«Десь колись в якійсь країні…»
Леся Українка

Облога химер

Йшов п’ятий рік з часу його тріумфального сходження на престол. П’ять років тому народ носив його на руках, пристрасно ненавидячи попередника і призначеного ним наступника герцога Дона. Тоді, він, король Вік, на чолі багатотисячного війська, що складалося з обуреного й прагнучого змін народу, взяв владу. Разом з ним був його народ, разом з ним були численні побратими. Він взяв престол, він мріяв навести в країні лад – дати свободи, заможне життя, зробити свій народ щасливим. Першим міністром він призначив свою соратницю – леді Золотоволоску, Першим радником – найближчого і найвідданішого друга – герцога Роша. Герцог Дон був змушений піти в глибоке підпілля – народ скинув його, не давши навіть зайняти престол. Дон був знесилений і викинутий з королівського двору. Зараз цю саму долю готували йому, королю Віку – під мурами його палацу стояв натовп, майоріли штандарти герцога Дона і… його колишнього Першого міністра леді Золотоволоски…

Король в палаці був сам – половина його двору перекинулась на бік Дона і Золотоволоски, частина просто розбіглася, не знаючи за ким буде перемога, найвідданіших людей він сам вислав, не бажаючи підставляти їх під удар. Король підійшов до вікна – схил до його палацу покривали намети бунтівників, скрізь наскільки вистачало зору були їх люди. Король з сумом дивися на людей. Раптом картинка почала розповзатися і замість ворожих штандартів він побачив золотавий з вуздечкою прапір, почув як натовп пристрасно скандує його ім’я, побачив своїх вірних соратників, поруч яскраво вимальовувався сильний твердий профіль герцога Роша… Цікаво – де він зараз? Після помсти Леді Золотоволоски, яка не змогла пробачити нехтування нею, і коли вона руками свого пажа, в результаті брудних інтриг скомпрометувала герцога, Король не міг, при всій своїй любові й повазі до нього, залишити його Першим Радником. Це був перший ніж в спину від своєї соратниці – в королівстві почали зріти змови й бунти – це був результат маніакального бажання Леді взяти все в свої руки. Коли почалися бунти, Король дав наказ герцогу вивезти всіх відданих йому людей за межі столиці. З тих пір Король не мав про вірного герцога жодної звістки – де він, де його люди? Чи вдалося йому врятувати їх? Де граф Червоний Туз – їх друг і соратник?

В провінційному місті в одному ошатному будинку, що утопав в квітучому саду, юна дівчина сідлала коня. Вона міцно обняла матір і обіцяла повернутися з перемогою…

В розкішному наметі за широким столом сидів герцог Дон і Леді Золотоволоска. Перед ними був план королівського палацу, але то там, то тут на ній були білі плями – вони знали тільки маленьку частину палацу, де доводилося їм бувати і де бували їх вірні шпигуни.
- Король у палаці один, - говорила Леді, - ми повинні увірватися до палацу й взяти владу в свої руки! В палаці знаходяться королівські клейноди, скарбниця і державні папери –якщо ми їх візьмемо, ми зможемо коронувати нового монарха!
Герцог Дон мовчав – він прекрасно знав, що Леді Золотоволоска сама мітить на трон, так само було, коли вона з теперішнім Королем брала владу – щойно була здобута перемога, почала плести інтриги. Дон прикидував хто першим з його людей стане жертвою Леді…

Король з тугою оглядав палац, підійшов до вікна, через щілинку між штор дивився на людей… Він думав, як краще зректися престолу… Він, перший монарх, який у вершину кута поставив демократію і свободу був готовий схилитися перед своїм народом і піти з влади, але… але усвідомлення того, що він схилиться не перед народом, а перед маніакальною інтриганкою і амбітним герцогом, не давала йому спокою. Може просто відчинити браму, а самому випити отруту?...

В міцно укріпленому і багатому замку недалеко від столиці герцог оглядав свій підвал зі зброєю – чого там лише не було! Але… але як він може підняти її проти простого народу? Він, лицар, просочив свій меч кров’ю, але жодного разу не чіпав простих людей, людей, які не тримали в руках зброю, навпаки – не раз цим самим мечем він рятував їх, рятував від люті інших, від нахабства банд і негідників. Не раз його васали тремтіли стоячи перед ним, коли йому ставало відомо про їх свавілля.

Червонний Туз мчав до замку Роша. Була ніч, він мчав лісами, щоб уникнути небажаної зустрічі з заколотниками і непоміченим опинитися у свого друга. Попереду замаячіла світла пляма – здавалося тендітна фігурка скаче між деревами. Червонний намацав меча. Фігурка раптом опинилася оточена юрбою грабіжників. Людина вихопила зброю, але відразу було зрозуміло, що сили не рівні. Лицар пришпорив коня і за секунду опинився поряд, через лічені хвилини нападники були розкидані. Червонний спішився і підійшов до розпластаної на землі людини, підняв і побачив молоду дівчину:
- Як ти?
- Дякую – жива, - дівчина посміхнулася крізь біль, - хто Ви? – і тут їй здалося, що вона десь бачила це обличчя.
- Не важливо, - відмахнувся лицар, - ти куди прямуєш?
- До столиці.
- Хочеш приєднатися до заколотників? Як тебе звати?
- Сінгі. Ні, я хочу допомогти своєму Королю. Не знаю чим, але, але… Те, що відбувається – несправедливо. Так не повинно бути.
- Поїдеш зі мною. Разом можливо, що й вийде.
Він схилився і перетягнув їй руку, з якої лилася кров.
- На, випий, ти змерзла, - і вкрив її плащем.
Дівчина підкорилася. Він допоміг їй сісти в сідло.
- Хто Ви?
Лицар подивився їй в очі:
- Червонний Туз. Ми їдемо до Роша.

Леді нервово ходила по намету.
- Ми маємо почати штурм. Він там один. Я в цьому впевнена. З властивим йому благородством, - Леді презирливо скривилася, - він вислав всіх вірних йому людей. У всякому разі там не має Роша, - Золотоволоска стиснула кулаки.
- Чекай. Ти гарячкуєш. В нас купа часу. Він здасться, – герцог Дон ліниво відхилив фіранку намету.

В браму постукали.
- Хто там?
- Нам головне в бій вв’язатись!
Варта почувши пароль, миттєво відчинила.
- Доброї ночі!
- Червонний Туз! – варта очманіло дивилася на гостей.
- Я, я, власною персоною. Рош вдома?
- Так. Йому вже доповідають про Ваш приїзд.
- Лікар є? У дівчини рана, - він кивнув на супутницю.
На сходах почулися гучні кроки – Рош, почувши про друга особисто прибіг його зустріти:
- Червонний!
- Рош!
Якусь мить вони стискали один одного в міцних чоловічих обіймах. Через мужнє плече Червонного Рош помітив гостю:
- Що за чарівна пані з тобою?
- Сінгі. Вона поранена.
- Доброї ночі, - скромно привіталася вона.
Рош випустив Червонного, кинувся до дівчини, помітив червону пляму на плечі, та швидко повів гостей до замку, кинувши варті:
- Лікаря мені в покої! Швидко!
Вони підіймалися крутими сходами, знекровлена дівчина спіткнулася і ледь не впала вниз. Рош підхопив її на руки:
- Червонний! Що ти зробив з дівчиною?
- На неї напали розбійники, - відгукнувся Туз.
Рош поклав її на ліжко, зняв плащ, відкинув волосся. На нього дивилися великі шоколадні очі, правда в них відчувалася смертельна втома.
- Герцог Рош… Цього не може бути… - дівчина згадала це обличчя
Якось королівський кортеж проїжджав їх містом, і поряд з Королем вона побачила ЙОГО! Він височів навіть над могутньою постаттю Короля, на кремезних плечах майорів золотавий, кольору королівського штандарту, плащ, а очі палали пристрасним вогнем.
Рош вдивлявся в обличчя дівчини:
- Чому ж не може бути? Це я.
Зайшов лікар, схилився над нею, похитав головою:
- Гарячої води й перев’язки швидко! – кивнув він помічникам.
Рош з Червоним сиділи в сусідній кімнаті. На масивному дубовому столі стояли два келихи, в каміні палахкотів вогонь, стіни прикрашала картини. Картини, незважаючи на «чоловічий» настрій замку були надзвичайно світлі і ніжні – на одній було зображено зелений луг, вкритий червоними маками, між маками гуляли дві тендітні пані. На іншій – порт, що тонув в блакитній димці, через димку пронизувалася сонячна доріжка, наповнюючи картину теплом. Обидві картини були дуже тонкі й радісні. Поглянувши на суворе обличчя герцога Роша, не можливо було й уявити, що такий кремезний і безстрашний воїн ховає під латами ніжне серце, здатне відчувати красу й гармонію…
- Ну, розповідай! – якось думаючи про своє, запитав Рош.
- Що розповідати? Як і звелів Вік, я взяв гвардію і повів її придушити основну частину війська Дона. Але… Але, я його не зустрів – уже доїхавши до його герцогства я побачив, що там нікого не має, окрім простих людей – військо й сам Дон щезли, виходить вони пробралися повз мене непоміченими, якоюсь іншою дорогою…
- Вік, – задумливо кинув Рош, - Вік не дав тобі з ними зустрітися. Він хотів, щоб ти спокійно покинув країну і не був втягнутий в усе це, тому й послав тебе іншим шляхом. Ти ж знаєш – він наказав всім його соратникам виїхати зі столиці, якомога далі. Я вивіз весь його двір, як він і хотів, вони в безпеці, а сам повернувся сюди – я не можу кинути його одного – треба щось робити!
- Коли ми дійшли герцогства Дона, вдалося з’ясувати де герцог, ми кинулися по його слідах, зійшлися з його військом, але до нього вже приєдналися його соратники. Ми всі полягли. Я очухався десь через добу на полі бою, ледь дістався найближчого поселення, на щастя бій був на порогах, поблизу мого герцогства, мені пощастило доповзти до першого-ліпшого дому, там мене відразу пізнали і врятували…
Рош смикнув сорочку Червоного – його груди перетинав глибокий свіжий рубець, плечі, живіт, руки були в ще не зовсім загоїних шрамах.
- Непогано вони тебе, - співчутливо кивнув Рош.
- Пусте, - відмахнувся Червоний. Ніби мова йшла про легку подряпину, мене зараз більше непокоїть Король…
З спальні Роша долинув тихий, крізь зуби стогін. Герцог кинувся туди – лікар бинтував чергову рану дівчини:
- Тут не лише плече – вона вся в ранах.
- Запізно я під’їхав… - зло буркнув Червоний.
- Виживе? – нервував Рош.
- Так. Просто втратила багато крові.
Лицарі повернулися до зали.
- Ти он сам – ще не зовсім готовий рватися в бій, - кивнув Рош на Червоного, - з твоєю завзятістю, рани відкриються в першому ж бою… Та й.. проти кого ми будемо битися? Проти нашого народу?
Повисла тиша.

