Аркона, Священне місто слов'ян.

“Піднесено натхненний вид дає нам схід сонця над Арконою. Сонце, що ви- ринає з моря, освічує багровим світлом перше тільки саму Аркону і круговид то- ді, коли цілий острів поринає ще в темені. Аж після декількох хвилин стає яс- ність на цілій Ругії з її узбережжям”. Не маючи змоги хоч би оглянути цей священний прагород, який є сьогодні під владою сателітної Німеччини, я сягнув у своїй ностальгії до старих туристич- них провідників із двадцятих років цього століття, щоб довідатися дещо про кра- євид та назви місцевостей в Арконі та в цілій Ругії. Мої розшуки були нагород- жені, бо ось у виданні “Грібенс Райзефірер, Банд 65. Руґен, 1920 — 21. Берлін”, знайшов я на сторінці 121 угорі наведене в перекладі твердження. Опис сходу сонця пояснив мені важливе питання. Чому саме це місце виб- рали натхненні волхви для величної святині? Сходяче сонце вирізняє це місце своїм світанковим благословенням. Навіть на безвірних туристів воно робить потрясаюче і величне враження, визначене в німецькій мові як: “дас Ергабенс”. Почування добре відоме в музиці Шуберта. Город Аркона був розташований на високогір’ї, піднесеному на 50 метрів над морем, над стрімкими і драматичними скелями, він панував над цілим островом. Ця частина острова Ругії зветься ще й сьогодні Віттов. Сьогодні, чи в 1920 році, височіла там морська ліхтарня, яка розсівала мо- гутнє світло у групах білих вогненних блискавиць, у групах по три. Найближча залюднена місцевість це (в 1920 році) “велике село” із 600 меш- канцями, що зветься Альтенкірхен — себто Стара церква. Провідник заповідає гордо, що є там навіть пошта, лікар і аптека. Але є там і атракція для туристів. Читаємо: “У передсінку церкви знаходиться вмурована статуя Божища (Ґетенбільд), дуже правдоподібно Свантевита, яка характеризується рогом в руці. Щоб її огля- нути, треба зголоситися у кантора (себто дяка)”. Ст. 119. Дивна річ, не читав я нічого про цю статую в науковій літературі предмету. Треба було аж цього випадкового провідника для туристів. Звичайно, це не ста- туя зі Святині Аркони, яку порубали на шматки і спалили данські варвари за свідченням Саксонця Письменного (Саксона Граматика — ред.). Що ж це за ста- туя? Одна із численних, що залишилися на острові. Чи справді це Свантевит? Знаємо, що не тільки ріг у руці, але перш за все чотириголовість була його ха- рактеристикою. Може, це тільки один із нагробних каменів, один із тих, що їх наводить Шухгардт. Не зображує він Бога, але ругіанця, що йде до небес Сван- тевита із рогом у руці. А втім не знаємо, не оглянувши статуї. Наводимо це міс- це для відмічення, що там до сьогодні збереглася пам’ять про Свантевита, та що Фото острова Рюген слава цієї святині по сьогодні лунає у пам’яті острів’ян, і ліберальний дяк у цер- кві Альтенкірхен показував цікавим туристам якусь вмуровану статую як статую Свантевита. Але твердження про драматичне світло сонця при вході над святинею при- дасться нам для... етимології слова Аркона, до розгляду якої бажаю перейти в цьому розділі. Дотеперішні спроби пояснення уважаю незадовільними і своїм звичаєм, за- мість довгих дискусій із авторами, перейду прямо до розгляду: Уважаю це слово похідним від праслов’янського кореня “рек”, відомого у численних формах як “рек-шти”. Але в нашому слові “Аркона” він виступає у своїй міцнішій формі “Арк”. Ця форма кореня, напевно старша, не збереглася в текстах, за винятком одного єдиного тексту “Слова про похід Ігоря”. А саме стрічаємо там форму “аркучи” себто “арк-учи”. Отже, хоч єдиний раз, але маємо цю форму, підтверджену в тексті, достой- ному і старовинному. Усі пам’ятаємо це місце. Стрічаємо його аж чотири рази у “Слові” у зовсім подібних фразах. Ярославна виходить на вежу в Путивлі, мо- литься до Сонця, до Вітру, до Дніпра як до Божеств, які визнавала, аркучи, себ- то рекучи (промовляючи, кажучи — ред.). Саксонець Письменний про напад на державу Ругії та знищення Святині Світовида. Князь (данський Вальдемар Перший) напав на Ругію в різних місцях та... ви- рішив здобувати Аркону облогою. Ця (твердиня