Невелика передмова.

Монсальват  - це частина Раю, що відповідає Західній метакультурі, як пише Д.Л.Андрєєв в книзі "Роза Мира".

Заграли знов пісні по радіо, і знову

Постало місце це в уяві у моїй,

Неначе літня ніч перед світанком, може, вечір,

А може, біла ніч. І бачу

Я знов усіх знедолених отих,

Кого ми навіть не вважали за людей,

І лицарів, які це місце стережуть, і замки,

Й долини ті зелені, і пастухів,

Й пастушок, і готичні храми,

Й міста ті райської Європи, й святих,

Хто там просяяв, й Тетяну мученицю, всіх їх,

І всі вони співали хороші ті пісні,

Які тримають нас і досі, і не тільки з дев’яностих,

Але і ті, які раніш були. Й світилося це все

Тим щастям райським, і воно усе

Раділо сильно. І щастя те з любов’ю

Потоками все підіймалось

У всі боки. Так хочу я туди,

Туди, де Сонце Правди світить, так, туди,

Забуду де погане. Дай-то Бог,

Щоб ми усі все дотерпіли,

Все до кінця. І це нас всіх тримає,

Нема цього без нас, повірте ви мені,

Дай Бог, щоб так було. Здається, все на цьому,

Отак життя продовжується....

Скажи мені будь-ласка, мила моя,

Я знов пишу тобі листа,

Так от, чому повинні ми

По злобі одне з одним поступати,

І отакі гріхи творити?

Бо ти є гріх мій,

Як я є твій. Чому  ж,

Скажи мені, будь-ласка?

Так сталося у нас з тобою,

Ми просто, як та нечисть, так,

Устроїли собі таке. Так от,

Скажи, чому повинні

Ми їй служити? Я силюсь зрозуміти,

Чому отак? Не знаю,

Але ж якби вона уся отримала своє

Разом з прислужниками. Так боляче обом нам,

Мабуть, і в тебе неприємності,

І хвора ти. Навіщо?

Чому так не по-людськи все у нас?

Та вірю я у нас,

Підняти можемо одне ми одного,

І бути нам удвох, я знаю,

Із оцього всього,

У що попали, ми повинні вийти. Можемо, я знаю!

Так вибач, і тебе я вибачаю. Не дай нам Бог обом,

Того, що із-за всіх гріхів

На себе натягли...

Let prayers will never stop,

Let love being propagated,

From one heart to another,

Let us will pray for love,

For freedom and springfield,

And for the best in life!

But truly Love is never ending,

And youth is never dying!

Let anger will be fighting with,

Now and forever!

And let God will give this

For all of us richly... 

For all the people who have no couple now

by different reasons 

I feel so hard now, oh, my darling,

 And I feel as though I'm depressed inside of me,

Всім, в кого по різним причинам зараз немає пари

Так тяжко мені зараз, мила моя,

І муторно неначе так в мені,

І страшно, й тоскно, але все ж,

Хотілося б мені удвох з тобою

Поїхати назустріч Сонцю,

Що сходить, й весни полю, й від душі

Педалі газу тиснути обом,

А краще всього -  вдвох в машині нашій, і як в казці,

Щоб все було. І  дай-то Бог!

Я вибачаю все тобі. Будь-ласка,

Мені ти вибач теж.  Дай Бог

Одне нам одного простити,

Й любити, розуміти, і терпіти! От і все,

Я так тужу тут за тобою,

І ось, як відповідь - про Кері пісня ця,

Молитвою до Господа вона

Від нас усіх хай  буде! Дай-то Бог назавжди,

Там, колись,

Як ангелам на небесах нам бути...

Було давно колись це, так і не згадати,

Лиш дату пам’ятаю я,

Зустрілись на дорозі двоє ми,

Була ти на машині, на такій,

Яких уже не роблять, великій і потужній,

З душею. Ти обламалась, чи бензин скінчився,

Не пам’ятаю я, чи колесо спустило. Ти була

Одна там на обочині, з двома

Малими дітьми, й третьою під серцем,

Покинута й стара, як ти вважала. Ну а я – мажор,

На дорогій машині, і кудись мене несло,

Світ за очі. Але отут

Побачив я тебе, і серце защеміло.

Я зупинився, ми позвали аварійку,

А потім ми поїхали до тебе в дім,

А далі ми стикались все

До тих пір, поки я не зрозумів –

Ти моя доля,

І я твоя. З тих пір

Вже й діти виросли, і ми обоє

Уже посивіли. Я лаявся з тобою

Не раз, і ти зі мною. Ми тікали

Одне від одного, але

Завжди додому повертались. А ти,

Практично завжди, ти була права.

