- Золушка, солнышко, как поживаешь ты 
В замке у принца, сладко ли замужем? 
- Скажете тоже, милая крестная! 
Бал тот волшебный кончен давно уже. 

Очень скучаю и вечно беременна: 
Муж меня любит часто и тщательно. 
Стайка инфантов по комнатам бегает, 
Армия нянек к детям приставлена. 

Я навсегда позабыла о талии, 
Туфли хрустальные сделались тесными. 
Руки не заняты, мысли печальные 
Стали теперь такими уместными… 

Мачеха с сестрами кознями заняты, 
Батюшка горькую пьет в одиночестве. 
Хочется в лес по грибы да по ягоды, 
И от охраны избавиться хочется. 

Так не хватает предчувствия праздника! 
Тыквы-кареты, танцев до полночи… 
- Что же сказать тебе, славная девочка? 
Только одно: эта сказка закончилась. 

Мария Тернова

Я тебе цілував до світанку,

Я тебе цілував у росі,

Ми кружляли в модерному танку:

Я і ти у дівочій красі.

Твої губи казали: «не треба»,

Твої руки благали: «пусти»,

Але очі, закривши півнеба,

Шепотіли мені: «їх прости».

Я прощаю і губи, і руки,

Я прощаю і душу також

За усі заподіяні муки

І за всі, що чекають, та й що ж!

Причаїлися в заздрощах квіти,

Посхилялись із неба боги;

Безтурботні, щасливі, як діти,

Ми розквітнуть в лілеях змогли.

Я тебе цілував до світанку,

Я тебе цілував у росі,

Ми кружляли в класичному танку:

Я і ти у жіночій красі.


І.Кушнір

А юність пахне нічкою, Дівочими косами, Що майже згасла, свічкою Та спраглими устами. Світанками над річкою, Весною й солов*ями І грушами під дичкою, Що на городі в мами. А юність пахне росами, Вінками на Купала, Де ніженьками босими Від мене ти тікала. Конваліями ніжними, Волошками та житом, В саду у батька вишнями Та яблуневим цвітом. А юність пахне золотом, Осінніми дощами, Сумним ранковим холодом Та в небі журавлями... У снах моїх живе, щемить, Тривожить душу й тіло І смаком юности гірчить

Життя, що пролетіло.

Дмитро Герасименко

За далекими вітрами, За холодними дощами Заховаю біль. Смуток відійде сльозою,  Вже не плачу за тобою – В серці заметіль. Знову я своє кохання Пронесу через світання, Як в останній раз, Прожену його від серця, Хай воно іще озветься – Тільки не для нас. Я забуду твої очі, Я забуду твої руки, І нехай тепер щоночі Помираю від розлуки. Поцілунком не озветься, Не загине від бажання, І уже не повернеться  Наше зраджене кохання. Не шукай мене – не знайдеш, Навіть спогадом не станеш, Спогадів нема. Свою тугу відпускаю, Хай далеко відлітає, Знаю – все дарма. Знову я своє кохання Пронесу через світання, Як в останній раз, Прожену його від серця, Хай воно іще озветься – Тільки не для нас. Я забуду твої очі, Я забуду твої руки, І нехай тепер щоночі Помираю від розлуки. Поцілунком не озветься, Не загине від бажання, І уже не повернеться  Наше зраджене кохання.

Я забуду твої очі,

Я забуду твої руки...

М. Одольська

Пробач мені, що все так сталось,
За все пробач, як мине час,
Коли в душі вже стихне галас
В останній раз. В останній раз.

Не забувай мене, благаю,
Залиш, хоча б, надії слід.
Що буде далі, я не знаю,
Але мені нестерпний світ,

В якому я один щоночі,
В якому ти на самоті.
Хіба не бачуть з неба очі
Оті страждання, муки ті.

Якби були у мене крила,
Якби, як птах, летіти міг,
Я б полетів до тебе, мила,
І впав би каменем у ніг.

