Профіль

EkaterinkA

EkaterinkA

Україна, Нова Водолага

Рейтинг в розділі:

Про громадський транспорт

Я щодня їжджу на навчання на метро. Там мене щодня зустрічають сотні знайомих незнайомих людей. Всі з втулками у вухах, які нівелюють не лише зовнішні шуми, а й всі нікчемні намагання мозку згенерувати якісь ідеї. Я соціофоб, я боюся людей загалом та кожну окремо. Я боюся їздити громадським транспортом, доводиться ховатися за сторінками друкованих текстів, загрузати в світ чужих думок, аби лиш не захлинутися нечистотами свого.

Кажуть, що очі – то дзеркало душі, як на мене, то це така собі анотація вашого внутрішнього осередку, вони показують смуток, коли ти посміхаєшся, та іскряться шаленими бісиками, навіть коли ти просто стоїш в черзі на касі в магазині. Очі – не дзеркало, вони  - обкладинка: досить одного погляду, щоб зрозуміти, чи вартісне ти чтиво. Я ховаюся в метро за книгами, бо боюся підвести очі й побачити пусті погляди спрямовані у нікуди, боюся відчути чорноту не лише зіниць, а й душ, боюся усвідомити, що на нашій студентській лінії метро у більшості пасажирів холодні кришталики Снігової Королеви заглушили запал сердець та вогонь непізнаності.

Часто хочеться відвернутися до непрацюючих дверей з написом «Не притулятися» і впертися в них своїм холонучим поглядом, заховатися від всіх, хто поспішає до чергової найважливішої події у їхньому житті, хочеться перетворитися на потяг, який, розсікаючи темряву тунелю, несеться у світ нового незвіданого світу. Я забагато хочу, але мало роблю. Я найтиповіший представник сучасного суспільства, мені постійно підсовують якісь маркетингові штуки, зводячи з розуму мій тонкий гаманець, доводячи до екстазу моє самовдоволення. Часом мені страшно усвідомлювати свою приналежність до роду людського, хоча якого там людського? Ми вже давно переродилися до якоїсь нової формації, де людей лишилося дуже й дуже мало. Нас цілковито захоплює натовп, несе своєю нестримною течією, ударяючи часом об міцні, мов Дніпрові, пороги. Хочеться розвернутися, зробити гребок в сторону, розвернути свій напрямок, але я плаваю не дуже, навіть за течією не дуже встигаю, а проти неї взагалі одразу видихаюся. В мене слабкі легені, і я геть не хочу їх розвивати, я завжди плила за течією: добре вчилася, стандартно виглядала, жалілася на життя… Мій пубертатний період пройшов десь повз мене, не було всіх підліткових проблем, фаталізму, революціонізму. І часто я жалкую про це, хочу перетворитися на капризну дівчинку, але течія вже несе далі, де слід жалітися на дорослі проблеми і придумувати плани на майбутнє.

Натовп керує життям, думками, діями. Ви бачили, як люди на станції гуртуються, штовхаються, аби зайти у зручніші двері зручнішого вагону, тоді як вся платформа лишається вільною? Ви бачили, як губляться люди у натовпі на переходах зі станції на станцію? Ви бачили, як люди, що вперше в метро, лячно бредуть, вливаючись своїми тілами у цей маленький потічок світового натовпу? Ми вже давно перетворилися на Homo socium, і хай нас не годують міфами Стародавньої Греції про індивідуальність та особистість. Слову «людина» вже давно час мігрувати із загальної лексики до вузькоспеціальної, міцно закріпитися в наукових трактатах з біології, філософії та психології ті не псувати свідомості звичайних одиниць суспільства ідеями гуманізму та рамками моралі. Сьогодні існує психологія натовпу, але вже час зробити огляд ментальності натовпу, де головною цінністю члени даної спільноти виділяють слідування за натовпом, невідокремлення та страх індивідуалізації. Я б із задоволенням присвятила життя дослідженню натовпу, але тоді порушу чи не найголовніше правило натовпу: «Член натовпу не має відчувати себе частиною натовпу, він має підживлювати натовп своїми псевдо особистісними думками».

Ніколи не пізно стати інакшим: перестати просипати зранку, почати робити ранкову гімнастику чи зменшити вживання солі. Пізно може бути лише тоді, коли ти змінюєшся не для себе, коли оточення змушує тебе кинути палити, бо це сприяє формуванню зморшок навколо губ; коли ти починаєш бігати вечорами, бо ультрамодна сукня в магазині не налізла на тебе; коли посмішка на твоєму обличчі виринає з-за темної маски байдужості лише в присутності начальства. Кожен з нас є членом неймовірного тоталітарного суспільства: наші листи в Інтернеті обов’язково перевіряються, наші думки в головах обов’язково фільтруються. Нами керують небачені диктатори, котрі ховаються за масками членів натовпу, поволі направляючи його в потрібне русло, а вода ж камінь точить.

Я боюся їздити на метро. Я б з радістю ходила пішки, зустрічала на своєму шляху собачників, бігунів, матерів та бабусь – людей зі своїми сталими нормами моралі, що йдуть у розріз з ментальністю натовпу, людей, котрі не бояться спізнитися за темпом натовпу, бо в них є кому диктувати свій плин часу. Але морози знову змушують ховатися у темних тунелях метро, вливатися в натовп і підсилювати його стукотом каблуків, наводячи жах на тих, хто не з системою, хто проти неї.

