Припасти до Тебе, поволі зринати 
У світ, що вмістився у Твоїх долонях, 
В тремтливих вустах, поцілунком прим’ятих, 
У грішно-розпалених пристрастю скронях, 
У тихому голосі, в тихій сльозині, 
В безмовних руках на принишклих раменах… 
І слухати подих, невинно-звабливий, 
І рвати своєї любові стремена. 

Припасти до Тебе, здолати вершину, 
Зайнятись вогнем медвянових печалей, 
Зайнятись вогнем… Хай душа відпочине 
У Твоїх обіймах від давніх фантазій, 
Від терпких зітхань, від свого божевілля 
В безмовних руках на принишклих раменах… 
І знову цей погляд, замріяно-хмільний, 
І знов Ти чолом прихилилась до мене

Вже вкотре попрощався з портом – 
Тепер він цятка за кормою, 
Далекий дім. Над головою 
Вечірній бриз тріпоче гордо 
В сірих вітрилах й такелажі. 
Нічні з’явились в небі стражі – 
(Ескорт самотнього фрегата) 
Замовкло все. І тільки вахта 
Дрімає між двома морями, 
А я, наповнений вітрами, 
Несусь назустріч дню новому 
У пітьму чорну. 

Долаю милі і пливу… 
Морська тропічна каламуть 
Іскриться світлом із кают 
І думу думає свою. 
Та я йду далі – хвилі, хвилі, 
Підкорений містичній силі 
Лечу у пошуках пригод. 
Ти знаєш, я покинув порт 
І вирушив у невідоме, 
Назустріч сонцю, зорям, шторму, 
Бо оживила мене знов 
Твоя любов.

Пробач мені 
За те, що я між нами звів хрести, 
Що в щастя влив полину гіркоти, 
Дитинно граючи війну з душею, 
Й не бачив я страшні 
Руїни, захопившись грою. 

Пробач мені, 
Прости, що ти терпіла до кінця 
Тупого й себелюбного самця, 
Який хотів по-свому все зробити, 
Але спалив в вогні 
Свій рай, не залишивши й крихти

Це сталося, коли злетіла 
У небо місяць – птиця ночі. 
Коли весь світ і моє тіло 
Зірки пронизали дівочі. 

А я стояв у існуванні, 
Прибитий світлом й темнотою, 
Бо це прийшло перше кохання… 
Не вірю! Сталось це зі мною. 

Та залишився спогад тільки 
Про серце штурмні ті хвилини… 
І опускаються повіки, 
І сльози мимоволі ринуть

Дивлюсь в твої очі,  В ці ніжні перлини дівочі,  В посріблене сяйво вогнів.  Жодних слів…  Лиш дві стежки юнацького шалу.  Ти чекала, я знаю, чекала.  Краєм шляху цвіте матіола:  Пахне ніч, день заходить за гори,  Струменіє сонливо земля.  А десь там, де згасають поля,  Бачу зорі.  Як хвилі у морі  Випинаються їхні загривки,  Раз-по-раз ударяють в обшивку  Одинокого місяць-човна.  Я пливу без вітрил і без весел,  Мій байдак сизий простір розкреслив,  Прогайнувши Чумацьким шляхом.  Раптом десь за дамаським бортом  Шепіт листя.  Кораблик яристий  Зачепив за столітнього клена,  Замаїлася крона зелена  Платиновим іскристим шатром.  Заховалося небо зористе  У ледь-чутне листкове намисто,  Загубився між нього і я.  Тишина… Тільки вітер в гіллях,  Як дитина,  Вкриває жасмином  Мою кленову зірку-долоню,  Розкуйовджує жилаві скроні,  Оркестрово у древі луна.  Я лечу, розтинаючи простір,  Я несусь до світанку у гості,  Обганяючи час і думки.  Поки…”Хто ти?” З бистриці-ріки  Вийшла діва.  Блакитним вогнивом  Пломеніло у неї волосся,  На повіках сміялися роси,  А в очах жаборіли казки.  Це йшла ти, Афродіто,  Із душі свого світу,  З своїх мрій глибини  В мої сни.  Це йшла ти, Афродіто…  Трембітала трембіта  З водограю пісень  В новий день  Це йшла ти… 

Дивлюсь в твої очі

Поміж нами прозорі мости —
відчуття ці незвичні і нові,
бо у мене вливаєшся ти
літром спільної крові.
І нехай голова знов болить,
і знекровлені в’януть судини,
я завжди пам’ятатиму пиво, як ти,
я зненавиджу драп і аборти,
і тебе я любитиму доти,
доки ти в мені будеш текти.

Ти біля мене на відстані подиху й погляду,  Грію повіки вустами від трепету й холоду,  Тане на грудях моїх тіло місячно-зоряне,  Чую на грудях чоло твоє… Виіскрить, сколихне  Думка мовчання замріяне мріями, гільзами,  Серця шматочок забрала, солодко урізала  Мою частинку для себе і дала мені свою.  Дякую, сонце, за те, що тебе люблю.  Ти біля мене, у мені, сплелися в тиші вуста,  Ми не живемо, ми вирвались, плоть вже для нас пуста,  Ми надреальні – співають нам днесь архангели,  Губи твої розімкнули огиджені кандали.  Чуєш? Це пісня – для нас серенада дотиків,  Суміш кохання і крові під музику готики.  Ми всеєдині на відстані подиху й погляду,  Серце до серця… вуста… трепет холоду

Вечірню зірку я просив,  Щоб дарувала світ лиш нам  У темну нічку. Я віддам  Всього себе тобі, та крил  Почую помах.  Усіх вітрів, що в небі віють,  Благав навколішках змести  З минулого усі хрести…  Нехай вони там не чорніють,  Вином цвітуть.  І місяця просив я слізно,  Щоб дарував їй сни чудові;  Гарячої краплинку крові  У серце вніс пречистим світлом…  Моєї крові.