(продовження буде)

Король задумливо міряв кроками залу. Що він зробив не так? Чому, його народ, який ще недавно йшов за ним, зараз пристрасно хотів його прибрати? Він не виправдав довіру? Що саме він не зробив або навпаки зробив не те? Що саме чекали від нього і що саме вийшло не так? Завжди сповнений сил та енергії Король, Король, який пройшов горнило повстання, Король, який міцно тримав удар як при вирішенні проблем всередині країни, так і в стосунках з сусідніми Державами, Король, який змусив поважати свою країну, Король, сила й харизма якого були, здавалося, невичерпними, зараз був подавлений і стомлений. Він не міг змиритися з тим, що проти нього виступив його народ… Ні, він, звісно, розумів, хто підбурив на це народ. Але народ таки пішов! Значить, щось не так?

Лицарі гуляли парком Роша.
- Слухай, а в тебе в стайні знайдеться пара баских скакунів? – очі Червонного блиснули дитячим азартом.
- Давня слабкість? – підморгнув Рош.
Через якийсь час по парку, виписуючи неймовірні піруети носились два кремезних вершника. Під ними були чистокровні вороні коні, обидва здатні витримати богатирську статуру вершників.
- Давай навипередки до озера і назад! – гукнув Рош.
- Давай!
Вони під шпорили коней і полетіли в далекий кінець парку, де було кришталево чисте озеро. Рош першу половину шляху летів попереду, але недарма Червоний Туз славився в королівстві як неперевершений митець верхової їзди! Обійшовши Роша десь в останній треті шляху, він граційно об’їхав його по колу, перестрибнув озеро у вузькому місці і чимдуж прилетів назад до замку! Коли Рош наздогнав його, він вже охолоджував коня помірною риссю.
- Мда… Знайшов я з ким мірятися, - пробурчав Рош.
Червонний замріяно посміхнувся.
- Ну, катайся, катайся, а я в замок, - кинув Рош.
- Що ти там забув? Які в тебе коні! – Червонний любовно обіймав скакуна за кремезну шию.
Рош вже біг в свої покої. Він схвильовано відкрив двері своєї спальні – Сінгі вже перев’язали рани, вона змила дорожній пил і бруд, і зараз була в його сорочці (він наказав дати їй новий одяг, замість пошматованого в лісній бійці), яка рази в два оповила її тендітну фігурку і накинутому зверху плащі. Її довге шоколадне волосся було зібрано, а обличчя, як і вчора бліде.
- Як ти? – турботливо запитав Рош.
- Дякую, в Вас дуже гарний лікар, мені набагато краще. Ви дуже турботливий.
- Пусте, головне, щоб ти одужала. Навіщо ти поїхала через ліс?
- На дорогах повно заколотників.
- А ти хіба їхала не до них? – Рош підійшов до дівчини.
- Ні, я їхала до столиці. Думаю там ще залишилися прихильники Короля, не знаю чим, але я хочу їм допомогти.
- Король сам. Його палац в облозі. Окрім нього там нікого не має.
Очі дівчини розширилися:
- Як? А де його гвардія?
Рош відвів очі:
- Його гвардія лежить десь під порогами. Її вів Червонний Туз, вони потрапили в пастку, - не вдаючись в подробиці, відповів Рош.
- Виходить, Король сам проти цілої армії, очолюваної цією навіженою?!!!
- Виходить, що так, - Рош підійшов до дівчини, - не хвилюйся, ми з Тузом, щось придумаємо…
- Я хочу їхати з Вами. Я хочу допомогти Королю.
Рош обійняв дівчину за плечі.
- Навіщо? Ти залишишся в моєму замку. Якщо все буде вдало, ми скоро повернемося, а Король знову займе своє місце.
Сінгі здригнулася, відчувши його руки – вони були дуже сильними і водночас лагідними. Від нього повіяло теплом і впевненістю. Він зняв з неї плащ, поклав на ліжко:
- Відпочивай, ти ще занадто слабка. Ну ж, маленька, давай, - він вкрив її оксамитовою ковдрою, - а знаєш, зараз ми тебе полікуємо! – його очі спалахнули грайливим вогнем.
Рош підійшов до різьбленої шафи, дістав з неї срібну шкатулочку, дві срібні чарочки і такий самий графин. Поставив все це на чеканну срібну тацю і підніс до ліжка. В шкатулці виявилися найдорожчі в королівстві цукерки, ті самі які були гордістю Роша і подавалися лише при королівському дворі. Він, незважаючи на жест протесту дівчини, налив в чарочки бальзам і подав їй:
- За короля! – виголосив він тост. Дівчина пригубила чарку і вмить відчула як по її тілу розлилося тепло. Не даючи їй нічого зрозуміти, Рош поклав їй до рота цукерку.
- Як смачно! – замружуючи очі, прошепотіла дівчина, Рош вдоволено всміхнувся… Він поклав свою велику гарячу руку на її – тендітну й холодну. В спальні було затишно, полум’я свічок мерехтіло на стінах, що були інкрустовані золотом, різьблені меблі, вишневий шовк на постелі, такий же оксамит на великих, масивних кріслах.
- Рош! – громовий рик прокотився по палацу, - де ти є? Хтось нерішуче зупинився перед дверима спальні. Герцог неохоче встав з ліжка:
- Червонний! Що тобі не дає спокою? – невдоволений Рош з’явився на порозі своєї спальні. Червонний зніяковів:
- Вибач, я не знав що ти зайнятий…
- Нічого, все нормально. До речі – Сінгі вже краще, ще, думаю, декілька днів і вона повність одужає!

(продовдення буде)

Леді Золотоволоска сварилася з Доном:
- Почекай, - воркотала вона, - візьмемо владу, а потім будемо її ділити. Король поранений. Скоро почне діяти отрута, і він сам віддасть владу.
- Ага! Давай відразу визначимося – хто, що матиме?

- На кого ми можемо покластися? – запитав Червонний Туз і одночасно провів атаку – лицарі розминалися з мечами в парку.
- В мене є п’ять сотень бійців – моя особиста гвардія. Звірі, а не хлопці! – гордо відповів Рош, і відбив удар Червонного.
- Відповідаєш? Звірі? – Червонний пригнувся і пронирнув під меч.
- Звірі! – підтвердив Рош і зустрів удар знизу в живіт своїм мечем, - один легко ложить десь шість-сім звичайних воїнів або десь п’ять гвардійців, озброєння – хіба, що в мене краще, і то якщо враховувати мій родовий меч, а так – як і в мене! - Роша переповнювала гордість.
- Та ну! – недовірливо кинув Червонний.
- Двошарові лати – безшумні й міцні, абсолютно не заважають в бою, шоломи абсолютно неможливо пробити – перед тим як озброїти воїнів, я особисто рубав їх бойовою сокирою. Мечі, - Рош відскочив від удару, що застав його зненацька. Червонний всміхнувся, – мечі, - продовжував Рош, - в кожного по два – короткий на поясі і довгий за спиною – кращий метал, в самого Дона в копальнях такого не має, сам подумай – з копальні поблизу твого графства, - Рош провів атаку і притиснув Червонного до стіни замка, - бойові сокири – загартована сталь з тієї ж копальні, сокири, - продовжував він, - королівські гвардійці з ними тренувалися – заважкі, мої хлопці – ними махають як паличками! Ну ще міцні щити, на сідлах луки зі стрілами – на стрілах – все той же метал. Купа дрібничок – кинджали, кастети, всяке таке. Окрім того – вправляються з списами, палицями, прослизнуть в будь-яку шпарку, в рукопашному бою, - Рош знову провів атаку, - в рукопашному бою рівних не має – вдвох мене кладуть, правда, - Рош став відвертим, - два рази було один на один мене клали – уявляєш? – Рош розговорився і пропустив удар в плече, - одним словом – моя гвардія! – і знову пішов в атаку, вибивши в Червонного меч.
- А які в них коні?
- Пішли зі мною, - ховаючи меч до піхов, покликав Рош.
Лицарі підійшли до величезної будівлі – манежу Роша. Він приховуючи гордість, недбало відкрив двері – Червонний, який бачив на своєму віку багато коней, сам був до них не байдужий і завжди оточував себе лише кращими, був вражений! Таких коней він ще не зустрічав – кремезні, здатні витримати їх вдвох з Рошем в повному обладунку, швидкі, граційні, блискучі вороні коні!
- Нічого собі! – Червонний вражено оглядав коней.
- Ну, це ті, що для гвардійців, - недбало кинув Рош, - мої в сусідній стайні.
- Можна?
- Звісно!
Червонний підійшов до баского коня, той недовірливо глянув на нього. Рош покликав, кінь почувши хазяїна радо підійшов.
- Ну як?
Червонний обережно протягнув руку до коня, той знову напружився. Рош всміхнувся, взяв руку Червонного і провів своєю і його по шиї скакуна. Тоді кінь признав Червонного.
- Вони ще й норовливі в тебе!
- Аякже!
Кінь, признавши його як свого, раз велів хазяїн, дозволив Червоному пестити себе. Лицар не міг відвести очей від коня – ворона грива, м’язиста шия, тіло грає під його рукою! Рош дивився як Червонний з дитячою щирістю захопився конем.
- Він твій, - всміхнуся Рош, - забирай, забирай, тобі ж подобається!
- Дякую! Ти все роздаєш, що мені подобається?
- Так, на що ми натякаємо? – прижмурився Рош, - чи не та те, що я подумав?
- Дивлячись, що ти подумав… А що – ти вже встиг, так би мовити заявити права?
- От ніяк не збагну про що ми… - розвів руками Рош.
- Ну все, все… Я й не думав претендувати, просто пожартував…
- Жарти в тебе…
- Так розказуй – що там в тебе?
- Де?
Червонний розсміявся:
- В тебе в спальні, куди я так невчасно зайшов…
- Чарівна пані, яку ти ж і привіз.
- Це докір? – Червонний намагався стримати посмішку.
- Червонний, ти, особисто, претендуєш?
- Я? Ні. Просто…
- От і добре! Значить домовились.
- А якби я сказав – претендую?
- Червонний! Ну давай не будемо!
Червонний розсміявся і обнявши Роша за плечі сказав:
- Ну так пішли до замку! Чого ми тут стоїмо?