Я б цілував твої коліна
І не питав, чи любиш ти.
Кохана, зірочка єдина,
Через палаючі мости,

Я повернусь знайомим ритмом
На хвилях радіомереж,
Я повернусь ранковим світлом
В твоє життя і в серце теж.

Не забувай мене, не треба.
Хай там що буде, все одно.
Моє життя ніщо без тебе,
Як келиха порожнє дно.

Пробач мені, що все так сталось,
За все пробач, як мине час,
Коли в душі вже стихне галас
В останній раз. В останній раз.

Павло Тесленко

Початок кепський… Та кінець
Насправді буде особливий.
Жаданий стукіт двох сердець
І погляд впевнений, звабливий…

Усе як у простих людей,
На пристрасть мрії надихнули.
Ми граєм декілька ролей,
Але не тих, що досі бУли.

Ти так нестримно-чарівна,
А я закохано-зухвалий.
Очей самотніх глибина
Безкрайнє море нагадали.

Хоч ми на різних полюсах,
Але можливості реальні.
Твій присмак досі на губах,
Твої ілюзії банальні.

І хоч не бути нам удвох
Фінал нестримний обіцяю.
Лишаю почуття у борг,
А в обмін серце забираю.

Сергiй Дроботенко

Нас мотает от края до края, 
По краям расположены двери; 
На последней написано «Знаю», 
А на первой написано «Верю». 

И одной головой обладая 
Никогда не войдешь в обе двери: 
Если веришь, то веришь не зная, 
Если знаешь, то знаешь не веря. 

И свое формируя сознанье 
С каждым днем от момента рожденья 
Мы бредем по дороге познанья, 
А с познаньем приходит сомненье. 

И загадка останется вечной, 
Не помогут ученые лбы: 
Если верим - сильны бесконечно, 
Если знаем - ничтожно слабы.
А.Макаревич

Пусть вдоволь листают
Романы прошедшие,
Пусть бредят дурнушки
Заезжими принцами.
А в редкой профессии
Сказочной женщины
Есть навыки,
Тайны,
И строгие принципы.
Идет она молча
По улице трепетной,
Сидит как на троне
С друзьями заклятыми.
Приходится жить -
Ежедневно расстрелянной
Намеками,
Слухами,
Вздохами,
Взглядами.
Подругам она
Улыбается весело.
Подруги ответят
И тут же обидятся...
Красивая женщина -
Это профессия,
А всё остальное - сплошное любительство.

Роберт Рождественский.

Діліться радістю, бо смутку й так багато... 
Проблеми крають серце, мов ножі... 
А в світі справжнього не буде свята, 
Якщо воно не визріє в душі. 

Вона ж, така заплутана й самотня, 
Весь час шукає щось в самій собі, 
А навкруги лиш холод і безодня, 
Ну як тут їй не бути у журбі?! 

В недосконалостях занедбаного тіла 
Душа, мов пташка серцем в груди б*є, 
Щоб вирватись у світ, де так хотіла 
Роздати людям все тепло своє... 

А людям – що?! У них – свої печалі, 
Своя душа… («Своє» - таки болить…) 
Невже, ОТАК між нами буде й далі??? 
І все життя до біса полетить?! 

Ні!!! Як би тяжко не було нам, брате, 
І скільки б не траплялось нам «лайна» - 
Ділімось радістю, бо смутку й так багато… 
Життя – коротке, а душа – одна! 

У ній щось є…
Напевне, то душа
Трохи збентежена від правди і реалій
Вона кудись,
Як завжди поспіша,
Іде у переходи і у далі.


У ній щось є…
В її ясних очах
Поети б написали слово “щирість”.
В ній паросток надії не зачах,
Не дивлячись на будні трохи сірі.


У ній щось є…
Незрима таїна.
Що в пам’ять урізається гранітом.
Як присмак від солодкого вина,
Коли набридла гіркість цього світу.


І це її відразу видає.
З-поміж облич і поглядів квапливих.
Спинивши погляд, розумієш: в ній щось є…
Таке по-справжньому просте і особливе.