Несвідомим (і не тільки) присвячується. Насолоджуйтеся

      Прочитав статтю «Свидомитам посвящается. (И не только). Наслаждайтесь» у блозі Manhustа.
       Виникла потреба відповісти.
                 Несвідомим присвячується (І не тільки). Насолоджуйтеся.
      Автор статті (І.Солонєвіч?), як він сам каже – 100% - ий білорус (ну вже і не знаю, чи бувають ще якісь..., наприклад 72% -і), пояснює прагнення самостійності та оспівування у своїх творах духу Свободи, митцями білоруського та українського народів, наявністю особливого комплексу неповноцінності, навіть посилається на поняття «большой культури», щоправда забувши при цьому дати визначення – що таке «большая культура» та береться до порівняння творчості Шевченка і Гоголя. Так, звичайно, Шевченку до Гоголя було не дотягтися, так само, як і Гоголю до Шевченка. А чому, хочеться запитати у недолугого автора. Та тому, що кареті швидкої допомоги ніколи не наздогнати таксі по кількості перевезених пасажирів, як і таксі не вженеться за «швидкою» за кількістю перевезених хворих. Хоч обидві машини – легковики і обидві возять людей. Ще взявся б порівнювати кілометр і кілолграм.
       Далі йшла якась маячня про «бальшому караблю – бальшоє плаваньє» із категорії радянського кіно про освоєння Сибіру чи Цілини. Останні «бальшиє караблі» - Сталін і Гітлер вже «поплавали» по Європі і відповідно до теорії «бальшой культури», висвітленої автором - це були дивовижні таланти. Щоправда ціни на квитки для проїзду на цих кораблях були дуже високі. Смертельно високі. Читаєш і відчувається сморід совкового стадного барака, так і хилить автора у бік «вєлікай і магучєй» Російської імперії. Ностальгія мабуть? 
           Але ні, це легенький, початковий натяк. Читача поволі підводять до того, що буде далі. 
         Далі йшлося про цікаві «дослідження» того ж таки автора питань і способу вимірювання таланту. Заодно, він і за Гоголя вирішив, чому той писав російською, пом’янувши ще й Вінниченка. Погано, що не вказано, яким мірилом виміряти велич таланту. Автор пропонує вважати талант великим, якщо це представник великої за розмірами країни. А якщо це, наприклад А.Конан-Дойль, то це маленький, нікчемний талантик, бо скільки там тої Англії, порявняно з Росією. У автора не вистачило снаги на вивчення географії та історії, бо знав би, що Англія володіла половиною світу, а сама завбільшки з російську губернію. Щоправда, Англія завойовувала вмінням, а Росія (і СРСР, як спадкоємиця) – числом. Доказ тому – страхітливі втрати «талановитих» радянських полководців. І хоч автор напружено намагається навіть ототожнити англійську літературу з російською, у англійців такі порівняння з літературою, яка виникла лише у 17 сторіччі, викликають поблажливу усмішку. 
          Розширені просторікування про бездарність та талант ще на крок наближають читача до усвідомлення того, що все українське – бездарність, бо воно менше за російське, а все російське – то справджній діамант, бо воно більше, російське. 
І нарешті – головне. Автор приводить слова іншого «таланта», що розкриває проблеми проекту «Ukraina». Бінго! Як кажуть американці. Виявляється, що «...это сельское происхождение его вождей и активистов, а так же их моральная, духовная и интеллектуальная ущербность. Люди, чей уровень сознания находится на уровне свинарника, коровника, курятника, самогонки и колядок, в принципе не способны создать государство и уж тем более культуру».
           Це ж треба! Таки дійшли. Зрозуміло, у Росії ні свинарників, ні корівників, ні курників не було. Так ось чому Російська імперія весь час намагається когось загарбати – яйка, млека, м’яска хотілося, бо в наявності був лише самогон і той без колядок. А от гонору «вєлікарускага» - необмежено. Хоча били морди московитам у їх «славній» історії, і Сагайдачний бив, і поляки з Лжедмітрієм і турки і японці. Місто російської слави Сєвастополь здавали ворогу, і нічого, гордяться. 
Взагалі, складається враження, що тому, хто про той проект лопоче, в дитинстві, коли він був прищавим підлітком, сільська дівчина відмовила на «сєновалє», або її брати, міцні сільські хлопці, добряче нам’яли боки. Якби ж іще той «учьоний» знав, звідки взялося мистецтво, театр, пісні та вірші, то він обережніше виказував би свою неповагу до селян, що досі його «нєдоросля» годують. Булки ж на деревах не ростуть. Земельку обробляти треба, тоді вона все дає, але за умови, що її плекають мозолясті селянські руки, які він так «талановито» висміяв. Ну що ж, буває, мабуть не вистачило таланту вивчити історію бодай своєї країни.
