..."Дома живые...я слышу их дыхание...(с)"

Леніна 36, за цією адресою стоїть звичайний старий будинок, тільки пустий він, на одинці з собою...а колись вирувало в нім життя...свої перші кроки я зробила в тім будинку...як і моя мама...як бабуся...здавалося б все просто, та щастя в тому будинку ніколи не було...Не щастило в нім ні бабусі, ні прабабусі, ні мамі...там жили злидні, бідніть, вічні сварки, скандали впитували в себе стіни старого будинка...він був свідком смерті прабабусі...він все чув, все бачив, він був живим...ще розказувала прабабуся як будували його...коли вона в часи війни працювала медсестрою, а дідусь був раненим солдатом, так вона й знайшла свого судженого і ось після війни, вони вирішили збудувати свій дім, і місце вибрали, під адресою Леніна 36...та на час стройки прадідуся викликали в командировку на тиждень, і бабуся сама керувала стройкою, тоді вона й знайшла причину бід в цьому домі...причину страждань, сварок...вона знайшла автомат німецького солдата, і боялась щось казати комусь і кинула його під фундамент будинку...ось так і вийшло...що будинок стояв на частинці серця того німецького солдата який загинув на Україні, на чужині, на журбі його дітей, його дружини, яка так і не дочкалась його з чужини....яка стояла біля вікна та зустрічала потяги багато років підряд, але так і не дочекалась того, за ким плакали її бездонні очі...і проклинала вона напевне ту країну, яка так безжалісно забрала її любов...напевне останню...можливо й загинув він на землі постройки цього будинка, можливо, закамяніло його серце саме там...а ми там будували щастя...тепер буквально сприймається прислівя "На нещасті щастя не збудуєш"....

...щойно осінь почала нагадувати про себе, сонце вже не гріло, а діти йшли з школи, хтось потішити маму хорошою оцінкою, хтось просто прийти, а от одна компанія звертала до місцевої пенсіонерки, вона була дуже доброю, всі люди з округи приходили до неї, хтось приносив апельсини, хтось ще щось, та всі проявляли до неї увагу дітей же вона зацікавлювала розповідями, а дорослим давала чуйні поради, любила поговорити по душах......минали дні...і сумна звістка потрясла всіх, та бабуся померла...був великий похорон назавжди самотньої жінки, потім її дім мали зносити, і сусіди забирали її речі і відносили в благодійні притулки,а все, що було старим спалювали, навіть діти в цьому участували так запала в дужу та бабуся, і одного разу з великого полум'я почали летіти гроші, ледве потушили вогонь і виявили, що гроші були зашиті в матрасі...від побаченої суми у всіх був шок, перед їх очима вона була бідною....що ж людині треба? людині треба спілкування...

Для кого-то мы навсегда останемся закрытыми страницами вконтакте, для кого то любовью.... Наши плюшевые мишки пахнут сигаретами, а в комнатах, поверх розовых в цветочек обоев, висят плакаты с страшными рокерами. Мы еще плачем иногда, украдкой, от обиды ли одиночества, но никогда не плачем над грустным фильом. Мы запиваем свои несчастья бухлом и ходим босиком под дождем... Мы и сами уже давно не понимаем себя, хотя продолжаем требовать этого от окружающих...
у нас нет фотографий из дорогих ресторанов...в шикарных платьях..с восхитительными мужчинами и у нас нет на фотографиях наигранной улыбки... мы любим бродить по заброшенным местам...смотреть на дождь и через окно и допивая кофе,ставить новую музыку в магнитофон.... наверное мы любим рестораны...платья...но не сейчас... сейчас я мы одеваем кеды,берём mp3,включаем музыку и мчёмся на встречу ветру, на встречу свбоде, счасьтью, имеем мечту, наверное мы просто ещё не выросли...а пора бы...Но через много лет мы вспомним пароль на одном из дневников, почитаем всё, послушаем песню с графы музыка и горько заплачем, и станет себя жалко, а возможно захочем возратится в то врема, когда были проблемы но не было красивх мущин, были друзья и мечта но сейчяс её нет, тогда мы не видели маленьких голубей, и украдкой в голове строили предположения...

Все було рефлексом, звичкою для неї, вранці за чашкою кави прочитати кілька сторінок книги, посидіти в інтернеті, збігати по кефір, випити чашку кави і знову читати книгу до ночі. І нічого їй не було потрібним і ніхто, час від часу усміхалась від радісних моментів в книзі, здавалося не вміла говорити, не віталася з людьми, зневажала їх…В неї не було телевізора й телефону, бо це все було їй просто непотрібним, ніколи не мала друзів і коханої людини, ніколи не любила. Єдине, що вона визнавала з живих істот це свого кактуса, іноді навіть говорила з ним, коли вже не могла тримати слова в собі, їй подобалось її життя, нікому не дозволяла його прикрашати, чи додавати яскравих фарб. Не любила, навіть найменшого порушення її звичного дня. Та от одного сірого ранку в вікно постукав крильми голуб. Зневажливий погляд кинула на птицю, ніби вона в чомусь винна.  Повернулась до свого монітора. Та відчувала, що тей голуб все ще на вікні, там збоку, мимоволі повертаючи голову казала собі «Не дивись туди…» та не могла не дивитись, і зігнала його відкривши вікно, усміхнулась сама до себе, ніби зробила щось дуже корисне і продовжувала читати щось в Інтернеті. Минув день. Знову побачила на вікні того сірого голуба, здивувалася, що ж йому треба. Взяла кілька насінинок соняшника, і поклала на підвіконня, та не їла птиця. Тоді така злість взяла її і крикнула: «Ти дурна птиця! Маєш свободу й крила! Що ще потрібно? Лети!!!Якби ж я була така вільна, то вже б давно полетіла з цього міста!!» Не зважала на крики птиця, лише в її голівці пташиній промайнула думка «Та ти дурніша, людино, втрачаєш життя на чотири стіни своєї квартири, а життя минає» і полетіла птаха. Кожного дня прилітав тей голуб  до неї, був вже звичкою для неї. Як книга, чи чашка кави за книгою. І ось одного осіннього вечора пішла вона за кефіром і біля під’їзду побачила маленьке сіре тільце того голуба, не розуміла що коїться з нею сльози, які не текли вже 7 років знову текли з очей, поховала ту пташку в землю наче шматочок свого серця. Минув тиждень, сиділа за комп’ютером і повертала голову до вікна, можливо ж прилетить та птаха, та її не було. «Зуміла ж я впустити в життя того сірого голуба, зумію і ще когось…» подумала про себе, а вже через  6 років, готувала вечерю і чекала чоловіка з роботи, і підійшла, до своєї донечки і спитала «А що ти малюєш?» «Голуба» тихо відповіла дитина. І зрозуміла вона, що навіть маленька істота, така як голуб може змінити життя, головне зламати в собі щось, що раніше допомагало жити…