Авітаміноз

Вони ж, поштові картки, промовисто підтверджують зауваження професора географії Мєчислава Орловича, який у своєму капітальному "Путівнику по Європі" (1914 р.) знаходить для тодішнього міста Станіславова не так і багато слів: "Торговельне місто, 65 тис. мешканців, резиденція греко-католицького єпископа.

Посідає чудовий парк у кінці вулиці Липової, найгарнішої в місті". У пізніші часи вона побувала вулицею Пєрацького, Червоноармійською, з 1953-го – Сталіна. Коли ж радянська влада цього самого Сталіна почала активно й масово позбуватися, вулицю перейменували на Шевченка. Здається, до 100-річчя з дня його смерті. Факт заміни Сталіна Шевченком не може не викликати в мене згадки про один тогочасний анекдот.

Я чув його у версії мого батька. У певному населеному пункті слід було протягом ночі демонтувати пам'ятник Сталіну. Але якось так він був поставлений, що повністю його усунути не вдавалося. Тоді з нього прибрали голову, замінивши головою Шевченка. Відбулось урочисте відкриття нового пам'ятника, мітинг і все таке. А наступної ночі на постаменті нашкрябали: "Діти мої, діти, // Що ви наробили? // На грузинську сраку // Мене посадили!"

Анекдот анекдотом, а вулиця Шевченка і справді серед найкрасивіших у Франику. І коли 11 років тому ми переїхали на неї жити, то це було – дозволю собі дещо пафосний тон – сповненням багатолітніх мрій і бажань. Особливо того першого ранку, коли я, розплющивши очі, побачив за вікном нашого помешкання на висоті третього поверху вкриті першими зеленими листками гілки старої липи.

Сьогодні я всіляко уникаю визирати на нашу вулицю з вікна. Якщо ж усе-таки часом доводиться глянути в той бік, то бачиш аж ніяк не "найгарнішу в місті" вулицю, а щось наче Грозний часів першої чеченської, не вистачає лише панічно покинутої російськими військами напівзнищеної бойової техніки.

Але повністю відвернутися від цього видовища, як ви розумієте, жодної змоги немає – вже хоча б у силу тієї причини, що цією вулицею ми, її мешканці, мусимо ходити. Нас тепер усюди безпомилково впізнають за взуттям, точніше за налиплою на ньому багатошаровою грязюкою.

"А, ви з Шевченка", – кивають із розумінням та співчуттям. З нашою вулицею трапилася катастрофа на рівні трагедії – капітальний ремонт в епоху комунального колапсу. Розпад і розвал міського господарства сьогодні є, напевно, характерною ознакою всіх населених пунктів нашої країни.

Що там говорити про колись такий доглянутий і симпатичний Франик, якщо вже й Київ задерибанено ледь не вусмерть? Залишається вірити, що хоча б у Донецьку нині все добре і хоча б одне-єдине місто на цій авітамінозній землі насолоджується покращенням. Капітальний ремонт вулиці Шевченка якісь ідіоти – даруйте, я не маю для них іншого слова – розпочали десь у жовтні, якраз на зиму. Пам'ятаю, що до наших вікопомних парламентських виборів залишалося з тиждень, як вони почали.

Я знав, що добра від цієї зміни очікувати не варто. Але навіть і я з властивим мені в останні роки песимізмом не сподівався аж такого песимістичного розвитку. Нині, через п'ять з половиною місяців їхньої діяльності, ніякого кінця ніякого ремонту навіть і близько не видно. Є лише рови, ями, вибоїни, вирви і жахливе, ніби фекалії, місиво під ногами, в якому для повноти апокаліпсису так бракує одного-двох обгорілих бетеерів чи танків.

Утім якісь робітники іноді ще з'являються. Якісь невеличкі групки доходяг де-не-де буває мокнуть під дощами в багнюці. Вигляд у них такий, що я не вірю в їхню здатність успішно міняти підземні комунікації. Так, руки з них іще ростуть, але вже явно не з того місця. Насправді все, що з ними слід було б робити – це спробувати лікувати від алкоголізму.

Єдина від них користь у тому, що протягом дня вони розмітають тижневий запас горілчаних "чекушок" у сусідній з нами крамниці "Парковій". Тобто крамниця сяк-так виживає лише завдяки їм. Якщо чесно, то мені вже й не віриться, що "найгарнішу в місті" вулицю вдасться колись реанімувати. Зрештою, й сусід мій деякий час тому запропонував цілком реалістичну альтернативу: з потеплінням (якщо воно, чорт забирай, колись настане) слід засадити всю колишню вулицю Шевченка якимись кукурудзами та картоплями.

Хай уже будуть зарості, хай буяє городина, хай по всій довжині вулиці – від центру міста й до парку – стоять раком працьовиті франківчани, виловлюючи з посівів колорадського жука. Бо на біса нам узагалі наші міста з їхнім асфальтом? Ми – споконвіку від земельки. Плугатарі ми, гречкосії, свинопаси!

Переоремо ж наші міста на родючі ниви! А тут ще й пригадалась одна історична подія. Це ж саме на ній, на Шевченка, перед головним входом до універу, тоді, у вересні 2004-го, відбувся незабутній та леґендарний кидок яйцем! І саме від нього злягла на вуличний асфальт велика людина, яка нині в цій країні є президентом.

От я й думаю тепер: а може, це такий його таємний наказ? Ліквідувати, стерти цю кляту вулицю з лиця землі, щоб ніхто й не згадав і щоб екскурсоводи майбутнього не приводили туристичні групи з усього світу до головного університетського входу?

Юрій Андрухович, письменник, спеціально для ТСН.ua