їх власники продовжують впроваджувати акаунти належні до ФСБ російської федерації на порталах з ними пов'язаних. Я вимагаю відповідні органи перевірити роботу організації , які є власниками інформаційних порталів і їх численні порушення у рееєстрації аккаунтів, пов'язаних з роботою російськіх загарбників. Скрін шот листа передаю у відповідні служби.
"На чолі їх Архип. То він видумав цей план, згадав старий підземний хід, що веде ззовні до колодязя. Від ходу до верху ледь помітні залізні щаблі.
А вартовий ходить собі. Туди й назад, туди й назад. Думу снував довгу про ночі, півночі і випари чадливих брудних ізб далекої Рязанщини. Не сподівався, що цієї ночі відрахує свої останні кроки. Коли вмирав від хохлацького ножа, лайнув останнього матюка, приліг зубами на огладаний камінь бруку і спокійно витікав кров'ю.
Товариші його також спокійно спали, Архип і решта підземних гостей подбали й за них, скріпили їх твердий сон та звіковічнили його.
Коли виламали двері, коли допалися до хлібової гори, дерли зерно, напихали ним мішки, кишені, навіть роти. Не бачили, де воно лежить! Не дивилися вгору, де он над олтарем образ Христа, усміхнений, з ореолом. Перед ними хліб, гора з хліба, збитого, зацвілого, але все-таки справжнього, який щороку заливає їх поля, виростає і невідомо куди зникає.Хотілося обняти на оберемок цілу ту гору, винести на світло дня, закликати всіх людей і крикнути:
"Люди! Хліб! Дивіться, де наш хліб! Беріть, розламуйте і наїдайтеся. Наїдайтеся всі, а решту віддайте найближчим, хай і вони наїдяться. Це ж наш, на наших полях вирослий хліб!"
До рання все було впорано. Сніг замів сліди. Сплячі вої, охоронці хлібових скарбів, охололи і закостеніли. А ще того самого дня у селі стався похорон. Несли велику домовину, а в ній замість мерця клали у землю хліб. Хай охоронює його святість і недоторканність мертвих. Ті, мабуть, не встануть і не виберуть.
" Незчувся старий стотник Тригуб, як двері від сіней відчинилися, і в світлицю вбігла його доця Орися.
Мов ясний промінь, що крізь темні хмари продереться і розжене їх на всі сторони світа, так вона звичайно розганяла сумні гадки свойого батька.
- Таточку! - скрикнула тепер, вбігаючи в хату.
- Що, доню? - і Тригуб любовно глянув на свою одиначку. Але замість весело усміхнений очей, що ними вона звичайно дивилася на батька, він побачив жах у її блакитних вічках, - побачив і зжахнувся.
- Що з тобою, дитино? Займав тебе хто, ображав?
- Ні, тату... Але вони знов папір на нашому магістраті почепили, - відповила Орися.
- Хто, де, коли? - допитувався сотник.
- Та вони, москалі, на нашому магістраті, кажу ж бо вам, тату. А почепили, мабуть, уночі, бо вони всі свої "бумагі" вночі чіпляють.
- А шо ж там написано на тій бумазі, читала?
- Не вмію я їх письма читати і мови їх не розумію. Але я знаю, що кожне їх слово, це нове для нас горе.
Тригуб узяв Орисю за руку і притягнув її до себе. гладив по голові, як перестрашену дитину, й заспокоював:
- Дурненька! Налякалася московського паперу. Негарно щоб козацька донька чого-будь боялася".
"Чого вона ховається від мене? Невже я її надкушу, коли дивлюся? Чи важкий мій погляд, як камінь, чи холодний, як лід? Чого вона криється?
Правда, її закон, її звичаї - все те жидівське... Якже переступити гарячій жіночій голові через той поріг закону, як порвати ті пута звичаїв, що немилостива доля зв'язала весь народ жидівський, одірвавши від родини в одну кучку своїх людей?...".
І я замислився над долею їх...
"Бідний, жалкий народе! Вся твоя слава - гроші, все твоє життя - бариші. Ти не бачиш, який огонь кипить в очах твоїх жидівок, яким ключем б'ється життя у їх високих лонах. Ти не знаєш тієї гарячої любові, того огненно-шпаркого бою розігрітого в Грудях серця... Ти не знаєш тієї широкої волі душі, що, як море, грає у твоїм тілі, як лискавиці пробігають по ній... Куди тобі знати, гнилий рабе гнилого багатства! Ти не живеш життям людей, твоє життя, твої думки, твої гадки, радості і печалі, любов, воля, все на світі - то гроші!
Один шеляг викликає зависливий вогонь у твоїх очах, а золотий - обів'є все серце, всю душу пекельною, тяжкою тугою і заведе тебе у яму, як нашого брата зводять блискучі очі жіночі...