Аркони) розташована була висо- ко на вершку узгір’я. Від сходу, полудня й півночі була вона захищена не штучно збудованими, а природними укріпленнями... ніяка стріла, вистрілена навіть зі стрільної машини, не могла досягнути його (узгір’я) вершка. Із тих, вище назва- них сторін світу, була ця твердиня захищена морем, що омивало хвилями його під- ніжжя, тоді як від заходу була вона оточена оборонним валом, високим на 50 стіп, нижня частина якого була із землі, а вища з дерева, перемішаного з глиною. У північному кінці цієї твердині був багатий на воду живець (джерело — ред.), до якого вела укріплена для мешканців міста дорога. Коли князь Еріх під час по передньої облоги перерізав доступ до цього джерела обложеним мешканцям міс- та, то завдав їм більше шкоди від спраги, як від сили зброї. В середині города була рівна площа, на якій видніла збудована з дерева святи- ня прекрасної роботи. Була вона у високій пошані не тільки завдяки величнос- ті її вигляду і прикрас, але завдяки святості поміщеної в ній статуї Божества. Зовнішня сторона будови була вся прикрашена дбайливо виконаними різьба- ми, розмальованими грубо й незручно, які являли собою різні зображення. Як вхід до неї (святині) вели тільки одні і єдині двері. Сама священна статуя була окружена подвійними рядами заслон. Зовнішніми заслонами були самі стіни, ви- вершені багряною банею, а внутрішніми заслонами були величні звисаючі кили- ми, прикріплені так, що творили немов стіну довкруги чотирьох стовпів. Обидві ці заслони сполучував тільки спільний дах і дуже мало дерев’яних споруд. У святині стояла велика статуя, яка своєю величиною перевищувала розміри людини. Гідна подиву височіла ця статуя. Вона мала чотири голови і чотири Фото острова Рюген шиї, із яких дві були спрямовані вперед, а дві назад, а кожна із голів повертала- ся своїм лицем одна направо, а друга наліво. Вуса їх (себто цих голів) були попідтинані, а волосся підстрижене так, немов би митець бажав наслідувати звичаї й спосіб підстригання волосся ругіянців. У правій руці тримав (зображений статуєю Бог) ріг, мистецьки вирізьблений із різнорідних металів. Цей ріг щорічно священик, що керував їхніми обрядами, наповнював аж по береги, та із кількості самого напитку (залишеного в розі) пе- редбачав багатство плодозборів найближчого року. Ліва рука була зігнена луком і спочивала на стегні. Його шати досягали долішньої частини уд, які, вирізьбле- ні з різного дерева, сполучувалися так невидимим сплетінням із колінами, що місце спаєння частин можна було оглянути тільки зблизька і то після докладно- го приглядання. Його ноги, як здавалося, доторкалися землі, а їхні підставки бу- ли глибоко вкопані в неї. Поруч видніла упряж коня і сідло статуї як теж символи Божества. Подив для них збільшував надзвичайної величини меч, піхву і рукоять якого, крім прекрас- ної різьби мистецького виконання, звеличували ще зовнішні прикраси із срібла. Урочистий культ цього Бога відбувався за ось таким обрядом. Раз на рік піс- ля плодозборів збиралися громадяни цілого острова перед святинею статуї, уби- вали жертовних тварин і влаштовували для слави їхньої віри урочисту трапезу. Священик цього Божества, який, усупереч загальному звичаєві цієї країни, від- значався довгою бородою і волоссям, уже попереднього дня перед святом, увій- шовши в святилище, куди тільки йому самому личило увіходити, найдбайливіше прочищав статую, уживаючи щіточок і дбаючи при тому, щоб у святині навіть не видихувати, і тому для вдихання повітря й видихання виходив він за двері, щоб присутність Бога не була занапащена людським диханням. На другий день, коли зібрався народ перед дверима святині, виймав він (найвищий священик) ріг-чашу із рук статуї й пильно дививсь, наскільки напій у ній зменшився, що вказувало б на недостатки у майбутньому році. Помітивши це, він радив людям зберігати ощадно на майбутнє зібране жниво. Коли ж він бачив, що звичайна кількість напою в чаші не зменшилася, тоді передбачав він час рясного плодозбору. Таким чином із тих ворожебних знаків він наказував їм уживати зібрані плоди чи то