Пшеничники — чи не друге після Дем’янового Лазу найбільш масове поховання жертв тоталітарного режиму на Прикарпатті. Два роки тому там знайшли останки понад 600 осіб. Із них 82 — діти.

— Ми почали шукати, базуючись на свідченнях сучасників. Ще на початку 90-х років минулого століття, коли товариство «Меморіал» тільки почало діяти, сюди приходили люди і розповідали, що масові поховання слід шукати у Пшеничниках. Проте, справа зрушила з місця аж після 2010 року. Тоді вже приходили діти цих людей. Пригадую свідчення однієї мешканки Пшеничників, яка розповідала про свого діда, який був у селі дяком. Саме він бачив, як на околицю села привозили цих людей. Обрали зовсім безлюдне місце. Воно — майже заболочене, довкола обросле лозою. Туди не водили пасти худобу, бо вона застрягала у багнюці. Саме тоді чоловік збирав там лозу. Побачив, як приїхали дві вантажівки. Довкола виставили охорону, в’язні почали витягувати з автівок голі людські тіла. Живих — добивали. Але — не пострілами, а — лопатами, щоб не було чутно, і не збурити місцеве населення, — стверджує куратор розкопок у Пшеничниках, член товариства «Меморіал» Василь Тимків. 

Над розкопками працювали найбільш активні члени товариства «Меморіал» — як молоді історики, так і, фактично, фундатори товариства на Прикарпатті. Як пізніше зізналися, таких масштабів поховань — навіть не чекали. Хоча, на Станіславівщині масштаби комуністичних репресій були значними, і Пшеничники, на жаль, — не єдине місце захоронення жертв радянських окупантів.

Кількість їхніх жертв на Прикарпатті нині — не порахувати. Тільки у Станіславові було більше 10-и неофіційних місць утримання в’язнів. Плюс — дві великі відомі в’язниці.

— У 1939 році Західна Україна була приєднана до СРСР, тож, радянські каральні органи розпочали боротьбу з інакомислячими, намагаючись якнайшвидше радянізувати всю територію. Під прес репресій потрапили представники політичних сил, громадських організацій, учасники визвольної боротьби у 1917-1921 роках члени ОУН. Репресії продовжилися і після повернення у 1944 році радянських органів влади. Хочу підкреслити що у 1939-1941 роках НКВС діяло доволі жорстоко, застосовуючи до в’язнів різноманітні тортури. Використовували навіть електричний струм. У Станіславові було знищено велику кількість людей. Сьогодні про точні цифри жертв говорити не доводиться, — зазначив директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери Ярослав Коретчук.

Пшеничники насторожили істориків із товариства «Меморіал» і тим, що вдалося з’ясувати, що саме у цей період там був розташований гарнізон НКВС. На той час це було не притаманним. Хоча, вже до 1945 року такі гарнізони з’явилися в усіх райцентрах області. Тож, ймовірно, що гарнізон у Пшеничниках виконував функцію похоронного загону. Тим паче, що місцевість, де здійснювали захоронення, колись була заболоченою. Аж у 60-х роках минулого століття там здійснили меліорацію.

— Люди, які розповідали нам про поховання, вказували тільки напрямок. А коли ми, власне, визначили конкретне місце, де треба проводити розкопки, виявилося, що за цей час там провели меліоративні роботи. І, оскільки людські останки були заховані на невеликій глибині (40-50 см), то траплялося, що трубки для меліорації іноді проходили просто через людські скелети. Нас здивувала велика кількість знайдених дитячих кісток. Можна стверджувати, що серед рештків 600 знайдених жертв, їх — 82. Як визначив судово-медичний експерт Омелян Левицький, серед дитячих кісток виявили ще не сформовані. Такі могли належати ще ненародженим дітям чи щойно народженим, — каже Василь Тимків. — Оскільки люди були поховані голими і не мали собі особистих речей, визначити навіть район їхнього походження — неможливо. Наразі ми схиляємося до версії, що їх вбивали електричним струмом. У тюрмах Станіславова обладнували спеціальні камери, куди зводили людей, нібито у душ. Наливали по кісточки води, і пускали струм.

Упродовж двох років останки, знайдені у Пшеничниках, перебували в одному із приміщень, яке належить товариству «Меморіал». Члени товариства не розголошували точне місцезнаходження, зважаючи на поширення акцій зі знищення пам’ятників героям національно-визвольної боротьби, які останнім часом відбуваються на теренах Західної України. Тому і рештки людей запросто могли стати об’єктом для глуму.

А після розкопок основним завданням перед істориками стала ідентифікація останків.

