«Історія з грифом "Секретно"»: Рейд у Прибалтику

У січні 1991 року під стінами телевежі у Вільнюсі проти радянських танків і на захист демократії поруч з литовцями пліч-о-пліч стояли представники українських громадських організацій.

Це був не перший досвід активної співпраці між антикомуністичними рухами обох народів. На той момент загальновідомою була взаємодія українських та литовських дисидентів, легендарним стало співробітництво колишніх "лісових братів" з вояками УПА у сталінських таборах.

Спроби розгорнути спільну боротьбу робилися і перед цим, коли упівці зі зброєю в руках протистояли сталінському тоталітаризмові, розпалюючи вогонь повстання на західних околицях Радянської імперії. Одним із елементів цієї боротьби був прибалтійський рейд УПА 1950 року.

Командування УПА мало значний досвід організації успішних військово-пропагандистських рейдів на території сусідніх держав. Протягом 1945-1949 років такі акції здійснено у Польщі, Словаччині, Чехії, Румунії. Їхнім завданням було налагодити контакт з місцевим антикомуністичним підпіллям та поширити інформацію про український визвольний рух у світі.

За результатами рейдів про УПА стали писати провідні європейські та американські газети, інформація про важку боротьбу в Україні стала відомою у світі.

Проте неможливим виявилося втілити перше завдання - місцеві підпільні рухи виявились надто слабкими і незабаром після завершення Другої світової війни були ліквідовані місцевими комуністами за активної радянської допомоги.

На кінець 1940-х антирадянська війна не вщухала тільки на Західній Україні та в Прибалтиці, особливо в Литві. Керівництво українського визвольного руху знало про ситуацію в цій країні, українці її уважно вивчали та обговорювали. Тож, улітку 1950 року було вирішено відрядити групу українських повстанців до Прибалтики.

Відповідальним за підготовку акції призначено Василя Галасу, тодішнього крайового провідника на північно-західних українських землях. Очевидно, цю справу доручено йому не тільки тому, що відправною точкою рейду були підконтрольні йому терени Волині, але й тому, що саме він мав найбільший серед керівників підпілля досвід у підготовці аналогічних заходів. У 1945-1946 роках Галаса готував рейди на Словаччину, у 1946-му розробив тактичну інструкцію для рейдів польськими теренами, а в 1947-му відправив до Західної Німеччини три сотні вояків УПА із Закерзоння.

Василь Галаса, організатор Прибалтійського рейду. Архів Центру досліджень визвольного руху.

Тож і цього разу Галаса підготував спеціальні вказівки для учасників рейду, а також агітаційні матеріали. Оскільки рейд мав проходити теренами Білорусі, то, крім звернення до народів Прибалтики - листівки "Литовці, латиші, естонці!" (українською та її скорочений варіант російською мовою), підготовлено окрему листівку "До білоруського народу". Для посилення пропагандистського ефекту повстанці використали як ілюстрацію чудовий дереворит "Воля народам! Воля людині!", виконаний відомим художником підпілля Нілом Хасевичем-"Бей-Зотом".

Основний наголос у заклику до народів Прибалтики був на необхідності налагодження тісної співпраці між визвольними рухами всіх поневолених СРСР народів.

"Литовці, латиші, естонці! - писав Галаса. - Боротьбу ваших народів за своє визволення ми мусимо вести спільно і мусимо ставити її в єдину розумну площину - площину боротьби за побудову самостійних національних держав усіх поневолених Москвою народів...

Литовські, латиські, естонські революціонери! Затіснюйте співпрацю з нашим визвольним рухом. Пересилайте в Україну свою підпільну літературу, листівки, заклики. Наставляйте своїх побратимів, щоб вони, будучи у ворожій армії, на примусових роботах на Сибірі, у в’язницях і концтаборах та при всяких інших обставинах нав’язували з українцями дружбу і щоб спільно допомагали собі в житті та боротьбі проти окупантів. Ми завжди робили, робимо і робитимемо так само".

У російському варіанті звернення читаємо: "Скріплюйте зв’язки з українським визвольним рухом. Спільним фронтом розвернемо наступ проти загального окупанта. Хай живе Антибольшевицький Блок Народів! Відгукніться таким самим чином на наш заклик".

