Анна Малігон

       І ніколи – ти чуєш? - ніколи чіпати не смій
      те, що довго кипіло, пекло і раптово збулося.
      Я терпляче згортатиму наклепи в довгий сувій
      і носитиму карму так вільно, мов дощ у волоссі…

      … Тільки вір, що буває, трапляється все, як тоді,
      там, де сходяться ріки і бігають сонячні плями,
      відпускає кораблики дівчинка вниз по воді,
      а вони утікають у ніч і стають кораблями,

      і вертають до неї – до жінки з понурим лицем…
      Скільки пам’ять не рухай – а все ж не побачиш фасаду.
      Скільки біль не труї, а зійде хоч одне деревце
      у тремтінні трави у відтінках рожевого саду,

      де не знали ні дикого сонця, ні злої води,
      де згрішити – не гріх, коли губи нагріті губами,
      де палила вона кораблі і кричала «Іди!»,
      а потому, зарюмсана, бігла жалітись до мами.

      Не торкай і не згадуй, і подихом навіть не руш
      того світлого попелу… Все, що згоріло – нестиму
      на плечах, у волоссі, по теплих кружальцях калюж.
      І стікатимуть краплі гіркі та пекучі по спині…

Aнна Mалігон