«Русский мир» - як сучасна імперська ідеологія Росії.

Розпад Радянського Союзу - констатують політологи як на Сході, так і на Заході – був закономірний кінець, неодмінна доля всіх імперій, які існували за всіх часів. Світові глобалізаційні процеси, які в кінці ХХ і, особливо, на початку ХХІ століття істотно посилилися, лише прискорили його, стали каталізатором та надали незворотного характеру. Після проголошення незалежності Росії (Цікаво знати від кого? Невже від тих п’ятнадцяти республік Радянського Союзу, які самі були залежні від неї?), настала пора правління Єльцина. На фоні руїн СРСР на пострадянському просторі вона спочатку демонструвала деяку розгубленість, незграбність, нерішучість та зміну політики Кремля, відносне «пом’якшення» та позірну благодушність «старшого брата» до відцентрових процесів на теренах померлої імперії, а звідси - й помірну (я б сказав дещо вимушену) демократію.

Імперія, яка розпалась, іще не виробила нової стратегії і тактики по відношенню до процесів, які котилися просторами неозорого СРСР. Саме цим і пояснюється послаблення тиску та зменшення залежності від метрополії на пострадянські республіки - далі самостійні держави. Рівень самостійності в нових утвореннях, безумовно, був різний: у кого в меншому, у кого в більшому обсязі і вимірі, а у декого - й чисто декларативному – це, на мою думку, певним чином стосувалося й України.

Прихід до влади в Росії Путіна, призначеного Єльциним в якості свого немовби легітимного спадкоємця російського трону (що само по собі вже тоді свідчило про тяглість традицій царизму та радянщини на спадковість влади помазаника Божого) закінчив період позірного декларативно - демократичного відношення до так званого «параду суверенітетів» - проголошення незалежності бувшими республіками Радянського Союзу. Період розгубленості в Росії минув остаточно з проголошенням новим президентом програми дій та структурованих змін у владі: вона все більше й більше зосереджувалася в руках силових структур під патріотичними та благовидними гаслами наведення порядку, «підняття Росії з колін» для «змиття» з обличчя держави сорому за поразку в холодній війні, «побудову керованої демократії», трансформації суспільства, проведення економічних реформ (які фактично так не розпочалися й по сей день). Ну і найголовніше, відновився процес «собирания русских земель» в межах старої імперії – СРСР. Варто зазначити, що скільки існує Московія – Росія, стільки ж існує цей процес «збирання» (точніше загарбництва та відбирання у слабших) окремішніх земель. Сьогодні це освячується православ’ям, тобто проводиться під егідою «собирания» православного «русского мира». Про це дуже багато говориться у російській і, рефреном - у західній пресі. Україна, під дією нинішніх політичних обставин – реалій, керована новою владою, теж знаходиться під магічною дією ідеології створення «русского мира». Про цей факт засвідчив останній візит в Україну патріарха Кіріла, якого тут приймали на найвищому державному рівні (вище, ніж навіть Константинопольського патріарха Варфоломея). І це зрозуміло…

З приходом до влади нового президента Росії змінилося (різко посилилося) відношення Росії до світу в частині експансії та своєї глобальної присутності скрізь під гаслом боротьби з домінуванням у світі американської однополярності (знаменита промова Путіна про багатополярність сучасного світу). З однією, але суттєвою відмінністю – експансія США базується на потужному економічно - науковому потенціалі та демократії, а Росії – на пригнобленні національних проявів, ксенофобії, обмеженні демократичних свобод, гонці озброєння, продажу його та побудові економіки, в основному, на експорті сировини. Проголошуючи багатополярність нинішнього світу, Путін, безумовно одним з полюсів його вважав Росію. Але світові глобалізаційні процеси засвідчили, що сьогодні світ фактично не двополярний (Америка – Росія), а скоріше - трьохполярний. Як засвідчив саміт ООН 2009 року у Копенгагені про зміни клімату у світі вісімка провідних країн світу (G – 8), яка свого часу трансформувалося в G – 20 сьогодні «…фактично відходить у небуття, зараз або говорять про двох ключових гравців: США та Китай, та що вже в перспективі маячить трьохполярний світ у складі США, Китаю та Індії…» (Д.Най «Проект Синдикат «День» №185 від 13 жовтня п. р.). Як бачимо, в цьому трикутнику відсутня Росія, та Росія, яка сьогодні щоденно, нав’язливо «рекомендує» світові керувати ним (і перш за все через «русский мир»). Даремно, що підстав для цього у неї стає все менше і, в основному, вони побудовані на енергошантажі Європи. І хоч цим інструментарієм Росія користується навдивовиж досконало і поки що ефективно, певним чином час його (використання цього інструментарію) відходить у минуле. Наука і нанотехнології сьогодні на порядку денному світового розвитку, чим явно Росія зі своєю нереформованою сировинною економікою, з роздутим бюрократичним апаратом похвалитися не може…

