Профіль

chop

chop

Україна, Київ

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Я - мандрівник

ЗАБЛУДЛИЙ В ЄРУСАЛИМІ
 
     Субота тільки спиналася на ноги і марнувати її безтурботним тинянням тель-авівськими вулицями не хотілося. Бути в Ізраїлі, і не відвідати Єрусалим, це все одно, що у Римі не побачити Папу... До Єрусалиму!
     Мене ніщо не стримувало: ні нуртуюче протистояння ізраїльтян та арабів, котрі шпурляли один в одного ракети. Ні незнання івриту, ідишу, німецької… Та й навіщо забивати голову словесним непотребом, якщо в Ізраїлі, за Володимиром Висоцьким, «на четверть бывший наш народ»? Порозуміємося! 
     Напитуючи, де російською, а де англійською, знайшов зупинку муніципального автобуса. Без пересадок, за п'ятнадцять хвилин, дістався до автовокзалу міжміського сполучення. Тільки на ньому зрозумів, що не в Україні. Щоб потрапити всередину, треба минути пискляву рамку – детектор і догляд охорони. Спершу ніяковів, але з часом звик. Бо на подібні пости постійно натикаєшся у велелюдних місцях: магазинах, автостанціях, навіть «Макдональдсі». Присутність служби безпеки додає певності: ймовірність того, що «бабахне» і тебе рознесе на шматки разом зі смертником, зводиться до мінімуму.  
     А в оточенні озброєних солдат і солдаток (настільки юних, що нагадують бійців військово-патріотичної «Зірниці») узагалі почуваєш себе невразливим. Майже у всіх метеляються автоматичні гвинтівки «ем-шеш-есре» - М-16, у декого – вкорочені автомати «узі». І хоча ріжки з набоями, обмотані синьою ізоляційною стрічкою, покояться в ефодах - підсумках, від цього зброя аж ніяк не змахує на іграшкову. Для вишколених вставити ріжок у паз – секундна справа.
     Більшість вояків Цахала, - ізраїльської армії, зібралася біля стійки на Єрусалим. Вони поверталися до казарм із рідних домівок. На відміну від «на побывку едет молодой моряк…», в ізраїльтян, котрі стали «під ружжо», таких свят набагато більше, - ледь не кожні вихідні. І служити в армії тут вважають, без перебільшення, за велику честь. Ніхто не шукає зачіпок «косити» від погонів. Конкурс на небезпечні військові професії, як от, десантника, найвищий – до десяти чоловік на місце. Відбір – жорсткий. І перевіряють не стільки м’язи, скільки IQ, себто інтелект. Тут не ділять на «салаг» і «дідів», не гнуть спину на генералів, споруджуючи дачі... Тут усе не так, як у нас.
     Підійшов автобус у півтора поверхи із «мазганом», - кондиціонером, і галаслива юрба, побрязкуючи зброєю, навперебій кинулася займати місця (як у нас!). Дітвора! Квитки можна купити у касі або безпосередньо у водія: 15 шекелів і п’ять агорот з носа (4,5 шекелів – один долар). За годину з лишком дорогою, які в усьому Ізраїлі ідеальні, прошмигуючи повз невеличкі ошатні поселення, дісталися до Єрусалиму. 
     Першою старовизною, що постала переді мною, виявилася Башта Давида – музей історії Єрусалиму. Величну споруду біля Яффських воріт приїжджі часто оминають, поспішаючи, хто – до мечеті, хто – до синагоги, хто – до церкви... Кожен – по своїй вірі. А дарма, бо з мурів фортеці всі єрусалимські святині – перед очима. Та й усередині є на що подивитися, бодай побіжно ознайомитися з експозицією, що ілюструє 4000-літню історію міста. Мене ж з-поміж усього вразила модель, що відтворює Єрусалим 1873 року. Зробив її вручну з цинку угорський майстер Стефан Ілеш. Модель уперше виставили у Відні, затим обвозили містами Європи. Пізніше із Женеви її перевезли до музею «Башта Давида», де вона й осіла навічно.