Після цілющого бальзаму Роша, Сінгі почала одужувати, пообідді, вони вже втрьох гуляли парком. Сінгі була в довгій білій сукні, волосся прикрашене мереживом з перлинами, обличчя все ще бліде, але сама вона значно енергійніша. Рош із задоволенням показував парк. Парк дійсно був дуже гарний – декілька десятин, покритих старовинними рідкісними деревами, в кінці парка велике озеро «дикої» форми, багато квітів і то там, то тут альтанки, фонтани, будівлі… По межі парку височів міцний мур, біля головної і додаткових брам – військові будівлі – казарма, стайня, манеж. Весь парк був якийсь «чоловічий» і дихав могутністю та силою, здавалося парк сам є Рошем – кремезний і прекрасний. Замок Роша врізався в парк і мав асотею над передньою частиною, що колонами спиралася на балкон першого поверху. По бокам замок обіймали сходи, плавно запрошуючи гостей на бічні балкони. Рош вів гостей до вишуканої альтанки, що ховалася в тіні дубової рощі. Вони повернули з основної алеї і їх зустріла доріжка, що плуталася між кущами троянд і жасмину. Як і на все, що його оточувало, Рош не шкодував коштів, і квіти в нього були одна кращої іншої! Це місце було улюбленим розарієм Роша – він тут зібрав сорти з усього світу! Сінгі, яка сама любила і вирощувала квіти, була вражена. Вони пірнули під арку, оповиту червоними трояндами і опинилися в мармуровій альтанці, на якій були розкидані оксамитові подушки. На вікнах альтанки стояла гордість Роша – горщички з мініатюрними трояндами – маленька копія справжніх троянд, вони були дуже рідкісними і примхливими, мало кому вдавалося їх виростити!
- Я відразу казав Королю – дограєшся! Люди не готові до таких свобод. Ти сьогодні даєш їм вольності, а завтра менестрелі, яким ти ж сам дав свободу співати, що заманеться, будуть розказувати який ти тиран! – Червонний роздратовано влігся на мармурову лавку.
- Так, Вік, тут виявився утопістом, - підтримав Рош, - ти прекрасно знаєш, яким він бачить королівство – заможним, сильним, вільним. Але, це не одного покоління справа. Він, яким би сильним і чесним він не був, не зможе цього зробити за своє життя. Можна закласти фундамент, на якому розбудується Королівство. Він це робить. Але фундамент треба ставити на міцну основу, а не народ, який піде туди, куди вкажуть продажні менестрелі. Свобода, вольності – це все буде. Але потім. Потім, коли королівство до цього визріє. Коли королівство буде єдиним. А не зараз, коли ми перемогли, а він милує герцога Дона! Чи він вважає, що Дон буде разом з ним зрощувати королівство? Він розуміє, що ні. Але, але він прагне, щоб кожен в королівстві мав право на власну думку, навіть якщо вона шкодить державі. Це неможливо допускати, поки держава до цього не дозріє. Поки вона не буде єдиною і допоки всі люди не будуть думати саме про благо королівства, а не про інтриги! – Рош невдоволено дивився на кущі троянд.
- Він дав волю вільно мислити і говорити людям і це обернулося проти нього. Але ж він прекрасно знав, що Золотоволоска цю волю використає на свою користь! – Сінгі була у відчаї.
- Знав. Але він вважає, що народ сам має приймати рішення. Але цікаво на основі чого? Балад і казок, що ними так щедро годують менестрелі? Сінгі, ти як і багато людей, звісно не бачила державних паперів і маєш про них уявлення як і всі – хіба що з уст герольдів. А раз фактів ніхто не бачив, то кожен герцог чи навіть барон може спокійно розповідати свою версію того, що відбувалося при дворі, того, які підписано міждержавні грамоти. Звідки кожен може бачити, що робила Перший міністр, що робив Король? Я згоден з Королем – люди повинні думати самі, але для цього у них мають бути достовірні відомості, на основі яких можна зробити висновки. Набридло. Я йому це не раз казав. Щиро й відверто. Тепер маємо те, що маємо. І в мене таке враження, що він взагалі радий, що народ може вільно вийти проти нього. Він сам хотів, щоб народ не боявся монарха. Що це не народ, а викинутий герцог і навіжена леді, це він воліє не помічати! – Рош роздратовано розлігся на подушках.
- Ну допустимо, нам короля не шкода. Допустимо, для нас головне королівство. Якщо король віддасть владу, що буде?
- Як це нам короля не шкода?!!! – спалахнула Сінгі.
- Чекай! Червонний сказав «допустимо». Він не сказав, що нам король не важливий. Червонний, ти питаєш, що буде?Сам не уявляєш?
- Приблизно…Думаю, ні Золотоволоска, ні Дон не зроблять тієї помилки, яку допустив Король – вони в вольності гратись не будуть…
- Далі?
- Далі те чого так прагнула Золотоволоска при дворі – безроздільна влада і…
- А от про це не треба! Ти прекрасно знаєш, звідки все це почалося. І через що в неї почалася істерія. Ти хочеш тепер мене звинуватити в тому, що король в оточенні?!!!
- Чому ж? Ти абсолютно був не зобов’язаний робити те, чого абсолютно не бажав… Я знаю, як ти ставишся до короля, але заради нього відповідати на примху навіженої леді – це вже занадто…
- Я готовий померти за свого короля. І волію довести йому свою відданість на полі бою, а не в… Думаю мій меч краще послужить нашій справі, ніж…
- Рош, не кип’ятись! Я ж сказав – навіть заради короля ти абсолютно не змушений був це робити. І потім, навіть отримавши що хотіла, вона б все одно маніакально прагнула б влади. Чи ти може шкодуєш, що…?
- Червонний! Ми це вже обговорювали.
- Ну все-все. Мовчу, - Червонний підморгнув Сінгі. Та кліпала очима, розуміючи що мова йде про якісь придворні інтриги, які їй не відомі.
- Червонний, якщо це доведе тобі моє абсолютно байдуже ставлення до обговорюваної особи, то я готовий особисто проштрикнути її мечем! Заодно і Короля врятуємо!
- Ага! А хто буде затикати рота її менестрелям, які на всіх усюдах будуть співати про те, як славний лицар Рош вбив беззахисну жінку?
Рош посерйознішав:
- А тут ти правий. Якщо її вбити, то саме це й буде. Але… Але якщо її не чіпати, вона знову візьметься за своє. Ні ти, ні я, ні Король, не можемо її вбити – вона саме на це розраховує. Навіть якщо її вже не буде, її соратники піднімуть на прапор «невинно вбиту жінку», а наше ім’я буде навіки вкрите ганьбою. Ти прекрасно знаєш, що мені не шкода покласти своє життя за короля і його державу… Але, про герцога Роша не будуть говорити, що він воює з жінками! Хоча, мені здається це не жінка, а божевільна химера!
- Зате я знаю хто може її вбити, не зачепивши свою честь, навіть навпаки…- задумливо сказав Червонний і подивився довгим поглядом на дівчину…
- Сінгі?!!! – обурився Рош, - ти пропонуєш віддати нашу Сінгі на розправу Золотоволосці?!!! І це каже Червонний Туз! Ти пропонуєш все зробити руками тендітної дівчини?!!! – Рош підскочив і височів своєю могутньою статурою над не менш кремезним Червонним.
- А в тебе є інші варіанти?
- Я готова стати до бою з Золотоволоскою, - піднялася Сінгі, - вона заслуговує на смерть після того, що вона зробила проти Короля і нашого королівства! – очі Сінгі були сповнені рішучості і серйозності
Рош, займаючи собою весь простір альтанки задумливо ходив туди-сюди. Він розумів, що ідея Червонного є слушною, але…
- Сінгі, ти розумієш, на що йдеш? Особисто я не хочу, щоб замість мене прийняла бій і неминучу смерть невинна дівчина! І потім – це не твоя справа – ми лицарі, і рятувати Короля це наш священний обов’язок! Це ницість, кидати в бій молоду дівчину, яка не тримала в руках меча!
- Чому не тримала? Я досить вправно ним володію.
- Як же трапилося, що тебе ледь живу Червонний виніс з лісу?
- Там була засідка.
- І що з того? Ти вважаєш, що у відкритому бою переможеш Золотоволоску?
- А в нас не має вибору. Інакше, навіть якщо Золотоволоску вб’є хтось із Вас ми все одно не повернемо Королю трон. Золотоволоска й розраховує на свою безкарність. Вона розуміє, що жоден з лицарів не підніме меч на жінку. Все. Я йду з Вами. І викликаю Золотоволоску на бій.
- Подивимось…, - невдоволено пробурчав Рош.
Червонний, який тепер абсолютно був впевнений, що він зараз тут зайвий, відразу ж знайшовся:
- Рош, якщо ти не проти, я піду огляну бійців.
- Йди, вони знають хто ти, і твоє слово – моє слово. Я трохи пізніше приєднаюсь.
А сам Рош повів Сінгі далі гуляти по парку. Вони йшли трояндовою доріжкою, що перебігала в алею з білих лілей. Далі звернули до кущів жасмину, які оточували мармуровий фонтан, а далі в дубовий гай. Велетенські дерева були схожі на могутніх воїнів, що впевнено й кремезно височіли над ними. Далі дуби скінчилися і Рош з Сінгі опинилися перед ще однією, більшою дерев’яною альтанкою, за якою виблискувало озеро. Вони підійшли ближче, вода була прозорою як сльоза – можна було легко побачити дно і дрібних рибок, що плескотілися в ній. Рош обійняв Сінгі за талію, вона знову відчула силу й жар його рук. Вони підійшли ближче, Сінгі зачерпнула води:
- Яка вона прозора і тепла!
- Скупаємося? - запропонував Рош, ослабляючи сорочку.
- Не знаю…
- Ну давай! Спекотно ж!
Він розпустив їй шнурівку сукні, Сінгі якусь хвильку вагалася, потім сукня спала до ніг і вона залишилася в довгій білосніжній шовковій сорочці. Рош миттєво роздягнувся і бачачи вагання Сінгі, підхопив її на руки й поніс в воду. До вуха Червонного долинув дівочий сміх.
Вони плескалися, плавали, пірнали. Нарешті Сінгі втомившись перевернулася на спину і розкинувши руки насолоджувалася кришталево чистою водою і сонцем, що пробивалося з поміж крон дерев. Поруч плавав герцог, вдоволено всміхаючись. Нарешті вони попливли до берега. Сінгі розпушила своє розкішне волосся і сушила його проти сонця, що оповило її стрункий силует.
- Ти замерзла.
- Ні.
- Ну я ж бачу, - всміхнувся Рош і притиснув сором’язливу Сінгі до своїх грудей. Якусь хвилину вони так і стояли – кремезний, рази в два ширший від неї герцог і дівчина, що обережно дивилася на нього з під довгих вій. Раптом Рош притягнув її до себе і торкнувся губ.
- Рош…
- Я щось не те роблю? – і поніс червону Сінгі до альтанки…