Не встигаю за життям

Я вже давно сумую за цим відкритим у Ворді аркушем. Мені хочеться заповнити його дрібним шрифтом та залити легкими думками. Думками про осінь та рівноправність усіх пір року, про чесність і порядність, їх відсутність у моєму житті. Хотілося почути нервове стукотіння нігтів по клавіатурі ноутбуку, відчути його тепло на моїх колінах, легкий подих кулера, але постійно було чомусь ніколи. Ніколи ввімкнути музику, навіть коли навушники вже загубилися в мушлі равликів моїх вух, ніколи насушити кленових листочків, які потім обов’язково серед зими випадатимуть на щойно застелене ліжко та кришитимуться на дрібні шматочки, ніколи дочитати «Ми», бо в метро мені їхати лише 9 хвилин, а електрички плануються лише через два тижні. Життя традиційно відкладається на потім, гроші на «чорний день» уже становлять мого капіталу, і я вже дочекатися не можу того чорного дня.

Я уявляю, як 21 грудня 2012 року, так саме в День кінця Світу, коли в Універі писатимуться останні модулі-заліки, мама чекатиме на мене вдома, а журналісти готуватимуться віддати життя за вдалі кадри Апокаліпсису, я просплю. Так, я вже уявляю, як прокидаюся, вмикаю ноутбук (дай Боже, щоб батареї ще стало), відкриваю найвідвідуванішу сторінку – Мої аудіозаписи ВКонтакті, починаю нервово смикати провід від Інтернету і лише зараз помічаю, що немає не лише Інтернету. Гола лампочка під стелею також не загорілася від натискання вимикача, на екрані майже голодної Нокії  - «Тільки екстрені дзвінки», старий холодильник не похитується в кутку кімнати. Все не так, як буває в мене щоранку. Ніхто не ходить по блоку, ніхто не стукотить шпильками по тротуару під гуртожитком, тільки сотні клаксонів автомобілів та сигналізацій виспівують в унісон чарівну мелодію хаосу.

Я завжди просипала все найцікавіше. Цієї суботи я проспала перший сніг, влітку проспала народження перших хом’ячат у моїх перших хом’яків, тай своє народження я певно теж проспала: не могла ж бо я прокинутися о 6.30. Чомусь мені здається, що Апокаліпсис проходив страшно, з жахливим гуркотом, нестерпним скреготом, може навіть зі спалахами  яскравих різноколірних вогнів. Гуртожиток… Він навчив мене засинати в будь-яких умовах і спати, спати, спати… Виспалася?! Куди ти тепер дзвонитимеш, які екстрені номери виринатимуть в твоїй пам’яті, кому тепер потрібні твої чоботи на шпильці (казала мама: «Бери валянки!»)? Ні, я ніколи не вміла жити сьогоднішнім днем, я більше жила вчорашнім, постійно згадуючи як було і як вже не буде. Мені незручно зараз про це писати, але мені зажди дуже й дуже хотілося наробити дурниць, тих звичайних дурниць, які роблять всі навколо. Я ніколи не робила дурниць, в моєму житті все було зважено. Ні, я не дуже розумна, просто боюся наробити помилок, тому лишаюся бездіяльною. Серед моїх мрій (саме мрія, а не мета!) довчити німецьку і вивчити англійську, навчитися грати на віолончелі і подорожувати-подорожувати-подорожувати! Але я боюся. Боюся, що за цим усім не встигну зробити те, що має зробити дівчина, аби її мамі не було соромно: сім’я, діти, дім, робота. Іноді хочеться взяти свою голову та розгамселити об стіну з усіма її дурнуватими принципами, пріоритетами та безглуздими надіями. Хочу зруйнувати свій мікросвіт і влитися у якийсь макро, хочу вгрузнути зі своєю вже рогамселеною головою у світ ілюзій та віри в Завтра. В чарівне Завтра, де всі живуть так, як не можуть жити Сьогодні. Якщо розцінювати час лише як хронологічну пряму, то зовсім не зрозуміло, чому ми віддаємо так багато себе та своїх ідей йому, він їх лиш розкидає по порядку, лишаючи поруч лиш прислівники «рано» чи «пізно».

Моє 21 грудня сниться мені щодня в жахах. Я бачу, як виходжу на спорожнілі вулиці Харкова і бреду, оминаючи безкорисні жерстяні бляшанки – авто, до центру міста. Там бібліотеки, там книжкові магазини та книжковий ринок. Тепер буде достатньо часу, аби насолодитися своїми жахами: тишею, спокоєм та самотністю, на які хотілося молитися у важкі будні до Кінця Світу. Оберу найзручнішу аудиторію у тихому Університеті і, закинувши ноги на парту, порину у світ ілюзій братів Стругацьких.

Гарячий окріп холодних голів

Лимон в чашці з чаєм граційно танцює, 
Вихитується жовтою скоринкою 
З дрібними зернинками, 
Насичуючи вітаміном С гарячий окріп. 
  
Підсолоджений медом чи ложкою цукру, 
Окріп обпікає губи, 
Зігріваючи охололе серце, 
Перемішуючи всі проблеми срібною ложкою. 
  
Малинове варення, люб’язно представлене мамою, 
Ложками зникає 
Зі скляного слоїка, 
Рятуючи горло від всіх ГРЗ та грипів. 
  
За кашлем ховаємо хвороби душі та серця, 
Грипом придушені 
Депресії та безсоння, 
Закриваємо мозок у світ пухових перин. 
  
Лякаємо подруг, сусідів батьків, 
В перинах проводимо 
Вечір п’ятниці та всі вихідні, 
Розмочуючи печиво у водоверті гарячого чаю. 
  
