Що ми собі думаємо, коли дивимося на усе, що коїться в країні останнім часом. Неначе ми смачна страва і нас підносять то Європі, то Росії на гарній таці. Постійне втручання до внутрішньої політики нашої держави. Хтось говорить про демократію і про те, що у нас права людини неповноцінно реалізовані. Ангела з Німеччини постійно пхає свій довгий ніс куди не треба. Зараз перед нами постав закон про впровадження регіональних мов. Начебто це дає людині відчуття повною демократії. Особисто мене, як дитину української землі це обурює. Чому хтось має право диктувати нам свої умови. Ми маємо самостійно розвиватися, як нація. Що з нами станеться коли завдяки таким законам вже наші діти не будуть і знати рідну мову, а що таке патріотизм ми й не зможемо пояснити? Але зараз мене обурює навіть не це, а те чому вони не вирішують своїх політичних проблем у такий же спосіб. Ситуація з турками, які заполонили Німеччину вже давно не новина. Але чому ж тоді у такій суперєвропейській країні досі немає другого національного? Це, так би мовити, утискає права людини. Це не демократично. Канцлер на бачить своїх проблем, а вже лізе зі своїми уставами до нас. І що ми бачимо - купка регіоналів вже заявляє про те, що прийняття закону неминуче, а під Радої стають націоналісти, що намагаються захистити свої права. Чому хтось нам має диктувати свої забаганки? Чому знаходяться депутати, які рвуться їх виконувати? Чому ми маємо на когось рівнятися? Танцювання під дудку Європи не прискорить нашого приєднання до неї. Ми не маємо вибирати шлях, розриваючись між Євросоюзом та Росією. Ми маємо будувати свою державу. А поки що ми летимо у прірву, із якою намагалися вибратися роками. Двадцять років тому ми вже отримали свободу, так чому ж політикани хочуть знову відібрати її у нас, тільки підштовхуючи нас до занепаду. Хочеться нагадати лише одне: " Коли країна втрачає свою мову, вона більше не є самостійної, а лишень може називатися придатком другого народу." І мене це лякає.