Ввечері лицарі і дівчина сиділи на круглому балконі, що спирався на білосніжну колонаду ганку.
- Мені вдалося дещо добути, - сказав Червонний Туз, і розвернув капітанський мундир армії Золотоволоски.
- Звідки?
- Поки Ви були на озері, я вийшов з замку і мені зустрілися заколотники…
- А нічого, що нам поки не варто висовуватись? Ти хоч гвардійців з собою взяв? – невдоволено запитав герцог Рош.
- Навіщо? Я й сам впорався.
- Ще встигнеш. Дарма ти виходив, йдіть за мною.
Лицарі і дівчина пішли до зброярні Роша. Там були десь по триста мундирів армії Золотоволоски і герцога Дона…
- Звідки, Рош?!!!
- Не задавай питань…
- Як ми пройдемо до королівського палацу? Король не знає, що це ми.
- Туз! Не сміши! В мене ключі від таємного ходу. Але проблема в тому, що до нього треба пробратися через військо Леді. Моя гвардія переодягнена в їх воїнів оточує їхнє військо і чекає команди.
- Хто веде гвардію?
- Командир моїх хлопців, мій вірний васал – віконт Клич, молодий правда, але довести від мого замку до королівського палацу зможе.
- Що ти пропонуєш робити в палаці?
- Перш за все я хочу переконатися, що з Королем все гаразд. Потім ми звернемося до народу. Гвардія стоятиме напоготові.
- Ти як Вік! Думаєш народ послухає?
- З народом треба говорити. Іншого виходу не має.
- І Золотоволоска й Дон так підуть?!
- А для цього в нас стоїть гвардія! Одним словом – першочергово дістатися палацу. Там ще переговоримо з Королем,на місці зорієнтуємося. Завтра в вечорі вирушаємо.

(продовження буде)

Королівський палац, який, здавалося, був вмурований в скелю, височів над пагорбами, що були вкриті наметами війська Золотоволоски і герцога Дона. Палац прикрашали відлиті статуї якихось древніх химер – дивних чи-то звірів, чи-то птахів. Вечоріло, загін Золотоволоски в черговий раз обходив королівський палац. Заколотники відпочивали, то там то тут було чути веселий гомін. Недалеко від головного намету герцога Дона стояли кінні війська, в яких Червонний впізнав воїнів, що розгромили його гвардію під порогами. Він прошепотів про це Рошу і вони намагалися зрозуміти, де герцог Дон за такий короткий час взяв таку сильну й організовану армію. Герцоги й Сінгі, в світлих плащах гвардії Золотоволоски не привертаючи уваги просувалися до палацу. Граф Червонний для годиться кілька разів гукнув вітання своїм «соратникам»-заколотникам, Рош декілька раз шанобливо кивнув… Вони підійшли майже до самого палацу, коли варта, що ставала все суворішою, чим ближче вони просувалися гукнула їх:
- Хто йде?
- Капітан гвардії її світлості графині Золотоволоски, Арі. – Сінгі витягнулася по струнці.
- Відкрити обличчя!
Не вагаючись, Сінгі зняла капюшон і спокійно подивилася в очі варті.
- А хто з Вами?
Сінгі повернулася і скинула капюшони з лицарів. Варта очманіла:
- Герцог Рош!
Сінгі з суровим виглядом цикнула на варту:
- Тихо! Так, герцог Рош. Взятий в полон за наказом її світлості графині Золотоволоски. Я маю суворий наказ негайно й безперешкодно доправити його в намет її світлості, - Сінгі, з виглядом людини, яка змушена розповідати подробиці, які вона не має права розголошувати, нетерпляче дивилася на варту.
- Ми не знали… - винувато відповіла варта.
- От і добре! Вам і не треба знати! Її світлість воліє, щоб це не мало широкого розголосу! А зараз, з Вашого дозволу, сер, я маю негайно виконувати наказ її світлості. Вбийте собі в голову – ніякого герцога Ви не бачили. Така воля її світлості.
Сінгі накинувши капюшон нетерпляче штовхнула герцога, змусивши його йти і нагадала про тишу. Якийсь час вони йшли, зображаючи полонених, поки не щезли з поля зору варти. Вони йшли між деревами та химерними витворами скульпторів, плутаючи між квітниками й камінням. Раптом Рош щез між двома великими каменями, що слугували елементами сходів, які подекуди перерізали рельєф міста. Сінгі пірнула за ним, і останнім до них приєднався Червонний. Пройшовши кілька кроків тунелем, вони опинилися з маленькій, круглій кімнаті. Рош кивнув Червонному і лицарі, напруживши м’язи, відсунули важкий камінь і опинилися перед дубовими дверима. Рош брязнув ключами і вони пірнули в таємний хід, миттєво закривши за собою двері. Червонний викресав вогонь і запалив смолоскип.
- Ну майже…, - Рош задоволено зітхнув і обійняв Сінгі.
- Пішли, пішли, - підганяв Червонний.
Вони почали підійматися крутими гвинтових сходами, до поки не зупинилися ще перед одними міцними дубовими дверима. Зі сходів раз по разу відгалужувалися бокові коридори, що вели в підвали зі зброєю та запасами.
Король в глибокій тузі сидів біля вікна, через яке скільки вистачало зору, було видно заколотників. Останні дні знесилили його. Він був зовсім не схожий на того Короля Віка, який п’ять років тому такий жаданий народом взяв владу в свої руки. Не схожий на Віка, який переможною ходою зійшов на престол і звільнив народ від тирана, якого так палко ненавиділи люди. На того Віка, який залізною волею відстоював свою Державу довгих п'ять років. Зараз же він був знесилений і розбитий. Король встав, підійшов до шафи, дістав склянку з отрутою, налив в чашу, поцілував державний стяг і раптом щось дуже важке вдарило в його руку, чаша вилетіла з рук і рідина розтеклася по мармуровій підлозі:
- Трясця твоїй матері! Мій король, не варто!
Рош випустив руку короля і схилився в шанобливому поклоні. Позаду так само схилилися Червонний Туз і Сінгі.
- Рош! Звідки ти взявся?!!!
- Мій король, ти думав, що ми залишимо тебе одного?
Король обійняв Роша:
- Даремно, мій друже… Це має скінчитися…
- Має. Але не так.
- Я ж звелів тобі виїхати подалі разом з моїм двором! - Король міцно обіймав вірного герцога.
- Твої люди у безпеці, не хвилюйся, - Рош дивився в очі Короля, якому вірою і правдою служив стільки років, - я виконав твій наказ. А тепер ми маємо відновити порядок в Державі.
- Рош… - Король, притиснув до себе герцога, ховаючи мокрі очі,- мій вірний Рош…
Король підвів погляд:
- Туз! Червонний Туз! Мої вірні лицарі!
Червонний підійшов до них і шанобливо вклонився:
- До Ваших послуг, мій Король!
Якусь мить вони стискали один одного в міцних чоловічих обіймах. Потім Король перевів погляд-запитання на дівчину.
- Ваша величність, це Сінгі, - відрекомендував Рош, - вона…
- Сінгі – наша вірна соратниця, – поставив крапку Червонний.
Сінгі схилилася в поклоні і поцілувала руку Короля.