Очевидно, в 1950 році не могло бути й мови про цілковите повторення досвіду рейдів 1945-1947 років, в яких брали участь сотні вояків УПА, котрі протягом кількох тижнів проводили операції на території сусідніх держав. Завдання налагодити зв’язок, пройшовши сотні кілометрів, і провести ефективну пропагандистську кампанію на терені, насиченому ворожими силами, могла виконати тільки невелика мобільна група повстанців. Таку групу доручено сформувати керівнику Ковельської округи Василю Сементуху-"Ярому". До неї включено 12 підпільників на чолі з провідником Камінь-Каширського району "Рибаком". Повстанці настільки наповнили пропагандистською літературою наплічники (крім уже згаданих листівок там були інші підпільні видання, зокрема "Хто такі бандерівці і за що вони борються?"), що не змогли взяти більше харчів.

19 липня 1950 року повстанці перетнули кордон між УРСР та БРСР і вступили на територію Давидгородоцького району Пінської області. Щоб якомога швидше досягнути Литви, повстанці рухалися конспіративно і протягом першого етапу рейду не проводили пропагандистської роботи на білоруських землях. Проте вже дуже швидко стало зрозуміло, що їхнє перебування не є секретом для радянських спецслужб, більш того, скидалося на те, що останнім відомо про завдання дістатися Литви. Раніше запланований рух на північ став неможливим через блокаду території військами білоруського МВД та МҐБ. Зважаючи на це, 22 липня керівник групи вирішив змінити напрямок рейдування, а разом з тим відкорегувати поставлені завдання. Зрозумівши, що досягнути кінцевої мети рейду їм не вдасться, повстанці повернули на схід і розпочали активну пропагандистську кампанію серед місцевого білоруського населення.

Дереворит Ніла Хасевича "Свобода народам! Свобода людині"

Віднайдений нещодавно в архіві СБУ звіт про цей рейд відтворює атмосферу повстанських акцій на Білорусі: "До нас сходиться населення зі всіх кінців села, інша гутірка перетворюється в мітинг. Про боротьбу на українських землях, про нашу політичну платформу, про важливість спільного фронту поневолених большевиками народів, про наш клич: "Воля народам і людині!" уважно прослухали до 200 селян.

Після короткого мітингу зав’язалися дискусії, під час яких селяни нам щиро розказували все про своє життя, особливо нарікаючи на сталінські колгоспи, в яких нічого не виплачують на трудодні, і сталінських колгоспних гайдуків, у тому числі й на того, який перед тим втікав від нас... Ось одна старша жінка, звертаючись до нас, каже: "Хлопці, рятуйте нас усіх, бо ми пропали, розбивайте цю нечисту силу". Довелося вже пережити горя білоруському народові під большевицьким пануванням.

Після поширення нашої революційної літератури залишаємо село. Населення проводить нас. Дехто, щоби говорити з нами, по кілька разів забігав нам дорогу і нав’язував розмову, а дітвора, а навіть старші, провели нас аж до лісу".

Дійшовши до ріки Прип’ять, повстанці, які на той момент відвідали вже 21 населений пункт, зокрема Туровського і Петриковського районів Поліської області, розпочали зворотний рух. 1 серпня 1950 року вони перетнули білорусько-український кордон і незабаром повернулися на місце своєї дислокації на Волині. Незважаючи на насиченість території ворожими військами, повстанцям удалося уникнути збройних зіткнень. Але попри цей тактичний успіх та ефективну пропагандистську роботу на білоруських теренах, головна місія рейду - налагодження стосунків із прибалтійськими партизанами - залишилася нездійсненою.

Співпраця стала можливою через кілька років і за тисячі кілометрів від західноукраїнських та литовських земель - в безкрайніх просторах Сибіру і Казахстану. Саме колишні партизани з України та Литви, хоч і без зброї в руках, але все ще нескорені, зуміли не лише зламати диктатуру кримінальних в’язнів у сталінських таборах. Повстаннями 1953-1954 років вони розвалили саму систему ГУЛАГу.

А взимку 1991 року їхні онуки добили Радянську імперію, не давши танками розчавити молоді національні демократії.

Автор - Володимир В’ятрович