ощадніше, чи то щедріше. Відтак виливав він старе вино під ноги статуї як проливну жертву і наново наповнював порожню чашу. Відтак, немов припиваючи, віддав він чашу зображенню Божества і в торжес- твенних словах промови просив він для себе і для цілої країни всього добра, а для її громадян нових багатств і перемог. Після цього прикладав він ріг до своїх губ і випивав вино одним духом, на- повнював його удруге і вкладав у правицю статуї. Далі продовжував жертву у виг- ляді округлого медівника такої величини, що він (медівник) майже рівнявся ви- соті людини. Далі священик ставив цей медівник між собою і народом і питався, зверта- ючись до народу, чи вони можуть його побачити. Коли вони відповіли, що ба- чать його, тоді він бажав їм, щоб на другий рік його із-за калача не бачили. У той спосіб він не бажав своєї чи свого народу смерті, але росту й збільшення май- бутніх жнив. Далі він поздоровляв присутню громаду в ім’я Божества і закликав Фото острова Рюген їх до дальшого почитання Бога пильними обрядами жертви, обіцяючи їм як на- городу рясні плоди землі, як також перемогу на землі й на морі. Після цих об- рядів решту дня присвячували вони розкішній і пребагатій трапезі, при чому са- мі жертовні дари споживали вони як пир і насолоду для піднебіння, заспокою- ючи свою непоміркованість. Недотримання поміркованості вважалося зовсім пристойним, а поміркованість — незгідною зі звичаєм. Щорічно складав кожний, чи чоловік чи жінка, монету як дар культу цьому Богові. Йому належала теж третя частина зброї й здобичі, так, немовби вони бу- ли здобуті під його проводом та опікою. Цьому Божеству належало триста добірних коней і стільки ж озброєних лицарів, а вся їхня здобич, чи то у війні чи промислом здобута, підлягала опіці жерців, які з тих здобутків веліли виконувати різні емблеми чи прикраси святині та складали їх у сховищах святині, де, крім великої кількості грошей, зберігалися теж численні багря- ні тканини, наднищені часом. Тут можна було бачити також величезну кількість во- тивних дарів, принесених як побожні обітниці всіма тими, що бажали добродійства. Ця статуя збирала данину із цілої Слов’янщини. Сусідні князі постачали да- ри на честь святині. Між іншими, також князь Данії Свенус для отримання ласки цього Божес- тва дарував у його честь величну і дорогу чашу, ставлячи вище почитання іно- родної віри від домашньої, і за це нещасне жертвування поплативсь він горлом (був скараний на смерть — ред.). Це Божество мало теж інші святині у численних місцях, якими управляли священики меншої гідності й влади. Крім цього, Божеству належав білий кінь. Підстригати чи виривати волосся із його гриви або хвоста вважалося злочином. Тільки священик мав право його годувати чи запрягати, щоб через часте його вживання це Божественне створін- ня не втрачало свого значення. На цьому коні Свантевит вирушав у бій, — бо такою була назва цієї статуї, — проти ворогів своїх святощів, як вони вірили. Головний доказ для цього вба- чали вони в тому, що ранком, хоч кінь стояв уночі у стайні, то все ж бував час- то вкритий потом і густою піною, так, немовби вернувся із довгої їзди, пробіг- ши простори великих доріг. Цього коня використовували у передбаченні майбутнього. Коли сподівалися війни проти якоїсь країни, тоді служба святині застромлювала перед ним списи у три ряди. У кожному ряді були два списи зложені навскоси, устромлені вістрям у землю. Відступи між рядами були однакові. Коли треба було підняти війну, то- ді священик, відправивши торжественні молитви, провадив цього коня в упряжі через ряди списів. Коли кінь переступив їх наперед правою ногою, то це було прихильним знаком. Коли ж навпаки, кінь хоч би один раз підняв ліву ногу ра- ніше за праву, тоді треба було змінити план війни. Так само морська виправа вважалася небезпечною, якщо не побачили тричі, раз-по-раз, доброго кроку ко- ня. Також, задумуючи інші справи, брали поради про її успіхи вже із першої зус- трічі з конем. Якщо знаки були прихильні, вони хутко відправлялися в дорогу, якщо ж недобрі, вони верталися й залишалися дома. Також