Партизан Святим Духом не живиться

Я обожнюю совецький фільм «Обратной дорогі нєт». Чудовий динамічний партизанський бойовик псує тільки одна деталь. Реальні партизани з якими мене зводила доля, переважно називали його красивою казочкою. Розповіді ветеранів-партизан, чомусь більше нагадують заборонений і проклятий на батьківщині, білоруський фільм «Окупація. Містерії».
 
На наших очах відбувається справжній феномен. Імперці-сталіністи і їхні прибічники паплюжачи пам'ять Української Повстанської армії, не поспішають протиставляти їй подробиці героїзму червоних партизан. Чому? А тому що на світ божий зразу ж вилізуть: «Нечисленні диверсії на залізницях, напади на приватні господарства, спалення врожаїв, дезорганізація лісової служби… В значній мірі вони зруйнували господарче життя селян». Так описали діяльність червоних месників їхні тодішні союзники – польські партизани Волині. З ними погоджувалися керівники совецьких спецслужб. Лаврентій Берія звітував Сталіну: «Особливий склад Сабурова займається гульбою, пияцтвом, тероризує і грабує місцеве населення у тому числі навіть родичів своїх вояків».
 
Коли мова заходить про партизан, зразу пригадуються пущені під укіс ешелони. Та мало хто пам’ятає, що на самому початку війни партизани залишалися у німецькому тилу з іншою метою – для впровадження тактики «випаленої землі». Кривавий вождь народів всерйоз побоювався що під окупаційною владою колишні совецькі громадяни які іще пам’ятали НЕП, знову оцінять переваги ринкової економіки і стануть щирими союзниками німців проти більшовицької влади.
 
Більшовикам нечувано пощастило. Їхні вороги не просто не скористалися можливістю – вони взагалі не мали економічних планів для окупованих тернів. Через те Київ потерпав від голоду, із сіл молодь гнали у Німеччину а Західна для збройного опору німцям створила загони УПА. Та все це ми знаємо зараз. У 41-му про те ніхто й гадки не мав. Тому задля зруйнувати спокійне буденне життя людей на окупованих тернах туди були направлені загони «правильних терористів».
 
Знаменита промова «Отця народів» «Брати й сестри!» від 3.07.41 чітко визначала задачі партизан. А безпосередні командири – конкретизували: «підпалення лісових масивів, що примикають до комунікаційних мереж противника та хлібних полів… перед найбільш сміливою й рішучою частиною цієї агентури поставити задачу: підпал майна а при можливості – фізичне знищення пособників німецького фашизму». Власне більше нічим партизани займатися й не могли. Вони фізично були нездатні ані руйнувати залізниці, ані вести бої з підрозділами Вермахту й СС – бракувало вибухівки і набоїв. У тил їх закидали поспіхом. Доходило до анекдотів. «Перекинуто загін партизан у 100-150 осіб, створений у Харкові. Його задача – пройти в Бесарабію. Мап нема, провідника нема, кулеметів нема, тільки мають гвинтівки, інші – малого калібру револьвери. Вдягнені в міську одежу, шкіряні пальто». На Черкащину та Полтавщину бувало закидали сибіряків, які українською двох слів не в’язали.
 
А за фронтом виявлялося що місцеве населення партизанам аж ніяк не раділо, а партизани з числа тамтешніх – тікали до дому. «Частина комуністів в районі з 13 серпня перебували в лісі, але приблизно 10 вересня розійшлися по домівках, все сталося так: німці об’явили що хто проти нас бере зброю, того ми розстріляємо, а хто буде з нами працювати, той получить роботу і стане спокійно жити»; «працівники, які знали місця закладки нашої літератури, листівок, харчів у паніці втекли і опинилися у тилу Червоної армії»; «з приходом німецьких загарбників до м. Червоноармійськ, більшість партизан, у тому числі й деякі комуністи, зареєструвавшись у німецькій комендатурі, лишилися працювати на транспорті і відмовилися від партизанської боротьби».
 
