Гегель проти просвітництва і лібералізма

Просвітництво, яке видає саме себе за чистоту, робить тут з того, що для духа є вічне життя і дух святий, деяку дійсну минаючу річ (vorubergehende Sache) і зпоганює це нищучим в собі споглядальництвом чуттєвої дійсності - споглядальництвом, котрого для благовійної віри взагалі не існує, так що просвітництво просто брехливо приписує їй ці уявлення. Те що шанує віра, для неї зовсім не каміння чи дерево чи тісто і не яка небудь інша минаюча, чуттєва річ. Якщо просвітництву заманеться сказати, що начебто предмет віри все ж таки є також і це, або що вона така в собі і по-істині, то з однієї сторони віра рівним чином знає  це "також", проте воно для віри - поза її благоволінням; а з іншої сторони, для віри взагалі не існує в-собі чогось такого, як камінь і т.п., а в собі є для неї лише сутність чистого мислення (Sinen).

Другий момент є відношенням віри як знающої (wissend) свідомості до цієї сущності. Для віри як мислячої чистої свідомості ця сутність неопосередкована (dierekheit), але чиста свідомість є так само опосередковане (vermittelte) відношення достовірності до істини - деяке відношення, котре складає сутність віри. Ця основа для просвітництва так само перетворюється у випадкове знання про випадкові події. Але ж основа знання є знаюче всезагальне і в своїй істині - абсолютний дух (absolutee Geist), котрий в абстрактній чистій свідомості чи в мисленні як такому є тільки абсолютна сущність (Seinde), а як самопізнання є знанням про себе. Чиста розсудливість встановлює це знаюче всезагальне, простий себе самого знаючий дух, точно так же як і негативну самосвідомість. Вона сама щоправда є чисте опосередковане мислення, тобто опосередковуюче себе з самим собою, воно є чисте знання, проте так як воно є чистий розсудок, тобто чисте знання, яке само себе ще не знає, тобто таке для котрого воно ще не є те, що воно є - чистий опосередкований рух, то останнє здається йому - як і все інше, що є воно саме - деяким "іншим". Зрозуміле в своєму втіленні в дійсність, розсудливість розвиває цей свій суттєвий момент, однак їй здається, що останній належить вірі і що в своїй визначенності - бути зовнішнім для розсудливості - воно є випадкове знання таких же звичайних дійсних історій. Звідси витікає, що вона [Vernunft] брехливо приписує релігійній вірі начебто її достовірність заснована на деяких одиничних історичних свідотцтвах, котрі розглянуті як історичні свідоцтва, звісно ж, не гарантують тої ступені достовірності відносно свого змісту, з яким нам повідомляють газетні новини про яку-небудь подію; - начебто її достовірність заснована на випадковості збереження цих свідоцтв - збереження з однієї сторони зобов'язане бумазі, а з іншої мистецтву і чесності при перенесенні з одного паперу на інший - і нарешті, начебто ця достовірність полягає на правильному засвоєнні мертвих літер і слів. Однак на справді релігійна віра і не думає пов'язувати себе з такими свідоцтвами і випадковостями; в своїй достовірності віра є наївне відношення до свого абсолютного предмета, тобто чисте знання його, котре до своєї свідомості абсолютної сущності не примішує ніяких літер, паперу чи переписчиків і навіть не опосередковується з нею через такі речі. Навпаки ця свідомість є сама себе опосередковуюча основа свого знання; вона є сам дух, котрий свідчить сам про себе і у "внутрішньому" одиничної свідомості і всезагальною наявністю віри усіх в нього. Якщо віра, виходячи з історичного, хоче повідомити собі також і той спосіб обгрунтування (Rechtfertigung) або принаймні підтвердження свого змісту, про яке говорить просвітництво, і серйозно уявляє і діє так, наче це було справді важливо - то це значить лише те, що вона [Glauben-віра] вже сьогодні дозволила просвітництву збити себе з пантелику; і її старання обоснувати себе чи укріпити себе таким способом свідчить тільки про одне - в неї проникла зараза просвітництва.

Тому те що стосується доцільності (Durchfurbarkeit), то як ми бачемо, прсвітництво вважає дурістю, коли віруючий індивід повідомляє собі більш високу свідомість - не бути прикутим до природнього споживацтва і задоволення - повідомляє себе тим, що дійсно відмовляється від природнього споживацтва і насолоди і доводить це справою, що призирство до цього всього є не притворним, а справжнім. Так саме вважає воно дурістю те, що індивідід відмовляється від своєї визначенності - бути абсолютно одиничним, все інше виключающим і таким що володіє власністю - відмежовується (verzichtet) тим, що сам відмовляється від своєї власності і цим по-істині виказує, що своїй ізоляції не надає великої ваги, але те, що він піднявся вище природньої необхідності відокремлення і в цьому абсолютному відокремленні для-себе-буття заперечує нетотожність інших з собою. Чиста розсудливість вважає і те, і інше недоцільним і несправедливим - недоцільно відмовляти собі у задоволенні і віддавати власність для того, щоб показати себе свободним від задоволень і власності; воно [просвітництво] оголошує звідси дурнем навіть того, хто для того щоб поїсти приймає міри для того, щоб справді поїсти. Воно насправді вважає несправедливим відмовляти собі в їжі і віддавати масло, яйця не за гроші або гроші не за масло і яйця, коли ти нічого не отримуєш натомість; воно оголошує іжу чи володіння подібними речами самоціллю і тим самим виказує себе м'яко кажучи не самим чистим наміром, котре надає абсолютно істотне значення такого роду насолодам і володінню. Як чистий намір воно стверджує знову ж таки необхідність піднесення над природнім існуванням і над жадібністю та її засобами; ось тільки воно вважає дурістю і несправедливістю, що це піднесення треба доводити справою, іншими словами цей чистий намір насправді є брехнею, котрий закликає (vorgibt) до внутрішнього піднесення і вимагає його, але сприйняти його насправді, дійсно привести його у виконання і довести його істинність - це все називає (ausgibt) воно зайвим, дурним і навіть несправедливим. Воно таким чином заперечує саме себе і в якості чистої розсудливості, оскільки воно заперечує безпосередньо доцільну дію і в якості чистого умислу, адже воно заперечує намір показати себе свободним від цілей одиничного існування (der Einzelheit). 

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель  "Phanomenologie des Geistes"

Побіжні зауваження

Я відмовився викладати відомі переклади Шпета, Сергеєва чи Слініна, оскільки це марксистський переклад, а треба читати не Маркса про Гегеля, а Гегеля про самого себе. Видання 1913 року Радлова значно краще, але там складінсть, що він писаний до реформ Луначарського. Також в тексті викорастано багато не літературних слів, а також штучно сконструйованих, але це спеціальна жертва формами, заради сенсу. 

Актуальність Гегеля видна з цього уривку, адже нічого не змінилося. Але Гегель перший так масштабно поставив питання - сама філософська парадигма просвітництва є хибною, брехливою і шкідливою, щоправда Гегель не був би Гегелем якби не знайшов в ньому і позитив, але це вже інша тема. Але зрозуміло, що без філософської деконструкції апріорій просвітництва, якась іша модель суспільства неможлива, бо спідоносний вірус лібералізма і капіталізма закладений саме там. Оскільки всі інтерпретації Гегеля, як з права, так і з ліва зайшли в кут, а лише гегельянство виявилося здатним щось протиставити цьому смердючому лібералізму, щоб задушити гідру треба знову осягнути Гегеля.