Ми аполітичні, нейтрально безглуздо німі 
У чаї топимо 
Революційно-повстанські настрої, 
Коли весь народ на межі балансує-хитається. 

Китай та чайні церемонії

Хочеш ти того чи ні, а твоє життя із дня в день втягується у мережу китайської економіки. Старі джинси з протертими на колінах дірками, які коштуючи 300 українських гривень, обов’язково були привезені з Італії, в кращому випадку були зшиті десь в підвалах будинків Першої столиці представниками нашого дружнього східного народу. Особливо гаряча пора запасання  китайськими товарами – літо, де б ти не відпочивав, а додому обов’язково привезеш магнітик з Греції чи Британії, зліплений тендітними пальчиками китайських підлітків. Неймовірна країна, яка завжди манила своєю несхожістю на Захід, яка лякає демократів і навчає справжніх політиків-диктаторів. Якийсь зовсім інакший світ, котрий має безліч граней, що їх неможна засвоїти, приїхавши екскурсійним туром на тиждень чи навіть два. 
Мене Китай завжди лякав. Ні, я не демократ і ніколи надто не переймалася проблемами суспільного ладу та права вибору. Мене найбільше лякала та відповідальність, що лежить на плечах маленьких представників 1/5 населення планети, маленьких шурупчиків величезної машини. На мене ж бо зовсім не можна покластися, непунктуальність та лінощі чомусь постійно брали гору, а тому таким як я зовсім не місце у цій величній державі, інакше б ніколи першу позицію у рейтингу олімпійських нагород так і не посів Китай. Ще колись в дитинстві прочитала на безмежних просторах Інтернету анекдот: «Знаєте чому Китай досяг такого високого рівня економічного та технічного прогресу? Тому що в них немає білявок!» - повірила, навіть занадто. Неймовірний світ, далекий та таємничий. 
Економіка, новітні технології та разючі засоби соціальної політики ошелешують весь світ. А мені того не треба. Найбільшою заслугою Китаю, я вважаю, є винайдення самої ідеї чайних церемоній, таких же таємничих, як і сам Китай. І кожен представник величної нації вкладає своє особисте значення і свої мрії у ту загадкову таїну буденності. Чайний бізнес на внутрішньому ринку країни є одним з найприбутковішим, люди готові віддавати купу грошей, аби лиш їх церемонія була найкращою за всіма параметрами, включаючи смакові. Я за тисячі кілометрів від Китаю, і певно ще ніколи в житті не пила справжнього чаю, як того вимагає східна традиція. Ще жодного разу не бувала на чайному ринку й не обирала листя чаю за запахом та виглядом, для моєї таїни підходить звичайний найдешевший чай з магазину за 8 гривень за 100 грам, який у нашій країні геть нічим не відрізняється від чаю за 20 і більше гривень. Чаювання в моєму житті забирає в середньому певно стільки ж часу, як і сон. Такі от дві найулюбленіші речі складають одну третю мого нікчемного скніння на сторінках чиєїсь книги життя. Чай давно вже став ритуалом, перед яким я не можу встояти. Коли вдома немає заварки, тієї самої найдешевшої з полиці супермаркету, то жодні каші і супи не врятують від голоду. Приходить страшний емоційний голод за психологічним розвантаженням. Велика чашка повна чаю, то не маленьке горнятко кави, за яким геть неможливо сховати думки та мрії. Чайна церемонія рятує від важких буднів, змушує струхнути тягар з плечей і зручно вмоститися на окрайчику стільчика. Коли погано, чи нецікава компанія, чи просто влом слухати чергові претензії в свою сторону, завжди можна розвернутися й піти пити чай. То все лиш виглядає так просто «пити чай», насправді «пити чай» займає купу часу і суттєво звільнює простір для думок. «Пити чай» починається з наміру. Це перший крок на шляху до свого маленького щастя. «Пити чай» - це не три хвилини, за які можна в себе перевернути 200 мл окропу й піти жити далі. «Пити чай» - то і є «жити далі». 
Моя церемонія починається завжди однаково: я відвертаюся від світу і ставлю кип’ятити воду. За ці 10-15 хвилин закипає не тільки вода, а й всі думки, які сирими важко переварюються. Геть неважливо, чим ти займаєшся в ці хвилини: можна мити брудний засохлий посуд чи скидати речі на чергове прання, але сенс лишається тим самим: вода кипить. А потім надходить момент справжнього дива, коли окропом заливаєш скручені листочки пересушеного чаю, фарбники якого вже готові вивільнитися і заполонити собою життєдайний напій. І тут починаються дива, потрохи ти перетворюєшся на алхіміка, який з природних звичних речей води та листя створює справжній еліксир молодості та безсмертя. Все в твоїх руках: можеш набухати кілька ложок цукру, аби перекрити смак хлорованої води з-під крану, а якщо ти все ж таки не в гостях, а цукру в тебе звісно зроду