Хоча, над цією справою працювали фахівці, свого часу з’являлися дивні версії походження останків. 2011 року на колегії Івано-Франківскої ОДА заступник голови Роман Іваницький зачитав висновок експертизи фахівців Івано-Франківського медуніверситету по «кісткових рештках 11 видів» із Пшеничників. Експертиза стверджувала: деякі рештки пролежали у землі 500 років, інші — кілька тисячоліть. Така заява свого часу викликала резонанс не тільки серед представників громадськості, і, зрештою, була спростована і забута. Історики довели: це — не давнє і не обрядове поховання.

— Під час проведення судово-медичної експертизи було встановлено на зубах сліди стоматологічного втручання —пломбування. Такий спосіб з’явився наприкінці XVIII- століття, а у наш край дійшов на початку XIX століття. Окрім того, ріст останків людей 184-186 см, а кількасот років назад люди були низькорослі. У всіх культурах існували традиції ховати разом із померлим речі його вжитку. Під час розкопок не було знайдено жодних особистих речей, — доводить Ярослав Коретчук. — Польська карта 30-х років минулого століття, знайдена в архівах, вказує, що на даному місці не було жодного цвинтаря, а знаходився хутір, мешканців якого виселили у 1939 році.

Є ще одна версія вбивства цих людей — заради звільнення житла для бійців НКВС. Її озвучив на останній сесії Івано-Франківської обласної ради депутат, директор КП «Пам’ять» Василь Попович.

— Є свідчення у тодішніх українських газетах за 40-ві роки. Коли прийшли німці, вони відкрили камери, які були повністю завалені людським одягом. І знайшли там електричний стілець, який використовували. Тобто це ті люди, які жили у центральній частині міста, їх виселили і знищили через те, що тодішнім радянським, які зайшли у 1939 році, ніде було жити. І там, можливо, не тільки були українці. Але це люди, які знищені у той час, — розповів Василь Попович.

Ярослав Коретчук стажує, що із 1939 по 1941 рік 400 тисяч осіб сім’ями були виселені у Сибір. Відомостей про їхню подальшу долю — немає. Швидше за все, частина з них потрапила до Пшеничників.

— Нам вдалося знайти звіти керівників райцентрів, де містяться відомості, що у 1939-1941 роках здійснювалося відселення людей із прикордонних територій, зокрема, з Косівщии і Верховинщини. Нібито це робилося для того, щоб підготувати територію для наступу радянських військ на гітлерівську армію. Виселяли мало не цілими селами. Людям пояснювали, що їх просто відселяють із «важких» гірських районів на рівнинні. Однак, горяни, гуцули — не надто хотіли залишати насиджені місця, тому відселення відбувалося насильно. І, звичайно, тут на руку «енкавеесівцям» було проводити обшуки у хатах, і чіплятися за кожну дрібницю і кожну листівку, яка могла хоча б дотично свідчити про їхню участь у контрреволюційній діяльності. Тоді для відселення цих людей і їхніх сімей уже були «законні» підстави, — констатує Василь Тимків. — Чому цих людей не вивозили до Сибіру? Тому що тамтешні табори були просто переповнені. Водночас, жодного свідчення про те, куди цих людей потенційно могли б вивезти, немає. Після того, як були відкриті тюрми, у них знайшли цілі кімнати, завалені етнічним одягом, у тому числі — і гуцульським.

Тож, перепоховання 9 травня відбулося — за людськими і релігійними традиціями. Але — так і без намагання знайти винних у злочині. Спочатку правоохоронні органи порушилиримінальну справу. Але вже невдовзі — не розгледіли складу злочину.

— Тисменицький РВ УМВС спочатку порушив справу проти учасників розкопок, опісля була відкрита кримінальна за фактом виявлення людських останків. У селі правоохоронці опитали 400 мешканців. Опісля справу було направлено в прокуратуру із зазначенням, що складу злочину немає, — додає Ярослав Коретчук.

Як відомо, кримінальна справа не порушена також за фактом знайденого масового поховання жертв тоталітарних репресій у Войнилові. 1991 року там знайшли рештки 229 людей, яких, імовірно, замучили у зруйнованому нині костелі.

Жертвам комуністичного режиму, похованим у Пшеничниках, звели насип і встановили  хрест та інформаційну табличку.

— На хресті зроблено напис, що це — жертви комуністичного режиму 1939-1941 років. Для цього ми обрали саме 9 травня, щоб продемонструвати, що принесла Друга світова війна для українців. Тільки жертви, — резюмував Ярослав Коретчук.