Відвертість від Вольфганга Шойбле

  • 02.11.13, 17:05
Вольфганг Шойбле,член правлячої ХДС і міністр фінансів Німеччини, як німець і за що я їх люблю так це за прямоту і відвертість, у Франкфурті-на Майні говорить дуже відверто. Пряма мова



Тезово:

"В найближчі 24 місяця буде створений єдиний фіскальний союз. І всім тім, хто говорить про суверенітет скажу - суверенітет в єдиній Європі є абсурдом. Ми німці з 1945 року ніколи не були суверенною державою, хоч і оголосили себе такою у 1955 році і у 1990 році. Ця монополія держави-нації є застарілим поняттям, котре ще досі лежить в основі міжнародного права. Ми зараз знаходимось в стадії створенні контурів нової форми державного правління."

Але найдужче мені сподобались коментарі користувачів:

77 krassi
Та ви ханжа Шойбле паршивий зрадник. Коли нація повстане проти ваших безумних теорій, вам навіть диво не допоможе. Коли почнеться бунт, вам краще залізти в глибоку нору і з неї не вилазити.


Olaf D
Дерево, мотузка, шия Шойбле

Carboncluster
Він та Меркель вже зрадили все що тільки можна, нашу націю, нашу історію, нашк національну ідею все те, що колись було нашою країною. Вони зрадники

King A
ХДС - американські маріонетки.
Наш уряд продав нашу націю англійцям та американцям. Час вже показати цим зрадникам, так як колись ми взяли штурмом штаб-квартиру Штазі - ми візьмемо за дупу цих мерзотників.

fanalone21
Він заслуговує лише на кулю в голову.

Bui Kadjos
Розстріляти цю безхребетнту сволоту!

Izzy
Цей тип реально маньяк, на мою думку.
Він взагалі останнім часом втратив здоровий глузд.
Цей ЄС-восьминіг має бути зупинений!

Kai Krampf
І що дивного? Німецький уряд є лише окупаційною адміністрацією переможців над Німеччиною.

І відсотків 80 коментів в тому ж руслі. Доволі дивно, у французькому і англійському контенті під постами націоналістів завжди збирається різнородна мультикультурна шобла і співає свої толерантних пісень, а тут більшість відверто готова загризити міністра. Оскільки користувачі переважно за статистикою молоді люди, якщо в німців така молодь, то шанс у німців є. 

Французька антинаціоналістична революція

  • 31.10.13, 13:55
Націоналіст Євген Герасименко написав статтю "Французька націоналістична революція", де доводить, що начебто французька революція була а) націоналістичною, б) не буржуазною, в) не була направлена проти християнства. Моє алаверди - французька революція була антинаціоналістичною, антихристиянською і буржуазною. І ось чому.

Відбувається підміна понять з якобінським націоналізмом, напевно від поверхового знання окреслення самого слова "нація" яке використовували революціонери. Сутність революційного окреслення нації позначена доволі відверто і точно у Енциклопедії революціонера-атеїста Дені Дідро, що нація це певнна кількість людей, об'єднаних єдиним урядом. Важливе тут наголошення саме на уряді, в той час як "сукупністості людей" Дідро ніякого якісного окреслення не надає. В розумінні революціонерів нація має єдине позитивне окреслення - громадянство. Саме в цьому контексті окреслювалось політичне визначення нації - і це вперше в історії, коли окреслення сукупності людей минало важливе окреслення, котре в Середньовіччі було базовим - означення етнічної належності. Французькі трактати Середньовіччя говорить про чітке означення французів, так сам термін французька нація не використовувався, французи самі себе окреслювали "Francorum Regnum" - це було окреслення єдності і державного устрою, і саме етнічності. Нацією французи звали наприклад Allemans - це так французькою німці. Це давне коріння велося з початків Римської імперії, де був розділ на populi - римлян і nation -інші не римські народи. Революціонери зробили доволі дивну двохходівку - спочатку відділили державу від народу, а потім підмінили народ державним аппаратом. Це отримало назву etat-nation. Це окреслення досі зберігається в ліберальній політології, як назва "політичної нації", яку ліберальна політилогія ототожнює з громадянством. В США окреслення american nation, про яке наприклад у нещодавному звернення казав Обама, зводиться лише і суто до громадянства. Французькі революціонери першими перестрибнули в означенні французької нації саме через етнічну ознаку і сьогодні ми маємо тяжкий спадок цієї революції - будь-яка прив'язка національності до етнічної ознаки "просвічені" суспільства вважають расизмом.

Революційний або якобінський націоналізм треба відрізняти від традиційного націоналізму, як це робив наприклад Шарль Моррас і Моріс Баррес. Якобінський націоналізм в його розумінні самого товариша Робесп'єра є підміна нації бюрократичним апаратом, саме тоді з Робесп'єра виникає перший справжній тоталітаризм - домінування бюрократичного апарату над всіма аспектами життя. Французи, як до того Francorum Regnum, котрі за словами Герасименко не були нацією, але гинули б'ючись з англійськими окупантами в Сторічну війну і помирали за "Бога, короля і Францію", були замінени апаратом і бюрократами з їхніми централістськими та уніфікаційними тенденціями. 

Те що така радує Герасименко, а саме, що французькі революціонери "вивели" французьку мову, це було насправді те, що з нашою мовою робили більшовики. Революціонери створили гібріда під назвою "народна мова". Що таке народна мова? Не забуваймо ще існує дві французькі - стара французька і "народна французька". Революційні більшовики Франції створили штучний суржик шляхом примітивізації справжньої французькою і помісі її штучно діалектів, і силою змушували всіх розмовляти нею. Це не був природній процес створення літературної мови, як наприклад у Німеччині на базі перекладів Мартіна Лютера. Так існуює літературна німецька мова, але ніхто ніколи не знищував баварський діалект або саксонський. Французи ж просто почали геноцид всіх діалектів - провансальського, бретонського, навіть геноцидили інші етноси, як наприклад басків, котрі ніколи французами не були, але їх записали у "французьку націю", бо ж як вже казалося етнічна ознака для революціонерів не мала ніякого значення. До речі це визнано вже й на державному рівні у 2011 році міністром освіти Франції. Таке штучне есперанто революціонерів призвело до втрати природнього історичного зв'язку зі своєю мовою і сьогодні вже жоден француз не молже прочитати в оригіналі "Трістана та Ізольду", в той час як німець може прочитати, можливо і з труднощами, але все ж може "Саксонське зерцало".

Оце революційне есперанто-Франкешнтейн стало базисом загальної уніфікації, яку французи проводили не дивлячись на расові чи етнічні ознаки, але для Герасименко це "гордість". Напевно він гордиться франкомовними неграми і арабами, які сьогодні теж "французька нація". Це все сьогодні, як раз наслідок "революційної діяльності", єдино чим може гордитись Герасименко, що італійський негр гірше знає італійську, ніж французький негр французьку, франкомовні інородці - це і є здобудки "націоналістичної революції".

Сперечатись про те чи була вона буржуазною навіть якось не комільфо, бо це визнають всі, окрім напевно Герасименко. Революція почалась з того, що Третій стан, тобто буржуазія вимагала реформувати Генеральні штати, які ділилися на три стани - аристократія, духівництво та третій і кожен мав один голос. Але буржуазія доводила, що їх кількісно більше, а одже голоси треба рахувати поголовно, а не по станово. Тобто типово буржуазна вимога, що кількість вирішує, а не якість. Ще те, що всі промови, можна почитати Мірабо, стосувались невдоволенням того, що державний устрій гальмував буржуазні відносини, тобто не давав розвинутись економіці в тому розумінні, як її розуміла буржуазія - тобто в рамках капіталізму. Третій стан відверто говорив про те і на це є всі дані, що питання в тому, що вони мають гроші, а отже вони і мають правити державою. "Хто субсидує уряд, той його і контролює" - значилося в одному зі звернень Третього стану до короля. Далі всі революційні перетворення призвели до того, що право голосу на виборах отримала виключно буржуазія, бо ж право голосу містило вимогу майнового цензу. Щоб проголусувати на виборах потрібно було або мати банківський чи казначейський рахунок на певну встановлену суму, або ж мати векселя також на суму, що відповідала майновому цензу. Тобто в кого гроші, той і голосував. Виникає питання, яка ж це в біса "народна революція"? Загальне виборче право довелося чекати ще років 200 французам і то його ввели тоді, коли буржуазія взяла в руки всі засоби масової пропаганди і їй вже "народне волевиявлення" було не страшним.

І щодо релігії. Герасименко певно мешкає в іншому вимірі, бо стверджувати що революція була не антихристиянською це вже взагалі занадто. Коли відбувалися перші зміни, назвемо це "період Мірабо", такий собі м'який варіант революції, революціонери говорили про "національну церкву". Що значила така пишна і голосна фраза "національна церква"? А значила те, що пропонувалось всіх священників інкорпорувати в державний апарат, видавати їм зарплатню і поставити на службу республіці. Кегебешним варіант РПЦ. Католицька церква стала проти цього, тому вже другий період - жирондинський та якобінський це була фактично різанина священників, грабунок храмів і т.д. Є цілий пантеон католицький святих, що загинули як мученики під час Французької революції. Жирондисти вирішили раз католики не хочуть служити республіці, знач треба вигадати іншу релігію - релігію свободи. Це було цікаве дійство революціонерів - в католицький храм заводилась гола повія, якій молились як богині свободи. Якобінці це трохи змінили - стали поклонятись Всесвітньому розуму і релігія розуму стала офіційною релігією термідора, католицьки храми перетворювались на такі культи розуму, де періодично навіть вчинялись оргії і загальне попойка. Важко зараз сказати скільки священників було вбито, бо це мало кого піклувало, але те що не менше ніж більшовиками це точно. Дуже багато емігрувало, бо був прийняти офіційни закон, що все майно не тільки церкви, а навіть самих священників та аристократії був експрапрійований в казну держави, а єпископ парижський називав революціонерів "дітьми сатани".

Герасименку треба попрацювати з документами і не городити брєд. Як для націоналіста для мене французька революція це катастрофа і антинаціоналістичний шабаш, тому я скажу: слава Вандеї і pour le Roi, pour Die, pour la France - за короля, за Бога, за Францію - як казали роялістські повстанці проти цього мерзенного шабашу, наслідки якого виригати не може навіть сьоогодні жодна країна Європи.


Пряма дія Жоржа Сореля

  • 30.10.13, 17:51
"Міф - це абсолютне володарювання тут і зараз"

"Все величне буржуазія вбила - тому вона має бути засуджена на загибель"

Жорж Сорель

Я якось обіцяв поговорити про Жоржа Сореля, дуже цікавої людини. Самі цікаві люди, як на мене це ті, яких "академічна наука" не може віднести кудись до конкретної ніші. Куди вони пхають Сореля? В анархісти? Але ж його учнем і близьким другом був Шарль Моррас засновник течії інтегрального націоналізму, а кумиром Жоржа був Дуче Муссоліні. З іншої строни і це не відняти - він голосив про повну і тотальну руйнацію бюрократичного апарату. Єдине справжнє окреслення Сореля, як на мене, він був предтеча "Консервативної революції" і ярий антиліберал. 