Ти ангел мій, хранителька моя,

Як я хранитель твій. І ми обоє –

Для дітей є наших

Такими. Рідна ти моя,

Моя ти рідна, аж до мозку кісток!

Таких би кожному, ніхто б

Тоді із нас не знав би бід!

Ніхто нам вдвох з тобою,

І навіть нечисть вся й прислужники її,

Обом нам не страшні! Я побажаю всім,

Дай вам Бог

Знайти таких людей, й ніколи

Не покидати їх! Любові й щастя вам,

Й всього найкращого..

І знов скінчились вихідні, і знову натролили

По ящику, і спати треба знов,

А зранку кава, і знову все болить

В моїй душі, і я не знаю знов,

Навіщо це усе? Навіщо здався

Увесь цей балаган? Для чого він? Хоча

Був дехто заспівав, що шоу

Продовжуватись має. А фаталісти

Сказали б: «Треба так». Але хай буде так,

От лиш би біль пройшов, і щоб прийшло

Весни те поле знов, і не останнє щоб було

Воно, як в декого світанок. Хай біль пройде,

І поскоріше. А мені потрібно

І знову у дорогу. Все як завжди знов,

І знов гуде мотор маршрутки, й летимо

Ми знов назустріч долі. Кожному своє,

І знову грає телефон пісні

З минулих літ, які мене тримають. Ну а потім

Метро, як завжди, із кінця в кінець. Й неначе

Хто душу й серце на частини рве,

Як на дівчат поглянеш. Залишився б із кимсь, та в неї

На пальці вже кільце. Тут уже

Згадав уже усіх святих і усопших, й сльози знов, і біль.

За що мені таке? Але я вірю, що розкритись

Повинна правда. Так не має бути,

Щоб вічно це було. А на метро кінцевій

Здається, що не так погано все, що все

Хороше ще попереду. Але уже приїхав

Я в пункт призначення, і знову все

Пішло по плану, як завжди. Та хто завгодно

Вперед пішов, але не ми, ще в когось все

Пішло хороше у житті. Але я все ж живий, бо вільний,

А вільний, бо я вірю, що за це

Комусь поганому і нечисті воздасться. Бо всьому міра є.

А тебе, кохана,

Чекаю завжди, двері всі мої

Відкриті всі для тебе, лиш би ти

Прийшла скоріше. От і все,

Лише скажу я, що нічого

Немає вічного під Місяцем, от як колись

Писав Хайям. Тим більш поганого.... 

Коли усе пройде, о так, коли

Всі революції і війни відгримлять,

І катаклізми, от тоді, коли

Нарешті радіо і ящик заговорять

І без брехні, коли

Хтось з можновладців від безсилля,

Він навіть матом не попре –

Вже все, кінець йому

За його злодіяння, коли, мабуть,

Нарешті гнобленню цьому Кінець вже прийде...

Або кінець цьому усьому світу – От тоді

Побачу я тебе.

Це буде – я не знаю,

Чи ввечері, чи вранці,

Лиш світло Сонця

Побачу я в очах твоїх.

Одне одному

Поглянемо ми в очі. Tи

Неначе позовеш мене до себе,

Ну а я впаду

На груди на твої і розридаюсь, Ну а ти,

Ти зрозумієш все, нітрохи не засудиш,

Лише скупа сльоза у тебе промайне.

Ось так...

Це лиш Господь Святий то знає,

Коли це буде.

Довгий шлях оцей,

Через роки і через вічність,

але вірю –

Повинно статись це! Не бути іншому, але...

Ні, не але, тому що

Комусь не відвернути це,

як тільки б не старався!

Не бійся! Дай Бог нам терпіння.

Нам тому так важко,

Що час до цього вже спливає. Дай-то Бог,

Щоб швидше він пройшов...

І знов дорога. Знов летить

Вона. І скільки я проїхав

Дорогами Каріотіди, тута знаю

Я кожен поворот. Кайфую

Від шуму я доріг. Дорога ніч і день

Пульсує так, неначе вена

Або артерія. Ми їдем знову,

Спецагенти і спереду і ззаду, знов везем

Ми щось. Лиш гляну я на фото,

Де вдвох відірвані ми є, і знову затужу я,

І знову грає однойменний вальс. Але вже все,

От і усе. Час промайнув так швидко,

І загудів мотор знов

Електро з генератором напару,

Диференціали і машина вся

Гобзуючим крещендо – як зраділа,

А скоро будемо ми дома,

Ми знову у коханих у своїх...