Це не бандерівська Західна. Все це відбувалося у червоній Східній Україні. Після майже блискавичного відступу Червоної армії багато хто всерйоз вирішив, що комунізму приходить край. Після Голодомору 33-го, роботи в колгоспі за 448 трудоднів на рік (1 трудодень – 1,85 кг жита) та 7-денного робочого тижня по більшовиках не сумували. «За фактичної окупації багато людей вважали що минулому повороту нема, а значить пішла по так званому шляху «пристосуватися», «пережити»» - Ковпак. Крім цього партизан чекало неабияке диво – на землях окупованих німцями, майже не було власне німців. «Від Брянських лісів до Сарн по районних центрах було хіба що по 3-5 німців, проте дуже багато місцевих поліцейських» - Сиромолотний. Єдиною владою по селах лишалися загони поліцаїв. Для боротьби з партизанами німці рідко застосовували частини Вермахту і СС – їх потребував фронт. Частіше бої вели такі самі колишні громадяни СССР – всілякі «козаки» та «національні батальйони».
 
Приходячи до сіл «народні месники» зразу ж починали виконувати накази партії та уряду: «Знищено: спиртозаводів 2, коноплезаводів 1, свиноферма 1 (100 голів свиней), залізничний ешелон 1, 2 паротяги і 3 вагони. Спалено: 4 склади зі збіжжям та 14 скирт необмолоченого хлібу (400 т), 12 скирт конюшини (біля 50 т)» - звіт Сабурова. Не знаю який збиток принесло ворогу знищення коноплезаводу та 50 т конюшини, але для місцевого населення воно було явно фатальне. І села не залишалися у боргу. «В селах, особливо біля лісів, багато поліції… Окремі села для оборони від партизан побудували ДЗОТи» - Шеремет.
 
Виконувати таку, безперечно брудну й невдячну роботу через «вірність ідеалам Леніна-Сталіна» міг далеко не кожен. Для цього треба було стати або фанатиком або покидьком. Тож не дивно що потягом 41-42 року партизанські загони танули мов роса на сонці. З серпня 41-го по березень 42-го НКВД УССР сформував 1874 партизанські загони й заслав у тил більше 30 тисяч осіб. А на 1 травня 1942 року НКВД звітував про наявність 37 загонів із 1918 учасниками. На Дніпропетровщині з підготовлених 4418 партизан та підпільників до 43-го року не лишилося жодного. Статистика доводить – переважна більшість партизан або розбіглися після першої ж сутички з поліцаями, або взагалі розійшлися по домівках самі. Проте, ті які залишилися…
 
«Винятковою жорстокістю відрізнилися партизани Федорова. Я був свідком, як поліцаїв били до крові, різали ножами, підпалювали на голові волосся, прив’язували за ноги і на аркані конем тягли по лісу, обливали гарячим чаєм, різали статеві органи…» - Шеремет. Від Федорова не відставали загони Сабурова: «знищено родин зрадників з вилученням майна – 39», або «розстріляно старост, поліцейських, відповідальних станційних працівників та інших зрадників – 10 ос.». Особливо цікавий пункт – «інших зрадників». Не мигдальничали партизани і з самими окупантами, солдатами ворожої армії – німцями: «Після усіх розмов я розподілив німців по ротах: там їх били до смерті, а тоді закопали» - Балицький.
 
Що там хто казав про Женевську конвенцію? А про жорстокість бандерівців до комісарів та партактиву?
 
Бували, щоправда неприємності у бойовій роботі. Деякі помилки не вдавалося сховати від командування. «Ваша розвідка 50 осіб [на] початку грудня за р. Горинь знищила 48 мирних мешканців» лютував начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР) майор ГБ Т. Строкач в листі до командирів Волинського з’єднання ім. Леніна.
 
Здогадаєтеся, на чий рахунок записали народ, знищених «народними месниками»?
 