Та що й казать! Гірка неволя між злих людей, між нерідних тобі, виїла всі твої найкращі думки, найзавітніші надії... їх завждешні нападки дали тобі спізнати всю ціну багатству...
І ти пізнав її, всосав з молоком матері, з першою несмачною стравою і все занехаяв задля його та закон свій зберіг та ту безутішную віру в градущого месію...".
— Яка заманлива перспектива! — зіронізував Бєльовський. — Добрий
кожух, тільки не на нас шитий. А тому нам залишається боротьба з вами —
вона принаймні засвідчить про наше національне існування.
— Ви хочете перемінити те, що створив Бог, — заярювався Погодін. —
Схаменіться: якби сталося таке, що Польща, а чого доброго, Малоросія, стали
незалежними державами, тоді б розпалася Росія. Хіба це можливе?
— У Бога всього много!
— І десять мільйонів переможе сімдесят? — дивувався Погодін із
запальної мови опонента.
— Імперії, шановний професоре, мають властивість слабнути від своєї
надмірної маси. Де нині Рим? Ось розпадається на наших очах Османська
імперія: хто міг передбачити сто літ тому, що Греція стане вільною? А хіба
Австрія і Росія — вічні?
— Росія вічна, це аксіома, колего. Ще Катерина Велика зібрала докупи
всі руські землі, зосталася тільки Галичина, але ми її теж візьмемо… Мій
друже, — злагіднив тон Погодін, — Росія мусить мати Польщу в своєму складі
хоча б тому, що в ній живуть росіяни: невже ми полишимо своїх братів — з
їхньою мовою, вірою, кров'ю, — щоб вони стогнали під чужим ігом?
— А поляки й українці нехай собі стогнуть, тільки щоб москалі були
влаштовані! — вигукнув з місця отець Подолинський, автор брошури "Голос
перестороги", в якій сформулював концепцію соборної незалежної української
держави.
— Ви прагнете об'єднання, а ми — роз'єднання…
— Мені важко вас зрозуміти… В нинішній час, коли народи Європи
невтримно зближуються — Швеція і Норвегія, Молдова і Валахія, а теж німецькі
князівства, — ви закликаєте до розпорошення… Я щиро вам признаюся, —
Погодін поклав руку на серце: — Польща, на мою особисту думку, — то
болячка на нашому тілі. Але що робити з нею, коли вона окремо існувати
неспроможна? Та навіть якби ми дали вам свободу, то завтра, загрожені
німцями й французами, на колінах до нас приповзете… А втім, марно нам з
вами, поляки, розмірковувати нині про вашу незалежність: ви завойовані, тож
мовчіть… Але чому галицькі малороси, — звернувся Погодін до
Подолинського, — так ревно стати солідаризуватися з поляками?
— То одиниці, — кинув Головацький. — Ми там, де сила. А сила — в
Росії.
— І тобі не соромно, Якове? — пролунав голос з кінця зали.
— Не соромно, Іване, — відказав на ту репліку Головацький. — Ти ж
добре знаєш історію: хіба не об'єднав Україну з Росією наш славний гетьман
Хмельницький ще двісті літ тому? Чому ти хочеш про це забути?
— А ти не скажеш, Якове, скільки ще хрестів притранспортує для нас
Росія — та не золотих, а березових?
— Пане Вагилевич, — глянув Погодін у кінець зали, — я вас упізнав.
Ваші ж погляди мені добре відомі, тому скажу вам відверто: я — за розвиток
малоросійського наріччя й літератури, так… Але створювати з наріччя
самостійну мову, коли всі слов'яни прагнуть прийняти до вжитку мову
великоруську, вважаю нісенітницею… До речі, чи ви вже розшифрували руни?
Коли вам це вдасться, то ви неодмінно переконаєтесь, що мовні корені в нас
єдині, і руни належатимуть як вам, так і нам… А щодо сепаратизму… Я можу
навіть уявити витворену вашою фантазією окрему малоросійську державу. І
ось ця так звана держава в якийсь момент не витримує натиску поляків, — ви,
пане Бєльовський, теж, очевидно, не припускаєте, що Малоросія може стати
незалежною, правда?.. Отже, не витримують хохли польського тиску і тоді з
якимось новим Хмельницьким чи Голопупенком, чухаючи потилиці, знову
звертаються до того ж москаля, кацапа сиволапого, і кланяються в пояс:
прийми нас, батеньку, вражі ляхи долають, ми каємося й обіцяємо бути надалі
вірними вашими братами… Чи не маю я рації, пане Бєльовський?
Август мовчав.
Тоді Вагилевич вийшов із свого кутка, добрався до
проходу і сказав виклично:
— Я не маю що робити серед цього зборища. Тут нема Бога!