Оксанка. (текст на реконструкції)

Ай ем вері соррі. Попередній текст забрано на доопрацювання.
Все так чітко видаєтья  в моїй уяві... і така кака на моніторі. 
Читать противно.  
Та щоб зовсім не втрачати зв"язку з реалінстю. Буду по трошу щось викладать.

От
....................
Тепер видається дивом, що незнайомих людей не відлякав мій жалюгідний вигляд,  що батьки домовились, і з жовтня Оксанка почала приходити до нас займатись. Вона приходила три-чотири рази на тиждень (понеділок, середа, п“ятниця і часто раз на вихідних, у вівторок  та  четвер вона мала заняття у А.Й.).
І поступово, саме за цим графіком, почало повертатись життя до мене.

Спрешу наші зутрічи були формальними.  У кімнаті де я лежав мама плела, Оксанка виконувала завдання.  З розповідей мами, в ті перші місяці я не виказував особливого інтересу.  Лежав із тим самим байдужим виглядом. А для неї той кожен раз був подвигом: привести мене і кімнату до якогось хоч трохи людського вигляду.
Дні були схожими один на один. І навіть її терпцеві приходив кінець.
Усе відбувалось як і до того і вона вже думала кидати ту затію віддавши малій скрипку.

Та одного разу Оксанка не прийшла. Мама каже що я так само лежав без жодної емоції на обличчі і тільки в очах стояли сльози.
Саме в той момент вона зрозуміла, що почате має сенс.
......
Зараз мені важко уявити що бачила Оксанка дивлячись на мене.
Часом вона щось говорила до мене та я не розумів що.
Видно, для неї я був щось середнє між людською істотою та елементом меблів, щось із того уявного світу чим наповнена дитяча уява.

.....
Згодом я почав виправляти її гру. Спочатку  тихо казав мамі,
а мама пояснювала Оксанці. По троху я почав говорити в голос.
От після того і почалось найскладніше.
Складно було нам обом. (Звісно, і мамі теж, та порівняно
з попередніми двома роками, для неї це було полегшення.)
......
А от Оксанці і мені доводилось докладати надзусиль,
постійно посуваючи межу своїх можливостей.

Для неї, це була боротьба зі своїю мучителькою -- скрипкою, для мене -- з самим собою.
......
Початківець завжди робить багато помилок... Починати -- складно.
Це я розумію зараз. Тоді... я багато чого їй не пробачав. З висоти пройденого часу доводиться визнати, мною рухало
не лише знання “як треба” та прагнення перфекції,
а й (на жаль)  мізерний душевний стан. Я заставляв її доводити кожну ноту до чистого звучання, кожну вправу до кінця.
Повторювати один фрагмент десятки разів --
напевно нестерпні тортури для семирічної дитини...
Та вона не здавалась. 
....
Було багато сліз.
Мати Оксанки якось пожалілась, що та плаче перед сном. Що вона (мати) не витримала і  запропонувала кинути ці заняття, (хіба воно того ватро якщо кожен вечір через них слоьози). Та Оксанка, із недитячою упевненістю відповіла, що якщо вона зараз кине, то все життя шкодуватиме. От такою вона була, моя Оксанка! Вона була бійцем! і мала волю до перемоги навіть в свої сім рочків.
...
Я робив із нею усі помилки які лише може зробити вчитель на учневі. Напевно поруч зі мною і батько Бетховена видавася б добрим педагогом. Правда, тут треба зауважити. І знову віддати належне А.Й.  Не все було так похмуро. Поруч з  академічними завданнями завжди було достатньо завдань ігрових. Які можна  було робити без оцінювання на “добре-пагано”, “вірно-не-вірно”. Ми складали пісеньки, вистукували ритми, слухали старі (ще мої дитячі) платівки. Тоді стирались межі між дорослим та дитиною, в ці моменти ми ставали  рівними... ми просто грали.
...
На відміну від мене не щедрого на добре слово, А.Й. не забував її хвалити.  В кінці року вона вже зіграла щось для батьків, почали казати що вона подає надії. Ми дозволили їй брати скрипку додому. Вона продовжувала  приходити, тільки тепер вона готувалась навіть до наших зустрічей.

Та зміни відбувались не лише в її житті. Я почав чекати її приходів, прислухатись до кроків  на сходах  (а жили ми на першому поверсі і тому можна почути  як входять чи заходить кожен мешканець підїзд'у) я почав розрізняти її ходу.

....
В зимку я почав підводитись з ліжка. Спочатку по малу.
Та навіть при цьому доводилось долати болі у спині та запаморочення.   В двадцять років організм ще має надзвичайну здатність до самовідновлення. Якщо лише хотіти повертатись. Мені порадили  зміцнювати м'язовий корсет.  Я почав робити гімнастику. Спочатку трошки, потім більше. Так по малу я повертався зі стану забуття. Та разом із життям поверталось і внутрішнє  так і не згашене (не опрацьоване)  пекло:  біль, сором, спогади, думки. Але тепер у цій темній царині був промінчик світла. Цей промінчик звався Оксанка. Він давав надію. Через нього я повертав повагу до себе.
.....
Може забігаючи на перед, скажу. Ще однією особливістю нашого спілкування. Моментом, який я зарікся повторювати з жодною іншою дитиною. Розділяюча межа  учень-вчитель, дитина-дорослий між нами була фактично стерта. Те, як важливо тримати дистанцію з дитиною, я зрозумів  коли було вже пізно... Як і багато чого іншого, що я вивчив на помилках саме з нею. Та ця помилка була чи не найгірша за наслідками. Діти дуже чутливі до ієрархії. Оксанка відчувала що я і своєму  “горизонтальному положенні” стою на щобель нижче за неї, що емоційно вона сильніша, що я від неї залежний. На жаль, нехай навіть підсвідомо, та  вона все це знала, Попри те, що вона визнавала мій авторитет по класу скрипки, у інших питаннях його доводилось що раз відвойовувати. Я був для неї старшим братом, різкішим, безкомпроміснішим за дорослого. І тим ближчим. Зі мною можна було дуркувати, гратись, довіряти таємниці (я ж точно нікому не розкажу). 

З часом теми наших спілкувань перестали обмежуватись заняттями.
Вона розказуввала про справи у школі, про вчителів та подружок.
Ми говорили про все і вся. Про те, чим відрізняється ліва рука від правої? Для чого потрібен мізинець? Як швидко порахувати решту?  Як читати час по годиннику зі стрілками?  -- Усі ті сотні маленьких питань, які дорослий світ вважає самоочевидними і не задумується у своїй суєті. А очевидними вони не є. Як то: Скільки коліщаток треба щоб той самий годинник запрацював? Чому літак не падає? Хто переможе лицар чи богатир, козак чи мушкетер? Чи є в Україні принцеси а у Турції султани? (усих таких питань і не перелічити)
 
Заволодіти її увагою було не складно, і це було фантастичне відчуття.  Я пам'я таю її погляд. Великі дитячі очі. Як ловила вона кожне моє слово.  Позбавлений радостей свободи свого віку мені було дано інше щастя.  Щастя бути вчителем.
....

(Соррі за недоречний  "пахвос". Текст продовжую рихтувати)