Історія з грифом «Секретно»: ГУЛАГ. Перші тріщини

Автор — Володимир В’ятрович

В 1952 році встановлено рекорд кількості ув’язнених в СРСР — понад 2 мільйони 800 тисяч. Табори поповнювали учасниками збройних антирадянських рухів. Колишні повстанці стали причиною того, що імперія ГУЛАГ дала тріщину.

ТСН.ua продовжує серію публікацій із циклу «Історія з грифом «Секретно».

Активна діяльність діячів українського визвольного руху чи культурного відродження в радянські часи найчастіше переривалася арештом та довголітнім ув’язненням у таборах. Їх, молодих, сповнених енергії та творчих задумів, поглинав та поступово перетравлював створений комуністами монстр під назвою ГУЛАГ. Його становлення відбувалося паралельно із закріпленням радянської влади на теренах колишньої Російської імперії. І це не дивно, адже табірна система була невід’ємним елементом функціонування СРСР, інструментом для усунення із суспільного життя і цілковитої ізоляції «соціально шкідливих елементів».

Географія імперії, де вистачало віддалених, важкодоступних і цілковито незаселених територій, надала більшовикам унікальний шанс для реалізації експерименту із створення «правильного» суспільства. Всі, хто не вписувався в комуністичні уявлення про правильність, мали доживати віку в диких, незасвоєних теренах, рабською працею наближаючи побудову світлого майбутнього для решти людей. Ця решта не мала жодного контакту з висланими, але повинна була знати, що вони десь мордуються у важких умовах і таке може чекати кожного.

Перші більшовицькі табори постали майже відразу після захоплення ними влади, а саме в 1918 році. В міру закріплення радянської адміністрації поступово творилася і розросталася система місць утримання в’язнів та спеціальні органи керування ними. В 1930 році в структурі каральних органів для цього створено Управління таборами, згодом перейменоване в Головне управління — ГУЛАГ, назва якого тепер не потребує перекладу на іншу мову. Необхідність створення такої структури для влади була очевидною, адже станом на початок 1930 року в ув’язненні перебували 250–300 тисяч осіб.

Один із «островів» безмежного «Архіпелагу ГУЛАГ». Архів Центру досліджень визвольного руху

Проте це був лише зародок ГУЛАГу, кількість «підопічних» якого протягом наступних двадцяти років зростала швидше, ніж у дуже динамічному місті. На початок 1935 року вона перейшла мільйонну межу, при тому, що пік сталінських репресій був ще попереду. За дев'ять місяців періоду Великого терору (з 1 липня 1937 р. до 1 квітня 1938 р.) число в’язнів ГУЛАГу збільшилося більш, ніж на 800 тисяч, і перевищило 2 мільйони.

Швидкі темпи зростання перервала німецько-радянська війна у 1941 році. Радянський Союз, який в результаті блискавичної війни зазнав небачених військових втрат, терміново потребував поповнення. При цьому в армію для захисту країни, яка зламала їхні долі, призвали «ворогів народу». До кінця першого року війни в’язничу робу на солдатську шинель змінили майже півмільйона осіб. Ті, хто були визнані недостойними захищати, залишилися в таборах і пережили чи не найважчі роки свого життя у ГУЛАГу.

Радянська влада, яка стояла перед реальною загрозою колапсу, в момент, коли зовнішній ворог опинився біля воріт столиці, залишила внутрішніх ворогів на поталу голоду й холоду. Смертність в таборах різко зросла і становила в 1942 році близько чверті середньорічної кількості ув’язнених.

ГУЛАГ надолужив свої втрати вже після війни, коли СРСР міг знову зосередити всю свою увагу на внутрішніх ворогах. Саме перше повоєнне десятиліття стало періодом найбільшого розвитку таборів — на початок 1953 року їх нараховувалося 166. Ще рік перед тим, в 1952, встановлено рекорд кількості ув’язнених в Радянському Союзі — понад 2 мільйони 800 тисяч. Серед тих, хто поповнювали табори, — значна частина учасників збройних антирадянських рухів, що не вщухали вздовж усього західного кордону СРСР. Згодом якраз вони, колишні повстанці та партизани, стали причиною того, що, здавалося б, нездоланна імперія ГУЛАГ спочатку дала тріщину, а потім і завалилася.

Саме після війни в табори вперше потрапив особливий, небачений досі контингент. Не вчителі, колгоспники, письменники, художники чи актори, яких радянська влада робила терористами і диверсантами, а люди, котрі насправді із зброєю в руках воювали проти неї. Звичний для охоронців прийом — віддання «контриків», тобто засуджених за політичними статтями, на поталу кримінальним в’язням, перестав працювати.

Колишні вояки, здатні постояти за себе, силою та організованістю швидко ліквідували домінування кримінальних. «Тепер вбивства відбувалися частіше, ніж втечі і в кращі часи, — писав Олександр Солженіцин. — Вони відбувалися впевнено та анонімно: ніхто не йшов здаватися зі скривавленим ножем; і себе, і ніж берегли для іншої справи. Улюблений час — о п’ятій годині ранку, коли бараки відчинялися поодинокими наглядачами, що йшли собі далі відчиняти, а в’язні ще майже всі спали, — месники у масках тихо входили у намічену секцію, наближалися до потрібної вагонки та неухильно вбивали зрадника, котрий щойно прокинувся та дико верещав, або навіть ще сплячого».

Давши собі раду із «братами» по нещастю, сили було спрямовано на боротьбу з адміністрацією таборів. В червні 1945 група ув’язнених вояків УПА копальні «Покришкін» на Колимі напала на охорону табору та знищила її. Колишні партизани, які знову отримали до своїх рук зброю (автомати, кулемети, гранати), залишили зону. В погоню за втікачами кинуто війська і за 50 кілометрів від табору відбувся бій, де всі бунтівники загинули.

Важка фізична праця повинна була зламати нескорених. Жінки на каменоломнях, Балхаш (Казахстан). Архів Центру досліджень визвольного руху.

Через два роки в травні 1947 на Воркуті на станції Хановей — нове заворушення. Знову проти повсталих, які встигли озброїтися, кинуто переважаючі війська, знову загибель усіх в бою. Такі бунти із захопленням зброї на Колимі та у Воркуті продовжувалися в наступних 1948 та 1949 роках, попри їх постійне жорстоке придушення радянською владою.

Повстання були лише зовнішнім виявом перелому ситуації в ГУЛАГу після війни. Внутрішнім, невидимими для більшості змінами стало створення і діяльність підпільних організацій. Члени ОУН принесли з собою в табори не лише дух непокори, але й навички конспіраторів, які дозволили їм продовжити свою діяльність навіть у таборах. В 1947 році досвідчений підпільник та зек зі стажем Михайло Сорока (перебував в ув’язненні з 1940 року) став засновником і керівником однієї з найвідоміших таких організацій — «ОУН-Північ». Ця підпільна структура зуміла налагодити зв’язок не лише між різними таборами, але навіть з Україною.

Для боротьби з «бацилою» спротиву радянське керівництво вирішило в 1948 році створити спеціальні табори, де мали утримуватися політичні в’язні — «особлаги». Але таким чином СРСР досяг протилежного результату — небезпечної концентрації своїх активних супротивників. Повстання в трьох з таких таборів — Речлагу (Воркута), Горлагу (Норильск), Степлагу (Караганда) стануть початком кінця ГУЛАГу.

Джерело: ТСН.ua

Додано 24.06.2011