...із листа їй..

Хоч таким чином зможу частіше з тобою спілкуватись...плюс – нам ніхто не заважатиме у цьому процесі. 
Я вже дуже скучила за тобою...ще в неділю. Ти знаєш, тоді сиділа і весь вечір думала, чому в мене такий піднесений настрій... а відповідь виявилась дуже простою – до мене приїжджала моя рідна душа. Хочу ще раз подякувати тобі за вихідні...за проведений час...хоч скільки мало його було... 
Мені не сумно, мені радісно...і хоч за вікном вечір, сніг, слякоть і холод...в серці моєму затишно і радісно. З того самого вечора, коли я поговорила з ним ... з тих самих хвилин я повірила в ті слова, що казала йому тоді. Життя дійсно переповнене різноманіття, але єдине, з чим я йду по житті і у що вірю - це в те, що нам усім судилось жити щасливо і радісно, що рутина – те, що не повинно тривожити нас, адже є вищі почуття... 
Я щодня просинаюсь із посмішкою, - так я зустрічаю новий день, так я вітаю його у моєму житті. Щодня, їдучи на роботу я дякую Богу за кожну мить, буквально за кожну секунду свого життя; я дякую батьку, що там – на Небесах він піклується про мене... я дивлюсь у вікно і бачу неперевершену красу природи.., і знаєш, моя маленька, я все більше розумію, що природа – найдосконаліший із творів Всевишнього... 
Я відкрила очі, посміхнулась, піднялась з теплого ліжечка і відчула, якусь таку різку прохолоду, але таку затишну – глянула у вікно, а там мальовнича картина.... на деревах гілочки пожовклого жовтогарячого листя укриті білою пиринкою...усе так гарно розмальовано. Це ніч – це вона намалювала пейзаж для мене, для тебе, для нас! Йдучи на маршрутку по розливній дорозі, фактично по струмочкам прозорої води, минаючи зелену, також вкриту снігом травичку, я намагалась якось зафіксувати картинку...і тоді вперше пошкодувала, що не художник, бо тоді б змогла відтворити усю мрійливість і чарівність малюнку. 
От, такі ліричні, але теплі і добрі думки тепер у моїй голові) Боюсь їх втратити, але щиро у цьому зізнаюсь....і знаєш, вірю, вірю, - що не втрачу цього запалу до життя.