Лицарі, Король Вік і Сінгі сиділи за столом у великій королівській залі:
- Друзі мої! Це все марно. Я не піду проти свого народу. Народ мене привів до влади – він має право мене прибрати.
Герцог Рош роздратовано поставив келих:
- Мій король, який народ? Ти визирни у вікно – хто цей народ веде?
- Рош, люди зробили вибір. Я маю його прийняти.
- Ти мрійник, мій королю! Я розумію, ти прагнеш збудувати вільне королівство. Але скажи – чи стане воно вільним від того, що монархом стане навіжена леді, яка маніакально прагне влади або тиранічний герцог? Це вибір твого народу? Твій народ тебе ж благав врятувати їх від Дона!
- Значить вони помилялися. Вони мають право на помилку. Те, що ми зробили – було помилкою.
- Мій король! Ти краєш мені серце! – Червонний дивився в очі Королю, - як ти можеш? Вік, друже! Ти ж розумієш що за всім цим стоїть! Мій королю! Коли ти одягнув корону, ти взяв відповідальність за цих людей! Ти не можеш їх кинути на пів дорозі!
- Черовонний, друже! Я не можу проти їх сили їх вести! Я не можу навіть во благо, вести людей проти їх волі!
- Мій королю! Вибач, але ти зараз говориш не як король, на якому лежить відповідальність за долю свого народу! Що з тобою сталося, Вік?!!! Ти потрібен своєму народу!!!
- Кому? Роше – визирни у вікно! Он мій народ – прагне моє смерті. І маю їм це дати.
- Визирни у вікно, мій королю! Визирни! І ти побачиш в першу чергу знамена Злотоволоски і Дона, їх гвардію. Де народ? Де? Пара сотень за спинами гвардійців?!!! Нумо, Віку, відкрий державний архів! Подивись, скільки налічується в твоєму королівстві людей? І що – вони тут?
- Ваша Величносте! Дозвольте? – Сінгі боязливо підняла очі.
- Ми слухаємо тебе, Сінгі!
- Ваша Величносте! Його світлість герцог Рош правий – не весь народ тут. Тут купка тих, хто воліє повстання замість розбудови нашого Королівства. Ваша Величносте! Ваш народ в переважній більшості зараз по своїх домівках – вони хочуть одного – спокійного й ситого життя. Ваша величносте! Ви законний монарх! І пробачте мою зухвалість, але я дозволю собі погодитися з його світлістю графом Червонним Тузом – Ви відповідаєте за долю свого народу. Народ чекає, коли Ви наведете лад в Королівстві. Коли припиняться інтриги і ми зможемо спокійно жити. Просто жити в своїй Державі. Ваша Величносте! Ви потрібні Вашому народу! Хто наведе лад в Державі? Хто захистить її, борони Боже, від ворогів? Ваша величносте! Благаю Вас - врятуйте Королівство!
- Сінгі, дівчинко! Зрозумій – я не можу вести народ, який не хоче мене. Це його вибір.
- Але ж, Ваша Величносте, чому Ви вирішили, що купка заколотників біля Леді Золотоволоски і є Ваш народ? Невже Ви забули про інших? Вони мають не менше право розраховувати на Ваше заступництво! Ваша Величносте! Народ сам не піде. З’явилася Леді і його світлість герцог Дон – і люди пішли. Сотні тисяч Ваших вірних людей сидять вдома і будуть змушені прийняти нового монарха, лише через те, що Ви не волієте їх очолити і повернути порядок в Державу!
- Мій королю! Послухай, дівчину! Ти ж хотів думку народу, так? Чому ти не запитуєш де ми її взяли? Я відповім – ця дівчина їхала до столиці, прагнучи приєднатися до твоїх прибічників – вона не знала, що ти вирішив здатися. В лісі на неї напали розбійники, але на щастя мені вдалося її врятувати. Ти розумієш, мій королю, що не твій народ не хоче тебе, а підла інтриганка. Правда це ти знав давно. Мій королю! Озирнися і подивися, що твоє Королівство складається не лише з заколотників. До речі, мені здається, що це переважною більшістю люди, які йшли за тобою. Чого варта чи їх зневага чи їх захоплення, якщо вони так легко переходять від зневаги до захоплення і навпаки?!!!
- Саме тому мені й соромно перед ними, що я не виправдав їх сподівань.
- Віку! Та що з тобою сталося в біса?!!! Я тебе не пізнаю! Ти чув, що тебе благає Сінгі? Вона права – хто буде відстоювати Королівство? Ти готовий кинути людей, які довірили тобі владу? Ти ж прекрасно уявляєш, що буде з Королівством, якщо монархом буде чи Леді чи Дон! Я взагалі сумніваюсь – чи буде Королівство існувати!
- Мій король! Ти зобов’язаний зараз стати до керма! Королівство розхитане! Митарі деруть з народу три шкури! Кожен найжалюгідніший барон чинить в своєму баронаті свавілля! Сусіди хтиво зиркають на наше Королівство! І в цей час Король вирішив зняти з себе відповідальність!
- Ваша Величносте! Благаю Вас! – прошепотіла Сінгі.

Лицарі парилися в королівській лазні. Рош саме в черговий раз облив розпечене каміння крижаною водою, коли Червонний енергійно хльостав Короля березовим віником. Раптом очі Червонного звузилися і він схвильовано провів рукою по спині Короля:
- Мій королю! Звідки це? – Черовнний дивився на рану від стріли, з якоюсь незвично обпеченою шкірою.
- Народний гнів! – Король стомлено відмахнувся, - я вийшов до народу і отримав стрілу.
- В спину, - уточнив Рош.
- Яка різниця?... – махнув Король. Рош роздратовано буркнув собі під ніс лайку, бачачи апатію Короля.
- Мій королю,- лагідно, майже ніжно сказав Червонний, приховуючи хвилювання, - скажи що ти відчув, коли стріла впилася в тебе?
- Сором перед народом…
- Вік, - так само м’яко продовжував Червонний, - я тебе питаю, що відчуло твоє тіло? Чи не було якось дивного, не схожого на всі інші рани, відчуття?
- Не пам’ятаю, Туз… Єдине, що я відчув – що я не маю права керувати цим народом…
Червонний скрипнув зубами і припинив розмову.

Рош лежав в своїх покоях в королівському палаці. Він з насолодою підставляв розпарене тіло теплому повітрю і ніжним рукам Сінгі. Вона з величезною насолодою пестила його прекрасне тіло. Сінгі не могла відвести очей від нього – він був перед нею в усій красі своєї сили й могутності – великий воїн, загартований в битвах – його могутнє тіло було вкрите слідами битв, сповнене енергії, налите силою й могутністю. Його величні м’язи з насолодою приймали її ласку, відпочиваючи від недавніх битв. Сінгі подала йому келих вина.
- Звідки це? – Сінгі трепетно торкнулася суворого рубця, що перетинав його груди.
- Ммм… - промурчав Рош, - десь пропустив удар, - не вдаючись в подробиці відмахнувся герцог.
- Господи, Рош! Це ж смертельна рана!
- Пусте, - безтурботно кивнув Рош, продовжуючи ніжитися.
- А тут… - Сінгі цілувала довгий шрам, що перетинав його кремезне стегно від пояса до коліна.
- Яка ти допитлива… - промурчав Рош, - це з часів повстання , - герцог занурився у спогади, - це була єдина битва, де я відчув справжній страх… Ми брали Державний архів, де зберігався вигаданий родовід Дона, в якому доводилося, що саме він і є законним нащадком тодішнього монарха. Мені було страшно – з нами пішов сам Вік. Уяви – майбутній король, наш Вік, від якого залежала доля Держави, сам пішов в битву. Ми з Червонним як могли берегли його, але ти не бачила Віка! Він волів бути в самій гущі битви, в той час як один влучний удар міг забрати в нас Короля!
Сінгі зачаровано слухала з уст самого герцога Роша про те, що до цього часу вона чула лише з пісень.
- Ми ледь не втратили Короля! Це була найстрашніша битва. Ніколи я не відчував страху, окрім того разу. Я ні на крок не відходив від Короля, але дорогу нам перегородив віконт Рич. Тоді я залишив Короля з Червонним, а сам кинувся на Рича. Він вибив в мене зброю і тоді я зняв важкі дубові двері і ними поклав Рича. Ми добули тоді родовід Дона, в якому не було й слова правди! На радощах я не добив Рича, який благав мене про помилування…
Рош відігнав від себе спогади.
- Рош! Рош… в усьому світі не має воїнів рівних тобі!
- Сінгі… - сміявся Рош,
- Рош, таких як ти більше не існує… Аби ти лише уявляв яка це насолода пестити тебе…, - Сінгі схилилася і не оминула увагою жоден клаптик його могутнього тіла…

… Сонце пробивалося через вітраж королівських вікон і грало різнобарвними зайчиками на обличчі Роша. Він ліниво перекотився на ліжку й потягнувся. Сінгі подала вино.
- Сінгі, як тобі наш Король? – задумливо запитав Рош.
- Я вражена! Знаєш, я в захваті від тебе вже давно – якось королівський кортеж їхав нашим місцем і поряд з Королем я побачила ТЕБЕ! Ви з королем тоді були божевільно прекрасні! Навіть на фоні кремезного сильного Короля, ти захоплював неймовірною могутністю.
Рош всміхнувся:
- Сінгі, я запитую про Короля…
- Я до чого веду – Король був шалено енергійний і могутній. Але мені здається, він тяжко переживає те, що почався бунт. І вирішив змиритися зі своєю роллю. Ти його друг, ти маєш повернути йому надію!
Рош похитав головою:
- Не тільки бунт… Король поранений. Поранений отруйною стрілою. В лазні Червонний побачив на його спині рану. Я знаю такі шрами – так розпечена шкіра буває лише від одного – отрути, яка паралізує волю людини. Ця отрута не вбиває, але проникає в тіло, в душу людини і сіє там тугу, безнадію. Король більше не король, він не воїн… Отрута вразила його волю і він став жертвою, готовою лише скорятися. Хто це зробив тонко прорахував – він не стане вбивцею, навпаки – Король сам віддасть владу. Король віддасть владу і добровільно зганьбить своє ім’я. Той хто це зробив зазіхав не на життя Короля – він зазіхав на його честь і владу.
- Ти знаєш, хто це зробив?
- Здогадуюсь…
- Ми маємо помститися і врятувати Короля!
- Я знаю такі рани, але не знаю від них ліків. Та все ж має існувати якесь зілля!

(продовження буде)

- Туз! Пішли з нами! – покликав Рош. Лицарі й Сінгі спустилися до фехтувального залу, що був поряд зі зброярнею.
- Ну давай, Сінгі – раз ти вирішила стати до бою з Золотоволоскою… Точно вирішила? – Рош не покладав надії її відмовити.
- Так, - спокійно відповіла Сінгі.
- Рош, ти ж розумієш, що у нас не має іншого вибору! – наполягав Червонний, - по-перше ми, а значить і Король, відразу станемо тиранами й нелюдами, що вбили через ненажерне прагнення влади безневинну Леді – єдину надію на порятунок! – Червонний скривився, - по-друге наші герби будуть вивернуті назовні і з кожної башти королівства ми будемо оголошені жалюгідними боягузами, які не можуть нічого кращого ніж воювати з жінками! Про менестрелів я вже мовчу. На кожному базарі…
- Ну добре, добре… Я з усім згоден…Сінгі стверджує, що вона вміє володіти мечем! Зараз ми це й перевіримо! А заодно й навчимо її дечому…
Весь день лицарі й Сінгі фехтували мечами. За цей час вони впевнилися, що вона, в принципі, казала правду, але звісно володіла вона мечем не на їхньому рівні... Лицарі були відомі всьому Королівству як неперевершені митці бою! Рош, звісно враховуючи лише ті прийоми, які могли витримати дівочі руки, тим паче, що битися їй з Золотоволоскою, показав їй такі речі, які були відкриттям навіть для Червонного. Проте Червонний теж вразив Роша своїми секретами, і в результаті кожен з них, а особливо Сінгі, значно покращили свої вміння.