було їм відоме використання дощечок (в оригіналі — “сортес”, що мо- же означати також табличку з написом, як їх уживали для ворожіння римляни. Фото острова Рюген Слово “також” вказує, що цей римський звичай був відомий Саксонцеві). Три такі таблички з дерева, з одного боку білі, а з другого чорні, були вкинуті в се- редину ворожільного заглиблення. Білі означали вдачу, а чорні невдачу. Але навіть жінки не були виключені від того роду знання. Вони сідали близь- ко вогню і, не рахуючи ані не надумуючись, рисували лінії на попелі. Коли їх число було парне, то це вважалося знаком надійним, а коли непарне, тоді запев- няли, що це знак зловісний. Отже, це була та твердиня, що її укріплення прагнув князь (Данії) зруйнува- ти не менше, як їхню релігію. Він уважав, що разом з її знищенням зможе він вирвати із корінням у цілій Ругії її поганські культи. Він не сумнівався, що так довго, як довго стояла ця статуя (Свантевита), легше є знищити їхні укріплення, ніж їхню поганську віру. Він вирішив отже, щоб приспішити це руйнування, заготовити величезну кількість дерева із сусідніх лісів для будови машин при облозі, хоч довелося йо- му при тому перемучити все військо...” Тут мусимо розпрощатися з дослідним перекладом тексту Саксонця, бо далі вже йде довший опис самих воєнних дій, які не мають такого основного значен- ня для наших дослідів. Доводиться їх тут далі переказувати скорочено, щоб зу- пинитися на місцях, більш помітних для нашого предмету. Отже, почалася облога. Данці обсадили залогами також надбережжя навпро- ти острова Віттова, щоб не допустити до відсічі. Під час оборони винесли аркон- ці на мури і оборонні ворота городу різні знамена, між ними, відмічає Саксо- нець, священний прапор, який називався “Станіца”. На марґінесі манускрипту був ще допис чи замітка чиєюсь рукою: “Стватира”. Це знамено мали виносити у часі священного бою у вирішальних битвах, і тоді — як він каже, — усе було дозволене. Мабуть, не без сарказму зауважив він, що це тим знаменам довірили арконці оборону свого города. Він відмічає також, що це знамено — “Станіца” — було в надзвичайній пошані, яка “майже рівнялася маєстатові всіх Богів”. У вирішальному часі облоги данцям удалося підкласти, розпалити і підсичу- вати заздалегідь приготованими матеріалами вогонь під головною дерев’яною оборонною вежею над воротами твердині! Це вирішило наслідки облоги. Чис- ленні оборонці і громадяни кидалися самі у вогонь, що далі поширився, волію- чи смерть, аніж данську неволю. Почалися бої уздовж цілого укріплення. Данський князь велів винести кріс- ло перед своє шатро, щоб спостерігати битву. “Священне знам’я” згоріло у по- жежі города. На боці данців воювали теж “померани” під проводом “Казимира” і “Богіслава”. Вони сподівалися нагороди у вигляді наділу землі за цю їхню участь в нищівному поході проти ругіянців. Але, як довідуємося із дальшого тек- сту, вони обманулися у сподіваннях і почували себе обдуреними. Після розгрому оборонців і програної битви князь данський подиктував їм умови підданства, між ними на першому місці домагання видати йому статую Свантевита і всі скарби святині, та прийняти — разом зі своїм рабством — “прав- диву віру з усіма звичаями за взором данців”. З наказу князя Данії якийсь Есберн і Суно увійшли до святині, щоб знищи- ти статую. Це виявилося нелегко, і їм довелося зрубати статую в ногах так, що Фото острова Рюген вона впала на сусідню стіну святині. На основі плану розкопок святині слід ду- мати, що це була найближча до статуї задня стіна святині. Саксонець згадує теж, що в святині знайдено численні роги різних диких звірів дивної форми. Не по- дає докладно місця. Можна думати, що близько стін. При тій нагоді відмічає автор ось яку “драматичну” подробицю свого опові- дання. Наводимо в перекладі: “Було видно, як Чорт у постаті чорного звіра втік із святині і щез із очей тих, що стояли довкруги”. Щоб докінчити таке прогнання чорта, саму статую порубали на дрібні шматочки і спалили, при цьому варили на цьому вогні свою їжу. Також всю святиню “віддали вогневі” — а “із дерева укріплень збудували