Що є людина, ось з якого цікавого питання почнемо блукати Holzwege Жоржа Сореля. В окресленні людини Жорж підійшов дуже близько до концепцій Мартіна Хайдеггера. Людина знаходиться за Сорелем в інертному середовищі, це те що Хайдеггер назве потім Geworwenheit in der Welt. Людина може розчинитись в Das Man, якщо знову повернутись до термінології Хайдеггера, але у Сореля є акт, є творча дія. За Сорелем людина може жити в прямому сенсі лише в плодах своєї творчості, це якби підняття (decollage) над інетрним середовищем. Буржуазний капіталізм за Сорелем породжує гедонізм, тобто розчинення в людини в тілесних безсенсових насолодах, що тягне за собою декаденство суспільного життя, матерія захоплює і розчиняє (disseque) індивіда. Структуру такого, знову хайдеггерівським терміном, падіння (fallen) він вбачає у ідеології емпіріо-раціоналізму та віруванні у прогрес, котрий однаково був основою як лібералів, так і марксистських соціалістів. Сорель писав: "намагатись заперечувати проти ілюзії раціоналізму - значить одразу ж бути оголошеним ворогом демократії".

Жорж Сорель основу цього падіння також вбачає з тих часів, коли міф був замінений утопією, а сама утопія окреслелилась в рамках ідеології. Що таке утопія за Сорелем? Утопія живе у майбутньому і є за Сорелем засобом брехні, яким правлячий клас годує маси. Утопія за Сорелем не має ніякої функціональної цінності, це засіб яким правляча еліта мобілізує маси і інкорпорує собі нових адептів, підмінюючи теперішнє "світлим майбутнім". Але утопія в той же час є завжди минулим, бо конституйована ним, це словами Сореля: La deploiement du passe a l'avenir - розгортання минулого у майбутньому. Для конституювання утопії у суспільстві створюється ідеологія, "химерна свідомість", це засіб нав'язування утопії масам для збереження правлячим класом своєї гегемонії, для цього працюють інтелектуали, котрі часто здебільшого є обслуговуючим персоналам правлячих верхівок. "Інтелегенції не місце в наших рядах" - казав Сорель. Ідеологію Сорель бачив одну тотальну - ідеологію просвітництва, котру породили буржуазні революції. "Просвітництво - це робота ідеології по створенню єдиного простору раціональності" - писав Жорж.

Замість утопії та ідеології Сорель пропонує народний міф. Міф конституює не "світле майбутнє", яке є кинутим вперед "темним минулим", міф конституює реальність. Французький гегельянець з російським корінням Олександр Кожев писав, що міф є тим, що з однієї сторони начеб то узгоджується з реальністю, але з іншого боку завжди її долає і виходить за її межі. Якщо ми скористаємось думками Мірчі Еліаде та Карла Густава Юнга, міф є відображенням національної Традиції. За Сорелем революція має бути направлена не на утопію чи встановлення ідеології, а на народний міф і більш того, сама революція має стати міфом. Міф слугує мобілізаційною константою всезагального страйку і прямої дії. Міф за Сорелем має стати зброєю в руках "воїна історії" (guerrier historie), міф народжує новий тип людини, людини без страху та жадоби і з таких "воїнів історії" народжуються синдикати, як певні осередки "братів по духу", основа співжиття яких не контракти і договори, що є виразом жадоби і свавілля, а лише солідаризм.

Парламентська демократія за Сорелем яскравий вираз гедоністичного декадентства буржуазії. Партії торгують тим, чим торгувати найлегше - "світлим майбутнім". "Світле майбутнє" це корм для мас, в той час інтерес охороняється насамперед спонсорам партії. Причому мімікрію капіталу Сорель дуже тонко підмічав, як тільки ліберали побачили, що соціалістичні лозунги мають попит у мас, одразу з кишені витягується "лівий" популізм, тільки но страйки починають набридати масам - з рукава політиканів виринають "праві" лозунги. Вони жонглюють лозунгами як дешеві циркачі. В той же час Сорель тонко підмічає, що їх всіх і "правих", і "лівих" поєднує тонка нитка - усвідомлений класовий інтерес їхніх спонсорів - космополітичної буржуазії. Буржуазія завжди космополітична, бо капітал є інтернаціональним і тяжіє до експансії. Оскільки всі знаходяться у єдиному ідеологічному полі - революціонери, і реакціонери, то каже Сорель, сьогоднішній революціонер перетворюється на заватршнього бюрократа. Революція стає насиллям проти конкретних "операторов", однак ніколи не чіпає саму систему - бюрократичний апарат. В той же час Сорель обгрунтовує, що сам апарат є самозабезпечуючою субстанціює в рамках встановлених утопічно-ідеологічних відносин. І завжди відновлює сам себе бо ніколи не є ціллю бунтів, революцій і повстань.

Основою революційної потуги для Сореля, як і для Маркса є робітники, але це "інші робітники". Сорель бажає відмовитись від інтернаціонального пролетаря на користь робітника. Цю тезу вхопив Ернст Юнгер, який чітко розділяв "люмпен пролетаріат" та "германського робітника" (deutsch arbeiter). Для Сореля робітник є останньою верствою, що виробляє і творить. Саме робітник має свої плоди праці і є ще живою людиною, в той час як буржуазія потонула у декаденстві і розкоші, стоючи на варті плутократії. Робітник носій останніх цінностей декадентого середовища - поваги до праці, сімейних цінностей, готовністю до самопожертви. Потім Ернст Юнгер скаже, що німецький робітник це симбіоз нового типу володаря та носій національної германськості, що ще не заражена космополітичною софістикою і партійною демагогією. Для Сореля цей тип, що уник вірусу ліберальної хвороби, має і стати тим "воїном історії", що вершить долю майбутнього тут і зараз шляхом прямої дії, не купуючись на обіцянки-цяцянки політичних блазнів.

Буржуазія і професійні політики в'януть у своєму угодовстві, постійних союзах і компромісах, спротив тоне у лозунгах і обіцянках. Новий тип не йде в коаліції за Сорелем - новий тип спрямовує свою творчу енергію у безкомпромісну боротьбу. Сорель каже, що за нашими спинами лишається могили наших предків, рідній дім і Батьківщина - новому типу відступати нікуди. Більш пізній Сорель навіть буде казати про війну між "єврейським космополітизмом" і "європейським вкоріненням" (за що ж звісно отримає ярлик антисеміта). Хоч Сореля цікавило тут не стільки расове питання, Сорель наголошував, що не можна перетворити французьку націю у плем'я без роду і коріння, "у таких собі євреїв".

Сорель протиставляє ліберальному парламентаризму пряму дію, заїзжену сучасними "громадськими активістами" фразу вигадав саме Сорель. Пряма дія - це легітімізуючий бунт проти легального насилля бюрократичного апарату. Всезагальний страйк мав стати зброєю нового типа людини. Саме всезагальний страйк національних синдикатів має звалити "Карфаген", він легітимізується не апаратом, а міфом, який направлений проти ліберальних танків та буржуазної свідомості. Міф мобілізує - страйк вивільянє. Цю концепцію взяв також Юнгер, він буде казати про "Die totale Mobilmachung" - "тотальну мобілізацію". Влада завжди і при будь-яких обставинах боїться мобілізованих революціонерів, писав Сорель. При однострою нових людей поліцаї розбігаються хто-куди. Мобілізація і загальний страйк - здатні знести світ підрахунків, плутократії, капіталу і жлобства. Тільки жах в правлячі еліти має внушати протест. Насилля страйку легалізовано вже насиллям репресивного апарату. "Хай буржуазія реалізує свої плани - ніколи не дйть з нею на співробітництво. Будь-яка, навіть найменша участь у буржуазному правлінні є в даний час визнанням системи, яка має загинути вся повністю" - писав Сорель.

"Революція вимагає від всіх її учасників граничної відповідальності, шляхетності, подолання самих себе...Дія це творіння...Революція породжує почуття витонченого і зводить у вищу чесноту гордість вільної людини" - пише Жорж. Для Сореля революція це акт творчості насамперед, а не безумна стрілянина. Революційні синдикати для Сореля це певного роду "духовні об'єднання творчих людей", звісно не картини там малюють, а чинять революцію, але це для нього передусім акт вивільнення, це "чиста воля". Акт творчоості не в сенсі, як він казав: "мавпячого кривляння псевдоінтелегенції", а чистий моральний порив у дії і в той же час це має бути холодний душ "для Європи що отупіла від свого гуманізму" - писав Сорель. Більш того сам Сорель писав, що він сподівається, що саме насильницький акт робітників здатен буде "пробудити саму буржуазію", котра потонула у декадентстві. Сорель писав, що можливо такий акт бунту змусить буржуазію стати знову капітанами індустріального виробництва замість капіталу спекулятивного та лихварського, котрий вже на той час майже витіснив виробничий капітал. Удар саме в головну погань - спекулятивний капітал. Революція тут і зараз - це був лозунг Жоржа Сореля.

Мусоліні про Сореля сказав: "Саме цей вчитель національного синдикалізму згуртував наші кагорти". Спадок Сореля дійсно вагомий, зважаючи на ту кількість людей на яку він вплинув, тому все окреслити ту немає змоги, але головне, що Жорж Сорель ще один великий мислитель, якого сьогодні вкрай необхідно знову відкрити.


In God we trust. All others pay cash

  • 29.10.13, 12:52
"Лихвар - це вкорінілий злодій і окупант, котрий має висіти на шибениці в сім разів вище за інших злодіїв"

Мартін Лютер

Централізовані бюрократичні апарати завжди виникали біля торгівельних маршрутів. Бюрократ найперше пес, що слідкує за караваном, а вже в десяте слідкує за якимись іншими "народними благами". Причому нам втиснули у мозок "істину", що без тяжкого бюрократичного апарату торгівля не можлива. Греки обходились без бюрократичних апаратів, тяжкий затхлий бюрократичний апарат потрібен там, де торгівля переростає у спекуляцію, бо першими спекулянтами були венеціанські "купці", котрі перехолпювали торгівельні маршрути і перепродували чужий товар. Нас привчили, що "поганими" були пірати, а "венеційські купці" і їхні послідовники англійські та голандські торгівельні компанії - хорошими, але займалися вони однаковими речами - грабували, інша справа, що поважний пірат здобуте золото пропивав в найбижчий таверні, а "купці" збагачувались спекуляцією, щоб захоплювати товарні маршрути. Козаки грабували турків, але вони не влаштували "Ост-українську корпорацію", як брітіші, вони хотіло лише одного - вольництва, котре було дорожче за золото. Торгівлею і спекуляцією в нас завжди займались євреї (що вдало продовжують і сьогодні).

Масштабність буржуазних революцій вбачається не у дарунках волі, пірати, козаки, ландксхнехти, вікінги і прості селяни мали свободи і вольниці більше, ніж ви здатні уявити. Масштабність в тому, що буржуазія влаштовула з простору єдину сітку торгівельної комунікації. Буржуазія зняла з лицаря лати, покрила селянські землі асфальтом, збрила козаку чуба і змінила йому шаровари на костюм з краваткою. Звісно треба була довга "ера просвітництва" і "просвічена" Катерина Гольштейн-Готторп не любила козаків бо вони своєю вольницею псували життя торгівельним відносинам. Бюрократизм схильний до тоталізації соціального життя, будь-який подих кінець-кінцем має мати свій ГОСТ. Буржуаїзація суспільного життя почалась не з Мірабо і не з Робесп'єра, вона почалась з Людовіка ХІV, так само як прихід в Росію "просвітництва" це довгі просвічені роки від Петра І до Горбачова, зі своєю універсалізацію і знищенню етносів у єдиному горнилі космполітичної "російськості".

