.......клен

...за вікном місто...його вкрила ніч така глибока, темна, безмежна ніч...Вона сиділа на підвіконні й дивилася в вікно...хвилини длились в вічність...так боляче курити одну за одною...вітер обвіював волосся, лице...ставало холодно...та все-одно не зачиняла вікна...дивилася на землю...думала, кому вона буде потрібна коли випаде з цього вікна...хто заплаче, хто пожаліє...напевне на ранок в кімнату прийде главна, розбудить всіх, і ми підемо збиратись в школу...вже так ненавиділа це все...ці стіни, цих людей, і ту високу огорожу за якою напевне вирувало життя, та вона туди ніколи не потрапить..."так і помру в стінах цього інтерната..." думала вона важко зітхаючи...та через секунду ця думка як і дим сигарет летіла в відкрите вікно...ще маленькою дитиною думала що полетить як тільки підросте, вистрибне з цього вікна і наче птиця полетить на зустріч свободі...ранок...підйом, та для чого це? їхня кімната як і більша половина інтернату давно не спала...і знову школа, дні за днями, сірі будні...прогулянки лише 2 метра, а там загорожа така біла, недосяжна...а за нею клен...старий клен...небачили його ніколи діти, та лише осінню його листки вітер заносив за огорожу...ці діти любили осінь,любили за ті листочки які летять із-за паркана, і бились за них...за таку дрібницю за листок...на території навіть дерев не було, лише кущі... новий день...біль в голові запах сигарет...новий вчитель...його дивні питання а найдивніше "чому ти не спиш ніколи?" так важко говорити..."можу й не прокинутись...СНІд знищує мене з кожним днем, треба жити...а не спати" "ти гадаєш, що краще курити цілу ніч? гробити себе?" "мені то вже без різниці...лікар казав менше 3 років залишилось...можливо до повноліття й не доживу" "ти ж нічого не знаєш...а спати треба" "ви праві...для чого так жити...знати, що завтра вже може й не настати..." "не кажи так..."

новий день школа...минали дні...тижні...місяці...там за парканом життя вирувало та й не бачили вони ніколи того жиитя поза огорожею...а так хотілось...вона хотіла нарешті побачити тей клен, листочки якого вона засушувала в книжці..."ти побачиш кле" казав старий вчитель який лише 2 роки тут працював...з усмішкою на обличчі промовляа "побачу обов'язково!" 4 дня до 18 річчя, лікарня, крапельниці, люди в білих халатах...так важко дихати, дивитись, говорити...і тей вчитель "я вже не побачу клен правда?" "побачиш..." похиливши голову казав вчитель...

Та клену вона так і не побачила...сталось як і думала вона, що вона нікому не була потрібна, лише вчитель звільнився звідти...бо на очах помирає чиєсь життя...

P.S. ти читаєш, а десь помирає ні в чом не винна людина\дитина...яка так хотіла жити, яка не спала вночі аби хоч якось продовжити це життя...не строїла грандіозних планів, а хотіла побачити клен...а ти думаєш піду ка я вєни поріжу бо він мене не любить...задумайся...