Розробка новітніх родовищ нафти та газу в Сибіру, наростаючі обсяги продажу цієї безцінної сировини, т. з. «чорної крові» сучасної індустрії без переробки на примітивно – сировинному рівні, та світова енергетична криза сприяли величезному притоку в Росію нафтодоларів. Перерозподіл державної власності (з приходом до влади Путіна) та концентрація капіталу спричинили негайну появу в країні мультимільйонерів та мільярдерів (за темпами зростання їхньої кількості Росія сьогодні посідає перше місце у світі). Якщо Арабські Емірати, які теж купаються в нафтодоларах, спрямували приток фінансів на реформування економіки, на розвиток і втілення передових технологій, на підвищення рівня життя громадян, то в Росії все закінчилося великою банальною говорильнею про реформи (як і в Україні сьогодні) та благими побажаннями. Прірва між блискучим центром і задрипаною російською глибинкою тільки поглиблюється. Тож як не закликав Медвєдєв у відомій своїй статті «Росія, вперед!» на вимогу часу до реформ та стратегічних перетворень хворої економіки держави, вона сьогодні кульгавою так і залишається. І це не говорячи про те, що продовжує залишатися (з наростаючим ефектом) сировинним придатком Заходу, а сьогодні - все більше і Китаю.

Про сучасну Росію у світі створилося стійке уявлення як про поліцейську державу з нереформованою неринковою економікою, де порядок править силова дубина, де згорнуті всі демократичні засади, починаючи від свободи слова і зібрань (хоч і задекларованих Конституцією), як про державу, яка стрімко спивається і вимирає. Вірний супутник Росії, сьогоднішній її сателіт Україна, очолювана партією Регіонів, бадьоро марширує в кільватері колони розрекламованих псевдореформ «старшого брата». Державотворча політика в Україні все більше набирає рис «керованої демократії» північної медведєвсько - путінської сусідки.

Сьогодні на Україну політично - економічний тиск Росії все наростає. Створення «двуумвірату» правління лише змінило акценти і додало такого собі камуфляжного декоративного флеру демократії. Відновлення новітньої імперії в межах Радянського Союзу – створення зони простору «русского мира» (читай зони впливу) – це саме та політична і релігійна фішка, яку взяла сьогодні на озброєння Москва. Все-таки яке багатомірне значення має це поняття – «зона», коли ми здихаємося і відречемося від нього: зони впливу, зони відпочинку, тюремні зони, зони вільної торгівлі тощо. Сьогодні т. зв. зона «русского мира» настійливо пропонується (нав’язується) православному світові все з наростаючою силою. Мета російської церкви і Держави Росія єдині – підкорення світу. Благо тут вчасно нагодилася смерть патріарха Всея Русі Олексія і прихід до православного керма нового патріарха Кіріла (в миру Гундяєва). Новий патріарх – відносно молодий, енергійний, амбіційний, сповнений сил для боротьби за відновлення «поруганной православной чести» та поширення зони впливу православ’я під егідою «русского мира». Пророчі слова комуністичного гімну – «Мы наш, мы новый мир построим…» (всі ми пам’ятаємо його) можна перефразувати – «Мы наш, мы русский мир построим…» і це буде цілком відповідати сьогоднішнім реаліям взаємовідносин Росії з країнами пострадянського простору. Фактично сучасне православ’я в Росії, очолюване патріархом Кірілом, наслідуючи віковічний взаємозв’язок з державою (один з наріжних 3 – х каменів - самодержавстває, православіє, народность), виконує не душпастирську духовну місію, а скоріше є знаряддям нестримної російської експансії на Захід і перш за все в країни бувшого СРСР. Адже ще з часів Івана ІІІ вважалось, що Москва не держава, не територія, не народ, а феномен, покликаний об’єднувати світове православ’я. Що ж, ця теза повністю узгоджується з сучасною воєнною доктриною Росії про захист російських громадян у всьому з світі, з нанесенням в разі необхідності превентивних ударів (навіть ядерних). Прихильники цієї теорії пихато заявляють: «Де я, там і Росія», а священник Гундяєв втовкмачує нам, «хохлам неразумним», що найвища ідея – «создание русского мира». Певним чином ця імперська концепція експансії ревно втілюється Росією багато століть поспіль, фактично тяглість її в часі ніколи не переривалася, а лише змінювала форми. Так за радянських часів нас виховували на принципах створення нової історичної спільноти – радянський народ – тобто такий собі народ без історичного та національного коріння, що має значення тільки класове походження тощо. Сьогоднішня концепція «русского мира», поширювана Росією у світі, свідомо обмежується трьома народами – росіянами, українцями та білорусами, які нібито мають спільний корінь – звичайно ж Північно-Східна Русь (читай Росія). А чехи, словаки, болгари, поляки, словени виходить вже й не слов’яни? І нікого не хвилює, що коли про «старшого брата» в Європі (Моксель, Московію, Росію) ще й гадки не мали, Білорусь та Україна вже були складовою частиною християнської Європи. А щодо православ’я та Московського патріаршества, то всьому світові відомо, яким чином Московія добилася його (патріаршества - обманом, залякуванням та підкупом Константинопольського патріарха) і як потім сто п’ятдесят років це патріаршество не визнавалося Європою.