     Нашим туристам, котрі згадують про віру щонайбільше двічі на рік – на Різдво і Великдень, важкувато зрозуміти Єрусалим. Вони запросто можуть прикрити голови картонними кипами, як і наші президенти, застромити у щілину між камінням Стіни Плачу – іудейської святині, цидулки з бізнесовими чи інтимними проханнями до Всевишнього. Дивлячись на хасидів у костюмчиках останньої гамбурзької моди XVI століття, котрі погойдуються у такт своїм думкам, перехреститися. І замість того, щоб задкувати, як і належить правовірному єврею відходити від Стіни, аби не втрачати її з поля зору, спокійнісінько повернутися до святині спиною. Їм абсолютно байдуже, заклали ці камені за Соломона чи на 900 років пізніше.
     Я не став пертися до чужої синагоги зі своєю Торою, як і в мечеть – із Кораном. Якщо Стіну Плачу бачив звіддалік (за якихось 30 метрів від мурів), то оглядини мечетей Омара та Аль-Акса на Храмовій горі взагалі було поза моїми планами. Тим більше, за вхід невірний мусить заплатити десять доларів. Дорогувато за Магомета! 
     Проте Єрусалим вирішив перевірити мою твердість. Заблукавши у тисняві завулків, вийшов прямо на... трьох ізраїльських прикордонників. Це і був «коридор» у мусульманську зону. Саме в цей час із мінарету пролунав азан – заклик на молитву. 
     Мій писок відверто говорив, що муедзин мені не друг і намаз із вуду (обмиванням) мені хіба що сниться. 
Та все ж, один із прикордонників, російськомовний, попросив назвати прізвище, ім’я, по-батькові. Переконавшись у моєму слов’янстві, у тому, що ні в зуб ногою не знаю арабською найголовніші сури Корану – Калима та Аль-Фатіха, перевіряльник пояснив, як вибратися із цього лабіринту на Віа Долороза, що з латині означає – Скорботний шлях. 
     За п’ятим поворотом знову втратив орієнтир, попетляв й наткнувся на ультра-ортодоксальну синагогу. Члени цієї конгрегації вирізняються з-поміж одновірців довгими лапсердаками, з-під яких виглядають китиці білої накидки, – цицит. На голові замість традиційної ярмулки - пласка хутрова шапка: спотик. І довгі-предовгі пейси. З ними розминалися і прямували в інший бік, - на тфілу (молитву) до іншої синагоги, святково вдягнені родини іудеїв: попереду – глава сімейства, слідком – дружина з виводком дітей. Вони, з усього, належали до реформаторської або ліберальної релігійної общини, тільки не до консервативної. І кожна з численних течій має свій Божий дім. 
     Як не згадати анекдот у тему. Запитує перехожий єврея: «Навіщо ви будуєте третю синагогу, якщо вас усього-на-всього два євреї у місті?» «До цієї, - вказав той на синагогу по сусідству із вбраною у риштування, - не ходить Рабинович». «Але ж є друга!» - і перехожий кивнув на храм навпроти. «А до тієї не ходжу я». «Тоді ж навіщо третя?» – вразився питальник. «До третьої ми не будемо ходити обоє», - тріумфально відповів єврей. 
     Синагоги синагогами, а я вже битих дві години не міг знайти шлях до Гроба Господнього. Правильно кажуть: Бог любить трійцю! За цим разом Творець послав мені помічника, котрий знав Єрусалим, як свою квартиру, і вивів мене до Левових воріт, за якими починається Віа Долороза. 
     Кожен пілігрим мріє пройти відрізок від резиденції Понтія Пілата до Храму Гроба Господнього, - останній Ісусів шлях, із 14 зупинками, описаних у євангельських текстах. Любителі гострих відчуттів навіть прив’язують себе до взятого напрокат в арабів дерев’яного хреста і процесія з молитвами, псалмами несе розіп’ятого «Христа» на Голгофу. Якщо вони думають, що Бог одразу відпустить їм гріхи, то глибоко помиляються. Як на мене, процедуру слід доводити до кінця... 