Ніч оповила столицю. Небо затягли хмари, древні химери на королівському палацу таємниче вимальовувалися на фоні темного неба. Столичні пагорби вкривали заколотники. Одинока фігура в світлому плащі гвардії Золотоволоски вже покинула межі їх табору і прямувала до високих пагорбів, один з них був відомий як Поросла Гора. Це місце жителі Королівства намагалися уникати, про нього ходили різні легенди і чутки. Говорили, що там збираються шамани та відьми. Що там проходять різні таємничі події. Що те місце – місце чар. Дівчина в світлому плащі не без страху почала підійматися на Порослу гору. Вона йшла вузенькою стежкою поміж чудернацьких дерев, майже в повній темноті. То там то тут дорога плутала між непрохідними чагарниками. Дівчина йшла, відшукуючи дорогу на дотик. Нарешті вона знайшла, що хотіла – перед нею стояла важка кам’яна будівля, через вікна якої пробивалося ледь помітне світло. Дівчина постукала в двері.
- Заходь. – почулося зсередини.
Дівчина несміло відчинила двері і опинилася в просторій кімнаті. Перед нею сиділа молода жінка, одягнена в дивний одяг, схожий на одяг античних богинь полювання, її прикрашали масивні і якісь таємничі прикраси. У жінки було довге, воронова крила волосся і такі ж самі темні великі очі.
- Сідай, - пролунало з її вуст запрошення-наказ, - розповідай!
Гостя, це була Сінгі, обережно підійшла до жінки:
- Доброї ночі! Дозволь просити тебе про допомогу, Всезнаюча Росава! – Сінгі протягнула жінці калитку з дорогоцінними прикрасами, - і прийми ці скромні дари в знак нашої безмежної поваги до твоїх знань і твоєї сили. Я прийшла до тебе, благати допомогти нашому Королю і нашій Державі, Велика Росава!
- Король… Я знаю – йому зараз не легко… Тяжкі хмари зібралися над ним, темні сили обступили… Що саме ти хочеш? Ти просиш не лише від себе – за твоєю спиною я бачу могутні постаті.
- Всевидяча Росава, ти права. Разом зі мною тебе благають їх світлості Непереможний герцог Рош і граф Червонний Туз. Саме його світлість граф Червонний Туз зрозумів, що тут не лише сила меча – тут задіяні сильніші сили!
- Розповідай!
- Король в непомірній тузі. Він втратив свою колишню силу. Він зараз не здатний протистояти нікому. Його світлість граф побачив на його спині рану. Його світлість стверджує, що ця рана від отруєної стріли, яка й паралізувала волю Короля.
Росава присунула до себе кришталеву кулю, що стояла на столі, прошепотіла якісь слова і вражена Сінгі побачила королівську спальню. Король спав в своєму ліжку. Росава ще щось сказала і картинка збільшилася – щезла ковдра, що закривала від них Короля і вони побачили той самий шрам, про який говорив Черовнний. Росава напружено вдивлялася в нього:
- Не може бути! Але ж ні – це саме він – той слід від отрути, яку ми називаємо отрутою серця. Отрути, яка впивається в людину і робить її немічною душею. Вона вбиває силу волі і людина стає покірна й безсила. Вона нездатна протистояти нічому. Вона повністю перетворює навіть найсильнішого й наймужнішого воїна на безсилого раба. Вона перетворює чоловіка на ніщо. Якщо цією отрутою отруїти навіть самого Непереможного герцога Роша, через деякий час з безстрашного і могутнього воїна стане безсилий раб. Ця отрута діє не відразу – спершу людина просто втрачає всяку агресію, потім людині стає все одно, потім вона починає скорятися. Якщо це чоловік – він втрачає свою силу. Якщо це жінка – вона втрачає вроджений інстинкт оберігати своє гніздо. Вона може сама знищити своїх дітей. Чоловік же перестає бути воїном. Якщо це лицар – для нього втрачає всякий сенс поняття «слава», «честь» - він може покірно схилитися перед ворогом, не зробивший бодай спроби боронитися. Він може віддати свою владу, свою жінку, своїх близьких… Це страшна отрута. Я навіть не знаю, хто може знати її таємницю. Я пам’ятаю, в мене була одна учениця, і вона якось таємниче щезла, і через деякий час я помітила, що пропала пляшечка з цією отрутою. Я досі намагаюся знайти й повернути її. Але марно… І боюсь, що це саме вона…
- Велика Росаво! Але ж має бути від цього якесь спасіння!
- Так, воно є! Але… але його треба вміло використати… Я тобі дам ліки, - Росава підійшла до шафи, що повністю була з маленьких ящичків, відкрила один і дістала коробочку з прозорим порошком, - відкрий перстень звеліла вона Сінгі, хоча з першого погляду зрозуміти, що під каменем подвійне дно було неможливо. Сінгі не запитуючи підкорилася. Росава насипала їй порошку.
- Розводиш це зілля з вином. Даєш випити Королю. Але це ще не все. Після цього, чим раніше тим краще – він має зробити, щось, що властиве справжньому чоловіку, володарю, воїну… Це може бути що завгодно – він може вступити в бій, може перемогти в боротьбі, може просто поцілувати жінку. Але поцілувати пристрасно і владно, щоб він сам себе відчув володарем. Після цього чари зникнуть.
- Дякую, о Велика Росава! Ти єдина можеш врятувати Короля! Дякую, - Сінгі зняла з себе коштовні сережки і намисто, не зважаючи на протест Росави поклала на стіл, - дякую Всезнаюча Росава, дякую, дякую…
- Вперед! І пам’ятай – між зіллям і дією має пройти якнайменше часу! Стій! Візьми це, - Росава протягнула їй флакон з якимись таємничими парфумами, - його світлості має сподобатись…
І Сінгі чимдуж поспішила до палацу, повернувшись поки лицарі і Король ще не спали…

В покоях Червонного тьмяно горіли свічки:
- Ну ж бо! Сінгі! Давай, дівчинко!
- Я не можу, Ваша світлосте…
- Сінгі!
- Я не можу…
- Сінгі…
- Я не можу. Я кохаю Роша.
- Сінгі, зроби це!
- Ваша світлосте…
- Сінгі, невже це так неприємно? – підморгнув Червонний.
- Чому ж? Навпаки… - почервоніла Сінгі.
В покої зайшов герцог Рош:
- Сінгі! Ну заради Короля – зроби це! – і обійняв її за плечі.
- Рош, ти цього хочеш?
- Так, - коротко відповів герцог, приховуючи ревнощі.

- Ваша Величносте! Бажаєте чаю? – Сінгі зайшла в покої Короля з тацею, на якій стояла чашка запашного чаю і солодощі. Перед цим вона довго й прискіпливо приводила себе до ладу й не забула нанести на тіло декілька крапель подарунка Росави…
Король всміхнувся:
- Дякую, Сінгі, ти така турботлива! Не йди так швидко – побудь з старим королем…
Останні два слова вдарили ножем Сінгі в серце, але в ньому горіла надія, що уже сьогодні все зміниться… Вона повільно поставила тацю на кам’яну стільницю й ніжно подивилася на Короля. Король підійшов до шафи, дістав два келихи з гірського кришталю, срібний графин:
- Вип’ємо вина?
- Це висока честь для мене.
- Сінгі, я дуже радий, що Рош привів тебе сюди, - король розлив вино, Сінгі подала йому келих і одночасно прозорі кристали посипалися в рубіновий напій.
- Сінгі, я щасливий, що не весь народ відвернувся від мене…
- Ваша Величносте! Ви занадто скромний. У Вас залишилося багато вірних людей! Вперше в історії Королівства люди відчули свободу! Вперше Ви примусили інших поважати нашу Державу! Я щаслива, що Ви мій Король! – Сінгі дивилася на Короля великими ніжними очима. Він захоплював її ще до часів повстання. Її завжди вражали його сила й могутність. В нього було щось, що змушувало її тремтіти від захоплення. І зараз, знаходячись біля нього вона була й вражена й боязлива одночасно.
- За мій народ! – король виголосив тост.
- За мого Короля! – відповіла Сінгі.
Він осушив келих, відчуваючи як неймовірне тепло й енергія розливаються по його тілу. Сінгі сиділа поруч і милувалася королем з під опущених вій. Її обличчя розшарілося і вона намагалася приховати сором’язливість.
- Ваше Величносте, я вражена Вашим палацом! Він такий незвичайний! Ці статуї, що оздоблюють дах!
- Це дуже древні статуї. Вони існують стільки, скільки існує палац.
- А як вони зроблені? Це ж не камінь?
- Ні, Сінгі, вони відлиті. Але не з металу. Є така речовина, що спершу ніжна й пластична, але потім твердне…
- Чудеса!
- Ні, чому ж чудеса? Звичайне природне явище…, - король провів рукою по волоссю Сінгі, - м’яке стає твердим – приймає форму й перетворюється на камінь. Така природа речей і це треба враховувати…
Раптом очі Короля спалахнули, він рвучко поставив келих, густе червоне вино розлилося по білосніжній скатертині. В повітрі стояв запах її парфумів, Сінгі відверто милувалася Королем. Король провів рукою по її обличчю:
- Ти така гарна, Сінгі… - і через якусь мить владно повалив її на ліжко.
В цю коротку і одночасно довгу мить Сінгі пережила феєрверк емоцій – перед нею знову був Король – в усій своїй красі й могутності! Обличчя, яке було посічене глибокими рубцями – наслідком отруйної стріли, все одно було прекрасним – це було обличчя володаря – сильне, рішуче. Єдине бажання, яке виникало – це підкоритися йому. Перед нею був Король, який так захопив її багато років тому… Король нависав над нею своїм сильним і могутнім тілом. Король, якому в цю мить не змогла б відмовити жодна жінка… І якщо відверто, то бажання відмовляти й не виникало… Але ж Рош! Вона пристрасно кохала Роша… Король своєю могутньою фігурою притиснув її до ліжка і пристрасно впився в губи, кусаючи їх до крові. Не було сумнівів – перед нею був володар! Раптом він рвучко залишив її губи, зусиллям волі змусив себе випустити її з рук, ще раз глянув на Сінгі і рішуче сказав:
- Ні. Повертайся до Роша. Ще мить – і я втрачу найближчого друга.
Король піднявся, поправив її сукню, подивився на неї довгим поглядом:
- Ти ж його кохаєш?
Сінгі чесно кивнула:
- Дуже, Ваша Величносте!
- Я не можу так вчинити з ним. На жаль він був перший. Вибач.
- Це Ви мене пробачте, Ваша Величносте! Я поряд з Вами відчула справжнє божевілля. Я дійсно ледь не зрадила його!
Король витер кров, що капнула з її губи, поцілував в щічку:
- Повертайся до нього, Сінгі!
Сінгі вклонилася і вийшла, в дверях знову почула його голос:
- Хоча – ні! Поклич його сюди! Разом з Червонним! – Король відчув неймовірне бажання діяти.
- Слухаюсь, мій Король!

