то утро, когда я сожгла все мосты...когда я скинула с себя этот скучный мир...порвала все нити, за которые дёргал кукольник вновь и вновь управляя мной как марионеткой...тем утром, я долго сидела на крыше...вдыхая запах свежего хлеба, который привезли в ближайший ларёк....он перемешивался с запахом дыма с-под сигарет...туман делал воздух влажным, тяжелым...ловила ветер ладошами, кормила голубя хрошками хлеба завалявшихся в кармане...тем утром я поняла, что бесполезно спасать розбитые мечты...что надежда, как дым который в миг исчез в густом тумане....

Наивность - это когда улитка ползущая по рельсам, слыша шум поезда прятаеться в свою ракушку...(с)

Childhood dies when...your cherished dream is broken up...(с)
(Детство кончается, когда розбивается твоя заветная мечта)

Сегодня он сказал мне, что я интерестный человек, но полюбил он её. Сегодня у неё сбылась моя мечта (с)

Життя іде і все без коректури...
Навіщо ти живеш? для чого? правильно всі ми по суті живемо ні для
чого...просто існуємо...але кажемо я прожила...чи може правильніше буде
"проіснувала" здавалося б життя кожної істоти кінчається тим моментом
який ми всяким засобами намагались відтягти до останнього...та вже так
сталося...на місці усмішок морщини, голос охрип, спина
зігнулася...ніхто цього не хоче правда ж?...останні роки життя найгірші
в житті всього живого...здавалося б я кажу правду та ні...бо є
гусениця...думаєте шо за притиряне при чом тут вона...а от при
тым...уявимо життя гусениці, такої великої й кудлатої, в більшості
людей вона викликає огиду, маючи нагоду її обовязково задушать, ну
правда ж?...але все ж таки є Бог на цьому світі він скрасив життя
гусениці, і подарував крила...коли гусениця збирається помирати в неї
виростають крила так-так чудові великі крила, і вона вже не викликає
огиду, а навпаки милує око...а людина? а що людина? просто помирає і
все...кажуть душа летить на небо...та куди ж на небо? озонове покриття
закінчується і космос...то куди ж дівається душа?...а нікуди...полягає
в землю разом з тілом, або випаровується в повітрі, або її просто не
існує...

"Доверие - это когда он считая тебя другом, и даёт пароль от своей
странички вконтакте, а ты удаляешь все сообщения которые ему присылают
девушки, внушая себе вновь и вновь, что он тебе просто друг...(с) Julie"

...осінній вечір, вже починало смеркати, дощ бив по лобовому склі
машини стікаючи кривими лініями вниз...двоє їхали по пустій трассі, не
було ні людей, ні машин, лише чорна смужка лісу простягалася
вздовш...вона усміхнулась йому, і десь в душі їй стало тепліше, що він
поряд з нею...знову подивилася йому в очі, а потім знову на
дорогу...далі нічого не пам'ятала, крім машини, яка їхала прямо на
зустрічну...біла стеля, все таке мутне, якісь невиразні звуки, постаті,
люди в білому...лікарня...
"Нарешті прокинулась, а ви казали, лікарю..."
Нічого не розуміючи промовила "Що зі мною?" переглянулись медсестра з
лікарем і невиразно промовив чоловічий голос "...ви потрапили в
автокатастрофу, тоді вашу беху в гармошку скрутило, це чудо якесь, шо
ви вижили" "А ми вже думали, що після 3 тижнів коми ви не прокинетесь"-
додала медсестра... було так важко говорити, горло горло, терпли руки,
ноги..."А він?" хриплим голосом запитала дівчина..."а..він...він
загинув..." відводячи погляд промовила медсестра. Так заболіло десь, не
усвідомлюючи нічого, мовчки лягла на подушку більше нічого не памятала,
ці уривки були такі мутні в її пам'яті...минуло 7 місяців, день
виписки...ці люди такі добрі, так піклувались про неї, не віддали в
психічну лікарню...поставили на ноги... "Ну ось і видужали ви, тепер як
новенькі будете" сказала пожила жінка - медсестра, а молода її
помічниця додала "О знову він тут!" "хто?" запитала дівчина "та цей
сірий кіт!завжди під вашими вікнами сидів, ходив скрізь за вами"
"а...він...пам'ятаю його, такі зелені очі" "ну а тепер ідіть додому"
сказав лікар...
Дорога, вона майже не пам'ятала дороги додому, все минуле було таким
мутним, розмитим, та пам'ятала, як любила....кого вона втратила вже
давно усвідомила...життя стало таким сірим, дороги, вулиці,
провулки...людські мурашники заходили в метро, туди-назат...метушня,
все так стомлювало, пприсіла на лавку в парку, і
заплакала...зненавиділа цей світ, він забрав у неї
найдороще...ЙОГО....і знову цей кіт...біля неї, сидить біля лавки...зі
злістю викрикнула "Відстань від мене!!!Набрид вже!!!Ненавиджу вас
всіх!!!" зелені очі того кота ніби змочились слізьми...а вона все
плакала...і пішов сірий кіт в далечінь міста...жорстого міста...напевне
вона й ніколи не згадала, того кота, того хто помер в тій машині біля
неї...який любив її...над яким змилувався Бог, якому дав шанс...бути
кішкою...бо бачив як любить її, яке чисте його почуття...таким він і
залишився зеленооким котом, з розбитим серцем...з такою чистою любовью
і прив'язаністю до неї відносився, хотів знову бути з нею...та почув
від неї "Відстань від мене!!!Набрид вже!!!Ненавиджу вас
всіх!!!"...навіть котяче серце розбивається...тей кіт, все ж таки сидів
в неї на підвіконні всі роки свого життя, бачив як її цілував інший, як
в неї з'явилась донечка, та вона не помічала кота, а він так і помер
біля того будинку...під її вікном...вийшла гуляти та дівчина з донечкою
і та скрикнула
- Дивись мам котик помер!
- Фу...доню не лізь ходімо...
Важко зітхнула душа бездомного кота...
Бо людина любити не вміє....

