Облога химер (Казочка. многа букфф)

«Десь колись в якійсь країні…»
Леся Українка

Облога химер

Йшов п’ятий рік з часу його тріумфального сходження на престол. П’ять років тому народ носив його на руках, пристрасно ненавидячи попередника і призначеного ним наступника герцога Дона. Тоді, він, король Вік, на чолі багатотисячного війська, що складалося з обуреного й прагнучого змін народу, взяв владу. Разом з ним був його народ, разом з ним були численні побратими. Він взяв престол, він мріяв навести в країні лад – дати свободи, заможне життя, зробити свій народ щасливим. Першим міністром він призначив свою соратницю – леді Золотоволоску, Першим радником – найближчого і найвідданішого друга – герцога Роша. Герцог Дон був змушений піти в глибоке підпілля – народ скинув його, не давши навіть зайняти престол. Дон був знесилений і викинутий з королівського двору. Зараз цю саму долю готували йому, королю Віку – під мурами його палацу стояв натовп, майоріли штандарти герцога Дона і… його колишнього Першого міністра леді Золотоволоски…

Король в палаці був сам – половина його двору перекинулась на бік Дона і Золотоволоски, частина просто розбіглася, не знаючи за ким буде перемога, найвідданіших людей він сам вислав, не бажаючи підставляти їх під удар. Король підійшов до вікна – схил до його палацу покривали намети бунтівників, скрізь наскільки вистачало зору були їх люди. Король з сумом дивися на людей. Раптом картинка почала розповзатися і замість ворожих штандартів він побачив золотавий з вуздечкою прапір, почув як натовп пристрасно скандує його ім’я, побачив своїх вірних соратників, поруч яскраво вимальовувався сильний твердий профіль герцога Роша… Цікаво – де він зараз? Після помсти Леді Золотоволоски, яка не змогла пробачити нехтування нею, і коли вона руками свого пажа, в результаті брудних інтриг скомпрометувала герцога, Король не міг, при всій своїй любові й повазі до нього, залишити його Першим Радником. Це був перший ніж в спину від своєї соратниці – в королівстві почали зріти змови й бунти – це був результат маніакального бажання Леді взяти все в свої руки. Коли почалися бунти, Король дав наказ герцогу вивезти всіх відданих йому людей за межі столиці. З тих пір Король не мав про вірного герцога жодної звістки – де він, де його люди? Чи вдалося йому врятувати їх? Де граф Червоний Туз – їх друг і соратник?

В провінційному місті в одному ошатному будинку, що утопав в квітучому саду, юна дівчина сідлала коня. Вона міцно обняла матір і обіцяла повернутися з перемогою…

В розкішному наметі за широким столом сидів герцог Дон і Леді Золотоволоска. Перед ними був план королівського палацу, але то там, то тут на ній були білі плями – вони знали тільки маленьку частину палацу, де доводилося їм бувати і де бували їх вірні шпигуни.
- Король у палаці один, - говорила Леді, - ми повинні увірватися до палацу й взяти владу в свої руки! В палаці знаходяться королівські клейноди, скарбниця і державні папери –якщо ми їх візьмемо, ми зможемо коронувати нового монарха!
Герцог Дон мовчав – він прекрасно знав, що Леді Золотоволоска сама мітить на трон, так само було, коли вона з теперішнім Королем брала владу – щойно була здобута перемога, почала плести інтриги. Дон прикидував хто першим з його людей стане жертвою Леді…

Король з тугою оглядав палац, підійшов до вікна, через щілинку між штор дивився на людей… Він думав, як краще зректися престолу… Він, перший монарх, який у вершину кута поставив демократію і свободу був готовий схилитися перед своїм народом і піти з влади, але… але усвідомлення того, що він схилиться не перед народом, а перед маніакальною інтриганкою і амбітним герцогом, не давала йому спокою. Може просто відчинити браму, а самому випити отруту?...

В міцно укріпленому і багатому замку недалеко від столиці герцог оглядав свій підвал зі зброєю – чого там лише не було! Але… але як він може підняти її проти простого народу? Він, лицар, просочив свій меч кров’ю, але жодного разу не чіпав простих людей, людей, які не тримали в руках зброю, навпаки – не раз цим самим мечем він рятував їх, рятував від люті інших, від нахабства банд і негідників. Не раз його васали тремтіли стоячи перед ним, коли йому ставало відомо про їх свавілля.

Червонний Туз мчав до замку Роша. Була ніч, він мчав лісами, щоб уникнути небажаної зустрічі з заколотниками і непоміченим опинитися у свого друга. Попереду замаячіла світла пляма – здавалося тендітна фігурка скаче між деревами. Червонний намацав меча. Фігурка раптом опинилася оточена юрбою грабіжників. Людина вихопила зброю, але відразу було зрозуміло, що сили не рівні. Лицар пришпорив коня і за секунду опинився поряд, через лічені хвилини нападники були розкидані. Червонний спішився і підійшов до розпластаної на землі людини, підняв і побачив молоду дівчину:
- Як ти?
- Дякую – жива, - дівчина посміхнулася крізь біль, - хто Ви? – і тут їй здалося, що вона десь бачила це обличчя.
- Не важливо, - відмахнувся лицар, - ти куди прямуєш?
- До столиці.
- Хочеш приєднатися до заколотників? Як тебе звати?
- Сінгі. Ні, я хочу допомогти своєму Королю. Не знаю чим, але, але… Те, що відбувається – несправедливо. Так не повинно бути.
- Поїдеш зі мною. Разом можливо, що й вийде.
Він схилився і перетягнув їй руку, з якої лилася кров.
- На, випий, ти змерзла, - і вкрив її плащем.
Дівчина підкорилася. Він допоміг їй сісти в сідло.
- Хто Ви?
Лицар подивився їй в очі:
- Червонний Туз. Ми їдемо до Роша.

