Правозахисна організація "Міжнародна амністія" відмовилася визнати колишнього власника компанії ЮКОС Михайла Ходорковського в’язнем сумління. Група з 45 російських акторів, письменників та вчених закликали "Міжнародну амністію" визнати колишнього керівника ЮКОСу та його бізнес-партнера Платона Лебедєва в’язнями сумління. Вони перебувають у в’язниці з 2003 року за звинуваченнями в економічних злочинах. У грудні суд виніс вирок за ще однією справою проти Ходорковського і Лебедєва. За цим рішенням вони залишатимуться у тюрмі до 2017 року. ======== Рішення Міжнародної амністії по Ходорковському - це сигнал для українського суспільства і опозиції про те, що марно сподіватися на Європейский суд і інші міжнародні інститути - ніхто нам допомагати вирішувати наші внутрішні проблеми не буде. Цей факт говорить про те, що вплив Росії на світову політику значно посилився і зараз вже практично немає впливових політичних структур, які б могли не рахуватися з Російским пресінгом. Сумно.
Главу громадської організації "Коаліція учасників Помаранчевої революції" Сергія Мельниченка співробітник підрозділу "Беркут" вдарив по обличчю. Як повідомляє прес-служба КУПР, це сталося після того, як Мельниченка загрузили до автозака під час подій на ринку "Лісовий" у Києві. "Після того, як до автозака загрузили Мельниченка і ще 12 активістів-захисників ринку, в будку автозака зайшов командир Беркута у званні підполковника міліції і зі словами "Ти мене вже дістав" навідмаш вдарив по обличчю. Це бачили 12 свідків", - йдеться у повідомленні. Організація вимагає проведення службового розслідування за фактом неприпустимої поведінки офіцера міліції, "який так і залишився для захисників ринку невідомим підполковником".
На "дне Гнева" имел сомнительное удовольствие познакомится с полковником Александровым - командиром киевского Беркута. Такому вертухаю-циклопу и зарплаты не надо, ему главное ментовская власть и удовлетворение садистских желаний. Типичный работник концлагеря! Сначала бравый воин просто позерствовал на манер американского морпеха. А, начиная с 11 часов утра этот милицейский командир начал вести себя крайне вызывающе, приставал к журналистам, всячески провоцировал, а на требование представиться отвечал, что он «сержант Петренко». Александров явно с самого утра хотел драки. В конце концов он ее и затеял, поручив своим бойцам жесткое задержание активистов «Дня гнева». Теперь, наверное, очередной орден получит. Удивляет та легкость, с которой милиция стала исполнять функции политической «охранки». Оперативники в штатском, в нарушение любых законов пытающиеся препятствовать нардепам в законной деятельности, отнимающие у граждан их имущество в виде плакатов, быдловатый командир «Беркута», откровенно провоцирующий граждан на политическом митинге. Милиция напрочь забыла, что политика – не их поле деятельности.
[ Читати далі ]
Голодовка, оголошена Юрієм Луценком, виглядає гірким привітом з минулого. Не намагаюся нав’язати аналогій з дисидентськими часами і паралелей з легендарними постатями. Річ не в тому, хто. Річ у тому, як. Та сама безнадійна боротьба одиночки з нещадною системою. Та ж безкарність можновладців, безпорадність співчутливців і безжалісність байдужих.
Справедливість, порядність, совісність і людяність не можуть мати кольору, партійної належності, ідеологічної спрямованості. Строку давності і строку придатності. Вони або є, або їх немає. Слова, зронені майже двадцять років тому невідомим пом’ятим чоловіком, тоді здавалися крикливством. Нині вони видаються майже пророцтвом. Чи змінилися за два десятиліття незалежності люди? Чи змінилося наше ставлення до влади і батьківщини, свободи і порядку, чесності й зрадництва, справедливості і законності, суду й осуду, кари і милосердя?
Але ж не 80-ті надворі. За всіх ремствувань з приводу стискання рамок свободи слова гласність існує як явище. Вже не скажеш, що не знав, не чув, не бачив. Повідомлення про кримінальні справи, очні ставки й допити оселилися в новинах. Подробиці про казематне життя-буття іменитих арештантів на слуху. Хто має мізки, той помислить. Але в народній реакції на те, що відбувається, рідко знаходиться місце обуренню, ще менше — співчуттю. Мляве співчуття, пуста цікавість, навіть паскудненька зловтіха — ось найчастіші відгуки на «лук’янівські зведення». «Що там Луценко? Ще живий? Ну... Схуд на двадцять кілограмів. Нічого, йому на користь... Панкреатит у нього? Пити треба було менше...» Подібні репліки — не рідкість. Ними забиті форуми сайтів, ними перекидаються в компаніях і чергах на маршрутку. Відмовляюся вірити, що саме такою є в переважній більшості реакція на те, що відбувається з людиною, яка ціною власного здоров’я відвойовує право на чесне ім’я, право на справедливість. Просто з людиною. Але те, що саме так реагують дуже й дуже багато людей, очевидно.
[ Читати далі ]