..мрія...саме слово вже говорить про щось недосяжне, про те, що таке далеке, але так потрібне, необхідне... _______

...і знову ранок, такий сірий, перша думка, скоріше б наблизився тей день, день коли нарешті вона зробить крок до своєї мрії...коли чекаєш чогось хвилини перетворюються в вічність...і, вбиваєш час, не помічаючи як він вбиває тебе...Раніше любила, страждала, тепер же ні...все це було непотрідним, найголовнішим було навчання і ще раз навчання...вчила книжки він кірки до кірки...думка повторялась знов і знов...скласти добре іспит, скласти іспит...тоді вона поїде вчитися в Італію...в країну її мрій...

_______

...дні такі довгі, так хотіла швидше закінчити цей навчальний рік...і перетворити мрію в дійсніть...все вчила й вчила, забувала про повсякдені проблем, про життєві цінноті, про все, адже збудеться її мрія...

_______

...довгоочікуваний день...здача іспитів, все знала на зубок, питання були важкі, та з її знаннями це раз плюнути...написала тепер з нетерпінням ячекала результатів, вже ледве не валізи пакувала уявно, і згадувала слова вчителя, про те що найкращі поїдуть в країну її мрій...

______

...результати, очі повні надії, і список тих 5 найкращих...далі все розпливлось...все таке мутне й темне...і хотілось піти й напитися...її прізвища не було в тому списку...вже не пам'ятала, як дійшла до найблищого бара, як напилася там, як під ранок прийшла додому, скільки сигарет викурила, як довго плакала...сиділа на підвіконні і плакала, починало виходити сонце...наставав ранок, вона дивилася на місто з 9 поверху і курила...

______

...така страшна думка тиснула в віски, та мрія, якою вона жила останні 2 роки...через яку не пам'ятала нічого, через яку не спала ночами розбилась...полетіла як дим...і ніби тільки зараз зрозуміла скільки вона втратила через це...в агонії побігла до зеркала подивилась на своє відображення і ніби на мить завмерла...провела рукою по дзеркалі, нібти й не дивилась в нього ці роки...гарячі сльози омивали лице...згадала його, як любила...як він бігав за нею а вона казала не заважай вчитись...як в 10 раз ігнорувала його зізнання, не звертала на нього уваги, тепер же в сімейному положенні вконтакті в нього стояла її колишня подруга, всі статуси й ніки він присвячував їй..

______

вже як не старалсь повернути ті роки, та не виходило...вона поступила, та не туди куди мріяла, а на економічний, закінчила його добре, знайшла собі нормального хлопця...та в душі жила розбита мрія...вона думали ніби ніби вона ще та 11 класниця випускниця і зараз її прізвище пролунає в списку та такого не сталось... _______ - Гарне погода правда ж? тепло так.. - Та ні огидна... - Чому? - Бо там зараз йде дощ.. - Де там? - Там де я могла б бути щасливою...(с)