церкву”. “Так замінили вони знаряддя війни на мешкання миру!” — заявляє тріум- фально данський літописець. Тут зауважимо, — хоч до коментарів ми ще не перейшли, — що треба було аж двісті років, щоб германізувати Ругію. Але навіть тоді залишилися численні прізвища мешканців і місць слов’янського звучання. Визволення від Чорта і не- сення миру в світі не є винаходом сучасних ідеологів. Бо так, отже, визволили від “поганства” і пацифікували ** Ругію. Але перейдімо до самого оповідання. Після знищення Аркони і після уже перед тим доконаного відрізання всіх можливостей відсічі та оборони острова інші зовсім слабко укріплені городи бу- ли змушені здатися. Важливу роль при цьому відігравала дипломатія єпископа Абсальона. Ці події описані широко і в подробицях. Горе переможеним! Піддався з черги город, названий “Гарц” — за моїм здогадом, мабуть, перек- ручення назви “Градець” — себто менший город. Були там інші святині меншо- го розміру й значення. Літописець подає вже зовсім коротко описи статуй і наз- ви Божеств. Тітмар про звичаї лютичів. Тітмар походив із княжо-вельможної родини. Його генеалогічне дерево із роду Вальбек достовірно відоме. Свою кар’єру завершив він як єпископ Мерзе- бурга над рікою Салє, недалеко від сьогоднішнього міста Саале. Твердиня Мер- зебург була укріплена Генріхом Першим як фортеця проти слов’янства. Тітмар живе у часі вибуху й розмаху німецької експансії, яка маскувалася в той час сві- жою ще “ідеологією” Священної Римської Держави Німецької Нації. Місто Мерзебург було прикордонною твердинею. Воно [було розташоване] на захід від Липська, себто сьогоднішнього Лейпцига. Основною ідеєю, яка закривала і заг- рівала до цієї відомої в історії “експанcії”, було бажання Риму “навернути” схід- ню й північну частину Європи на християнство та бажання тодішньої Німеччи- ни завоювати ці землі. Отже, “Свята Держава” — цей титул дістала вона разом із благословенням із Риму — запопадливо виконувала оце “навертання” вогнем і мечем, яке закінчилося не тільки “наверненням”, але цілковитим знищенням ці- лих народів. В нашому випадку це будуть слов’янські лютичі, що замешкували й мали свої держави над Балтійським морем, у краю, що звався Волін. Свідоцтвом такої “святості” держави німецької нації є саме “Хроніка Тітма- ра, єпископа Мерзебурзького”, який є ідеологом і апологетом політики Оттонів Фото острова Рюген і Генріха Першого, себто систематичного поневолення, витискання й винищу- вання північно-східного слов’янства та литовських прибалтійських народів. Вис- тачить глянути на мапу історичної Великої Німеччини, щоб побачити успіхи та- кого ширення їхнього християнізму. Подібно як і Саксонця (Саксона Граматика — ред.), не будемо, отже, підозрю- вати нашого автора в об’єктивізмі. Тітмар жив у часі від 975 до 1018 року. Вартість його хроніки подібно, як і Саксонця, різно оцінювана і різна в книгах. Старші, від 1-ої до 4-ої, вважаються компіляцією попередніх джерел. Книга шоста, з якої буде почерпнуте наше наведення, вважається достовірною та описує сучасні Тітмарові події, походи й війни. При нагоді одного із боїв описує він святиню в Ретрі, в кра- їні, мешканців якої називає він “лютичами”. Про них говорить він наступне: “Лютичі були колись невільниками, але через нашу (німецьку) несправедли- вість вони тепер є вільні”. Капітально щира “ідеологія”! Справедливим є поневолення лютичів. Їх не- достатнє покарання було “несправедливим”, наслідком чого вони є ще вільні і, очевидно, “не навернені”. Такі поняття мав єпископ Мерзебурґа про слов’ян чи прибалтійські народи. Він піддає гострій критиці князів саксонських за те, що вони виявляли млявість і бездарність у веденні війни із тодішньою Польщею. Про віру лютичів він — як сам каже — пише з почуттям огиди. А все ж наслід- ки знищення старовинної культури і віри народів над Балтійським Морем змушу- ють нас користати із його “Хроніки” у відношенні до фактів, воєнних подій і поде- куди опису місцевостей чи звичаїв. Отже, із об’ємистої “Хроніки” наведемо тільки місце, яке стосується опису святині й Божества в Ретрі. Пам’ятаймо, що