Ескалатор ...

Тетянка їхала на ескалаторі. Почався вересень  - трохи сумний місяць. З дитинства вона не любила айстри. Хоча ці надзвичайно красиві квіти були схожі на зірки, вони нагадували про те, що скоро осінь, що  знову доведеться чекати літа інші довгі зимові місяці. А ще айстри нагадували 1 вересня, школу, бантики на голові, приємне хвилювання від зустрічі з однокласниками. Осінь  лишилася оазою меланхолії...

Тетянка нарахувала 10 симпатичних жіночих сідниць, і усі вони, включаючи її власну, були у джинсах. Оце таки універсальний одяг  в таку мерзотну погоду, коли холодно, темно, дощ здається розпочнеться от-от.... Начебто кожен хоче бути неповторним – "Я, я ж особистість...."
А подивишся, як люди вдягаються, і, здається, що ця теза жодної критики не витримує... Правда, дві дівчини були у спідницях. Але їхні високі підбори наштовхували на думку, що вони працювали в якомусь офісі і були вимушені дотримуватися дрес-коду, навіть відморожуючи собі коліна.

Навіть в цю гидку погоду Таня не могла не помітити надзвичайно красу неба. Воно було живим. Рельєфним, структурним, хвилястим, неначе пісок на дні Азовського моря ранком, в штиль, коли можна було ходити босоніж і приємно лоскотати і масажувати ступні цим піском. Подібним на дно моря було і небо сьогодні ввечері. Його експресія і надзвичайний сірувато-блакитний колір промовляли до змерзлого, запрацьованого, вдягненого в джинси перехожого, здавалося, закликали – поглянь на мене...  

„Дивлюсь я на небо, і думку гадаю
Чому я не сокіл, чому не літаю?..

Але в цей самий момент замість неба була сіра стеля, сіра і до безвиході проста. Дивитися на ескалаторі було ні на що. Незнайомі люди вже давно припинили цікавити дівчину. Тим більше, на ескалаторі нічого нового особливо не побачиш, тільки вкотре переконаєшся, що українські дівчата красиві, читати незручно, бо можна впасти в тому місці, де ескалатор закінчується.

Все що лишається -  витріщатися на рекламу. Наприклад, слідкувати, як дівчина щось нюхає, потім на наступному лайтборді дим, потім знову дим, а потім з’являється гидка розчинна кава НеКафе в кінці.. Чим капіталісти і користуються..

Якщо б ви з протилежного ескалатора подивилися на Таню, то занотували б, що її обличчя раптово викривилося огидною гримасою.

 "Бенефіс екс-президента. Сузір’я зірок у Палаці Україна"..

Серед зірок були безталанна товстошия співачка (яка під час суспільних заворушень мріяла покинути країну зі своїм  новоспеченим чоловіком-олігархом, та, на жаль, залишилась), російський солодкоголосий фарисей, та інші не надто свідомі і талановиті співаки.

Проти цього президента,  за правління якого купка олігархів  грабувала Україну, а мільйони її синів і дочок стали заробітчанами на гірких закордонних хлібах, щоб якось виховати дітей, колись влаштовували акції протесту. А зараз на його честь влаштовують масштабні святкування..  

І чому в нас не було люстрації? Чому Україна не змогла розпрощатися зі своїм минулим, влаштувати як що не справжній, то хоч би показовий, моральний  трибунал? Щоб такі примари минулого вже ніколи не з’являлися в телеефірі, не розповідали, як треба жити. Бо їм має бути глибоко соромно за свої дії. Та ні – скоріш за все доживемо, як колишнього президента будуть ховати разом з його брудними таємницями, і ще черга кілометрова буде стояти  з квітами...

Тетянка йшла похмурою дощовою вулицею і палила цигарку. На душі було так тоскно, так боляче, так безпорадно. А ще й вдома ні з ким буде поговорити, бо жила вона з абсолютно чужою та ворожою до неї людиною.

Цигарка була тією рятівною соломкою, за яку можна було вхопитися, щоб не остаточно не втонути в хвилях душевного розпачу. Звичайно, це ілюзія, бо, окрім отруйної порції  нікотину, цигарка нічого не дає. Але іноді за допомогою ілюзії можна врятуватися від душевної хвороби, як від фізичної  - за допомогою плацебо, пустих пігулок, які не містять ніяких корисних речовин. Хоч це не мамині груди і не теплі м’які губи коханого, але смокчеш собі по Фройду, і отримуєш задоволення. А легені відхаркують отруту.

Дівчина довго підіймалась вищербленими сходами до своєї квартири. Брудні стіни в’їдливого яскраво-зеленого кольору - предмету гордощів радянської хімічної промисловості, - було прикрашено, неначе печеру Ласко, шедеврами "гомо сапіенсів" початку двадцять першого століття.

„Я люблю Лену”.
„Саша – мудак”.

Якщо б цей під’їзд, як печеру, розкопали б років через мільйон разом с недопалками, соняшниковим насінням, плювками та пустими пляшками з-під пива, то нащадкам людства,  мабуть, було б соромно за своїх пращурів.