не водилося, а цукорниця лиш елемент декору, то тобі пощастило і ти зможеш відчути справжній смак скручених на дні чашки листочків. Наші гастрономічні апетити завжди можуть подавити матінка-природа, яка ціле літо дарує змогу насушити м’ятки, липки, чебрецю, шипшинки-калинки, чи ще якоїсь малинки, яка надаватиме твоєму еліксиру непередбачуваного нового бунтарного смаку щастя. А коли літо пройшло так як треба, і в тебе геть не було часу перейматися такою нудною справою, як збирання різного непотребу, що збирає пил десь на полицях в скляних баняках чи ганчір’яних мішечках, то полиці наших маркетів завжди пропонують найлегший варіант урізноманітнення смаку напою – лимон, його кислинка додасть набагато більше бадьорості твоєму ранку, аніж уявний штучний кофеїн, який нібито сповнює твою кров після кількох ковточків дешевої розчинної кави зранку. Ну а справжні гурмани, чиє життя потребує солодощів, можуть додати до чашечки ложечку меду – справжня розкіш і найдорожчий інгредієнт наших ласощів, якщо врахувати, що мед вартує 50 грн. за літровий слоїк. 
Проте найцікавішою і найулюбленішою частиною будь-якого чаювання звісно є саме вживання чаю. Але чи вартувало б воно так багато для кожної живої душі, аби чаюванням було лиш ганяння окрашеного окропу між нижньою та верхньою щелепою?! Тут на допомогу незмінно приходять наші солодкі друзі: мармеладки, шоколадки, печиву чи тортики. Тут вже є де душі розгулятися. Але офіційна стипендія в 530 грн., яка не зростала з 2008 року диктує свої правила, тому на столі поруч з чашкою все частіше лежить якийсь поліетиленовий кульок з печивом з розряду «Найдешевше», але саме воно додає найбільшої таємничості церемонії. Печиво плавно перекочовує з пакунка до руки, а та, в свою чергу, опускає печиво до чашки з чаєм, мозок механічно відраховує кілька секунд і рятує маленьке диво кондитерської справи від повного розмокання. Така звичка виникла давно, і сама вона рятує від спокуси купувати дорожче печиво з яким-небудь фруктово-шоколадно-мармелядовим наповнювачем, бо той втрачає всю свою елегантність після примусового занурювання в окріп. Так дивно, але саме висока температура чаю дає найбільшу насолоду від його споживання. Чай рятує обмерзлі пальчики взимку та ніжно зігріває обвітрені на 20-градусному морозі вустоньки, але влітку…Влітку його цілющі сили збільшуються врази. Скуштувавши гарячого напою, ти перестаєш боятися неймовірної спеки, яка зараз на Харківщині в затінку сягає 36 градусів за Цельсієм, на Луганщині термометри підскакнули до поділки в 43 градуси, а Сербія мужньо бореться зі спекою в 51 градус. Сотні варіантів зелених чаїв рятують від надмірної спраги та рясного потовиділення, а мій чорний з м’яткою з грядки просто приглушує голод, який постійно сосе маленький шлуночок, який страждає від неможливості його господарки перебувати в таку спеку на кухні. 
Чай змушує жити. Бувало так завариш собі чашечку, впадеш на диван ні мертвий, ні живий, а він кличе тебе тоненьким голоском, вмовляючи перехопити ще якусь печеньку, а чи може й змоститти небувалого розміру канапку з усього, що тільки можна знайти серед залишків гастрономічного дива. Чай вимагає спілкування. Чи ти п’єш чашку чаю сам, чи може з другом, але голоси в твоїй голові працюють: вони думають про потім і про завтра, їм слід узгодити рішення писклявого егоїстичного голоску з надмірним низьким голосом адеквату, їм просто треба тиша та спокій підкріплені запашною парою з чашки, аби підготувати новий проект нового дня. В ці моменти вдома завжди коло мене отирається мій старий кульгавий на одну лапу рудий кіт. За два роки окремого життя ми стали геть чужі, він навіть перестав випрошувати в мене їжу, але постійно відчуває, коли мені не дуже добре і приходить підбадьорити мене своїм важким старечим муркотінням. Йому лиш шість років, а виглядає так, ніби пройшов якусь Третю котячу війну, лиш орденів на загривку не вистачає. Він завжди сідає зі мною пити чай, не те щоб пити, просто зігріває мене своїм теплом, навіть у таку нещадну спеку. Тепло його тіла закрадається кудись набагато глибше, ніж то можуть забезпечити обігрівачі та теплі в’язані шкарпетки. Отак сидиш з котом і чаєм, сповнюєш себе теплом зсередини та ззовні. 
Але завжди, завжди є той останній ковток, який повний чаїнок у роті змушує тебе повернутися у світ людей та справжнього життя. Після цього є два виходи: долити кип’ятку в чашку (і не треба казати, що то вже не чай, а якісь помиї, бо й досі чай не відповідав жодним нормам чаю), або змиритися з реальністю і вилити рештки заварки в раковину, ополоснути чашку та повішати на місце. 