цей опис на півтора століття старший і відноситься до місця, далеко віддаленого від Ругії. Свій опис починає він словами: “Хоч мені осоружно говорити про них (себ- то лютичів), то однак стисло представлю, хто вони й звідки прийшли (до воєн- ного походу), щоб ти знав, дорогий читачу, пусті забобони і огидну їхню віру. Існує в краю Рієдірів город, що має трикутний вигляд і троє воріт, які ведуть до нього. Він зветься Рідегост, а оточений він з усіх боків величезним пралісом, недо- торканим рукою мешканців і шанований як святість. Двоє воріт цього городу від- криті для всіх, хто до нього увіходить, а треті ворота звернені до сходу і є наймен- ші. Виходять до дороги, яка веде до недалекого, але жахливого вигляду озера. У городі є тільки одна святиня, мистецьки збудована з дерева, основи якої підтримували роги диких тварин. Її зовнішні стіни були прикрашені зображен- ням Богів і Богинь, як можна зблизька зауважити, предивно вирізьбленими. А всередині стоять Богове, зроблені людською рукою, в жахаючих шоломах і панцирах, кожний із них із вирізьбленим ім’ям. Перший з них зветься Сварожич. Йому віддають надзвичайну честь і релігій- ну пошану перед іншими Богами. Є там також прапори, яких звідти нікуди не виносять, хіба що вони потріб- ні на війну, і тоді несуть їх бійці-піхотинці. Для дбайливого збереження цього всього установили тубільці окремих свяще- ників. Вони, коли збираються тут для молитви або умилостивлення гніву Богів, єди- ні тут сидять, коли всі інші стоять. Шепчучи між собою таємні слова, із трепетом викопують землю, щоб, кинувши жереби, дослідити певність справ сумнівних. Фото острова Рюген

Скінчивши (цю ворожбу), вони прикривають жереби зеленою дерниною та вбивають у землю навскоси два вістря списів і ведуть через них із знаками по- кори коня, якого вважають за щось найбільше і шанують як святість. Відтак, ки- нувши жереби, якими вже раз досліджували питання, продовжують наново во- рожіння, немов би доконане тією Божественною твариною. Якщо із обох воро- жінь випаде той самий знак, тоді ці племена виконують за ним свої дії, якщо ні, тоді із сумом відступають від намічених планів. Як засвідчує стародавність, обманена різними заблудами, існує оповідання, що скільки разів грозили їм заколоти довгої домашньої війни, стільки разів виходить із згаданого озера величезний бик, із білими зубами, укритими блискучою піною, і на очах усіх качається розкішно в калюжі “серед жахливих потрясінь”. Скільки є в цій країні округ, стільки є святинь, і окремі зображення демо- нів шануються невірними. Між ними, однак, вище згаданий город має найвищу владу. Коли йдуть на війну, то все його поздоровляють, коли щасливо вертають, шанують його належними дарами та жеребами і через коня допитують, як вище описано, яку приємну для Богів жертву повинні принести їхні священики. Ці всі племена разом називаються лютичами...” Тут кінчиться опис “чортопочитателів” — лютичів, винищених до кінця уп- родовж дальшої історії Німеччини. Одним із дальших свідоцтв про долю цих лютичів, а також із згадкою імені Сварожича, є лист святого Брунона, у якому він засуджує Генріха ІІ за його со- юз із “поганськими” лютичами. “Яким чином — пише патетично святий Бру- нон — можуть співдіяти разом Сварожич — Чорт — і вождь святих!”. Джерело: Володимир Шаян. Віра Предків Наших. — Гамільтон, Канада, 1987.— С. 202—213. Пояснення слів: * деїцид — від лат. Deus — Бог і caedo — знищую, вбиваю. Йдеться про знищення Бо- гів, тобто знищення релігії. ** пацифікація — упокорення народу шляхом каральних військових акцій. Запитання і завдання: 1. Хто здійснював руйнування древніх храмів слов’ян і з якою метою? 2. Які біблійні вказівки виконували христоносці? Знайдіть їх у Біблії. 3. Зберіть усі відомі в науці факти про давній слов’янський храм Аркону. 4. Чому ми повинні належно шанувати пам’ять предків, які відважно боро- нили давні святині? Джерело фотографій: http://www.perunica.ru/germany/1295-foto-ostrova-ryugen.html http://community.livejournal.com/oldrus/18340.html http://community.livejournal.com/oldrus/19712.html