Сміх крізь сльози

УКРАЇНЦІ МОЇ, УКРАЇНЦІ...

Боже! Боже! Боже!
Які ми демократи! Які ми гуманісти! Які ми людолюби!
Та хіба якийсь інший народ зміг би, тікаючи з палаючої тюрми, винести на своїй покатованій спині тих, хто його у цю тюрму заганяв, тих, хто його у цій тюрмі неволив, тих, хто його у цій тюрмі катував?
Лише ми, українці, здатні на таку суперфілантропію...
І ми не тільки винесли. Ми занесли усіх цих шубравців до своєї хати. Впустили їх у найкращі світлиці. Виділили їм найкращі місця. Годуємо. Поїмо. Розважаємо. Пошановуємо їх, як "героїв". Спілкуємося з ними лише на "общєпонятном" - бо ж лише одну клепку мають. Не дай, Боже, не так зрозуміють. І єдина думка у наших демократичних головах, і єдиний трепет у нашій супергуманній душі: "Аби не образити"...
Ну плюне нам по-хамськи у вічі - обтираємося.
Чей же не вдарив...
Ну вліпить нас по шиї з перепою. Почухаємося.
Чей же не вбив...
Ну придушить когось в закутку. Зітхнемо спiвчутливо.
Чей же не всіх...
Ну похуліганить у кровавих колонах.
Оплюють нашу історію, нашу Державу, нашого Президента, нас із вами-посміємося: "Хворі ж..." Не будемо ми їх розстрілювати, як вони нас.
І не дикуни ж ми, щоб "зуба за зуба". Прецінь у центрі Європи живемо. Та християнську мудрість сповідуємо: "Хтось у тебе каменем - ти в нього хлібом". Та й не чужі ж ніби...
І перебираємось у сіни. Щоб тюремщикам не заважати. Своєю мовою їх не дражнити.
Прапорами своїми їм червоні очі не муляти. Пересидимо й у сінях. Не надворі ж...
І тішимося, що на волі. Що маємо свою хату. Що ця хата має древню історію. Що жили у цій хаті славні лицарі. Що ми достойні сини могутнього народу. І тримаємо напоготові... відра з водою. Бо із світлиці пахне соленим. П’яні тюремщики з вогнем граються.
На всі заставки репетують, що ми "бандити". Що нас "надо под суд". Що з нами їм наша хата не подобається. І погрожують: "Ми на зло усем буржуям мировой пожар раздуем..."
Будь-який інший народ показав би таким шубравцям на двері. Виставив би їх далеко-далеко.
Але ми не такі. Ми, якщо треба... покинемо й сіни.
Переберемося у сарайчик. Чи під повітку. Усе ж таки на своєму подвір'ї... Бо ми демократи.
Ми гуманісти. Ми - суперфілантропи.

© Євген ДУДАР