Єдиний ринок, відкриті кордони це позначає передусім єдиний стандарт і стандартизована вартість чогось має відповідати абсолютному еквіваленту - це гроші. Гроші вже не є еквівалентом товарів, гроші роблять гроші. Цінність золота в Середньовіччі визначалося тим, скільки за нього можна було купити землі. Феодалізм позначав не банальну марксову експлуатацію чи якісь там економічні вибрики економістів, феодалізм значив первинну цінність земельних відносин і відносин, що теж головне - відносин честі. Честь і земля - ось лозунг феодалізму. За зраду забирали землю, тому вони між собою поєднані були - своя земля і своя гідність. Гроші і нічого крім грошей - лозунг капіталізму. Маркс наприклад був занадто наївним, тому вважав, що капітал якимось чином прив'язаний до виробництва, сьогодні ми бачемо - капітал не прив'язаний ні до чого, але все прив'язане до нього. "Капітал вилітів на околоземну орбіту" - словами Бодрійяра - "і вже не кружляє як земний супутник, але Земля кружляє навколо капіталу як його супутник".

Деякі персонажі з "рускомірським" мілкобуржуазним світоглядом доводять, що козаки були звичайним бандитами, бо грабували каравани. На них бризжать слиною мілкобуржуазні патріоти - ні фіга, козаки це робили з необхідності, бо ж бажали побудувати свою буржуазну бюрократичну модель і торгувати "по понятіям" (тобто по законам just only business), а я люблю козаків за те, що вони грабували каравани для того, що послати всіх бюрократів в дупу - навіть україномовних у вишиванках. За те, що вони золото витрачали на потребу збереження власної вольниці, а не на "вкладення їх в справу", щоб отримати прибутки. На те в них були євреї. Для козаків і взагалі для всього європейського люду займатись спекуляціями було ницо, це дозволялось тільки євреям, бо вони і так бісові діти, що з них візьмеш? До речі нам якби релігія забороняє цим займатись, постанова Нікейського собору проти лихварства (для католиків і православних постанови Нікейського собору строго обов'язкові, протестанти окрім лютеран (Лютер забороняв жорстко лихварство і за лихварство у Пруссії була смертна кара) можуть радіти, їм Кальвін дозволив), але погодьтеся пані і панове, в сьогоднішніх секулярних буржуазних республіках ми вже настільки навчилися симулювати своє віросповідання, що такий аргумент для більшості і не аргумент зовсім. Це ж Середньовіччя! От і добре, я люблю Середньовіччя. В античних греків лихварство передбачало остракізм, в Римській імперії - в різні періоди від великих штрафів навіть до передачі в рабство. В слов'ян я думаю навіть розуміння такого не було. Так що традиція європейського негативу до лихвартсва закладена ще з прадавніх часів.

Джон Зерзан якось сказав, що давайте будемо чесними - свободи суспільство не потребує, воно вимагає комфорта і відчуття захищенності, воно не хоче вирішувати свої проблеми і свобода для них лише лозунг, фіговий листок, щоб прикрити свої утилітарні бажання якимсь голосним словом. Вони хочуть, щоб проблеми вирішував бюрократичний апарат, все має зробити госапарат і чиновник. Свободи може собі дозволити не багато хто, як казав Бісмарк. Завдання єдиного ринку зробити так, щоб бюрократичний апарат став системою самозабезпечення з мінімальним стручанням туди чиновника, як оператора. Але ця система настільки громіздка і важелезна, що вона заслонила собою все, тут про свободу йтися не може і її буде все менше. Політика, релігія, традиції, міфи - все буде згнано в гетто і підкорено "князю світу цього" - єдиному ринку без меж і кордонів. Економіка, економіка, еокноміка - це мантра сучасности, така колективна молитва. Ми вмикаємо тєлєк і там ми бачимо колективний намаз - економіка це головне, слався економіка. In God we trust...And thats God is green and paper. Це дуже нагадує, як Артур Меллер ван ден Брук розповідав про часи Веймарської республіки: "Замість утрішньої молитви ми читаємо сводки новин з біржі і молимось на курс долара". Як і ми сьогодні.

А козаки тут при чому? А ні при чому, ані ми, ані наша буржуазна таверна, яку ми називаємо держава, до них немає ніякого відношення.


Райнер Марія Рільке - "Знаменосець"

  • 28.10.13, 14:30
Важко сказати, що є твір Рільке "Der Cornette", який також часто носить назву "Der Fahnentrager", це прозаїстична поема в стилі експресіонізму, якщо по-розумному сказати. Мартін Хайдеггер казав, що Рільке був тим, ким у філософії Ніцще. З ним поезія померла, "до чого поети в часи сутінок?" запитував Хайдеггер. Сам Рільке щось таке відчував, він писав: 

"Світ зморщився і уходить в себе, бо ж речі також зі своєї сторони роблять так само, вони все більше і більше перекладають своє існування у нестійку дріж грошей, створюючи тут вид духовності, котрий тепер вже починає переходити в їх почуттєву сутність. В Середні віки гроші ще були золотом, металом, гарною річчю, зручною і розумною річчю. Сьогодні вже ні...

Ще для наших дідів "дім", "колодязь" , добре знайома башта і навіть їхній власний одяг були чимсь безкінечно великим, були для них рідніше, майже усіляка річ слугувала їм посудом, в якому вони находили людський сенс - для таких речей вони зберегали своє людське відношення. Сьогодні ж з Америки, з-за моря до нас нав'язливо лізуть порожні і безмістовні речі, речі брехливі і неправдиві, усіляки приманки: Дім в американському розумінні, американське яблуко і тамтешня лоза - в них немає нічого спільного з домом, з плодом, з виноградом, в котрих вібдивались надії наших предків і їхнє споглядання".


Зміст текстів останнього поета пронизаний фаталізмом, саме через відчуття фаталізму навколишнього. Рільке лишав своїм героям в цьому безсенсовому "американському просторі, що увірвався з-за моря в європейський сенс" лише маленький простір для Вчинку, такого як вчинить знаменосець в його прозаїчній поемі "Der Cornette", як останній вчинок останньої справжньої людини в палаючому замку, підпалили яякий іновірці в усіх змістах з-за моря. Штандарт дорожчий за життя, бо він єдино справжній в безодні нігілізму.

Рільке не можна перекладати дослівно, я перекладу Рільке так, як його перекладають - так як я його відчув, тому це не буде дуже близько до тексту. І це прозаїстична поема, тому рими також немає.

Нема більше гір
І наврядчи існують дерева.
Більше ніщо не наважиться прокинутись.


Лише інколи вночі нам здається, що ми знаємо шлях
Можливо ніч нам поверне те, що в нас вкрали
Те що ми з великою працею набули в іноземних землях
Здається це може бути.

Я несу прапор. Я несу штандарт.

На кріслі у вестибюлі висить мундир, бандельєра та плащ фон Лангенау. 
Його рукавички лежать на підлозі.
Знамено стоїть прислонвшись до вікна.
Воно чорно-золоте і струнке.
Ззовні буревій ганяє по небу хмари. 
Інколи він перетворює темну ніч у білий день.
Місячне сяйво біжить по кімнаті і зникає в невідомості.
Імперський орел на знаменах кидає на підлогу задумливі і неспокійні тіні
Здається він бачить сни.
Це вже ранок?
Невже встає сонце?
І наскільки ж воно велике!
Чиї це голоси? Чи це птахи співають?
Навколо світло, але день не настав.
Навколо голоси, але це не птахи.
Те що світиться - це стіни! Те що кричить - це вікна!
Вони кричать, звертаючись до натовпу ворогів, що вже стоять у наших полях.
Вікна кричать: пожежа!
Заспані люди носяться навколо, хто в латах, хто зовсім голий.
Із залу до залу, з дверей до дверей - шукають вихід.
Наче їм не вистачає повітря, кричить труба у дворі:
Збір! Збір!
Дрижать барабани.

Але прапору немає!

Він біжить крізь полум'я в коридорах
Крізь двері, метушаться люди, він по сходах
Вогонь обіймає його за плечі, він чує - гукають його.
І він вирвався з обіймів вогню, вогняний танок позаду
В руках з горящої будівлі він виносить прапор, ніжно, як жінку без свідомості.
Штандарт прокидається від сну: він величний як ніколи.
Тепер всі його бачать в руках знаменосця з непокритою головою.
Раптом знамено зассяло яскраво вогнем і горячи воно рвануло вперед.
Вороги кинулися відрізати його.

Фон Лангенау зустрів ворога лицем в лице.
Ворог зупинився зі страхом перед величною картиною
Одинокого знаменосця з догораючим прапором в руках.

Знаменосиць оглядівся навколо. Навколо все яскраве і йому чуже.
Дуже схоже на сад, думає він і посмхіається.
Він відчув чужі погляди на собі і бачить себе оточеним ворогом.
Він бачить їх: це пси-інородці.
Він направив коня прямо у натовп цих інородних шакалів.
Бій вже позаду: тут лише сад з різнокольоровим каскадом фонтанів.
І шістнадцядь кривих шабель додадуть сюди ще один колір: червоний.
Шаблі стрімнулись у вверх у яскравому фейерверці...


А у замку догорав мундир - мундир, в кишені якого лежав так і не розгорнутий лист чужої нареченої..

Холодною і печальною весною, курьєр барона фон Піровано
Повільно в'їхав в Лангенау.
Стара жінка, що зустріла його - заплакала.

Поема була опублікована за 40 років до того, як штандарт остаточно згорів у полум'ї заокеансько-східного Machenshaft. Пророцтво від останнього поета.

Оригінал. Читає актор Оскар Вернер. Музика гурту "Фон Троншталь", яку вони присвятили скульптору Йозефу Тораку, скульпутра якого "Знаменосець" є у кадрі. Один з трьох разом з Арно Брекером і Фріцем Клімшем, даруйте за каламбур, останніх скульпторів (всю постмодерністьську бидлоту за скульпторів не вважаю)




Інтерв'ю Гермара Рудольфа про "холокост"

  • 25.10.13, 11:34

Гермар Рудольф - в прошлом перспективный немецкий учёный-химик, доктор наук. В 1991 году совершил поездку в бывший концлагерь Освенцим-Биркенау, где провёл исследование так называемых "газовых камер". Вышедший через два года экспертный отчёт Рудольфа показал, что эти помещения технически не могли использоваться для совершения массовых убийств с помощью газа. Сразу же после этого Рудольф стал подвергаться многочисленным преследованиям со стороны немецких властей и различных еврейских группировок. Его уволили из института, выгнали из дома и едва не лишили докторского звания.

В начале 1996 года немецкий суд приговорил Рудольфа к 14 месяцам тюрьмы за "разжигание ненависти против евреев". Он вынужден был эмигрировать в Англию вместе с женой и двумя малолетними детьми. Спустя три года жена бросила его, забрав с собой детей.

Ныне проживает в США, где в 2004 году повторно женился. В феврале 2005 года у них с женой родилась дочь.

Гермар Рудольф - активный ревизионист, автор множества трудов на тему холокоста и главный редактор двух крупнейших журналов по пересмотру истории на английском и немецком языках. До сих пор подвергается преследованиям со стороны немецкого "правосудия". Девиз Рудольфа: "Я пошёл на риск!"