...за вікном місто...його вкрила ніч така глибока, темна, безмежна ніч...Вона сиділа на підвіконні й дивилася в вікно...хвилини длились в вічність...так боляче курити одну за одною...вітер обвіював волосся, лице...ставало холодно...та все-одно не зачиняла вікна...дивилася на землю...думала, кому вона буде потрібна коли випаде з цього вікна...хто заплаче, хто пожаліє...напевне на ранок в кімнату прийде главна, розбудить всіх, і ми підемо збиратись в школу...вже так ненавиділа це все...ці стіни, цих людей, і ту високу огорожу за якою напевне вирувало життя, та вона туди ніколи не потрапить..."так і помру в стінах цього інтерната..." думала вона важко зітхаючи...та через секунду ця думка як і дим сигарет летіла в відкрите вікно...ще маленькою дитиною думала що полетить як тільки підросте, вистрибне з цього вікна і наче птиця полетить на зустріч свободі...ранок...підйом, та для чого це? їхня кімната як і більша половина інтернату давно не спала...і знову школа, дні за днями, сірі будні...прогулянки лише 2 метра, а там загорожа така біла, недосяжна...а за нею клен...старий клен...небачили його ніколи діти, та лише осінню його листки вітер заносив за огорожу...ці діти любили осінь,любили за ті листочки які летять із-за паркана, і бились за них...за таку дрібницю за листок...на території навіть дерев не було, лише кущі... новий день...біль в голові запах сигарет...новий вчитель...його дивні питання а найдивніше "чому ти не спиш ніколи?" так важко говорити..."можу й не прокинутись...СНІд знищує мене з кожним днем, треба жити...а не спати" "ти гадаєш, що краще курити цілу ніч? гробити себе?" "мені то вже без різниці...лікар казав менше 3 років залишилось...можливо до повноліття й не доживу" "ти ж нічого не знаєш...а спати треба" "ви праві...для чого так жити...знати, що завтра вже може й не настати..." "не кажи так..."

новий день школа...минали дні...тижні...місяці...там за парканом життя вирувало та й не бачили вони ніколи того жиитя поза огорожею...а так хотілось...вона хотіла нарешті побачити тей клен, листочки якого вона засушувала в книжці..."ти побачиш кле" казав старий вчитель який лише 2 роки тут працював...з усмішкою на обличчі промовляа "побачу обов'язково!" 4 дня до 18 річчя, лікарня, крапельниці, люди в білих халатах...так важко дихати, дивитись, говорити...і тей вчитель "я вже не побачу клен правда?" "побачиш..." похиливши голову казав вчитель...

Та клену вона так і не побачила...сталось як і думала вона, що вона нікому не була потрібна, лише вчитель звільнився звідти...бо на очах помирає чиєсь життя...

P.S. ти читаєш, а десь помирає ні в чом не винна людина\дитина...яка так хотіла жити, яка не спала вночі аби хоч якось продовжити це життя...не строїла грандіозних планів, а хотіла побачити клен...а ти думаєш піду ка я вєни поріжу бо він мене не любить...задумайся...

Осінь....у багатьох ця пора викликає сум, печаль, депресію...асоціюється з якимись незбувшимися бажанннями, розбитими мріями....бо небо плаче...бо птахи летять...бо дерева зкидають з себе літо...
В мене ж сум викликає зима...бо я майже не пам'ятаю свого дитинства осінню, чи весною, а лише зимою та літом...
Була холодна зима приблизно років 5-7 назад, тоді були дні коли мені просто доводилось залишатись одною, мені маленькій дитині було зрозуміло, що мамі треба вчитись, а тату працювати, а бабусі навідувати родичів, але ж це лише на один день, та тей день яскраво вимальовується в моїй пам'яті...
Прийшовши з школи мене зустрічала собака, та чорна, розумна, і розуміюча мої дитячі думки, мрії...біля мого будинка було завжди тихо, пусто, бо людей тут жило мало, і більшість з них похилого віку....
В великому будинку мені одній було дуже сумно...навіть не страшно, а просто сумно...Тоді я розмовляла з кішкою, але й та засинала не слухаючи мене, вкривши її теплою ковдрою, я тихо виходила з кімнати, одягала стареньку ще мамину шубку і йшла на вулицю..в тей день був мороз, сніг був твердий і колючий...та мої маленькі руки які промокли навскрізь, і дуже захололи вимальовували яскраву усмішку, крейдою, якскравою червоною крейдою, на тому твердому й колючому але біло білому снігу...через похитані штафетини забору я бачила, як заходить сонце, і піднімалася з землі, де ще літом росла картопля, коли починало темніти і не було нічого видно я йшла в будинок, в тей великий і пустий будинок, повний таємниць...мене ще лякало, що там ніколи не було справжнього замка, був маленький замочок, та він був без ключа, тоді я не розуміла, навіщо бабуся вішає відкритого замка, на двері...я не розуміла навіщо він там висів, але з цінного в будинку був лише телевізор, не великий, та й не маленький...середній...
Зараз згадуючи цей день з чажкою кави біля вікна, я просто не розумію як я могла так жити...мені не треба було друзів, бо в мене була моя вічно зажурена собака...я не знала підлості, брехні, й вважала святом, коли мама чи тато приносили цукерки....
Та дівчинка, яка малювала велику усмішку в такий сумний день свого життя напевне померла в мені...померла назавжди...а може то дитинство, помалу виходить з мене з кожним подихом, з кожною сльозиною. з кожною секундою мого життя...