#10ФактівПроМене

  • 11.07.12, 02:16
Твіттер щодня радує якимись фантастичними ідеями. Сьогодні люди, яких я ніколи не побачу вживу обмінювалися особистою інфо під хештегом #10ФактівПроМене. Звісно і я відписалася якоюсь пустотою. Але тільки зараз: Факт11. 
Я дуже сентиментальна. В мене є ціла валіза різного непотребу, який такий дорогий моєму серденьку. Десь там глибоко на дні валяються медалька, стрічечка з дзвоником з випускного, різні грамотки та ще пуд різної макулатури. Ще далі ховаються два значечки з МАНу… все-таки до біса приємно усвідомлювати, що колись ти був чогось вартий. Збираю шишечки з різних місць, де побувала у різні моменти ще молодого життя. Там ховається липовий цвіт, лишився ще з червня минулого року, коли ми вирішили пішки прогулятися плавленим асфальтом запилюженого Харкова після першого екзамену нашої першої літньої сесії.  Я зберігаю у потаємний папочках локального диску найгірші фото моїх найкращих людей. Я передивляюся плани міст, в яких ніколи не буду. Я постійно гортаю фото незнайомих людей з далекого закордоння, ще й люблю музичку відповідну підібрати для створення автентичної обстановки. В мене є купа магнітиків з далеких країв, де зображені визначні пам’ятки архітектури чи скульптури, чи просто передано неймовірний колорит чужого народу. Там навіть Писающий мальчик є, смішний такий, дрібненький, та й пісялка також.  
І плюс до всьої тої сентиментальщини, я ще й багато роблю незрозумілих речей. Є звичка недочитувати у книжках по кілька останніх сторіночок, аби герої ще довго приходили у снах та продовжували той складний сюжет. Я зберігаю квиточок до Дніпропетровська – частина поїздки до Умані. Зберігаю чийсь квиточок з Волновахи до Розівки, який лишили на самоті між сторінок «Записок  українського самашедшого», коли 29 грудня їхали додому на новорічні свята. Мішок гальки з Чорного моря ще з 2002 року, коли востаннє відпочивали родиною… Купа музики, яку співали там-то, під яку танцював той-то. Купа бруду, що збирає пил та невпинно забруднює мою свідомість.  
Навесні прибирала в «першокурсному» мішечку, що зберігається під ліжком в гуртожитку. Дивні незграбні конспекти з непотрібних дисциплін, рукописних шпор неприйнятного формату, з яких, до речі, вдавалося списувати. Купа лайна, яка так нікому і не знадобилася. Розлютилася. Віднесла на смітник. Та й то не все… Лишила трохи обписаних листочків з іменами найпотрібніших. І мій славнозвісний кактус, він вже здихав кілька разів, і там вже зовсім не той кактус, а  якийсь його родич через якесь коліно, але то символ, який понаставляв цяточок над багатьма літерами в моєму житті.  
Отак лишаюся у світі минулого, постійно додаючи до нього щось дрібненьке та непотрібне. Останнім став прапорець України, загублений якимось хлопчиною у парку ім. Т.Г. Шевченка перед матчем збірних України та Швеції. Ще перед тим – молоток, той самим, яким в гуртожитку виконуються всі ремонтні роботи. А в мене він, між іншим, подарунок, тож ставлення до нього особливо ніжне. Ще є купа ложок, виміняних у різних мандрівках. Коротше кажучи, все те, що люди використовують досить функціонально, а не для заповнення пустот.  
І неймовірно вдало до того підходе моя клептоманія. Я постійно забираю чиїсь олівці та ручки, ковпачки та ластики. Я нагромаджую всьо-всьо, бо боюся щось пропустити, щось забути. Я зберігаю всі повідомлення ВК. Я Зберігаю мобільні людей, які ніколи не захочуть більше зі мною спілкуватися. 
Кожен нормальний філолог чи літератор зажбурляє мене капцями за таку неймовірну кількість особового займенника «Я» та похідних від нього. Так, мене тут забагато, як і у кожній дрібничці мого уявного світу, і тому я вже така. Я дуже сентиментальна.  

Освітню реформу в життя!!!

  • 09.07.12, 00:22
Ми трохи зайві на цьому святі Життя. Вже все придумане до нас, а ми лиш маємо вливатися в чужі життя. Ми постійно знаходимося в рамках чужих ідей, чужих інновацій, чужих брендів. Ми одягаємося в SecondHand-ах, а якщо й в нове, то все ж чиєсь: чи то двох гомосексуалістів Дольче та Габана, чи якоїсь там Кіри Пластініної, чи на худий кінець старшого брата або сусідки, на яку кофтинка замала вийшла. Таке відчуття, ніби той золотий мільярд уже розсівся на своїх місцях, а всіх інших чекають нестерпні муки та смерть в боротьбі за самоідентифікацію. 
Нами керує система. Надає кожному свої номери та паролі. Готує якісь переписи та перерахунки. А сотні, ні, навіть мільйони людей в світі борються з системою. Вони йду геть від ІР-адрес, не потребують ідентифікаційних номерів і не мають телефонних номерів. Для тих, хто не має комп'ютерів та мобільних, і вже точно не мають потреби сплачувати податки, життя розкривається далеко за межами системи. Жодні рамки нашої всемогутньої всеохопної системи не спроможні затягнути в себе людей, чиє життя знаходиться далеко за межами "сьогодні". Система завжди проти безпритульних, проти бідноти, бо з них уже немає чого висмоктати. Натомість завжди є ще кілька мільярдів готових до співпраці, готових обмінювати своє життя на символічну плату, по істині восьме диво світу - гроші. Вони пережили всі 6 чудес, а з пірамідами - то вже точно впораються. 
МИ. Саме існування такого займенника уже підкреслює об'єднання нас всіх в величезну спільноту, щоб кожен міг озирнутися і сказати "МИ", щоб всі невдачі висіли не на тобі, мені чи ньому, а на "НАС". Так краще, так легше. "МИ" придумали етикет, аби відрізняти інших від "НАС", ми створюємо моральні засади, диктуємо правила моди. "МИ" єдина рушійна сила еволюції, бо ми хочемо бути краще інших. І "НАМ" це вдається, а коли ні, то ми будемо краще, як наші друзі, наші знайомі, наші герої. 
А всі, ті що втекли від системи, чий розвиток у будь-якому з розрізів їхнього життя гірше нашого, ті не варті нашої уваги. Вони поза системою.
Така от схема людської спільноти. Дещо нагадує школу. Такий собі контрольний диктант: є вчитель(і), що диктує, зграйка нас, успішних учнів, які поспішають записувати геть усе за диктатором, та ті, що стабільно отримують "2", і повірте, їх життя набагато цікавіше.