Предлагаемое вниманию читателя интервью с Рудольфом было сделано в 1993 году, вскоре после выхода в свет его экспертного отчёта о "газовых камерах" Освенцима.

Берг: Г-н Рудольф, совсем недавно ваша работа "Экспертный отчёт об образовании и обнаружительной способности цианистых соединений в "газовых камерах" Освенцима" вызвала настоящий фурор за кулисами. Как так случилось, что вы, представитель младшего поколения, составили этот отчёт?

Рудольф: Где-то в 1984 году, в начале моей учёбы на химическом факультете, мне в руки попала книга Армина Мёлера о замалчивании истории в Германии, основанная на полуофициальном исследовании. Эта книга настолько меня заинтриговала, что в 1989 году, незадолго до защиты дипломной работы, я достал второе, расширенное издание. В этой книге утверждалось, что некий американский технический эксперт составил экспертный отчёт о газовых камерах Освенцима, в котором он сделал вывод, что эти помещения никогда не использовались для массовых убийств. Он подкрепил свой вывод, указав на то, что, к примеру, в газовых камерах следы цианида едва присутствовали, в то время как в камерах для дезинфекции одежды цианид имелся в высоких концентрациях. Прочтя эту книгу, я почувствовал себя так, словно меня стукнули по голове. Ясно было одно: либо этот американец был шарлатаном, либо всё моё мировоззрение было ложным. Первое, что я решил предпринять для решения этой дилеммы, - это получить копию этой экспертизы и прочесть её. Это было началом моей работы.

Берг: Отчёт Лёйхтера убедил вас?

Рудольф: Нет, нисколько. Он вызвал больше вопросов, чем ответов. Например, весной 1990 года в журнале "Юнген фрайхайт" профессор Нольте указал на возможность того, что цианид мог быть уничтожен непогодой. Отчёт Лёйхтера не рассмотрел чётким образом то, каким было состояние предполагаемых газовых камер, насколько устойчивыми были следы цианида - точнее, цианистых соединений, - или то, могли ли они вообще образовываться во время утверждаемых газаций людей. Я изложил эти вопросы в письме в "Юнген фрайхайт" и решил взять на себя задачу ответить на эти сомнения, от которых зависела жизнь и смерть всего мировоззрения человечества.

Берг: Не повлияла ли на ваше решение просьба одного специалиста по конституционному праву, который хотел иметь заключение экспертизы для использования в суде?

Рудольф: Нет. Первым внешним откликом, который я получил, был ответ на вышеупомянутое письмо в журнал. В феврале 1991 года я получил от незнакомого человека список с адресами лиц и организаций, которые могли быть заинтересованы в моём исследовании и в результатах, которые могли быть получены. На тот момент, вскоре после начала работы над своей докторской диссертацией, я тратил всё свободное время на сбор сведений из технических публикаций, которые, как я надеялся, пригодятся для получения ответа на вопросы, о которых я ранее упомянул.

Берг: Когда этот юрист обратился к вам?

Рудольф: Это было летом 1991 года. На тот момент я уже выработал химические основы проблемы и отправил информацию сторонам, которые, на мой взгляд, могли быть заинтересованы.

Берг: Среди них был и Институт по Современной Истории?

Рудольф: Да, и он тоже, но они так и не ответили. Специалист по конституционному праву Хайо Херрманн, защищавший генерал-майора Ремера против обвинения в отрицании холокоста, связался со мной в июле 1991 года и спросил, не желаю ли я составить экспертный отчёт? И я решил совершить исследовательскую поездку в Освенцим, взять пробы, определить их качество и подготовить на этой основе экспертный отчёт.

Берг: Этим отчётом вы вызвали немалый гнев в профессиональных кругах. Когда ваш работодатель, Институт Макса Планка по Исследованиям Твёрдого Тела в Штуттгарте, впервые узнал, чем вы занимаетесь в свободное от работы время?

Рудольф: Где-то через месяц после моей поездки в Польшу, или что-то вроде того. Если бы полиция не конфисковала мои бумаги, я бы назвал вам точную дату. Вероятно, это был сентябрь 1991-го. Перед этим я написал главному редактору ведущего немецкого химического журнала "Ангевандте" и спросил его, могу ли я опубликовать результаты своих исследований, которые я вкратце изложил, в их журнале? Когда он позвонил мне в связи с этим, меня как раз не было на месте, и на звонок ответил профессор Симон, коллега моего научного руководителя фон Шнеринга. Симон был весьма встревожен предметом обсуждения. Однако обстановка утихла, когда он узнал от моего научного руководителя, который на тот момент был главным директором Института, что это исследование никак не связано с моей докторской диссертацией.

Берг: Они имели что-то против ваших исследований на эту тему?

Рудольф: На то время моё исследование ещё не было осуществлено до такого момента, при котором я бы мог делать какие-либо точные и надёжные выводы. Так что я не высказал никаких выводов и таким образом избежал открытой конфронтации. Я думаю, что мой научный руководитель не осознал всей опасности, поскольку я был крайне осторожен в моих заявлениях - как письменных, так и устных.

Берг: Что же произошло, когда вам стали ясны результаты?

Рудольф: Коллега по работе сказал мне, что я должен обо всём рассказать моему научному руководителю, поскольку, чем дольше я буду с этим тянуть, тем хуже будет обстоять дело, когда мой труд станет известен публично. Я воспользовался разговором о холокосте, который один мой коллега имел с моим руководителем. В апреле 1992 года я сел и написал личное письмо профессору фон Шнерингу, в котором изложил свой взгляд на вещи.

Берг: И как он на это отреагировал?

Рудольф: Он был просто взбешён. На следующее же утро после получения письма он ворвался в мой кабинет, швырнул мне на стол книгу "Национал-социалистические массовые убийства при помощи ядовитого газа" Е. Когона и других и потребовал, чтобы я прочёл её и перестал пороть чушь, и заодно предупредил меня, что моё письмо может иметь последствия.

Берг: И оно имело?

Рудольф: Ну, когда он уже выходил из комнаты, я протянул книгу ему назад и сказал, что я знаю эту книгу, что она у меня есть и я её уже прочитал. Тотчас же я написал ему ещё одно письмо, в котором изложил своё мнение по поводу этой книги. Два основных момента были следующие. Во-первых, авторы книги злобно ругали любого, кто имел другую точку зрения, причём не называя никаких имён. Таким образом, читатель не мог определить, если эти оскорбления были оправданны. Во-вторых, любого человека, имевшего другую точку зрения, они обвиняли в дурных намерениях и ненаучном подходе, и при этом опять-таки не приводили источников, на основании которых читатель мог бы составить свою собственную оценку. Тот, кто даёт мне как исследователю книгу подобного рода и ждёт, чтобы я был ею убеждён - книгой, которая злобно критикует и считает не заслуживающим внимания любую противоположную точку зрения, при этом намеренно не предоставляя читателю возможность проверить обвинения, - такой человек должен быть очень дурным товарищем. Разумеется, в письме я изложил всё это более дипломатично, но точку зрения свою я сформулировал весьма ясно. Некоторое время после этого я ничего не слышал от моего научного руководителя по этой теме.

Берг: Но затем эта тема вновь стала предметом обсуждения.

Рудольф: Я бы оставил всё как есть, но один мой знакомый, профессиональный химик с докторской степенью, примерно такого же возраста, что и фон Шнеринг, сказал мне, что попробует улучшить наши натянутые отношения, лично поговорив с ним. Этот разговор имел-таки место - в июне 1992 года, если я не ошибаюсь. Мой знакомый передал фон Шнерингу мой экспертный отчёт с просьбой изучить его, а позже также послал ему одну книгу, посоветовав прочесть её и тем самым ознакомиться с доводами другой стороны, в соответствии с научным изречением "Audiatur et altera pars" - "Выслушай и другую сторону".

Берг: И каковой была реакция вашего научного руководителя?

Рудольф: Он вскоре отослал книгу назад, нераспакованной, как рассказал мне мой знакомый.

Берг: Иными словами, он не собирался выслушивать доводы другой стороны. Не является ли такое поведение грубым попиранием первоосновы науки, которую вы только что упомянули?

Рудольф: Я не думаю, что фон Шнеринг считает этот предмет обсуждения вопросом науки. Он не считал себя технически компетентным для того, чтобы серьёзно взяться за этот вопрос, и отказывался выслушивать любой аргумент, которому не мог дать собственную оценку и который, так или иначе, объявлялся ложным историками, которых он знал и которым доверял.

Берг: Как он отреагировал на ваш экспертный отчёт?

Рудольф: Это весьма любопытный вопрос. Помимо нескольких второстепенных вопросов, не имеющих отношения к моему отчёту, в августе 1992 года он подверг меня критике по двум пунктам, которые я опишу здесь.

1. В своём экспертном отчёте я вкратце упомянул, что было невозможно массово убивать людей выхлопом от дизельных моторов с захваченного советского танка. В качестве поддержки я использовал аргументы из статьи, которую вы, м-р Берг, опубликовали 10 лет назад в "Journal of Historical Review". Фон Шнеринг возразил, что русские не могли использовать дизельные моторы для своих танков, поскольку дизельное топливо замёрзло бы или затвердело при русской зиме. Следовательно, все спекуляции по поводу смертельного потенциала дизельных моторов были неуместны. Кроме того, мой бесполезный вывод по данному вопросу показал, что я был слеп к любому аргументу, который бы противоречил моему тезису.

2. Фон Шнеринг также заявил, что анализ образцов каменной кладки имел бы смысл только тогда, если бы можно было показать, что жертвы не вдыхали всю синильную кислоту. Аналитические данные могли быть интерпретированы должным образом лишь после определения того, какое количество синильной кислоты оставалось в воздухе после газации.

Поскольку эти соображения в моём экспертном отчёте не появились, мой научный руководитель заключил, что я, вероятно, был слеп к любым противоположным аргументам или же просто проигнорировал их. Можно понять, когда люди пытаются заставить исчезнуть ужасные события прошлого. Можно также понять, когда современное поколение не в состоянии поверить в непостижимые события прошлого и поэтому пытается их отрицать. Однако для меня как учёного выдавать желаемое за действительное было бы крайне ненаучно и это бы показало, что я не годился для ученой степени. По этой причине он посоветовал мне перестать заниматься этим направлением. В конце он заметил, что сжёг бы мой отчёт, чтобы тот исчез навсегда.

Берг: В славной традиции сжигания книг.

Рудольф: Да, именно так.

Берг: Есть ли у вас желание сделать так, чтобы эти события - действительные или предполагаемые - никогда не происходили.