Та що там мирні мешканці? Бувало жертвами партизан ставали цілі села. «Червоні напали на село вночі 19 грудня 1943 року. До ранку його було майже знищено. Почали з південного боку. Убивали всіх, кого бачили. Першими вбили Марчика Степана і його сусідку Матрону з восьмирічною донькою… В підсумку протягом тієї кривавої ночі без вини загинуло 50 людей». Йдеться про село Ляховичі Любешівського району Волинської області, знищене партизанами разом із мешканцями.
 
Що там розповідали про Хатинь?
 
На літо 42 року партизанами були опановані тільки дві області України – Сумщина та Чернігівщина. Партизани не поспішали віддалятися від фронту і діяли в якості таких-собі груп спецназу, що руйнували незахищені тили Вермахту. Єдиним джерелом боєприпасів для партизан були поставки з «Великої землі». Харчі ж «народні месники» добували там де й годиться – у народу. «Продовольче забезпечення дуже гарне. Кожен загін, як правило має великі стада рогатої худоби, в достатній кількості хліб та інші продукти … Головне джерело продовольчого забезпечення цих загонів – тамтешнє населення, яке чи-то шляхом обов’язкових поставок або добровільних зборів доставляє харчі партизанам. Рідке явище, коли загони здобувають харчі у ворога». Нагадаю – «Велика земля» хліб отримувала по картках. А ось як описував «обов’язкові поставки або добровільні збори» безпосередній свідок: «Бійці розвідки, вдираючись в населений пункт не забувають стягнути ручний чи кишеньковий годинник у колгоспника, доказуючи йому, що «ти не воюєш і він тобі ні до чого, а нам без годинника ніяк не можна обійтися»… До березня 1943 р. існувала в загоні так звана «Ісусівська кіннота», де бійці без сідел верхи роз’їжджали на конях, брали їх у селян а в наступному селі конячину продавали колгоспнику за кабана» - Мінаєв. У звітах партизан та наказах УШПР часто зустрічається слово «мародерство», що реально означало - грабіж.
 
Але Бог з ними – з мародерством. Партизани через «об’єкт грабунку» ще й примудрялися воювати одне з одним. «Нема тої днини аби не доповідали мої люди про зустріч в одних і тих самих селах з твоїми. Результат від цього такий, що тягнемо від одного же дядьки на день кілька разів. Ясно й справедливо, що люди обурюються» - Федоров І. Але й це не межа. Партизани партизан ще й брали у заручники. «Вашими бійцями у громадянина Переволоки відкопано жито в кількості 10 пудів… У разі неповернення ваші бійці будуть розстріляні» - Вершигора.
 
Після війни легендарний партизанський ватажок-чекіст Дмитро Медведєв розповів таке: «Коли я спілкувався з Шітовим та Івановим про те що їхні бійці займаються бандитизмом та грабунками, не кажучи вже про п’янство і вимагав навести лад, дисципліну, колишній комісар батальйону Щітов сказав мені: «Ви що хочете аби нас у першому ж бою убили наші партизани?» Вони боялися своїх партизан». Товариші не залишилися у боргу перед Медведєвим. От що про його загін написав Г. Балицький: «Підійшов тов. Медведєв зі своїм загоном… Майже весь день пили. У Медведєва самогонки до чорта, у нього є свій апарат».
 
До речі про пиятику. Це було справжнє горе. Комісари скаржилися Строкачу: «Тов. Коротков виявився класичним алкоголіком і агентурну роботу він замінив на пошуки самогону». Або таке: «Дуже багато випадків, коли развідрота обстрілює своїх розвідників, не питаючи пароля і не відповідаючи на пароль, бо у п’яному вигляді сприйняли одне одного за поліцейських. Були випадки, коли через п’яну розвідку збивалися зі шляху і тинялися добами». Пиячили аж ніяк не тільки рядові бійці: «Ковпака всі бояться як вогню – бо як вип’є, може кого завгодно відшмагати канчуком».
 