Про язык

  • 05.07.12, 01:44
Мій Твіттер скоро лусне від неспроможності оновлюватися щосекунди. Тисячі людей вийшли на міські, а головне на столичну площу. Вони молоді, спраглі до демократії та повні надій на світле завтра. Це перехідне покоління, яке ще пам’ятає байки про комунізм, але вже бажає жити за нормами буржуазного суспільства, сильне та спроможне до змін. Але все ще не так. Україна ще десятиріччя на два лишиться країною постсоціалізму, країною з комплексом провінційної залежності. Сьогоднішні перепитії, які сколихнули ефіри різноманітних ТСН, Вікон, Сьогодні і т.д., - яскраве тому підтвердження, черговий акт підлабузництва до великомосковського володаря у зв’язку з черговими договорами про поставки газу.  
Але, існує одне велике «АЛЕ». І те «АЛЕ» криється навіть не в нашому підданському становищі, не в постійних ухиляннях на захід чи схід. Двомовність нарешті дасть змогу розбити наші 46 (чи скільки нас там уже?) мільйонів на ще менші купки, завоювання голосів яких би стало неймовірно легкою справою. Такий маленький крок назустріч нацменшинам може легко розтерзати країну на дрібненькі автономії. Уявімо, що я, викладач історії, після навчання знайду собі якусь місцину на Донеччині в ареолі розселення греків, де побутуватиме новогрецька мова. І все, вважай, що я вже не маю тої місцинки, бо я як бюджетний службовець мала б знати цю другу регіональну державну новогрецьку мову. От якось так мали б утворюватися закриті агрегації, які б слугували лише на базі місцевих жителів. Результат – у кращому випадку приклад з удільними князівствами: всі ніби й разом, але уже кожен за себе.  
Для яскравості наведу таку цікаву картинку. У 2008 доля занесла мене та ще кількох товаришів-туристів до Закарпаття. Невідомо як, але нас занесло до недуже привітного дядьки, який на запитання нашим рідним Харківським суржиком щодо питної води ласкаво пояснив  ламаною, як старий велосипед у гаражі, російською: «Вы находитесь на землях подданства Румунского государства и я вас не понимаю». І рушниця за його плечем, яку він гостинно теребив руками під час розмови, дійсно вказувала на те, що він нас не розуміє… Не знаю чому, але той епізод з життя ще довго стояв перед очима, бо ж було відчуття ніби ми крізь ту їхню Румунію зараз же громадою з 20 чоловік переберемося до славетного Євросоюзу. А до кордону, між іншим, було близько 50 км, до якого ми, хвала Господу, ближче не наблизилися.  
І про Господа, точніше про релігію. Раніше вона була одним з тих найсильніших об’єднуючих факторів, бо не дарма ж забагнулося полякам у далекому ХVІ ст. створювати греко-католицьку віру, не дарма у ХVІІ ст. козаки боролися за неї, не дарма все ХХ ст. стало епохою утвердження анархізму задля об’єднання такої великої імперії – СРСР. Сьогодні ми продовжуємо сумнозвісну епоху релігійних воєн, проте їх головним осередком уже чверть століття лишається єдина православна церква, але чомусь роздерта між двома патріархатами. Я, хрещена у храмі московського патріархату, чомусь ні на йоту не вважаю себе росіянкою і мені однаково важливі святині Києва (МП) та Переяслава-Хмельницького (КП)., я не збираюся продавати сусідній державі наші таємниці. Сьогодні релігія зовсім ослабла, сьогодні не трагічний 1995, коли смерть патріарха стала яблуком розбрату між всіма киянами та захопило весь духовний світ. Зараз ти вільно можеш перекинутися на новоязичника до РУНВіри.  
Всім, м’яко кажучи, накласти на твої релігійні уподобання. Звичайно, адже є набагато гостріша тема для суперечок – питання мови, себто языка, бо серйозно жодну іншу мову так не відстоюють. Вже поділилися на регіони за мовними ознаками, вже спробували Юго-Восточную Украинскую Автономную Республику, але все те лише під політичними знаменами, причому незмінними з того помаранчево-блакитного 2004 року. Ніби навмисне тасуються місцями опозиція та коаліція, по черзі обираються народом, щоб ніхто не встиг накоїти забагато поганого (чи все-таки хорошого?). 3 липня першими до УкрДому вийшли не свідомі громадяни, не обурені законом націоналісти, а «безстрокове голодування оголосили четверо представників опозиції». Які к бісу опозиціонери? Плюндрують нашу мову разом з її захисницею Конституцією, а їм – ба: опозиція! Звичайно, восени вибори, вони в нашій країні – то Велике Економічне Диво…тільки не для всіх. То такий собі тендер, який переділить всі основні важелі на наступні рочки, а за вдалої піар-кампанії – ще й на ті наступні, що прийдуть за цими.   
Так, я зараз сиджу в себе вдома, а не ночую на карематах разом з тими молодими та схвильованими долею нашої одиниці національної самоідентифікації. Я не бажаю бути черговим гвинтиком у всеохоплюючій машині виборів. Я вже сьогодні можу з впевненістю сказати, що законопроект відмінять, можливо навіть за вето нашого гаранта. Цю неабияку заслугу припишуть собі опозиціонери; коаліція наголошуватиме на тому, що вони за комфортне життя кожного громадянина, чим підкріплять свої позиції серед російськомовних + нацменшин (що яскраво нове у їхній кампанії).  
Мені не соромно. Сьогодні я не там. Мені не 11 років, як було на момент т.зв. Помаранчевої революції, я перестала вірити казкам. Я й досі впевнена, що єдиною зброєю в боротьбі з урядом є економічна: страйки. Лише вони можуть зупинити ту машину, що рухається територією держави, де ніхто не знає, а головне – не цінує закон.   
Двомовність річ непогана, проте важливо усвідомлено робити вибір тої другої мови. Останньою крапкою у цьому питанні для мене став запис Віктора Вацко: " Я - за двомовність в Україні! Я хочу, щоби другою державною мовою була АНГЛІЙСЬКА" 

P.S. Стаття 10 (Розділ І — «Загальні засади»)  Конституції України: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». 
Амінь.  