Рудольф: Я считаю, что только не вполне здоровые юдофобы хотят, чтобы массовые убийства имели место в прошлом - я же не ненавижу евреев. Однако никто не в силах изменить прошлое, так что данный вопрос не имеет смысла. Лучше будет спросить, считает ли нынешнее поколение холокост настолько непостижимым, что оно пытается его отрицать. Факт, однако, тот, что каждый немец впитывает историю о холокосте с молоком матери, и общество даже не думает сомневаться в правдивости этой истории. Холокост - это некий абсолют в сознании каждого немца, и так было и со мной до 1989 года. Одна вещь непостижима для среднего немца - та, что холокост - это ложь. Ответ на вопрос - тот, что ситуация обстоит совсем наоборот: это вовсе не холокост непостижим. Мы уже давно пришли к мирному сосуществованию с ним. Что непостижимо, так это то, что полярная звезда нашего мировоззрения, Холокост, может вдруг оказаться вовсе не полярной, а падающей звездой. Это относится, в особенности, к интеллектуалам - таким, как фон Шнеринг, - которые считают, что они весьма умны, и которые были бы ужасно сломлены, осознай они, что до этого верили в ложь. Опасность состоит в том, что эти интеллектуалы из-за непреклонности ума захотят защитить своё привычное и удобное мировоззрение от всех атак. Более чем что-либо, они не желают допустить революцию в своём мировоззрении. Они достигают желаемого результата, закрывая глаза на все доводы против холокоста.

Берг: Но вернёмся к основному вопросу. До какой степени были справедливы возражения фон Шнеринга?

Рудольф: Это были убедительные возражения. Я пообещал фон Шнерингу, что изучу эти вопросы. После этого разговора я провёл бессонную ночь. Я вернулся к самому началу и попытался найти ответы на эти вопросы. И вот что я установил:

1. Русские использовали дизельные двигатели во всех своих тяжёлых танках. Показать это совсем нетрудно, поскольку как тогдашняя документация, так и нынешняя специальная литература полны техническими характеристиками советского оружия времён Второй мировой войны.

2. Вопрос о том, вдыхали ли предполагаемые жертвы газаций всю синильную кислоту или нет, был задан фон Шнерингу Г. Веллерсом в ноябре 1991 года. Данный сценарий имеет две предпосылки:

а) Циклон-Б должен высвобождать яд очень быстро и

б) жертвы должны оставаться в живых, пока их лёгкие не отфильтруют воздух в газовой камере почти до полного очищения.

Ни одна из данных предпосылок не была удовлетворена. Даже при комнатной температуре Циклону-Б требуется свыше двух часов, чтобы высвободить яд. Но, согласно показаниям свидетелей, жертвы умирали за несколько минут. Это означает, что, во-первых, для гарантирования быстрой смерти нужно было большое количество Циклона-Б и что, во-вторых, за этот короткий промежуток времени жертвы были бы не в состоянии очистить окружающий воздух или вдохнуть весь яд из Циклона-Б.

Берг: Иначе говоря, при близком рассмотрении контраргументы вашего научного руководителя потерпели крах?

Рудольф: Именно так. И ещё: в том что касается двигателей советских танков, мой руководитель, похоже, не взял на себя труд разузнать, как в действительности обстояли факты. Он выдвинул ни на чём не основанный тезис, потому что это позволяло ему уберечь своё мировоззрение от каких бы то ни было сомнений. Другим словами, он проигнорировал возможные контраргументы, чтобы защитить желаемое видение вещей.

С вопросом о синильной кислоте ситуация иная. Здесь фон Шнеринг, в отличие от Г. Веллерса, не стал рассматривать вопрос, могли ли жертвы вдыхать всю синильную кислоту; вместо этого он заявил лишь, что для того, чтобы делать надёжные выводы, такую возможность необходимо решительно признать.

Берг: Как он отреагировал на ваши новые аргументы?

Рудольф: Я не стал ему сразу об этом говорить, поскольку я знал, что любой дальнейший разговор на эту тему ни к чему хорошему не приведёт. На протяжении всей дискуссии фон Шнеринг показал, что не желает прислушиваться к аргументам, противоречащим его мировоззрению. И я решил, что будет лучше выждать какое-то время. В конце 1992 года работа над моей диссертацией была в самом разгаре, и мне нужно было сконцентрировать свою энергию на других вещах. Однако я положил в свой письменный стол доказательства, подтверждающие мои тезисы - от таких авторов, как Фриц Берг и Джон Болл, а также от Польского исторического общества, - на тот случай, если данная тема всплывёт вновь.

Берг: Правда ли, что этот вопрос был извлечён на свет несанкционированным распространением вашего экспертного отчёта генерал-майором Ремером в апреле 1993 года?

Рудольф: Да, и в какой-то степени это было для меня настоящей катастрофой.

Берг: Вы обсуждали содержание вашего отчёта во время этой истории?

Рудольф: Мой научный руководитель бросил мне в лицо те же самые доводы, что и в августе 1992 года, в том числе про дизельные двигатели. Я сразу же ответил ему, что он не прав и что я приведу ему доказательство этого, хранившееся у меня в столе. Он оборвал меня замечанием, что его это не интересует. Тогда я взял и выслал ему по почте заказное письмо с доказательствами, получив которое, он пришёл в бешенство. В присутствии профессора Симона, которого недавно избрали главным директором Института Макса Планка, он заявил, что это было наглостью - посылать ему бумаги, которые он не хотел видеть, да ещё и заказным письмом, чтобы он не смог отказаться от доставки. Он швырнул мне вскрытый пакет и сказал, что не стал бы его открывать, если бы сразу догадался, что это были за документы. Тогда я спросил его, кто он: догматик или учёный? Он не захотел это обсуждать.

Берг: Поведение вашего научного руководителя, его истерическое нежелание выслушивать противоположные доводы, вплоть до отказа признавать само их существование, его неуправляемое и в какой-то степени необоснованное выдвижение желаемых выводов - все эти свойства говорят о том, что он недостоин носить учёное звание. Не должен ли он теперь отказаться от должности преподавателя и докторской степени?

Рудольф: Если те качества, которые он применяет к другим, он применит к самому себе, то тогда да. Вообще, если бы их применили как общее правило, то я боюсь, что в Германии совсем не осталось бы учёных. Это была бы весьма плачевная ситуация при нашем нынешнем избытке учёных.

Берг: Потребовали ли они, чтобы вы дистанцировали себя от вашего экспертного отчёта?

Рудольф: Как это ни удивительно, но нет. Они только потребовали, чтобы я дистанцировался от деятельности Ремера, так же как и от версии Ремера, из-за сопроводительного комментария. Когда я задал им вопрос, означает ли это, что я должен дистанцироваться и от содержания экспертного отчёта, Симон решительно ответил, что нет.

Берг: Если бы они потребовали это, вы бы согласились?

Рудольф: Ни в коем случае. Когда кто-то приводит мне убедительные аргументы, которые заставляют меня заново обдумать свою точку зрения, то тогда я ещё могу её поменять. Но люди, которые применяют против меня силу, никогда не смогут меня переубедить.

Берг: Это всё, что они смогли вам возразить?

Рудольф: Нет. Вскоре после этого, в частной беседе, Симон извинился за невозможное поведение моего научного руководителя. Он показал определённое понимание того, что представитель младшего поколения попробует изучить вопрос о холокосте без предубеждений. Он также сказал, что на мой экспертный отчёт, в принципе, нечего возразить, за исключением двух вещей. Во-первых, я не должен был брать в кавычки слова "газовая камера", что я делал на протяжении всего отчёта. Это говорит о том, что я писал экспертный отчёт с предвзятыми убеждениями, поскольку кавычки означают сомнение. Во-вторых, я не должен был приходить к так далеко идущим выводам на основании одних только показаний свидетелей, поскольку я должен был знать на собственном опыте, как ненадёжны свидетельские показания.

Берг: И что вы ему на это ответили?

Рудольф: Ну, любой, кто прочёл мой экспертный отчёт, должен знать, что до появления истории с холокостом термин "газовая камера" был техническим термином для дезинфекционной камеры, предназначавшейся для одежды и личных вещей. А учитывая то, что эти камеры я также обсуждал в своём отчёте, читатель мог запутаться. Поэтому в начале отчёта я привёл список терминов, в которых общеупотребительный термин "людская газовая камера" был взят в кавычки, с тем чтобы его можно было отличить от технического термина "газовая камера".

И наконец, хоть я и не сказал об этом Симону, но нужно понять, что признание существования людских газовых камер - это не менее предвзятое мнение, чем противоположное. То обстоятельство, что в наши дни это считается доказанным, вовсе не означает, что это не предвзятое мнение. Более того, согласно общепринятым правовым нормам, в любом судебном деле обвиняемый считается невиновным, пока не доказано обратное. Так и здесь: предполагаемое орудие убийства под названием "газовая камера" нужно сначала изучить и убрать кавычки только тогда, когда сей факт будет доказан. Если бы я заранее допустил факт преступления, так же как и оружие, использовавшееся в преступлении, то это значило бы, что доказательство преступления уже было показано и в расследовании нет необходимости. Тогда никакой экспертный отчёт был бы не нужен.

Здесь же всё перевёрнуто вверх ногами. Любой, кто пишет термин "газовая камера" (означающий "людскую газовую камеру") без кавычек с самого начала научного исследования, не только искажает правильное значение технических слов, но и подрывает основы наших правовых норм.

Берг: Что может быть сказано против довода, что свидетельские показания являются слабым доказательством для использования при подготовке экспертного отчёта?

Рудольф: На заявление Симона о ненадёжности свидетельских показаний я ответил одним-единственным словом: действительно.

Просто поразительно, что университетский профессор отказывается принимать свидетельские показания о невиновности и в то же самое время молчаливо и без возражений принимает такие же ненадёжные свидетельские показания, на основании которых сотни людей были приговорены к смертной казни и тысячи - к длительным срокам тюремного заключения, целый народ был лишён своих прав и целая нация подверглась преследованиям и гонениям. Симон не до конца осознаёт, насколько ненадёжны свидетельские показания. Он считает, что кое-где в них обязательно будут неточности - например, в тех нескольких показаниях, которые я использовал в своём отчёте. Но они могут быть ошибочными и даже мошенническими в гораздо более значительной степени, осознать которую можно, лишь сняв шоры с глаз и прочитав оригинальные документы критически. Но как я могу передать это Симону, который, например, отказывается принять от меня в дар книгу Эрнста Гаусса "Лекции по современной истории"? Симон - это ещё один человек, который запирает дверь перед всеми нежелательными доводами.

Берг: Насколько достоверны те слова, которые вы приписываете профессору Симону и печатаете на второй обложке вашего экспертного отчёта, - о том, что немецкие исследователи не должны прикасаться к табу об истреблении евреев газом и что немцы имеют меньше прав, чем другие народы, и должны с этим смириться.

Рудольф: Эти утверждения, представляющие из себя беспрецедентную умственную деградацию, прозвучали в том же разговоре, о котором я упоминал выше. Это не дословные цитаты, но они взяты из записи разговора, которую я сделал по памяти в тот же вечер. Эти цитаты в точности передают смысл его слов.

Берг: Обсуждался ли данный вопрос среди немецких химиков?

Рудольф: Насколько мне известно, нет. Я получил отклик от одного знакомого участкового из Хёхста, который был весьма типичным. Он возражал против дальнейшей рассылки нежелательного материала, поскольку данный вид дискуссии был запрещён федеральным судом. Никто так и не привёл ни одного научного контраргумента - по крайней мере, публично. Все прячутся за уголовным кодексом, который (ура!) защищает нас от того, чтобы думать!

Берг: Благодарю вас за беседу.

