Голуб...

Все було рефлексом, звичкою для неї, вранці за чашкою кави прочитати кілька сторінок книги, посидіти в інтернеті, збігати по кефір, випити чашку кави і знову читати книгу до ночі. І нічого їй не було потрібним і ніхто, час від часу усміхалась від радісних моментів в книзі, здавалося не вміла говорити, не віталася з людьми, зневажала їх…В неї не було телевізора й телефону, бо це все було їй просто непотрібним, ніколи не мала друзів і коханої людини, ніколи не любила. Єдине, що вона визнавала з живих істот це свого кактуса, іноді навіть говорила з ним, коли вже не могла тримати слова в собі, їй подобалось її життя, нікому не дозволяла його прикрашати, чи додавати яскравих фарб. Не любила, навіть найменшого порушення її звичного дня. Та от одного сірого ранку в вікно постукав крильми голуб. Зневажливий погляд кинула на птицю, ніби вона в чомусь винна.  Повернулась до свого монітора. Та відчувала, що тей голуб все ще на вікні, там збоку, мимоволі повертаючи голову казала собі «Не дивись туди…» та не могла не дивитись, і зігнала його відкривши вікно, усміхнулась сама до себе, ніби зробила щось дуже корисне і продовжувала читати щось в Інтернеті. Минув день. Знову побачила на вікні того сірого голуба, здивувалася, що ж йому треба. Взяла кілька насінинок соняшника, і поклала на підвіконня, та не їла птиця. Тоді така злість взяла її і крикнула: «Ти дурна птиця! Маєш свободу й крила! Що ще потрібно? Лети!!!Якби ж я була така вільна, то вже б давно полетіла з цього міста!!» Не зважала на крики птиця, лише в її голівці пташиній промайнула думка «Та ти дурніша, людино, втрачаєш життя на чотири стіни своєї квартири, а життя минає» і полетіла птаха. Кожного дня прилітав тей голуб  до неї, був вже звичкою для неї. Як книга, чи чашка кави за книгою. І ось одного осіннього вечора пішла вона за кефіром і біля під’їзду побачила маленьке сіре тільце того голуба, не розуміла що коїться з нею сльози, які не текли вже 7 років знову текли з очей, поховала ту пташку в землю наче шматочок свого серця. Минув тиждень, сиділа за комп’ютером і повертала голову до вікна, можливо ж прилетить та птаха, та її не було. «Зуміла ж я впустити в життя того сірого голуба, зумію і ще когось…» подумала про себе, а вже через  6 років, готувала вечерю і чекала чоловіка з роботи, і підійшла, до своєї донечки і спитала «А що ти малюєш?» «Голуба» тихо відповіла дитина. І зрозуміла вона, що навіть маленька істота, така як голуб може змінити життя, головне зламати в собі щось, що раніше допомагало жити…