"В 1893 году будучи призван организовать психиатрическое дело в Орловской губернии, Павел Иванович Якобий (1842-1913), в частности, организовал учет различных психических расстройств у жителей губернии. Полученные данные, нанесенные на административную карту, показали очень резкое различие по некоторым расстройствам в разных уездах. Это привлекло его внимание и побудило заняться, посильно, антропологическими, этнографическими, топонимическими исследованиями в этой местности. На основании своих наблюдений и результатов исследований он пришел к выводу о том, что в центральных уездах Орловской губернии проживает этнически финское население, которое как бы зажато с двух сторон двумя другими этносами.
Этот финский этнос является частью клиновидной формы зоны проживания финнов, обращенной острием на юг и располагается на территории сегодняшних Калужской и Тульской областей проходит через западные районы Орловской (цепляя восточные районы Брянской) и Курскую области и, возможно, уходит в Воронежскую.
Бросается в глаза резкое отличие между "западным" и "центральным" финским этносом на территории Орловской губернии. Граница этих этносов примерно совпадает с границей Восточноевропейской возвышенности и с сегодняшней границей Орловской и Брянской областей. Восточная же граница этого финского этноса размыта.
Павел Иванович предположил, что так как места, где был обнаружен этот финский этнос, близко совпадают с местами, где согласно летописям обитали легендарные и воинственные Вятичи, то он счел его недорастворенным остатком этого «ассимилированного» примерно в начале 13 века этноса. Это революционное утверждение вызывает к жизни еще одно не менее революционное, для некоторых, его заявление о том, что легендарные Вятичи были финским племенем.
Надо отметить, что это утверждение находит массу подтверждений. Например, по мнению Т. Н. Алексеевой, вятичи в антропологическом отношении могут рассматриваться как «ославяненное» узколицее восточно-финское население. К этому необходимо сделать два комментария. Первый, в отношении термина финны, или использующийся наравне с ним термин, финно-угры. По мнению К. Ф. Мейнандера этот термин только языковой. Так называемые народы финно-угорской группы не образуют культурного, политического, расового единства в большей степени, чем народы индоевропейской группы. Согласно этому определению получается весьма размытая картина. И все-таки доктор П. И. Якобий уверенно причисляет "центральный" этнос к финнам. На основании наличия характерных для финских народов психических заболеваний, «финской» ментальности, подобия в обычаях, подобия в произношении звуков языка, явного тождества в одежде и т.д. Кроме того он указывает на обилие топонимических свидетельств первичного заселения этих мест племенами финской языковой группы. Правда тут необходимо упомянуть, что подобная картина имеет место на большей территории Европейской России. Поэтому столь явная «финскость» «центрального» этноса вовсе не отрицает «финскости» других двух этносов, которая может быть просто иной.
Второе. Необходимо упомянуть, что многие не глубокие исследователи этих мест воспринимали и воспринимают жителей орловского края как весьма однородный великорусский этнос, говорящий хоть и с местными особенностями, но на самом что ни на есть великорусском наречии.
Замечательная книга столь наблюдательного, смелого и творческого человека (свободного от казенного гипноза) каким является доктор П. И. Якобий дает нам уникальный временной срез процесса этногенеза на территории Орловской губернии в самом конце 19 века, который прошел очень спокойно для этих мест, и привлекает внимание самых различных специалистов к изучению столь мало изученного народа, каким является Великорусский. И примыкающему к нему совершенно не проработанному вопросу о роли финнов в формировании Великорусского этноса и Русского государства".
Черемисами (черемиси в перекладі з тюркської – «лісові воїни») спочатку хазари, а потім і московити називали марійців - один з корінних народів Поволжя, колись численний і вільний, а зараз - один з так званих малих народів Росії, які живуть на залишках своїх етнічних земель, щільно оточені землями "бальшово брата", до яких вони колись "добровільно приєднані", хоч були (як іноді, дуже рідко, кажуть деякі сором'язливі російські історики) певні елементи завоювання". Треба наголосити: марійці на своїх землях є корінними жителями, вони ніколи не були кочівниками і завжди, від самого свого утворення як етносу, осідло жили в країні своїх предків. Основа давньомарійського народу склалась тут ще у першому тисячолітті до н.е. шляхом консолідації споріднених угро-фінських племен, одночасно з формуванням на сусідніх землях інших угро-фінських народів: мері, мордви, муроми та інших. Марійці, як один з етнічних компонентів, "брали участь" в утворенні чуваського і удмуртського народів, а жителів північного Татарстану та Приказанського краю, яких зараз вважають татарами, можна сміливо назвати прямими нащадками марійців. За часів свого розквіту, марійці займали на лівому, "луговому" березі Волги землі від правобережжя рійки Вятки на сході до лівого притоку Волги, річки Лінди на заході, а також все Повітлужжя аж до річки Пімжі на півночі. Частина їх, так звані "гірські черемиси", жили на правому, "гірському" березі Волги, займаючи майже всю північну частину теперішньої Чувашії. А якщо дослідити топоніми, то марійські назви рясно вкривають карту Росії аж до північної Вологодчини. Про немалу чисельність марійців свідчить той факт, що вони могли швидко зібрати сорокатисячне військо. Але не зважаючи на те, що марійці були відважними вояками, і навіть москалі, не дуже щедрі на похвалу до своїх супротивників, називали їх "вмілими і завзятими ратниками", то був мирний народ, що займався сільським господарством, ремеслами, торгівлею і ніколи не зазіхав на землі інших народів. Господарство у марійців було комплексним: вони самі виробляли для себе всі необхідні товари від їжі і одягу до зброї і прикрас, і не залежали від сторонньої допомоги. Процвітали промислове полювання, риболовля, бортництво, металургійне виробництво. Марійські ковалі і ювеліри майстерно володіли найскладнішими на той час технологіями, знали секрети ливарництва, чеканки, гравіювання, вміли робити високоякісну позолоту. Високої майстерності досягли майстри-різьблярі, ткачі, зброярі. Все це, звичайно, заперечує розповсюджену у свідомості більшості росіян стійку думку про те, що Росія несла завойованим народам майже сонце просвіти, бо до того вони гинули в імлі дикунства. І про це твердять всі покоління московитів, не дивлячись на той факт, що більшість з тих народів уже мала розвинену культуру ще тоді, коли предки росіян ще навіть не замислювались над своєю національною ідентичністю.
Мирному існуванню марійців сприяло і те, що до самого Середньовіччя вони жили в оточенні етнічно близьких угро-фінських племен і народів: на північному заході від них, на Білому озері, річках Шексна і Молога жили вепси, на сході Волго-Окського межиріччя - меря, середню і нижню Оку займали мордва і мурома, і тільки на півдні і південному сході від них жили тюрки - булгари, з якими у марійців склались цілком дружні, мирні відносини. Але вже в 11-му столітті жорстокі кацаби (саме так сусіди називали різноплеменних предків нинішніх москалів, в перекладі з тюркських - душогуби) впритул наблизились до марійських земель, і коли кацабські поселення з'явились на річці Сурі, зіткнення кацабських і марійських інтересів стало неминучим. Та сталось так, що історія відклала їхнє пряме збройне протистояння на декілька століть: вторгнення орд хана Батия, повне знищення Волзької Булгарії, спустошення земель і князівств, що межували з марійськими, нарешті повна залежність і марійців, і кацабів від влади Золотої Орди на деякий час розвели ці народе у різні сторони величезного ристалища. Та не назавжди. І кацаби змогли використати наданий історією час краще, бо коли зіткнення їх з марійцями нарешті відбулось, вони були готові до нього краще, ніж волелюбні черемиси.