Сінгі поспішила виконувати наказ Короля і відразу налетіла на Роша, який встиг відійти від двері:
- Чари зникли!!! – прошепотіла вона.
- Бачив, - відгукнувся він.
- Рош! Зрозумій…
Перед ними з’явився Червонний:
- Ну що?!!!
- Вас кличе Король!
- Подіяло?!!!
- Так!!!
Щасливий Червонний енергійно відчинив двері королівських покоїв:
- Кликали, мій Король?

В залі ж стояли Сінгі і Рош:
- Коханий… Я б все одно не змогла… Пробач, Рош… Рош, лише ти…
- Я все чув. Вірю. І потім – наш Король таки дійсно не з тих, перед ким можна встояти…
- Рош!
- Сінгі, я все розумію. Це було потрібно. І сподіваюсь приємно тобі.
- Рош! – розчервонілася Сінгі.
- А що - ні?
- Рош, ну… - Сінгі червоніла і ховала обличчя в нього на плечі.
В герцога боролися емоції – з одного боку нічого не сталося – і його друг і кохана вчасно спинилися, з іншого таки ж щось було – хоча він прекрасно знав, навіщо це робила Сінгі. Проте не скажеш, що через силу… Одним словом – до біса все це! Кохана й друг залишилися йому вірні, з друга спали чари – що ще можна бажати в такій ситуації?
- Ну, Сінгі! Все нормально – я ж бачив. Проте тепер я впевнений, що ні кохана ні друг мене не зрадили! І Король знову став сам собою! Дякую, Сінгі! – і він пристрасно впився в її губи й пішов до Короля.
- І все ж – тобі сподобалося? – обернувшись запитав він і не чекаючи відповіді вже зовсім червоної Сінгі, розсміявся…

В залі, оздобленій червоним деревом, з важкими шторами за дубовим столом сиділи лицарі, Король і Сінгі.
- В нас є півтисячі моїх гвардійців, - говорив Рош, - якщо все як я й планував, віконт Клич уже з ними недалеко від твого палацу, мій Королю!
Король, як і колись енергійний і сповнений рішучості, в той же час залишався благородним і чесним:
- Друже мій, і що ти плануєш з їх допомогою робити?
- Мій Королю! Ми вдаримо по заколотниках, приберемо Дона й Золотоволоску й в Державу повернеться спокій.
- Що ти розумієш під «заколотниками» - народ?
Червонний Туз в цей час мовчки встав, підійшов до бюро на різних ніжках, інкрустованого золотом, вмокнув перо і почав щось писати.
- По-перше, там в переважній більшості не народ, а їх армії, - заперечив Рош, - по-друге, мій Корою, ти ж не збираєшся вести з ними переговори?
- Роше, друже мій! Все має відбутися згідно Законів нашого Королівства. Ніякої сили проти своїх людей!
- Мій королю, ти ж розумієш, що Дон і Золотоволоска розуміють лише силу!
- Звісно, Рош! Але там наш народ. Тому зробимо так… Черовнний! Що ти там робиш, - король помітив, чим зайнятий Туз.
- Підсилюю наші ряди, мій Королю! – озвався Червонний, не перестаючи писати. Король підвівся, підійшов до нього, поклав руки йому на плечі:
- Яким чином, Туз?
- Пишу листа магістру мого Ордена. Я в Ордені не остання людина, тому він миттєво пришле нам на допомогу десь вісімсот - дев’ясот наших лицарів. В мене, як завжди, при собі пара поштових голубів – за дві години магістр отримає листа. До вечора хлопці будуть тут.
- Туз! З якого переляку лицарі твого Ордену будуть приймати в цьому участь?!!!
- Мій Королю! Нам потрібне військо.
- Туз! – очі Короля недобре звузилися, - скажи, а тебе не непокоїть те, що Орден, якому ти служиш, давав обітницю боронити наше Королівство від ворогів і не підіймати меча на своїх людей?
- Мій Королю! Наша гвардія лежить під порогами! В нас не має людей!
- Як це в нас не має людей? – озвався Рош.
- В нас не має багато людей, - відразу виправився Червонний.
- Туз! Я вдячний тобі за відданість і, дійсно, ти практично, перша людина в своєму ордені, але твої люди не порушать обітницю. Друзі мої! Нам не треба багато людей. Ми розрубаємо цей вузол по-іншому: я вийду і викличу Дона на бій.
- Мій Королю! – підскочив Червонний, - а тебе не тривожить те, що за Уставом Королівства, монарх не може нікого викликати на бій, оскільки його життя належить не йому самому, а Королівству?!!!
- Туз, я думаю, в даному випадку це не має значення…
- Ага! А як ти потім плануєш переконувати народ жити за Законами і Уставом Королівства, якщо сам його порушиш? – знайшовся Рош.
- Мда… мій Королю, Рош говорить слушно, - підтримав Червонний.
- Мій Королю, давай вдаримо по заколотниках! – наполягав Рош.
- Рош! Все має відбутися згідно Уставу Королівства. Жорстко, але законно!
- Тоді давай вдаримо по гвардії Дона й Золотоволоски, а їх самих викличемо на бій ми! – запропонував Червонний.
…До глибокої ночі в королівській залі горіло світло і Король з соратниками шукали вихід…

(продовження буде)