Сентябрь 1993 года

http://hedrook.vho.org/library/rudolf.htm

Чим грандіозніше брехня, тим легше їй вірять


Граффіті Бенксі

  • 17.10.13, 16:39
Хто такий Бенксі й досі не встановлено, але англійський інкогніто "вандал", що покриває стіни Англії своїми графіті став вже популярним в усьому світі завдяки своїй гостро-соціальній і антиглобалістичній тематиці і висміюванню "american lifestyle". Деякі його роботи













Тези по Хайдеггеру: проблема Dasein

  • 16.10.13, 14:41
"Die Sprache ist das Haus des Seins"
(Мова це дім Буття)

Мартін Хайдеггер

Зрозумівши проблематику, яку поставили Декарт, Кант і Гуссерль ми нарешті можемо звернутись напряму до проблеми, яку поставив Хайдеггер.

Що ми, як типу нормальні люди, мали сказати Гуссерлю на це все, що він нам пропонує? Затопати ногами і закричати: єрунда, ми цього не розуміємо, існую Я, отже є суб'єкт, існує навколишнє, а отже є об'єкт. З Богом тут складніше, бо топати ніжками ніхто не буде, ми можемо в нього вірити або ні, але всупереч Канту живемо ми то так, начебто його немає, хоч можемо тягати за собою труп релігії у вигляді мертвої моралі. Це до речі вже показує в якому особливому просторі ми живемо, бо навіть грецькі матеріалісти, скажімо Демокріт, ніколи не ставили питання про неіснування Богів, так Демокріт міг сказати, що вони створені з атомів, але що їх немає, це сказати можно лише і виключно після Декарта. До речі ось в цьому Хайдеггер бачить головну помилку Гегеля, так Хайдеггер згоден, що робота проведена Гегелем, його Grosse Logik ("велика логіка") (оскільки наш пречудовий сайт не читає німецьку літеру есцет (Grosse треба писати через есцет, а не подвійне с), то в німецькій мові я змінюю есцет на подвійне с, а замість о-умлаут, u-умлаут,а-умлаут писатиму відповідно просто о, u, a) є дійсно великою річчю, спробою вирватись з кантівського нігілізму, але для Хайдеггера його поведінка дещо інфантильна, він як мала дитина в супермаркеті топає ножками і кричить: не хочу! Саме тому Гегель повністю не досяг успіху на думку Хайдеггера. Хоч треба зазначити, що Хайдеггер навіть своїм революційним підходом також нічого не змінив (не забуваємо Мартін Хайдеггер належав до течії консервативної революції, про яку я вже писав, він був революціонером), його послідовники полізли геть знову не туди. Це не я роблю висновок, він сам зробив його. Прямо як Гегель, він змушений був тяжко зітхнути і сказати: Me verstehe nicht - мене не розуміють. Такі цікаві паралелі двох німецьких земляків швабів, котрі намагались не просто змінити щось, а змінити колосально все.

Хайдеггер не "топає ніжками", Хайдеггер каже: круто, ось це те що мені треба, ось тут в пустелі Гуссерля стає насправді цікаво. А далі починає хуліганство. Гуссерль нам сказав, що онтологічні питання оффтоп, лише феномени, Хайдеггер каже, ні фіга, саме тут ми маємо поставити головне питання, з якого філософія почалася і яке забула, вірніше три питання: чим відрізняється суще і Буття, що є Буття і який зміст Буття. Це виглядало так, якби уявити собі таку картину: середина тридцятих, СРСР, проведена велика чистка від "опіуму для народу" і ось в якомусь забитому колгоспі ректор атеїзму читає дві години селянам лекцію, що Бога не існує, що це опіум для народу і т.д. і закінчує словами: саме тому, що все оце, що я прочитав, треба в нього вірити і не забувайте ходити в церкву. Тобто для Хайдеггера оцей весь процес Vergessen ("забування") Буття, колосальна робота європейської філософії по вбивству всього сенсу життя людини і потрібна була саме тому, щоб саме зараз поставити ці питання. Але це для поверхової логіки дивно, для Хайдеггера в цьому глибокий сенс.

Треба розуміти, що "Sein und Zeit" була написана в оптимістичній період Хайдеггера і Хайдеггер вважав, що історія є ніщо інше як Seyngeschichte, що це робота самого Буття, яке проходить цей шлях, щоб відкрити себе нам. Як у Гегеля - розгортання абсолютної ідеї і сенс історії як її самопізнання.  Хайдеггер скаже пізніше дуже важливу для себе фразу у невеликому творі, який був відповіддю на екзистенціалізм Сартра (на його роботу "L'existenalisme est un humanisme"), твір "Mit einem Brief fiber den Humanismus", там є фраза, яку я виніс в епіграф - Мова це дім Буття. Хайдеггер нам каже - зверніться до мови. В німецькій мові коли ти кажеш "я людина", то це буде як Ich bin ein Mensch, англійською I am a human, французькою Je suis un Homme. В кожній з цих мов є глагол "бути" (sein, to be, etre). В нас на жаль ми перескакуємо, ми не кажемо я є людина, тому нам важко вхопити гостроту питання Хайдеггера, але у німецькій, англійській та французькій саме так - я є людина. І Хайдеггер каже, що ми через все це метафізичне сміття, яке ми нагородили за декілька тисяч років, всі ці категорії і концепції не звертаємо увагу на базис - на те, що присутнє в самій мові - тобто на глагол бути, котрий для нього базовий. І ось нарешті ми зробили все, щоб позбавитись я (суб'єкта) і людина (об'єкта), щоб нарешті вхопити "є".

Треба розуміти, що історія думки для Хайдеггера виглядає інакше ніж для нас.Ми, прогресисти, думаємо, що історія думки це накопичення багажу знань. Саме в цьому ідея прогресу, згадайте що писав Ален де Бенуа. Ми думаємо, що збагачуємось знаннями, людство розумнішає і бла, бла, бла. Ісаак Ньютон казав, що "я стою на плечах гігантів, тому бачу далі". Але Хайдеггер вважає зовсім інакше. Для Хайдеггера людство декілька тисяч років патякало, роздуваючи абсолютно абстрактний метафізичний категоріальний апарат. Ролан Барт пізніше скаже, що увесь світ по-суті це тотальний текст цитування. Барт показав, що насправді ми ніколи і нічого не кажемо нового і розумного, ми не думаємо, ми лише цитуємо те, що нам сказали: те що сказав Сократ, те що сказав Декарт, те що нам мама сказала, що нам сказали в школі-універі, те що сказали по ТіВі або написали в газеті. Отака балачка по колу. І ось Хайдеггер каже, що нарешті ми можемо відставити всі, абсолютно всі категррії в сторону, саме переставши "цитувати" в бартівському розумінні ми зможемо нарешті подумати і пустеля Гуссерля дуже непогане місце для роздумів. Ми можемо, каже Хайдеггер, нарешті відмовитись від прогрессу і почати думати. Ми нарешті вичистили все від цієї метафізики і тисячолітньої балачки, давайте думати.

Щоб ще більш яскраво проілюструвати думку Хайдеггера, наведу сучасну притчу, яку я відверто не пам'ятаю де чув чи читав, але суть її в наступному. В аеропорті десь в США охоронець побачив якогось буддійського ламу, що шастає без діла і підійшов до нього запитати хто він такий. Лама у відповідь: а хто ти? Той: я полісмен. Лама хитає голову: ні, це твоя професія, хто ти? Я там Джон Джонсон - Ні, це твоє ім'я, а хто ти? - Я громадянин США - Ні, це твоє громадянство, а хто ти? - Я чоловік - Ні, це твій пол, а хто ти? - Я людина - Ні, це твоя біологічна належність, а хто ти? І поліцай завис. Ось для Хайдеггера оцей момент "зависання" дуже важливий - саме тут, коли ми "зависаємо", коли наш мозок вибиває нам Error, бо в базі данних немає готових відповідей, які ми чули від когось колись, ось це місце, де можна тільки почати думати. До цього думання немає, як такого. Є якась робота Verstand, є вкладені в нашу голову готові рецепти і готові відповіді, які нам треба витягнути з кишені. А ось коли в кишенях поржньо, коли ми повністю форматнулися, зідрали те, що доволі недурний католицький ієзуїт Ентоні де Мело називає навішані на нас ярлики, ось тут стає цікаво, каже Хайдеггер.

Книга "Sein und Zeit" має доволі оманливу назву, в цій книзі мова не йде про Sein, про нього Хайдеггер буде говорити пізніше (про це також колись буде мова), в книзі дуже мало про Zeit, головний герой цієї книги - це Dasein. Dasein не вигадка самого Хайдеггера, цей термін використовував і Гегель, і Кант в сенсі "наявного Буття". Хайдеггер критикував Гегеля, що той сказав наявне буття, воно нам зрозуміле, йдемо далі. Для Хайдеггера немає "наявного". Хайдеггер каже, що ми маємо відчути, залишившись в пустелі Гуссерля, нам треба вхопити, що лишається, коли нічого не лишається. Який феномен ми можемо вхопити, коли нічого навколо немає. Єдине, що ми можемо вхопити - це Anwesenheit ("присутність"), що виражено у In-der-welt-Sein ("буття у світі"). Оце Anwesenheit є способом виразу Dasein'у. Знову ж таки що це таке? Його довго намагались перекласти, кінець кінцем наскільки я знаю, всі більш менш адекватні перекладачі залишили це слово без перекладу. Дослівно це "ось-буття". Ось це не ось тут, і не ось там (конкретизація просторової категорії), це просто ось, як не тут, і не там. Буття усвідомлюється нами десь "ось", як присутнє. Це є радше відчуття присутності, ось це і є тим, що лишається, коли нічого не лишається. Це те що відчувається.

Далі Хайдеггер каже, що основу буття завжди трактують через ессенцію, тобто сутність. В чому помилка. Як завжди в тому, що вибудовується певна метафізична категорія і вся екзистенція (тобто існування) намагається бути підбудована під неї. Тобто ми вибудовуємо теорію і все інтерпретуємо відповідно до неї. І от Хайдеггер каже, що тепер пізнання сутності треба робити не через ессенцію до екзистенції, а через екзистенцію до ессенції. Буття як таке може бути познанено не як метфізична категорія, вигадана нами, а лише як переживання її екзистенції у вигляді Dasein. Тобто ми повинні вхопити оті феномени Dasein без спроби їх апріорного трактування, вхопити такими, які вони є. Error, отформатовані, ніякої ессенції, забули все про нас вчили і що нам казали, фактично каже Хайдеггер, відчуємо пульс Dasein через його екзистування, тобто його висвітлення на ззовні. Dasein existieren - Dasein екзистує, каже Хайдеггер. Dasein живе не через категорії, категорії це метафізика, категорії мертві, він живе через екзестенціали.