А що за п’янка без дівчат? Совецька пропаганда малювала партизан особами з твердим «облико-морале». На щастя, справжні «народні месники» такими не були. Аж занадто «не були». «Кожен командир підрозділу або політрук жениться байдуже на кому, не звертаючи уваги на те що він одружений і має дітей» - Мінаєв. Та на всіх «дружин» явно не вистачало. «В селі Дубівці під Тарнополем була зґвалтована жінка у віці 40-45 років… В селі Верхобуж, під Бродами, старшина Мезенцев намагався зґвалтувати дівчину. Вона відмовила. Тоді він, Мезенцев, узяв дівчину та її мати 65 років, вивів на вулицю і під страхом зброї вимагав їхньої згоди. Поставив до стінки і стріляв з автомата над головами…». Траплялися й зовсім жахливі випадки: «За наказом Перевишко була розстріляна Кузнецова Євдокія, яка заразила венеричною хворобою 4 командирів, у тому числі й Перевишко і 2 бійців» - Бринський.
 
З такими звичками і вдачею, партизанські командири були приречені на конфлікти. Совецька пропаганда захоплено малювала партизанську дружбу – щиру й самовіддану. В реальності ж були лайки, гиркання та чвари. «Грабчак не здатен підняти такий вантаж і звертається до Ковпака за возами, а той скаженіє що він зустрічає і облаштовує площадку а вантажі йдуть не його з’єднанню» - 1-й секретар Ровенського підпільного обкому КП(б)У. «На місці збору бійці-підпільники були організовано пограбовані бійцями розвідки вашого з’єднання… забирали все, від чобіт до дитячих платтячок» - Ковпак. «Льотчики частини Грізодубової й ін. відмовляються здійснювати у Вас посадку, бо бояться що Ви їх залишите в загоні в якості «заручників»» - Строкач. «Всі партизанські з’єднання України зосереджені разом, а діють поодинці. Сваряться, ніякої взаємодії, ні дисципліни, ні узгодженості» - ремствував Наумов.
 
Наявність такої кількості свідчень партизанських «подвигів» - не випадкова. Ніщо не було так властиво для совецьких людей як «культура стукачества». Архіви завалені доносами партизан одне на одного у Особливий відділ та НКВД. Радисти звітували що Ковпак їх ненавидить, бо вважає що вони стучать на нього. Виходить – правильно вважав. Та крім своїх доносів радисти передали чимало звітів від «агента Лілея», «агента Кармен», тощо. Себто – від агентури НКВД. Сам Копак на підлеглих доносів не писав, бо не надто гарно умів писати. А от Сиромолотний, Руднєв та комісари рангом поменше і про Ковпака і одне про одного написали цілі романи.
 
Отака вона була – щира партизанська дружба.
 
Таким самим міфом була всенародна підтримка «народних месників». На квітень 1944 року кількість усіх українських партизан в 11 з’єднаннях і 40 окремих загонах становила 12600 осіб. Чисельність УПА навіть запеклі вороги оцінюють як учетверо більшу. До складу партизанських загонів входили по-перше фанатично віддані компартії місцеві комуністи й комсомольці, потім солдати й офіцери РККА та НКВД («окруженці» і прислані з «Великої землі»), а на третьому місці – колишні поліцаї та бійці «національних батальйонів». Після поразок під Москвою та Сталінградом, для колишніх совецьких громадян на окупованих теренах стало очевидно – більшовизм повертається. Тож всі хто вже був замараний співпрацею з ворогом кинувся спокутувати провину, ще до повернення дітей «Отця народів».
 
З такими кадрами не дивно що у п’яти найбільших українських партизанських загонах, власне українці становили лише 46% складу. Доля ж українців серед УСІХ совецьких партизанів – 5,9%, проти 52,9% - росіян. «Ломов (комісар) задає мені питання: «Ви українець?» Я відповів: «Так, українець». Ломов відповідає: «Дивно що ви в партизанах – всі українці наволочи, зрадники» Що мені лишалося сказати цьому дурню-комісару?… Далі Ломов питає: «У вас багато євреїв у загоні?» Я йому відповів що багато. Ломов веде розмову далі: «У мене, мовляв, жодного єврея – вони ж не вояки, боягузи» - Балицький.
 