           Далі читача «накриває» істерія (має вигляд стандартного великоросійського шовіністичного лементу) про те, які українці покидьки, а саме: якісь сектанти українства, «...они занимаются пропагандой украинства...» - дійсно, чому не російства?, «...борются со всем русским, по-смердяковски исходят злобой в адрес России...» - цікаво, чому українці не боряться за все рускоє? Такі слова наводять на думку, що у їх автора не все гаразд із свідомістю....Стоп...., а ось і наше ключове слово - свідомість. Відсутність свідомого сприйняття – несвідомість. Запам’ятаємо.
Потім, стандартні фрази щодо «...страна в руинах, народ интенсивно вымирает! Мы все на краю пропасти»! З натяком на те, що якби українці боролися за «всьо рускоє» - всім було б щастя. 
          І нарешті, найвеселіше. Ну прямо камєді-клаб: «...они (тобто сектанти-українці) должны были после прихода к власти, пересмотреть свои цели и задачи. Подчинить их интересам народа и государства» - дайте вгадаю, у чому полягають інтереси українського народу. Ага, ось і відповідь! Як пише автор про наш народ: «...не хочет украинизироваться, не хочет отказываться от своего языка, культуры, ценностей, от самого себя, в конце концов....»  
             Ось тобі маєш... Виявляється, ми, українці, з легкої руки автора (Солонєвіча чи Андрєя Ваджра?) насправді і не українці...???
          Чекайте, а якою ж мовою я пишу? 
          Ось тепер, повернемося до «несвідомості». Скоріше за все, у білоруського автора діагноз – несвідомість, бо не усвідомлює він ким він є і що він пропагує. До такого діагнозу додається супутна хвороба – совковість, життя у великому стаді, де за тебе подумають і вирішать. Більш того, автор пишається своєю несвідомістю, сповідуючи лжеінтернаціоналізм: «Росія за об’єднання народів, але під її керівництвом». А той факт, що зникне пара-трійка народів, то для автора – «іздєржкі проізводства». Така ідея подається, як єдино вірна. Всі, хто проти – сектанти, у даному випадку – українські. Тому, це викликає люту ненависть у автора до всього національного (і українського також). Хоча сам пише, що «...всякая бездарность будет стремиться отгородить свою щель. И с ненавистью смотреть на всякий простор...». Так намагання українства вийти із «щелі» російського колоніалізму – це що? За автором, виходить, що бездарністю є сама теорія обмеження свідомого розвитку націй колом постсовкової колоніальної великоросійської психології. А носії такої теорії – «бєздарі», що вимахують прапором «Руского міра» і пишаються тим, що намагаються зупинити Дух Свободи, який замкнений ними у «щель». Це схоже на те, як психічно хвора людина пишається своєю хворобою.  
І ось, маючи відсутність свідомості (російською – сознательности, сознания) несвідомий «талановитий» автор, не відаючи, що творить (бо ж не усвідомлює своїх дій) рветься на «бальшой прастор», у світ, зі своїми великими ідеями. Простіше кажучи, кричуща бездарність створює власну теорію існування іншого народу, який вже Є і «талановито» доводить, що народу того не існує, мови його немає, культура його маленька і що йому треба якомога скоріше перестати бути собою та стати рускім. От тоді – він стане великим і заживе по-справжньому. Цікаво, а жителів Іспанії, Італії, Польщі, Ліштенштейну та ін..... уже агітували стати рускімі...ну....щоб стати щасливими? 
             Іншими словами, українцям (і не тільки) навіюється: «Общєжитіє лучше свого дома, потому что оно общєє, ми вам із него уходіть не разрешалі, у нас с вамі общая історія проживанія в общєжитіі і ми рєшилі, что вам надо пєрєєхать к нам назад, потому, что общєжитіє НАМ нравится». І не питаючи нас, подобається нам чи ні, настирливо пропонується змінити власну (хай із свинарником, курником і корівником – а як же українцю без цього, не сидіти ж на хлібі і водкє) садибу на «общагу» (слово зрозуміле будь-кому, без перекладу) і щоб який-небудь «швондєр» заганяв вечорами не на колядки а на «спєвкі» революційних пісень, де «ми всьо разрушим, а затєм...». Цікаво, а сам автор готовий змінити свою квартиру на гуртожиток? Мабуть ні. Отож бо й воно. 
              Так, лише «талант» вихований на ідеях «єдіной і нєдєлімой» російської колоніальної імперії міг видати «на-гора» такий тріллєр.
             Висновок: несвідомість, коли людина не усвідомлює хто вона, де її історія і культура, якого роду-племені вона і що вона робить – тяжкий діагноз. Їх жаліти треба і лікувати, бо їхня когорта знову виродить чергового отця народів чи фюрера чи кормчєго. Для «бальшова плаванія». У морі. Крові.