Щоб прояснити цей безумовно важкий для сприйняття момент така ремарка. Почуття завжди в філософії вважалися "аффектами", тобто як дещо вторгнуте в чисте буття ззовні. Було якби "чисте буття", щось таке "метафізично прозоре". Але Хайдеггер каже ні, не аффекти, а навпаки спосіб показу себе Буттям. Щоб ще легше. Був такий ще один чудовий німецький автор, теолог Рудольф Отто і в нього є книга "Das Heilige". Будь який теолог вам скаже, що це теологічний бестселлер ХХ століття і його цінують в усіх конфесіях Європи, принаймні адекватних. Ось Рудольф Отто перевертає погляд на коріння "священного", він вводить його не з певного ratio, коли священне "надумали" і т.д., а навпаки з найміцнішого почуття, яке він називає Tremendum, це помісь таких почуттів як жах, почуття власної неприсутності в той же час почуття величного. Ось саме через це почуття, а не ratio народжується розуміння Бога, вважає Рудольф Отто. Зауважте це не Декарт, котрий "надумує" Бога, як певну необхідність для певного чогось - там як у Фоми Аквінського штовхнути світ, щоб він почав рухатись, і вже потім його "надумують" скинути з п'єдестала, коли необхідність відпадає. Це насамперед і перше ірраціональне переживання, ось що цікаво. Я радив би всім кого цікавлять теологічні питання книгу Отто, вона на відміну від складного тексту Хайдеггера доволі легка і приємна в читанні. Рудольф Отто "Das Heilige", вона перекладена на російську мову. Ось в цоьму розумінні Отто треба бути. Бог якщо і являє себе, то через відчуття, а не через "раціональні докази його існування". І у Хайдеггера те саме - лише екзистенціали, тобто почуттєві модуси здатні виставити Dasein на ззовні.

Я не буду зараз зупинятись на конкретних екзистенціалах, що виділяв Хайдеггер, це буде довго. Я гадаю важливо розуміння принципу і коли оця процедура "перезавантаження", оце Ausschaltung ("розмикання, розрив") зроблена кимось конкретним, то він матиме певні свої екзистенціали, це те що можна відчути, але важко сказати. Важливо зрозуміти ось що. Хайдеггер виділяє історично два рівня "екзистенції" - онтичний (ontischen) та онтологічний (ontologischen). Онтичний це прямий "прийом сигналу", це пряме Erfahrung ("переживання") "зустрічі" з зовнішнім феноменом, це сенсуальний, чуттєвий рівень. Онтологічний рівень виникає тоді, коли ми абстрагуємось від Anwesenheit і вибудовуємо в мисленні певну конструкцію з категорій для пояснення пережитого. Ось тут за Хайдеггером і ховається пастка, бо занадто абстрагування від дійсності, ігри розумом будують оті громіздкі метафізичні конструкції, котрі занадто вже віддалені від дійсності, але починають керувати ним, метафізика починає керувати фізикою нашого Буття. Хайдеггер каже про інше мислення - онто-онтологічне, тобто таке, яке не лишається на рівні онтичного, чуттєвого (тоді ми були тваринами), але не втікає у метафізичні конструкції, а якби лишає живим зв'язок з чуттєвим рівнем постійно, неперервно.

Для Хайдеггера важливе таке розуміння як Selbst ("самість"), як те саме онто-онтологічне існування Dasein. Важливе це розуміння і для іншого великого мислителя - Карла Густава Юнга. По Юнгу коли людина "падає" у колективне несвідоме (онтичне за Хайдеггером) вона стає шизофреніком, а коли вона втікає у Его ("онтологічне" у Хайдеггера) вона стає невротиком. І лише отаке утвердження своєї самості через свій власний аналіз, приведення в баланс колективного несвідомого і Его і є Selbst у Юнга. Саме це "золоте січення" людини. Людина як така є для Хайдеггера людиною лише і тільки лише тоді, коли вона проявляє Dasein, без цього ні про яку людину вестися мова не може, болото біомаси - так, але не людина у власному розумінні. Це є тим, що Хайдеггер називає автентичне буття, це є єдино справжнім. Щоб віддилти ці поняття, про болото з біомаси Хайдеггер каже - das Man, тут навіть форма іменника невизначена das, тобто таке щось аморфне, якийсь брудний потік Untermensch, як у Ніцще. Про людину як справді людину Хайдеггер каже або як der Mann або der Mensch.

Хайдеггер розділяє автентичне буття і неавтентичне буття, тобто буття як Dasein, спражне життя і неавтентичне. Неавтентичне це за Хайдеггером, коли Dasein повністю заглушає і ховає gellend Altaglichkeit, це така пронизлива буденність, тотальна обивательщина, така банальність, що всмоктується в самий кістяк. Основні складники gellend Altaglichkeit це Gerede та Neugierigkeit. Gerede - це балачка, пустопорожня говірка, такі балачки що ходять по колу. Пронизлива буденність не вміє затикатись, вона увесь час балакає, саме не говорить, а балакає. Ось балачка чудовий і нарешті прямий переклад з німецької. Вона продукує слова без сенсу увесь час, цитує за Бартом постійно будь-що, аби бути в русі самої цієї беззмістовної балачки. Це такі беззупинні плітки ні-про-що. Neugierigkeit на жаль прямого перекладу немає, це цікавість, але особливого гатунку. Це якби уявіть таке тіло, що клацає пультом з цікавості взнати кого народив Філіп Кіркоров, це така "зацікавлена" істота як мандрує по посиланням в інтернеті в пошуках "горяченьких новин" про Аллу Пугачову і життя зірок. Це такий серфер безмістовної інфи - ось Пугачова показала цицьку -клік, ось Янукович почесав задній прохід - клік, іншопланетяни вкрали вагітну індонезійку - клік. Це безмістовний пошук безмістовної інформації безмістовною істотою. Gerede та Neugierigkeit конституюють gellend Altaglichkeit, причому цікаво, що Хайдеггер писав в часи, коли балачка ще була не така голосна, а простір для "цікавості гаряченькими новинамии" був не такий широкий, як в сьогоднішній "інформаційні ері". Сьогодні балачка заполонила собою усе, а віртуальність дає безкінечний простір для шукання "гаряченьких новин".  Gellend Altaglickheit  формує таку істоту як das Man. Перекладачі перекладають цей термін як "люди", але це не зовсім вже й люди, це das - невизначенність, das Man не треба перекладати, хіба що я думаю підійшов би термін біомаса. Такий потік істот, що балакають і шукають гаряченьких новин. Саме тому коли Сартр написав, що треба надати нову якість терміну "гуманізм", Хайдеггер йому відповів скептично - гуманізм як цінність кого? Das Man'у? Це смішно, das Man не може мати цінності на ззовні хоча б тому, що він немає цінності сам в собі. Він ніякий, то про що мова? Права людини - права das Man'у? Ось така головна цінність постмодерного світу, до якого, слава Богу, Хайдеггер не дожив.

Гуманізм і права людини це звісно ж релігія нового часу постмодерна. В античність головною цінністю було virtus "чеснота". В Середні віки головною цінністю був Бог, в Новий час - Cogito в сенсі Verstand (так і не придумав як "рассудок" перекласти на українську, ніхто не підкаже?), сьогодні на п'єдестал внесли - das Man. Das Man як цінність це такий самий вичещенний і вибілений, рафінований ідол, такий дешевий замінник честі, Бога і навіть Cogito. Гуманізм і права людини в їх сьогоднішньому розумінні це фетишиська релігія останньої людини. Як писав Ніцще: "Ми знайшли щастя" - кажуть останні люди і кліпають. Безумовно das Man для людини як der Mensch не має ніякої цінності, єдина цінність яка є у der Mensch за Хайдеггером це Dasein. Все інше як писав Ніцще в Esse Homo: "wo ihr ideale Dinge seht, sehe ich - Menschlishes, ach nur Allzumenschlisches!" - де ви бачите ідеальні речі, я бачу - людське, ах лише занадто людське! Das Man якраз занадто людський (Allzumenchlisches), щоб бути справді людиною. 

Тези по Хайдеггеру: передумова Dasein

  • 15.10.13, 12:45
"Solche Dinge wie ein Mann, ist ein menschliches Wesen durch Selbstregulierung nicht vorhanden"

(Такої речі як людина, що є людиною завдяки самій собі не існує)

Мартін Хайдеггер

Продовжемо пригоду в непростих думках Мартіна Хайдеггера.

Зараз торкнемося теми, яка є центральною в "Sein und Zeit" і напевно найбільш складною і важко вхоплюваємою у Хайдеггера, але розуміння допоможе зрозуміти в чому резонанс, який викликав Хайдеггер в Європі, бо не треба забувати без Хайдеггера не може йтися мова про французьку філософську школу другої половини ХХ століття, без нього не може мисилитись не Жан-Поль Сартр, не Альберт Камю, не Герберт Маркузе, не Жак Дерріда, не Ролан Барт, не Жан Бодрійяр, не Ален Бадью і т.д., хоч Хайдеггер вважав, що Сартр, Камю, Маркузе (його учні) взагалі його не зрозуміли і пішли від тої проблематики, яку він ставив. Взагалі якщо ми можемо чітко структурувати якого напряму філософії є кожен представник філософії, скажімо Жан-Поль Сартр - екзістенціалізм, Герберт Маркузе - фрейдо-марксизм, Ролан Барт - постструкраліст або скажімо раніше: Гегель - об'єктивний ідеаліст, Кант - суб'єктивний ідеаліст, Маркс - матеріаліст, Ніцще - філософія життя (це такий спеціальний напрям, до банальностей в блогах, які іноді несуть під цим брендом не має відношення), Гуссерль - феноменологія і т.д., то структурувати і вписати кудись Хайдеггера не можливо. Хтось доводить, що він належав до філософії життя, хтось - до екзістенціалізму, хтось - до феноменології, хтось каже - засновник структуралізму, хтось каже - він був перший постструктураліст в часи коли навіть ще структуралізм не виник. Коротше хто що, але чітко класифікувати Хайдеггера не можна. Я думаю він був alles und nichts, всім і нічим з цього, всім і трохи вищим за це. Я думаю якщо зрозуміти Хайдеггера, то все вище означене не потрібне, цікаве, але не потрібне, це все якби суб'єктивно зрозумілі шматки Хайдеггера - ось це було філософією у другій пловині ХХ століття (я наполягаю, що сьогодні вона мертва), Хайдеггер не дарма казав про Andere Anfang ("інший початок"), він хотів нас зводити в інші площини мислення, а не займатись тим, чим зайнялись його послідовники. Тим не менш, повернемось: проблема Dasein, одна з центральних по Хайдеггеру і одна з найскладніших для розуміння.

Щоб зрозуміти: "чому Хайдеггер" (насправді Хайдеггер ненавідів питання warum (чому?), ми маємо спершу питати завжди wie (як?), але не будемо заглиблятись, я не Хайдеггер, щоб мислити точно як він, не вистачає клепки), треба зрозуміти базу в якій Хайдеггер поставив своє питання. Візьмемо топіку, найбільш для нас прийнятну - топіку Рене Декарта, бо ми всі декартівці, ми можемо не знати хто такий Декарт, що він писав і навіщо, але розумові структури в нас Декарта, бо так нас навчили батьки, так нас виховало суспільство та освіта (треба розуміти, що освіта в тому вигляді яку ми її знаємо, це освіта по Декарту, до Декарта такої освіти не було, як не буде її якщо нова філософія, навть не так, я ж сказав, що вона мертва, щоб не протирічити собі, скажу, якщо плин постмодерна продовжить свій сьогоднішній рух, то такої освіти в його апогеї також не буде). Звичайна само собою зрозуміла річ (ой, і як же ж Хайдеггер ненавидить Selbstverstandlich (само собою зрозуміле), для нього сказати само собою зрозуміло це оффтоп, просто йди гад звідси зі своїм само собою зрозуміло) існування мене, як суб'єкта і оточующого середовища як об'єкта. Так? Згадаємо Cogito ergo sum. Є я, я мислю і значить я існую. Звичайна зрозуміла річ, хоч не треба думати, що це "сам собою зрозуміле", бо в Середньовіччі це було не так. Якби було так завжди, то Декарта не треба було б. В Середньовіччі єдина само собою зрозуміла річ була - існує Бог. Все інше - релятивістично. Хто є я? Що є оточуюче? Це питання які ставила схоластика і над ними думала, можливо я не існує, як і навколишнього, а може існує як недосуще, бо є Бог і він є абсолютне буття і з цього танцюємо. Декарт танцює з іншого. Є я, бо я мислю і значить може існувати Бог, але це не середньовічний Бог, це Бог особливий - філософський Бог, Бог ледар, який має закривати ті діри, до яких не додумались філософи і науковці. Це деїстичний Бог, якому потім вже барон Гольбах або Карл Маркс скаже йди звідси, раз ти такий ледачий. Без Декарта атеїзм не мислимий, це також треба зрозуміти. Треба було вивести Бога з cogito, щоб потім цим же cogito відмовити йому в існуванні.