Леді нервово ходила по намету.
- Ми маємо почати штурм. Він там один. Я в цьому впевнена. З властивим йому благородством, - Леді презирливо скривилася, - він вислав всіх вірних йому людей. У всякому разі там не має Роша, - Золотоволоска стиснула кулаки.
- Чекай. Ти гарячкуєш. В нас купа часу. Він здасться, – герцог Дон ліниво відхилив фіранку намету.

В браму постукали.
- Хто там?
- Нам головне в бій вв’язатись!
Варта почувши пароль, миттєво відчинила.
- Доброї ночі!
- Червонний Туз! – варта очманіло дивилася на гостей.
- Я, я, власною персоною. Рош вдома?
- Так. Йому вже доповідають про Ваш приїзд.
- Лікар є? У дівчини рана, - він кивнув на супутницю.
На сходах почулися гучні кроки – Рош, почувши про друга особисто прибіг його зустріти:
- Червонний!
- Рош!
Якусь мить вони стискали один одного в міцних чоловічих обіймах. Через мужнє плече Червонного Рош помітив гостю:
- Що за чарівна пані з тобою?
- Сінгі. Вона поранена.
- Доброї ночі, - скромно привіталася вона.
Рош випустив Червонного, кинувся до дівчини, помітив червону пляму на плечі, та швидко повів гостей до замку, кинувши варті:
- Лікаря мені в покої! Швидко!
Вони підіймалися крутими сходами, знекровлена дівчина спіткнулася і ледь не впала вниз. Рош підхопив її на руки:
- Червонний! Що ти зробив з дівчиною?
- На неї напали розбійники, - відгукнувся Туз.
Рош поклав її на ліжко, зняв плащ, відкинув волосся. На нього дивилися великі шоколадні очі, правда в них відчувалася смертельна втома.
- Герцог Рош… Цього не може бути… - дівчина згадала це обличчя
Якось королівський кортеж проїжджав їх містом, і поряд з Королем вона побачила ЙОГО! Він височів навіть над могутньою постаттю Короля, на кремезних плечах майорів золотавий, кольору королівського штандарту, плащ, а очі палали пристрасним вогнем.
Рош вдивлявся в обличчя дівчини:
- Чому ж не може бути? Це я.
Зайшов лікар, схилився над нею, похитав головою:
- Гарячої води й перев’язки швидко! – кивнув він помічникам.
Рош з Червоним сиділи в сусідній кімнаті. На масивному дубовому столі стояли два келихи, в каміні палахкотів вогонь, стіни прикрашала картини. Картини, незважаючи на «чоловічий» настрій замку були надзвичайно світлі і ніжні – на одній було зображено зелений луг, вкритий червоними маками, між маками гуляли дві тендітні пані. На іншій – порт, що тонув в блакитній димці, через димку пронизувалася сонячна доріжка, наповнюючи картину теплом. Обидві картини були дуже тонкі й радісні. Поглянувши на суворе обличчя герцога Роша, не можливо було й уявити, що такий кремезний і безстрашний воїн ховає під латами ніжне серце, здатне відчувати красу й гармонію…
- Ну, розповідай! – якось думаючи про своє, запитав Рош.
- Що розповідати? Як і звелів Вік, я взяв гвардію і повів її придушити основну частину війська Дона. Але… Але, я його не зустрів – уже доїхавши до його герцогства я побачив, що там нікого не має, окрім простих людей – військо й сам Дон щезли, виходить вони пробралися повз мене непоміченими, якоюсь іншою дорогою…
- Вік, – задумливо кинув Рош, - Вік не дав тобі з ними зустрітися. Він хотів, щоб ти спокійно покинув країну і не був втягнутий в усе це, тому й послав тебе іншим шляхом. Ти ж знаєш – він наказав всім його соратникам виїхати зі столиці, якомога далі. Я вивіз весь його двір, як він і хотів, вони в безпеці, а сам повернувся сюди – я не можу кинути його одного – треба щось робити!
- Коли ми дійшли герцогства Дона, вдалося з’ясувати де герцог, ми кинулися по його слідах, зійшлися з його військом, але до нього вже приєдналися його соратники. Ми всі полягли. Я очухався десь через добу на полі бою, ледь дістався найближчого поселення, на щастя бій був на порогах, поблизу мого герцогства, мені пощастило доповзти до першого-ліпшого дому, там мене відразу пізнали і врятували…
Рош смикнув сорочку Червоного – його груди перетинав глибокий свіжий рубець, плечі, живіт, руки були в ще не зовсім загоїних шрамах.
- Непогано вони тебе, - співчутливо кивнув Рош.
- Пусте, - відмахнувся Червоний. Ніби мова йшла про легку подряпину, мене зараз більше непокоїть Король…
З спальні Роша долинув тихий, крізь зуби стогін. Герцог кинувся туди – лікар бинтував чергову рану дівчини:
- Тут не лише плече – вона вся в ранах.
- Запізно я під’їхав… - зло буркнув Червоний.
- Виживе? – нервував Рош.
- Так. Просто втратила багато крові.
Лицарі повернулися до зали.
- Ти он сам – ще не зовсім готовий рватися в бій, - кивнув Рош на Червоного, - з твоєю завзятістю, рани відкриються в першому ж бою… Та й.. проти кого ми будемо битися? Проти нашого народу?
Повисла тиша.

(продовження буде)