Пересічному громадянину, чи українцю, чи білорусу може здатися дивним, чому сьогоднішня Росія так ревно «печеться» про те, щоби вони, особливо Україна, увійшли в новітню імперію «русского мира», перетворилися на сателітів у світовій геополітичній боротьбі росіян. А й дійсно, якщо це відбудеться, то тоді непотрібно буде Росії визнавати, що українці – давній народ, що вони мають власну історію, територію, державу, мову, самобутню культуру, внутрішню і зовнішню самостійну політику, набагато древнішу від історії «старшого брата», що Києву понад 1500 років, а Москві лишень 800 (і то з припискою 150 років, за свідченням видатного російського археолога і етнографа графа С.О.Уварова). Це саме завдяки його археологічним розкопкам всьому світові було доказано, що ніякого «перетекания славянства» в ХІІІ столітті під час татаро-монгольської навали (По Карамзіну та Погодіну) з Малоросії до Великоросії, тобто в глухі залєшанські землі НЕ БУЛО, і що з ХІІІ по ХУІІ століття між Московською і Київською державами не було жодних стосунків) тощо (В.Белинский «Страна Моксель или открытие Великороссии»). Що подібна теорія - концепція була розроблена (починаючи від Катерини ІІ) з єдиною метою створення думки в Європі про спадкоємництво історії Київської Русі і православ’я. Ну ніяк не хоче країна Моксель – Московія – Росія визнати свою дійсну історичну спадковість від угро-фінських племен та Золотої Орди. Тобто дуже важко після подібного визнання Росією претендувати на імперію і ІІІ Рим. Тому адепти УПЦ МП й проповідують з амвонів і навчають свою паству, що «…Молитву українською мовою Бог не чує» (А. Окара «Геополітичний товар», «День» №172 – 173 від 24 – 25.09.2010 р.). Не в брову, а в око пан Андрій задає питання: «…Що таке «русскость, довкола якої вибудовуються подібні доктрини? Етнічність? Етика? Метафізика? Етнічність? Метафізика? Есхатологія? Культурно-мовна ідентичність? Геополітика?». На мій погляд саме геополітика і є визначальною і головною відповіддю у всіх цих доктринах, у тому числі й сучасна доктрина про «русский мир». Андрій Окара цілком слушно робить висновки з новітніх досліджень в напрямку «русского мира» - «Це пошук УНІВЕРСАЛЬНОЇ СХІДНО–СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ, завдання формулюється, як пошук НОВОГО ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ЧИ СВІТОБУДІВНОГО ПРОЕКТУ». Ну і звичайно ж з центром… у Москві (М.Ф.), тож «…Будь-яка розмова про «РМ» (русский мир) закінчується завжди однаково і цілком передбачувано: врешті – решт, виявляється, що «РМ» - ЦЕ МІСЦЕ ІСНУВАННЯ ВЕЛИКОРУССКОГО ЕТНОСУ (тих, кого в радянських паспортах називали росіянами)…» «День» №172 – 173 від 24 – 25.09.2010 р.). Тож і виявляється, констатує пан Андрій «…Що ні для україномовних українців, ні для білорусомовних білорусів у цій спільноті просто немає місця! Точніше, воно є – бути «плем’ям, яке співає і танцює типу ансамблю «Песняры» (та Вірського – М.Ф.) - такими невеликими реліктовими групами, які своїм існуванням начебто доводять універсальність і вічність «РМ». Тому не заморювалися (переконаний і не заморяться ніколи) горе–історики і політологи на зразок Дугіна з апологією євразійства, що Україну й Білорусь з їхньою історію та «испорченными русскими языками» придумали вороги Росії, яких у світі чомусь (?) щодня збільшується в геометричній прогресії (на переконання кремленологів). Тож і перетворилася в класичне визначення сьогодні загальновідома цитата «Демократія Росії закінчується там, де починається розмова про свободу України».