Англійська емпірична школа філософії  вигляді Ньютона, Локка, Бекона пішла ще далі. Насправді англійська філософська думка це апогей примітивізму, це просто насмішка над європейським розумом і яскрава така деградація розумових здібностей. Торгаші, що з них візьмеш? Так ось англійці перевернули думку Декарта, не Cogito ergo sum, а sum ergo cogito, тобто не я мислю значить існую, а я існую, тому мислю. Вартий уваги лише об'єкт, звідси навіть це слово "об'єктивне", це дуже англійська річ, як символ преклоніння перед цією таки об'єктивністю. Є лише річ, як певне "справжнє" і досліджуючи цю "річ" ми можемо казати щось про все (а ще краще її продати на ринку, ми ж про торгашів говоримо). Я думаю цю англійську річ найкраще висловив "філософ" Ленін, це анекдотична фігура філософії (філософ грубо кажучи він вважався тільки в совку), але на полях Гегеля він робив просто феєричні замітки  писав: батенька Гегель навіщо все так складно, існує простір і в нашій свідомості він відображується як в дзеркалі. Ми сприймаємо оточуюче і на базі цього робимо висновки це і є мислення. Все просто, що тут не зрозумілого? Скільки зараз погодяться з Леніним в цій чарівній простоті?

Але перейдемо до Канта, це цікаво, хоч Ленін звісно "чарівна" постать "хфилософії". Кант поставив під сумнів весь цей пафос Нового часу, про "володарювання розуму" і "настання нової ери" і бла, бла, бла, від захвату якого французи водили під гільйотину тих, хто не разділяв месседжу нової ери. Кант запитав: панове чи можемо ми взаалі говорити хоч щось, звісно говорити усвідомленно, про суб'єкта, об'єкта і Бога? Кант робить висновок: ні, будь яка з цих категорій тримається на певному апріорному ноумені і надати онтологічний доказ будь-якого буття, чи то об'єкта, чи то суб'єкта, чи то Бога ми не можемо. Суб'єкт є завжди Я, як Я-для-себе, об'єкт є Ding an Sich і Бог, як ноумен, який присутній в нашому мисленні, але не присутній у зовнішньому феномені. Все це є трансцедентальні ноумени, тобто апріорі не пізнаваємі. Виплутатись з такого нігілізму по-суті Кант спробував цікаво, він сказав, що хоч можливо не існує всього базису того, що ми розуміємо під базисом, але давайте жити так, начебто вони існують. Давайте тримати в голові, що Бога можливо немає (а можливо і є, за Кантом ми ніколи не доведемо ні того, ні протилежного), що об'єкти навколишнього середовища ми ніколи не пізнаємо і що можливо немає в суті Я, окрім окремих я-для-себе, але ми будемо жити так начебто це все є апріорі. Звідси отакий мертвий моралізм Канта. Кант вбив релігію, але пропнує по-суті таскати за собою усюди її труп, у вигляді мервих моральних догм.

Для того, щоб розуміти з чого стартує Хайдеггер треба спробувати зрозуміти по-суті його вчителя Едмунда Гуссерля. Я зараз як Річард Фейнман при читанні своїх лекцій казав: не намагайтесь це зрозуміти. Спробуйте це уявити, бо це направду весело. Гуссерль був кантіанцем, хоч він і критикував Канта, але він критикував Канта так, як мав би Кант сам себе розкритикувати. Гуссерль виходить з кантівського розподілу ноумен і феномен, тобто ноумен як трансцедентальне і апріорі не пізнаваєме і феномен, як єдине що може бути пізнано, феномен це якби спосіб яким річ себе показує (про вогонь ми можемо говорити лише в руслі того, що його "феномен - горіти"). Гуссерль каже враховуючи Канта, нам не треба взагалі займатись ноуменами - геть їх! Ми не маємо взагалі говорити про онтологію як філософську науку про буття, а лише що ми можемо говорити це про наше пізнання, гносеологію, як ми пізнаємо речі (звідси і Хайдегірівське wie). 

Отже за Гуссерлем ми полишаємо і забуваємо про суб'єкта, бо суб'єкт є завжди суб'єкт сам для себе. Існую лише я, як той хто пише це незрозуміло навіщо, існуєш лише ти, як той хто читає це незрозуміло навіщо, існує він, як той хто цього не читає і займається якимись іншими справами, а ось казати про нас ми не можемо, бо про "нас" як певну категорію може сказати хтось з нас і не може ніколи сказати щось конкретне, нас не існує - існуємо лише я, ти і він, а "ми" це трансцедентальна категорія. Пам'ятаєте я говорив якось про "абстрактну людину"? Ось оці трансцедентально-абстрактні категорії як "людина", "людство", "права людини" - треба полишити в стороні, бо про людину вже каже я-саме-для-себе, конкретне я, людство саме про себе нічого сказати не може. Грубо кажучи, проведіть такий мислений експеремент: заведіть в одну кімнату ісламського фундаменталіста, віруючого християнина, фанатика комунізму і буддиста і запитайте в кожного: що таке людина? Ви ж розумієте, що кожен вам відповість абсолютно різну відповідь, в них не буде спільної бази, окрім хіба що порожьої категорії "людина", а ось її наповнення буде діаметрально протилежним. В цій кімнаті, якщо коммуніст скаже про ісламіста, то це не буде сам ісламіст, це буде категорія, яку каже комуніст про ісламіста і навпаки. А ось якогось "об'єктивного суб'єкта" не існує, він існує лише в голові комуніста, коли він каже про ісламіста. Отже Гуссерль пропонує відмовитись від порожніх категорій, таких як "людина" і взагалі відмовитись від суб'єкта.

Далі ми забуваємо об'єкт. Гуссерль слідує Канту. Ми не можемо казати про об'єкт як такий, як "об'єктивний", як річ-в-собі. Об'єкт може себе лише показати, вогонь горить, тобто ми маємо виходити не з вогню як данності, а лише як з того, що він горить, це феномен і ми відчуваємо лише феномен, а ось все, що ми про нього кажемо - ми кажемо вже апостеріорі, ми накладуємо на феномен певні розумові категорії. Ось м'яч, він круглий і червоний, але м'яч, круглий і червоний це наші категорії, які ми наклали на певний феномен апотеріорі, після того, як зіткнулися з ним. Що є круглий сам собі, без прикладання такої катеогрії до певного феномену? Нічого, лише наша категорія, яка може жити лише в той час, коли ми її накладаємо на феномен, без цього це абстракція. Тому мову треба вести, вважає Гуссерль, не про категорії (червоний, круглий, м'яч), а про феномен і уважно слідкувати яким чином ми апостеріорі накладаємо на нього своє розуміння. Ми маємо мислити строго науково вважає Гуссерль. Він до речі засновник такої речі як філософія науки. Для Гуссерля взагалі не існує ніякого іншої філософії, окрім філософії науки. Для нього треба забути такі питання як сенс життя, Бог, взагалі все онтологічне. - лише строго наукове, лише феноменальне, нічого іншого. Він для науковців звісно базовий філософ, по-суті Гуссерль це думка науковців (це не значить, що це правильне мислення, коли я буду казати, що зробив Хайдеггер ми це побачимо, але це факт - наука мислиться крізь Гуссерля).

Гуссерль напевно сам не зрозумів, що він накоїв. Давайте підсумуємо картину. Що нам лишив Гуссерль (ми маємо поки що з Гуссерлем погоджуваться в усьому, щоб зрозуміти де він неправий, це конгеніально зробить Хайдеггер)? Не існує Бога, не існує об'єкта, не існує суб'єкта - грубо кажучи не існує Я, не навколишього середовища. Гуссерль нам лишає лише трансцедентальне Я, як він каже, але якщо воно трансцедентальне то його в сторону, існують лише і тільки феномени. Пам'ятаєте Ніцще писав Die Wuste wachts, пустеля зростає? У Гуссерля вона досягає свого апогею - лишається сама пустеля, де літають певні феномени, як неспокійні привиди, безсенсові і незрозумілі. Це глухий кут, насправді, це кінець всього і всьому. Адже згадайте як Гегель виступав проти Канта? Гегель писав, що друже Іммануїл, ти нас заводиш в глухий кут, своїм практичним разумом і мертвим моралізмом ти мене не обдуриш, ти несеш нігілізм, ти спіавєш оду ніщо, ти заводиш нас в нікуди. Оце "нікуди" яскраво проявляється у Гуссерля, Кант радикалізував Декарта, а Гуссерль радикалізує Канта. 

У Мартіна Хайдеггера є чудова робота "Holzwege", знову ми стикаємось з неможливістю перекладення цього слова, як його тільки не перекладають і "лісові стежки", і "неходжені стежки" і т.д. Але геніально на мій погляд переклали цю назву французи. Французи навзали цю працю Хайдеггера "Chemins qui ne menent nulle part", це "Стежки, що ведуть в нікуди". Ось філософія Едмунда Гуссерля це стежка, що веде в нікуди. Це як фільм Девіда Лінча "Шоссе в нікуди", Lost highway, це саме таке шоссе в нікуди, ні для кого і ні для чого.

Але все це не дуже цікаво, це лише була передумова для розуміння хайдеггерівського Dasein, цікаво насправді те, яке хуліганство вчинив Хайдеггер з усім цим, як він вирвався з цього нігілізму і спробував показати шлях з нього у Andere Anfang, хоч за ним ніхто і не пішов, але про це згодом. 

Російська пропаганда: бессмысленная и беспощадная

  • 14.10.13, 14:45
Це просто аллес. Влада в Росії працює моментально. Тільки но почалися пртести проти чурок в Москві (тезу про "руку ФСБ" в цьому я залишу - це справді смішно), як влада одразу дала пропагандою у відповідь. І як! Надобраніч малюки вийшла феєричною - Мішутка проестує прои Степашки. І звісно ж Мішутка не правий. Загалом супер, старий добрий совок.


Так до речі чого російська влада нервує? А тому що протест проти чурок в Бірюльово це не отой мажорно-гламурний протест підпідарашених інтіліхентів і зажравшихся мілкобуржуазних москвичів на Болотній, не вибілений мальчік Навальний і всім відомий гнида Нємцов і проча ліберальна шушера унтерменшей. Коротше респект мешканцям Бірюльово. Замість чесати мошонку і співати солодких пісеньок, люди діють. І до речі, всім хто поливає їх брудом, краще приклад брали б, а не влаштовували жопоголічний інтернет-мітинг