи рідної країни, проте почуття любові вони впевнено плекають у собі. Проте це почуття любові до наживи: комусь подобаються футболісти, комусь інші вболівальники у сусідньому кріслі, хтось просто прийшов пофоткатися на тлі стадіону, аби було, що показати подружкам на найближчих посиденьках, хтось просто ТУТ, бо це модно, бо не могли ці ТП (говорячи мовою абревіатур)обійти увагою такий дорогий бренд як Євро-2012. На доказ останнього факту, згадаймо численні магнітики, футболочки, шарфики з різною футбольною символікою, які чудово розходяться серед вболівальників всіх видів та сортів. Якщо сьогодні дівчатка так грізно викрикують футбольні гасла в підтримку своєї (і не тільки) Батьківщини, то знайте, що це лише вкладення у їх майбутнє щастя. Певно вони також часто чули казочку про те, що слід розділяти інтереси свого коханого. Але треба б було теж задуматися про те, що ви, любі, будете з ними розділяти. 
Особливо сумно за патріотизм, патріотизм, який просто перейшов з поняття міжклубної ворожнечі до міжнаціональної. Але то ще не біда, основна біда в тому, що підтримка української збірної не така вже й вагома; ціла купа мемів в соцсітках прогнозує її провал. Але навіть не то так страшне, як сам факт, що наші дівчатка охочіше обмотуються прапорами інших держав, і не тому, що не люблять Батьківщину, а тому, що важливішою вважають віру у власне майбутнє з заможним європейцем. Якби там не було, але справжніх вболівальниць знайти не так легко, вони ховаються в масах тих, що прийшли «посніматся», які вболівають на Євро за ту команду, в чиїй футболочці вони сьогодні вийшли в місто. 
А тим часом коментатор вже своїми дикими криками ознаменував початок нового тайму. Команди почали особливо жваво, навіть попрокидалися на трибунах вболівальники, які засинали наприкінці минулого тайму. Угорський рефері на диво злий, чи може дуже правильний: ледве не щохвилини дістає жовту картку. Особливо весело зараз Джанлуїджі Буффону, згадую, як я плакала у 2006 під час Чемпіонату світу, коли в наші грали з італійцями, він бідненький вмазався у штангу, а наші так і не змогли в цей чудовий момент забити. Плакала довго, чесно… Хоча всі й заспокоювали, що, мовляв, не соромно ж програти чемпіонам. Подивимось, чи будуть так само заспокоювати іспанців, у чиї ворота залетів перший м’яч. Отак вдало Ді Наталє посунув славу імені Серхіо Рамоса, яке не злітає з вуст коментатора уже кілька хвилин. Так, пішла епоха голів, вже на табло 1:1. Іньєста вдало скористався радістю італійської збірної. 
Все-таки приємно дивитися гру титанів, коли ти не вимикаєш телевізор на 10 хвилині через передбачуваність результатів. 
Добре, буду прощатися, бо незручно дивитися двома очами в два екрани. Всіх благ, сподіваюсь, що завтра, під час матчу Україна – Швеція вулиці наших міст будуть такими ж пустими як і зараз, і вболівальники святкуватимуть перемогу жовто-синіх. 
Звичайно, футбол – поняття масової культури, проте масовість у культурі обов’язково веде до обезкультурнення та спустошення основних цінностей. Бережімо футбол та футбольні фан-рухи!