Насправді.

Зовнішні ознаки твого існування вбивають внутрішні ознаки мого"я". На питання, чи мене все влаштовує я за звичкою відповідаю "так". Воно не є щирим, однак і не є лицемірним. Щось посередині.

Наші життя завуальовані у всякі повинності, цінності, радості та інші -сті. І їх  сотні. Чи лише двісті...

Незалежно від твого зовнішнього вигляду твоя душа залишається вірною мені і десь інколи вночі кричить зсередини, що те, зроблене, було неправильним. Ти, щоб не чути її, закриваєш вуха і голосно розмовляєш з собою. Шизофренія? Або з нею. Однак, що це звучить тоді?

Якби це було століття десь ХІХ, ми б поділились на аристократку та її гувернантку. Найгірше для тебе те, що ти знаєш хто б ким був. Єдине, що невідомо, ким був би ти і якою б була твоя роль у тому далекому дев"ятнадцятому.

Можливо, при світлі ліхтарів невидно сонця. Однак темряви теж немає. Це щось схоже до двох сторін однієї медалі. Я завжди мріяла мати медаль однакову із двох сторін. Не дарували. Не відібрала...Може, її знайшла під більярдним столиком  та гувернантка. Вона ж іде моїми слідами. А я тоді любила грати у більярд...

Мені здавалося, що це не скінчиться ніколи. Однак, у тому й суть, що лише здавалося .А що насправді?

А насправді ти і гувернантка, а насправді я й аристократ...