     Стишую ходу, торкаюся рукою міток на стіні. Ось тут Ісус узяв хрестату ношу на плечі. Тут – упав під її вагою. Далі – Симон забрав у нього хрест... Христос упав удруге... Мимоволі приміряю на себе всі страждання, прийняті Боголюдиною заради викупу гріхів усього людства. Навіщо? Невже стало менше зла? З тим і увійшов до Храму Гроба Господнього. 
     Зовні він не такий величний, зате всередині! Прямо перед входом – Камінь Помазання. Став навколішки, поцілував. Із невимовним трепетом подовжив чергу до власне Гроба. Людей порівняно небагато. Це у переддень Великодня, у Велику Суботу, тут не протовпишся. Тисячі пілігримів з усіх кінців світу: греки, вірмени, араби, американці, французи і навіть євреї стають свідками сходження Благодатного Вогню.
     До кувуклії, - купольної каплиці посеред храму, спорудженої 1810 року над печерою, яку вважають біблійним місцем поховання Христа, заходять по чотири. Невеличка кімнатка – свічки, лампадки, ікони і мармурова плита: віко Гроба Господнього. Ноги самі підкосилися, припав до холодного каменю і враз зайшовся слізьми. Вони заюшили десь із середини, такі рясні, яких не проливав за рідними (хай пробачать мені!), котрі відійшли у потойбічний світ. Здалося, що ще вчора бачив Його: живого, посмугованого канчуками римських стражників, із терновим вінцем замість лаврового... Принаймні, таким запам’ятав Його із фільму Мела Гібсона «Страсті Христові». 
     Грецький чернець-наглядач дає знак: пора поступитися наступній четвірці. Поволі підвівся і тільки зараз побачив на мармуровій плиті озерця сліз. Наші, грішні... Вийшовши з храму, престаріла паломниця з Росії побожно мовила: «Оце відвідала Гроб Господній та й умирати вже можна!» А в мене, навпаки, прокинулася така жага до життя! 
     Смеркало. Рівно о 19.00 до врізаного у дверях Храму Гробу Господнього чавунного кільця підійшов чоловік і тричі вдарив ним: усі мусять покинути Храм. Познайомилися, обмінялися візитками. Мій візаві виявився ключарем Гробу Господнього: Ваджих Нусейбе, араб-мусульманин. Але чому головну християнську святиню відчиняє і зачиняє іновірець?
     - Цю привілею рід Нусейбе, - древній і поважаний, - отримав із рук халіфа Омара ібн аль-Хаттаба, владики мусульманської імперії, до якої входив і Єрусалим. Омар міркував так: якщо доручити обов’язки воротаря комусь із християн, це призведе до розбрату і чвар, - розповідає Ваджих. – Тому ключ ось уже 485 років хорониться у сім’ї Джудех, а Нусейбе відчиняють і зачиняють ним головні двері. Пам’ятаю, як це робив мій дід Хусейн, після нього – тато Якуб. Приспів час, Аллах покликав обох до себе й відтоді обов’язки воротаря виконую я.
     Ваджих вставив в отвір ключ завдовжки з півметра і вагою з півкілограма, повернув за часовою стрілкою. 
     - Ось і вся служба. Щоправда, подібних замків не випускають десь півтисячі років, тому тричі на тиждень чищу-змащую механізм. Але для мене це простіше простого, оскільки за фахом я – інженер-електронник. Устиг п'ятнадцять років відпрацювати за спеціальністю, отож мені піддатлива і набагато складніша техніка. 
     Домовилися: наступного разу зустрічаємося о четвертій годині ранку, коли Ваджих відкриватиме церковні ворота. До них із вулиці Ірода, де мешкає Нусейбе, – шапкою докинути. Мені ж треба подолати повітряним простором 2070 кілометрів. Та, певен, попри всі бар’єри зійдемося у святій точці. Місце зустрічі незмінне!