P.S.S. Влітку 2009 ми були на чергових гастролях у Рівному. Зодягнуті у національні костюми брели утрьох в час після полуденної спеки містом з важучими торбами. Допомогу знайшли в обличчі кількох місцевих хлопців, які люб’язно звільнили наші руки від тої ноші. Розговорилися. Говорили по-нашому, ліпше сказати балакали. І як би ви тільки бачили обличчя тих хлопців, які витягнулися у довжелезні еліпси, коли ми їм повідомили, що приїхали на фестиваль з Харківської області. І лише один простою реплікою пояснив їх сумісне здивування: «А ми думали ви там тільки російською говорите…». Ні, не тільки. 

#укрмова

Про минувші події (на емоціях)

  • 20.06.12, 18:09
Твори Історію сьогодні, щоб завтра згадувати вчора...
Справді, наше життя тихеньку тікає з під ніг, мов прохолодні хвилі моря на світанку. Прекрасні часи відходять назад, а ми невпинно сунемо вперед. За 20 хвилин маю виходити: сьогодні знову грає Україна, площу знову сповнить неймовірне почуття єднання всього населення Харкова: кацапів та холопів, вузькооких та хачів, чорношкірих та блідолицих (завчасно прошу пробачення за расистсько-шовіністичні настрої, проте слід все називати своїми словами). Сьогодні ми як ніколи станемо плечем до плеча, притулимося розфарбованими щоками одне до одного та єдиним енергетичним потоком сповнимо нашу збірну силами та надією. 
Вже завтра все буде інакше... З надією на позитивний результат, прогнозую безсонну ніч всім, кому хоч трохи не наплювати на власну гідність. Бо справді ж, у нас щоразу йде боротьба не за вихід до 1/4, а за виживання. Так, звісно наші хлопці найкращі: хіба можна забути італійські стадіони, які скандували "Шева, Шева!!!" все моє свідоме дитинство. Ні, вони обо"язково зможуть, врешті-решт вони вже герої. Наші хлопці міцно відстояли перший тайм проти Франції, ми всі опинилися в передінфарктному становищі після першого голу, що був забитий з офсайду, а потім трохи відійшли... Але то вже Вчора, могутнє Вчора, яке захоплює все навколо.
Сьогодні все має бути інакше. Сьогодні головна задача стоїть перед нами, вболівальниками, наша підтримка - то найголовніше та найдорожче, що ми зможемо зробити. Футбол - це мов індикатор нації, він єднає всіх: тих, у кого в паспорті в графі "Національність" написано "українець", і тих, кому ще далеко до національної самоідентифікації. Зараз би покликати Костенко, яка в своїх "Записках..." кинула фразу, що в нас немає нації. Є. І саме з цієї причини мої очі виблискували від сліз під час першої гри. Нація є, але їй треба якийсь привід до єднання, до самоусвідомлення. Привід не економічний, ніякий Трудовий, Податковий кодекс чи мовний законопроект не об"єднують так як це феєричне дійство, яскраве, сповнене переживань сердечних та душевних.
Футбол врятує світ, світ від СНІДу, раку, глобального потепління та екологічної кризи. Ще трохи, і його почнуть прописувати у невеликих дозах для стабілізації нервової системи та покращення серцевого ритму.Завжди з Вами, з країною та народом, Я.

Євро поруч з нами!