З вулиці почувся звук рогу, наростаючий гомін натовпу, брязкіт зброї. Через весь цей шум було чути пронизливий голос Золотоволоски:
- Це наш останній і рішучий бій! Вже завтра Ви всі відчуєте зміни! Вже завтра, ні – сьогодні Ви всі будете вільними й заможними! Ми змусимо його припинити знущання над власним народом! Чуєш, Вік! Виходь! Якщо в тобі є хоча б краплина совісті, якщо ти справжній чоловік, якщо в тобі залишилася хоч краплина честі – вийди до свого народу! Вийди, Віку, і зречись престолу або прийми бій!
Завіса, що закривала королівський балкон колихнулася. В натовпі пройшов гомін «Король!», очі Золотоволоски і Дона налилися хижим вогнем. «Ось вона – мить істини!» - прошепотіла Золотоволоска Дону і зробила крок у напрямку палацу. На балконі перед очманілим натовпом з’явилася тендітна дівчина в світло-золотавій сукні, шкіряному корсеті, з коротким мечем на поясі. З плеч звисав золотавий плащ з вишитою вуздечкою, а її довге шоколадне волосся було зібране шкіряним обручем з одним єдиним каменем посередині. Вона спокійною ходою вийшла на балкон, палаючими очима оглянула натовп і перевела погляд на Золотоволоску:
- Леді! Чому Ви вирішили, що наш Король має зректися престолу?
Леді Золотоволоска перезирнулася з Доном, який теж нічого не розумів, озирнулася на натовп – гвардія стояла без емоцій, в той час як в очах народу було німе запитання. Дівчина на балконі продовжувала:
- Леді! Чому Ви вирішили, що наш Король, зречеться престолу, щоб наситити Ваше божевільне прагнення влади?
- Король – зрадник! – відповіла Золотоволоска.
- Та невже? І кого він зрадив?
- Народ!
- Правда? Як?
- Він має зректися престолу!
- Леді, дайте відповідь нашому народу – в чому зрада Короля?
- Народ зубожів! Король не захищає наше Королівство! Король прагне війни з нашими сусідами! Король не дбає про інтереси народу! Король – тиран!
- Леді! Ви називаєте зрадою відстоювання інтересів Королівства? В той час, як Ви, як його Перший Міністр втоптали честь нашої Держави в бруд! Ви називаєте зрадою інтересів народу те, що Король не дав Вам, як Першому Міністру, грабувати наш народ непомірними податками? За моєю спиною, - Сінгі махнула в бік дверей, - Державні папери, в яких Ваш підпис, як Першого Міністра стоїть на Указах про введення нового мита – мита на коней, завдяки якому половина народу була змушена їх просто на просто забити. Укази, де Ви караєте наших міністрів за те, що вони посміли відстояти честь нашого Королівства, а не поклонилися нахабі? Ваш підпис на Міждержавних грамотах, де Ви зобов’язуєтесь від нашого Королівства закуповувати товари в сусідів за здирницькою ціною та на невигідних нам умовах! Міждержавні грамоти за Вашим підписом, де Ви кидаєте Королівство в ганебну боргову кабалу! Продовжувати? І Ви насмілюєтесь називати КОРОЛЯ зрадником?!!! Короля, який вперше за всю історію нашого Королівства не дозволив сусідам витирати об нас ноги? Короля, який твердо й рішуче відстоює честь нашого Королівства? Короля, який довгі п’ять років згуртовує наш народ, в той час, як такі як Ви нацьковуєте людей один на одного? Короля, який вперше в історії нашого Королівства дав народу вольності і свободи, Ви називаєте тираном? Ви, Леді, смієте звинувачувати Короля, в той час як Ви бачите перед собою лише його трон і задля того, щоб зайняти його, Ви готову пожертвувати інтересами народу? Відповідайте за свої слова, Леді!
З цими словами Сінгі легко перелетіла через парапет балкону, в повітрі промайнув її золотавий плащ, і діставши в польоті із піхов меча, опинилася перед Золотоволоскою. Вона рвучко смикнула плащ, і залишилася в шовкових шароварах, шкіряному корсеті, які не заважали вести бій. Золотоволоска теж скинула плащ і діставши меча наблизилася до Сінгі.
Вони кружляли перед очманілим натовпом, гвардією заколотників, і герцогом Рошем, який теж перелетівши балкон, опинився неподалік від них. Золотоволоска провела атаку. Але Сінгі легко відбивши її, змусила Леді відступити. Сінгі летіла на неї смертельним вихором, та в останній момент Леді вивернулася і нанесла контрудар, який розсік Сінгі блузу. Сінгі здійняла меч і вмить Леді була змушена відступити. Леді, піднирнувши, ударила Сінгі в живіт, але дівчина зустріла її удар мечем, і відкинула суперницю в далекий край майданчика. Леді знову пішла в атаку і влучно вдарила по ногам Сінгі, проте дівчина в останню мить підскочила і в повітрі нанесла Леді удар в плече. Леді скрикнула, з руки приснув червоний фонтан, Сінгі, не даючи суперниці відпочити, почала атакувати її, нанісши ще один удар в стегно. Проте Золотоволоска відповіла їй тим же, і вже в Сінгі кров хльостала із розсіченої руки. Сінгі кинулася на Леді, але та вивернулася і не давши Сінгі розвернутися нанесла удар, проте Сінгі в повороті підставила Леді плече і уникла удару в спину. Сінгі зібралася і розсікла Золотоволосці скулу. Леді озвіріла і притисла Сінгі до стіни замку:
- Шльондра! Королівська підстилка! Я тобі покажу, що значить стати в мене на дорозі!
- Помиляєшся! Я підстилка такого жаданого тобою герцога Роша! – і з цими словами Сінгі кинула Леді в пил перед замком. Дівчина притисла Леді до землі і вибила в неї зброю.
- Ну, що відпускати тебе, чи ти знову візьмешся за своє? – Сінгі тримала меч біля грудей Леді.
В цей момент Сінгі відчула в руках щось слизьке і гнучке і побачила, як замість Леді тримає в руках велетенську крилату ящірку, що вислизає з її рук. Леді тієї ж миті здійнялася в повітря і кинулася на Сінгі, що нічого не розуміючи намагалася закритися мечем.
В ту ж мить до оточуючих з боку Порослої Гори долинув довгий гучний звук трембіти. З королівського палацу посипалося каміння. Найбільша з химер, що прикрашала палац, раптом звільнилася від кам’яної шкіри і оживши підняла Сінгі собі на спину. В повітрі кружляли два чудовиська – Леді-ящірка і химера на спині якої, тримаючись лише ногами сиділа Сінгі. Вони літали над переляканим натовпом, над королівським палацом, намагаючись вразити одна одну. От Леді відкрила пащу і вже була готова проковтнути Сінгі, коли та направила химеру під нею і розвернувшись полетіла на Леді з мечем. Леді замахнулася хвостом і вибила б Сінгі з сідла, аби її химера миттєво не відреагувала і не уникла удару. Химера Сінгі розставила пазурі і шугонула на Леді, коли та закрилася від неї велетенським крилом. Чудовиська розлетілися в різні боки, і розвернувшись знову пішли одна на одну. Химера Сінгі опинилася вище і дівчина стиснувшись в клубок м’язів стрибнула на спину Леді. Та марно намагалася скинути її чи дістати пащею – Сінгі наносила потворі один за одним страшні удари. Нарешті Леді втратила рівновагу і полетіла вниз, несучи за собою Сінгі. Вже біля землі Сінгі зіскочила з неї і приготувалася до нової атаки. Та її не сталося – Леді впавши на землю знову стала людиною. До неї підбігли її люди, і головний серед них – високий безволосий чоловік – керівник її гвардії. Він дістав меч і з запитанням подивився на смертельно поранену Леді. Та істерично замахала головою – «Ні!», проте чоловік всадив їй в груди меч.
Сінгі, відійшовши від потрясіння витерла меч, коли відчула на собі сильні брутальні руки герцога Дона. Рош, який смикнувся до неї відразу ж опинився під прицілом сотні стріл Донових лучників:
- Рош – ти дурень! – розсміявся Дон, - ти щойно звільнив мене від необхідності ділити з кимсь трон! Проте дав с ким ділити постіль! – Дон притиснув до себе Сінгі, що марно пручалася в його руках, - дивись Рош, я вже відчуваю себе її химерою, - Дон рвучко повернув Сінгі і смикнув залишки її блузи, - я вже відчуваю як її губи…
В цей час Дон похитнувся і ледь не втратив рівновагу від удару міцної лицарської рукавиці, яку Рош кинув йому в обличчя. З розбитої губи бризнула кров.
- Дон! Якщо ти лицар – ти битимешся зі мною! Якщо ти хочеш не зганьбити навіки своє ім’я, якщо ти хочеш довести своє право цілувати цю дівчину, якщо ти хочеш змити кров’ю образу, яку наніс нашому Королю – вийми свій меч і йди сюди! Давай Дон, доведи своє право на цю дівчину і на престол!
І Рош, не дивлячись на стріли, що були готові полетіти в нього, вихопив меча і кинувся на Дона.
- До біса, Рош! Я вб’ю тебе! І сьогодні ж сидітиму на троні, а твоя дівчина буде цілувати мені ноги і виконувати мої забаганки! Але перед цим вона побачить тебе, який захлинається в калюжі крові!
І Дон, кинувши Сінгі в бік, махнув своїм людям опустити луки й пішов на Роша.
Лицарі кружляли перед палацом. Це була неймовірна мить – кремезний, потужний Рош, з величезним дворучним мечем і велетенський Дон з таким же самим страшним лицарським мечем. Дон замахнувся і наніс удар від якого не було спасіння. Меч опускався на голову Роша, і розтрощив би її, якби той не зустрів його своїм мечем. Леза брязнули в повітрі, висікаючи іскри, і Дона відкинуло назад. Рош, не чекаючи, стрибнув на нього, але був змушений відскочити в бік від смертельного удару в груди. Дон не встиг змінити напрямок і пролетів повз Роша, в той час як Рош замахнувся мечем і дочекавшись коли Дон розвернеться, розрубав йому ліву руку. Дон озвірів і чиркнув Роша по стегну. Рош відскочив і вони знову почали кружляти навколо один одного, чекаючи слушного моменту для удару. Це був гімн чоловічій сили й могутності – два велетенський бійця, кращих воїни Королівства – Непереможений герцог Рош і герцог Дон, якого прозвали Скелею за величезні розміри й міцність в бою, зійшлися в смертельній битві! Їхні м’язи були налиті кров’ю, на руках виступали велетенські жили, очі горіли вогнем. Сінгі не могла відвести зачарованого і водночас зляканого, погляду від свого коханого! В цей момент він був кращий за кращого з легендарних воїнів, кращий за цілу армію могутніх бійців, кращий за самого Короля! Рош знову підніс меча і щосили опустив його на голову Дону, проте той вчасно відскочив і меч Роша опустився на землю, тягнучи за собою герцога. Дон замахнувся, щоб ударити Роша, який схилився за рухом меча, проте Рош уже розвернувся і піднирнувши, ударив Дона в бік, проте зустрів на своєму шляху міцні лати – Дон лише похитнувся від удару. Тут Рош знову підніс меча і влучно вдарив Дона в груди. Дон похитнувся, з його грудей бризнув червоний фонтан, і він упав під ноги своїм соратникам.
Рош важко дихав, намагаючись прийти в себе, коли до нього підбігла Сінгі. Він втомлено обійняв її за талію, коли гвардія, Дона, саме та, яка розбила Червонного під порогами, топчучи все на своєму шляху кинулася в бій.
Рош і Сінгі миттєво скочили на коней, і полетіли назустріч ворогам. Проте сили були нерівні. Але в цей час з балкону промайнули дві велетенські постаті в золотавих плащах. І Король Вік та Червонний Туз теж опинилися в сідлах. Кон,і відчувши чужаків, встали дибки, проте двох сильних рухів Короля було достатньо, щоб тварини зрозуміли, хто тепер їх хазяїн.
В цей час два загони – один в плащах Золотоволоски, другий Дона, десь по 200 -300 бійців кожен, скинули плащі і опинилися в мундирах Роша, з вишитою правому кутку вуздечкою – цей знак означав особливу відданість Королю і носили його лише бійці Роша і Червонного Туза. Віконт Клич, що очолював бійців, повів гвардію Роша до Короля, і через якусь мить Король на чолі гвардії, супроводжуваний по праву руку Непереможним Рошем, а по ліву Червонни Тузом, врізалися в ряди гвардії заколотників.
В цей час з іншого боку війська Золотоволоски й Дона притиснув народ, який вела Сінгі. Вороги опинилися затиснутими – відступати їм не дав народ, а попереду смертельним вихором летіла гвардія Роша на чолі з Королем. Летіли на землю повалені противники, ламалися мечі, розколювалися стальні лати, а під ними виявилися мундири із зображенням дивовижного птаха
- Так я і думав! – крізь битву було чути хрип Червонного, - саме про них я згадав, там під порогами!
- За Королівство! – лунало в гвардії і Король, що залишав за собою переможених ворогів вів свою гвардію до перемоги. Нарешті ряди їх поріділи, гвардійці пов'язали тих, хто лишився живим і гвардія Короля з'єдналася з народом, рвучко зупинивши коней.
Гвардія вишикувалася поряд з Королем, поряд стояли стомлені битвою герцог і граф. Рош під'їхав до Сінгі і однією рукою пересадив її до себе в сідло.
Народ почав скандувати:
- Слава Королю Віку! Слава Королівству! Слава! Слава! Слава!
Король і лицарі притисли своїх коней і самі схилилися в поклоні:
- Дякую! Дякую мій народе! Ми з Вами перемогли! Слава Королівству! – Король вітав натовп, і в повітрі, багатотисячним голосом залунав гімн Королівства.

* * *