Москвоцентризм новітньої теорії «РМ» настільки очевидний, що його в сучасному світі й не розглядають інакше, як спосіб повернути історію назад з гегемонією однієї нації «русских» на просторах бувшого Радянського Союзу. І дарма, що у світі для визначення нації і національності є іменники – німець, француз, поляк, англієць тощо. А от вони… «русские». Тож що воно за нація така, яка називає себе прикметником - «русские»? Диво та й годі. Та дивуватися немає чому, бо для завоювання і підкорення світу всі засоби хороші, навіть такі словесні виверти. Дарма, що у світі все більше й більше піддають обструкції все «русское» як джерело низькопробності, жлобства, жорстокості, загарбництва, безкультур’я, ксенофобії, корупції та новітньої світопоглинаючої мафії…

Ейфорії та відвертому екстазу нової української влади щодо відновлення ніби порушених попередніми очільниками «віковічних дружніх стосунків з братньою Росією» сьогодні, здається, приходить кінець. Схоже, що навіть на Банковій все більше переконуються і розуміють, що якість відносин з Росією аж ніяк не залежить від якості і прихильності до неї будь-якої української влади. Про ці факти свідчать вже трохи підзабуті (за Тимошенко – Ющенка) економічні війни: (сьогодні Росія знову обмежила ввезення м’ясних та молочних продуктів та не бажає іти назустріч Україні в зниженні ціни на газ (!). Широко розрекламоване владою «зниження» на третину ціни на газ Росією за продовження перебування ЧФ Росії в Криму до 2042 року (а можливо й назавжди) насправді було блефом, шулерством та відвертим обманом народу, щоб закамуфлювати безпрецедентні злочинні Харківські угоди. Радіти цій «знижці» на газ можуть тільки Ахметов, Коломойський, Бойко та ін. – володарі «заводів і пароходів». Переконаний, що ця знижка була платою їм за приведення до влади ПР. Останнє підвищення ціни на газ для населення вдвічі - яскраве свідчення цього факту. Азарову так і не вдалося добитися знижки на ціну на газ згідно існуючих угод. «Благо» є на кого звернути і копнути попередній уряд Тимошенко за злочинні газові угоди. Точно як у відомому українському прислів’ї: «Хто винуватий? Невістка…». Тож на зміну екзальтованим дружнім обіймам – відносинам між Україною і Росією все більше приходить тверезе розуміння того, що досягши від України бажаного, Росія від неї вимагатиме іще більшого – «благо» межі всепоглинання просто не існує і запобіжників, на жаль, теж. Воістину: «Даси їй палець, так всю руку відітне». Підтвердженням цьому є сьогоднішній безпрецедентний відвертий тиск і експансія російського капіталу на український, підпорядкування провідних галузей та підприємств України прямо чи опосередковано Москві, вимога на збільшення обсягів споживання газу, що само по собі свідчить про згортання реорганізації та модернізації енергоємних підприємств. Якщо Європа сьогодні постійно розробляє програми по розробці альтернативних видів енергії зниженню своєї енергозалежності від Росії, то Україна – навпаки все сильніше підсідає на газову голку, збільшуючи споживання і стаючи таким чином невідворотно залежною від російського газу.

Сьогодні Україна відчуває шалений тиск з боку Росії в частині входження останньої до ЄЕП, а у військовій частині – до ОДКБ. Важелів тиску на нинішню владу України у Росії не бракує і користується вона ними винятково ефективно. Нинішня кампанія за створення «русского мира» лише один з засобів ідеологічного і релігійного впливу та навернення України і країн бувшого СРСР до новітньої імперії.

І дійсно, робить висновок Окара у своїй статті (А. Окара «Геополітичний товар», «День» №172 – 173 від 24 – 25.09.2010 р.) «…І я зрозумів, що над прекрасною і світлою мрією «Русский мир», яка тягнеться всією Руссю Великою, а також Малою, Білою, Зеленою, Блакитною, Жовтою, Червоною, Новою, Поморською і навіть Приазовською, сяють не золоті куполи Святої Русі і навіть не рубінові зірки на баштах. Тому в просторі сучасних ідеологій «Русский мир» - реальність ну дуже далека від Небесного Єрусалима, зате така, що перебуває зовсім поряд із «Росією, яка встає з колін», з «суверенною демократією» і «енергетичною наддержавою». Дійсно, краще не скажеш…