сірий

...осінній вечір, вже починало смеркати, дощ бив по лобовому склі
машини стікаючи кривими лініями вниз...двоє їхали по пустій трассі, не
було ні людей, ні машин, лише чорна смужка лісу простягалася
вздовш...вона усміхнулась йому, і десь в душі їй стало тепліше, що він
поряд з нею...знову подивилася йому в очі, а потім знову на
дорогу...далі нічого не пам'ятала, крім машини, яка їхала прямо на
зустрічну...біла стеля, все таке мутне, якісь невиразні звуки, постаті,
люди в білому...лікарня...
"Нарешті прокинулась, а ви казали, лікарю..."
Нічого не розуміючи промовила "Що зі мною?" переглянулись медсестра з
лікарем і невиразно промовив чоловічий голос "...ви потрапили в
автокатастрофу, тоді вашу беху в гармошку скрутило, це чудо якесь, шо
ви вижили" "А ми вже думали, що після 3 тижнів коми ви не прокинетесь"-
додала медсестра... було так важко говорити, горло горло, терпли руки,
ноги..."А він?" хриплим голосом запитала дівчина..."а..він...він
загинув..." відводячи погляд промовила медсестра. Так заболіло десь, не
усвідомлюючи нічого, мовчки лягла на подушку більше нічого не памятала,
ці уривки були такі мутні в її пам'яті...минуло 7 місяців, день
виписки...ці люди такі добрі, так піклувались про неї, не віддали в
психічну лікарню...поставили на ноги... "Ну ось і видужали ви, тепер як
новенькі будете" сказала пожила жінка - медсестра, а молода її
помічниця додала "О знову він тут!" "хто?" запитала дівчина "та цей
сірий кіт!завжди під вашими вікнами сидів, ходив скрізь за вами"
"а...він...пам'ятаю його, такі зелені очі" "ну а тепер ідіть додому"
сказав лікар...
Дорога, вона майже не пам'ятала дороги додому, все минуле було таким
мутним, розмитим, та пам'ятала, як любила....кого вона втратила вже
давно усвідомила...життя стало таким сірим, дороги, вулиці,
провулки...людські мурашники заходили в метро, туди-назат...метушня,
все так стомлювало, пприсіла на лавку в парку, і
заплакала...зненавиділа цей світ, він забрав у неї
найдороще...ЙОГО....і знову цей кіт...біля неї, сидить біля лавки...зі
злістю викрикнула "Відстань від мене!!!Набрид вже!!!Ненавиджу вас
всіх!!!" зелені очі того кота ніби змочились слізьми...а вона все
плакала...і пішов сірий кіт в далечінь міста...жорстого міста...напевне
вона й ніколи не згадала, того кота, того хто помер в тій машині біля
неї...який любив її...над яким змилувався Бог, якому дав шанс...бути
кішкою...бо бачив як любить її, яке чисте його почуття...таким він і
залишився зеленооким котом, з розбитим серцем...з такою чистою любовью
і прив'язаністю до неї відносився, хотів знову бути з нею...та почув
від неї "Відстань від мене!!!Набрид вже!!!Ненавиджу вас
всіх!!!"...навіть котяче серце розбивається...тей кіт, все ж таки сидів
в неї на підвіконні всі роки свого життя, бачив як її цілував інший, як
в неї з'явилась донечка, та вона не помічала кота, а він так і помер
біля того будинку...під її вікном...вийшла гуляти та дівчина з донечкою
і та скрикнула
- Дивись мам котик помер!
- Фу...доню не лізь ходімо...
Важко зітхнула душа бездомного кота...
Бо людина любити не вміє....