«Усе Полісся було повністю звільнене від німців, величезна територія від Сарн до Бугу була поділена між УПА і з’єднаннями українських партизан… Економічне становище районів, контрольованих УПА, більш щасливе ніж у совецьких районах, населення живе заможніше і менш пограбоване» - Ковпак. Ще різкіше висловився П. Миронов, комісар Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання ім. Жукова: «Примусове вилучення худоби, майна і вбивство чоловічого населення (приймаючи їх за націоналістів) – все це відштовхувало населення Західної України від нас… в багатьох областях Західної України націоналісти не давали німцям протягом двох років вивозити і збирати всілякі поставки, податки тощо. Ми ж своєю поведінкою давали підґрунтя агітаторам націоналістів».
 
Розповідь про партизан була б не повною, якщо не згадати про їхній головний подвиг – катастрофи ворожих ешелонів на залізницях. У 1943 році втрати «народних месників» суттєво поменшали. Населення розчарувалося в німцях, проте зрозуміло що співпрацювати з партизанами необхідно – інакше невдовзі свої мотиви довелося б пояснювати в НКВД. Та головне – партизани переключилися від неефективних палінь врожаїв та відстрілу поліцаїв, на диверсії на залізницях. Підірвав потяг, дав драла - і шукайте мене світ за очі. Ідея була чудова, а от реалізація…
 
В липні 1943 року було розпочато операцію «Рейкова війна». Усього за півроку було підірвано 350 тисяч рейок. На лихо - на окупованих теренах було 11 млн. рейок. Перекрити рух потягів в Україні партизанам не вдалося взагалі. Перерви руху потягів від підриву рейок склали лише 24% від кількості усіх перерв. Й що саме паршиве, чимало підірваних партизанами колій німці навіть не поновлювали – не мали потреби. Клопотів зазнали вже совецькі залізничники. Набагато ефективнішими були аварії потягів, особливо якщо нищили паротяг. Вони дали біля 60% від усіх перерв на залізницях (з тих самих 24 %). Наприкінці війни партизани відзвітували про знищення 18000 ешелонів. Та наскільки правдива ця цифра – судити важко. «На рахунку в них перебувають сотні ешелонів, що йдуть під укіс, але наші розвідники і ми не бачили ніяких залишків та слідів цих ешелонів» - Сиромолотний. «Існують випадки звітів про аварії потягів, які агентурними даними і повідомленнями сусідніх загонів не підтверджуються», Строкач – командирам п/з.
 
Факти такі. УШПР на кінець війни відзвітував про знищення ТІЛЬКИ на Україні 486 000 ворогів, у першу чергу – німців. Історики НДР оцінювали втрати гітлерівців на ВСІХ окупованих теренах СССР максимум у 500 000 осіб. Американський же дослідник Дж. Армстронг який працював виключно по німецьких документах, втрати німців та поліцаїв від рук партизан на всіх окупованих теренах СССР оцінив у 45 000 осіб. При чому цю цифру доведеться розділити між червоними партизанами, Армією Крайовою, Армією Людовою і УПА.
 
Така ось математика.
 
Доречне питання – а нащо взагалі піднімати темні боки партизанського руху? Нащо писати про грабунки, пиятику, ґвалт, бузувірство? Всі ж розуміють – була війна, без жорстокості війн не буває?
 
От саме тому й треба. Ті, хто закликають затулити очі на терор червоних партизан, переважно аніскілечки не хочуть так само затуляти очі на злочини окремих повстанців УПА. Зрозуміло й дитині – війна це не змагання добрих ельфів зі злими орками. Партизани Святим Духом не живляться в ЖОДНІЙ з армій. Війна – це жорстокість і насилля, а партизанська війна – безумовно постріли в спину та різання сплячих. Але імперці вперто керуються подвійними стандартами. Коли справа стосується не Ковпака чи Медведєва, а підпілля ОУН та загонів УПА об’єктивність випаровується. До справи стають ярлики, штампи й догми. Все це називається «відкриття всієї правди».
 
Тож, якщо так – нехай панує правда.
 
УСЯ ПРАВДА.
Джерело:http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/6760.phtml