Та дівчинка, якою я була...

Осінь....у багатьох ця пора викликає сум, печаль, депресію...асоціюється з якимись незбувшимися бажанннями, розбитими мріями....бо небо плаче...бо птахи летять...бо дерева зкидають з себе літо...
В мене ж сум викликає зима...бо я майже не пам'ятаю свого дитинства осінню, чи весною, а лише зимою та літом...
Була холодна зима приблизно років 5-7 назад, тоді були дні коли мені просто доводилось залишатись одною, мені маленькій дитині було зрозуміло, що мамі треба вчитись, а тату працювати, а бабусі навідувати родичів, але ж це лише на один день, та тей день яскраво вимальовується в моїй пам'яті...
Прийшовши з школи мене зустрічала собака, та чорна, розумна, і розуміюча мої дитячі думки, мрії...біля мого будинка було завжди тихо, пусто, бо людей тут жило мало, і більшість з них похилого віку....
В великому будинку мені одній було дуже сумно...навіть не страшно, а просто сумно...Тоді я розмовляла з кішкою, але й та засинала не слухаючи мене, вкривши її теплою ковдрою, я тихо виходила з кімнати, одягала стареньку ще мамину шубку і йшла на вулицю..в тей день був мороз, сніг був твердий і колючий...та мої маленькі руки які промокли навскрізь, і дуже захололи вимальовували яскраву усмішку, крейдою, якскравою червоною крейдою, на тому твердому й колючому але біло білому снігу...через похитані штафетини забору я бачила, як заходить сонце, і піднімалася з землі, де ще літом росла картопля, коли починало темніти і не було нічого видно я йшла в будинок, в тей великий і пустий будинок, повний таємниць...мене ще лякало, що там ніколи не було справжнього замка, був маленький замочок, та він був без ключа, тоді я не розуміла, навіщо бабуся вішає відкритого замка, на двері...я не розуміла навіщо він там висів, але з цінного в будинку був лише телевізор, не великий, та й не маленький...середній...
Зараз згадуючи цей день з чажкою кави біля вікна, я просто не розумію як я могла так жити...мені не треба було друзів, бо в мене була моя вічно зажурена собака...я не знала підлості, брехні, й вважала святом, коли мама чи тато приносили цукерки....
Та дівчинка, яка малювала велику усмішку в такий сумний день свого життя напевне померла в мені...померла назавжди...а може то дитинство, помалу виходить з мене з кожним подихом, з кожною сльозиною. з кожною секундою мого життя...