  • 10.06.12, 20:35

І в ці 15 хвилин перерви у матчі Італія-Іспанія (рахунок стабільно лишається не відкритим), хотілося б відписатися сухо та коротко про події перших днів Євро. Проте про матчі та якісь гри збірних говорити не буду, по-перше, не моя справа, по-друге, це не в моїй компетенції. 
Щойно на екранах на кілька секунд затрималося зображення вболівальника збірної Іспанії та дівчини у формі італійської збірної, вони щиро душили одне одного на камеру, проте в очах читалося лише банальне бажання засвітитися на весь світ, ну ок, на всю Європу. І поки мій блакитний екран розповідає про численних спонсорів ми поговоримо про не менш важливу частину будь-якого футбольного чемпіонату – вболівальниць. 
Їх справді багато, навіть забагато, при чому вони не лише зустрічаються нам на стадіонах, а й на сірих вулицях приймаючих і не лише міст. Вболівальниці сьогодні не відрізняються особливою любов’ю до футболу, чи рідної країни, проте почуття любові вони впевнено плекають у собі. Проте це почуття любові до наживи: комусь подобаються футболісти, комусь інші вболівальники у сусідньому кріслі, хтось просто прийшов пофоткатися на тлі стадіону, аби було, що показати подружкам на найближчих посиденьках, хтось просто ТУТ, бо це модно, бо не могли ці ТП (говорячи мовою абревіатур)обійти увагою такий дорогий бренд як Євро-2012. На доказ останнього факту, згадаймо численні магнітики, футболочки, шарфики з різною футбольною символікою, які чудово розходяться серед вболівальників всіх видів та сортів. Якщо сьогодні дівчатка так грізно викрикують футбольні гасла в підтримку своєї (і не тільки) Батьківщини, то знайте, що це лише вкладення у їх майбутнє щастя. Певно вони також часто чули казочку про те, що слід розділяти інтереси свого коханого. Але треба б було теж задуматися про те, що ви, любі, будете з ними розділяти. 
Особливо сумно за патріотизм, патріотизм, який просто перейшов з поняття міжклубної ворожнечі до міжнаціональної. Але то ще не біда, основна біда в тому, що підтримка української збірної не така вже й вагома; ціла купа мемів в соцсітках прогнозує її провал. Але навіть не то так страшне, як сам факт, що наші дівчатка охочіше обмотуються прапорами інших держав, і не тому, що не люблять Батьківщину, а тому, що важливішою вважають віру у власне майбутнє з заможним європейцем. Якби там не було, але справжніх вболівальниць знайти не так легко, вони ховаються в масах тих, що прийшли «посніматся», які вболівають на Євро за ту команду, в чиїй футболочці вони сьогодні вийшли в місто. 
А тим часом коментатор вже своїми дикими криками ознаменував початок нового тайму. Команди почали особливо жваво, навіть попрокидалися на трибунах вболівальники, які засинали наприкінці минулого тайму. Угорський рефері на диво злий, чи може дуже правильний: ледве не щохвилини дістає жовту картку. Особливо весело зараз Джанлуїджі Буффону, згадую, як я плакала у 2006 під час Чемпіонату світу, коли в наші грали з італійцями, він бідненький вмазався у штангу, а наші так і не змогли в цей чудовий момент забити. Плакала довго, чесно… Хоча всі й заспокоювали, що, мовляв, не соромно ж програти чемпіонам. Подивимось, чи будуть так само заспокоювати іспанців, у чиї ворота залетів перший м’яч. Отак вдало Ді Наталє посунув славу імені Серхіо Рамоса, яке не злітає з вуст коментатора уже кілька хвилин. Так, пішла епоха голів, вже на табло 1:1. Іньєста вдало скористався радістю італійської збірної. 
Все-таки приємно дивитися гру титанів, коли ти не вимикаєш телевізор на 10 хвилині через передбачуваність результатів. 
Добре, буду прощатися, бо незручно дивитися двома очами в два екрани. Всіх благ, сподіваюсь, що завтра, під час матчу Україна – Швеція вулиці наших міст будуть такими ж пустими як і зараз, і вболівальники святкуватимуть перемогу жовто-синіх. 
Звичайно, футбол – поняття масової культури, проте масовість у культурі обов’язково веде до обезкультурнення та спустошення основних цінностей. Бережімо футбол та футбольні фан-рухи!

З початком літа, кохані*

  • 05.06.12, 17:56
Хотілося б почати з банальної, але улюбленої фрази моєї мами «А от нормальні діти…», але не буду. Навколо почалося літо, а в мене в голові якась осінь. Не подумайте, буцімто я якесь середньостатистичне п’ятнадцятирічне сопливе дівчисько, але останнім часом від мене й справді за версту несе тривіальністю та певним анахронізмом у ставленні мого невеликого кому звивин до навколишньої дійсності. Настрій просто лайно, що не дивно, адже до своїх хобі я беззаперечно можу віднести улюблену справу домогосподарок – перегляд серіалів. А дивитися я люблю різну байду, починаючи з Хауса та Теорії брехні, а завершуючи список назвами, які навіть в моїй голові не завжди встигають відкластися. Але то не головне. Просто на всій цій хвилі загальної деградації, я починаю відшукувати і в собі цілу купу психічних хвороб. Найкращим радником у цій нелегкій справі мені стала Вікіпедія (хто б сумнівався?) (о, а ще Ворд не знає слова Вікіпедія, повиводжу його трохи), з її шикарним розділом Психічні розлади. І чого в мене тільки немає?! Від абулії і аж до шизофренії, і так переходячи зі сторінки до сторінки, стає зрозуміло, чому я, нормальна дев’ятнадцятирічна баба (сорі, дівчина), мушу зустрічати літо в притул до монітору ноутбуку, слухаючи якусь меланхолічну мелодію, що відтворюється поколу, та займаючись самобичуванням. А все просто, ось же воно пояснення «Шизофренія бла-бла-бла психотичний
розлад, що характеризується погіршенням сприйняття реальності та значною соціальною дисфункцією. Зазвичай дебютує у молодому віці (16-30 років)» Ну-с, круто, хоч тут я встигла, а то з моїм патологічним синдромом не пунктуальності, я б могла ще телитися з десяток років… А тоді б лікування вже було важчим, а може б і лікувати вже було нікого. А так, можна підсісти на таблетки змішані з дешевим алкоголем (благо, я людина запаслива, і всі виписані лікарями колеса лишаю на майбутнє), уграти докінця психіку та піти рвати на дрібні шматки це літо 2012. 
А тим поодиноким парам очей, що втупилися в текст, намагаючись винести з нього хоч якийсь сенс, допоможу та традиційно для жанру байки в кінці напишу мораль. 
Мораль: захлопніть кришку ноутбука чи влучте нарешті пальцем великої ноги в кнопочку «Викл.» на системному блоці – і мерщій зустрічати літо: психічні розлади вони передаються віртуально-флешечним шляхом, бережіться! 
Дата. Підпис.
Сторінки:
1
2
4
попередня
наступна