Мене лякає небо байдужiстю своєю, –
Вже котру темну нiч всмiхається менi!
Здається, порiвняє мої думки з землею,
Здається, що колись залишусь увi снi.
Мене лякає вiтер – звичайний, непостiйний.
Вiн так багато знає про все моє життя.
Нехай цей вiтер вiльний, нехай вiн особливий –
Йому я не розкрию найкращi почуття.
Мене лякає слово, таке звичайне слово,
Бо ним не раз вбивали останнiй подих мiй.
Без непотрiбних слiв життя було б чудове...
Я знаю, все це кроки нездiйснених надiй.
Мене лякають очi – оманливі, холоднi, –
Їх скаженiлий погляд сiдає в глибинi.
Всi дивляться на мене, вдивляються з безоднi
I поступово зникне життевий струм в менi.
Я побiжу далеко, у стiнах заховаюсь,
Вiд сорому розтану, вiд жаху закричу.
Не витримають люди, та я себе злякаюсь,
Зберу шматочки серця i в спокiй полечу.
Наталія Поклад