Чорна підкова

Хмари повзли так низько, що перехожi несподiвано виринали з них i так само несподiвано тонули. Дiвчина задерла голову, нiби хотiла протаранити очима їх клубчасту похмурiсть. Довгими вiями вона торкалася країв хмар, а її очi були єдиними синiми цятками серед передгрозової сiростi. - Я не люблю тебе, - сказала дiвчина, дивлячись у небо. - Ти брехав менi... - Я не брехав тобi... - Ти не любив мене. Вiн дивився в землю i не бачив, що коїться над ними. - Я люблю тебе. - Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику i вже вибив на ньому чорну пiдкову. - Я люблю тебе... - Ти просто боїшся втратити мене i залишитись самотнiм. - Дурницi! - раптом загарячився вiн. - Коли я став байдужим тобi, то... Вона метнула на нього двi синi блискавки. - Чому ти весь час дивишся в землю? Вiн важко, мов гирi, пiдняв свої очi i спiдлоба глипнув на неї, але за мить його очi знову впали в траву. - Це не має значення, куди я дивлюся. - Ти нiколи не дивився менi в очi. Ти завжди був жадiбним i нетерплячим, - розстрiлювала вона його сумнiви. - Ти не хотiв бути щасливим зi мною, ти просто хотiв ощасливити мене. Вона раптом заплакала i ледве втрималася, щоб не припасти йому до грудей. - Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, - сердито ввiгнала пiдбор у глевку землю i прожогом кинулася геть. - Почекай! - Вiн рушив за нею. Тягуче закашлявся грiм, i об листя запорощали великi, мов боруб'яхи, краплi. З хмар виринули двоє. Вони трималися за руки i бiгли прямо пiд клен. Зупинилися захеканi i мокрi, щасливi, що знайшли таку густу крону. - Дивися, пiдкова, - вигукнув хлопець. Вони присiли бiля чорної дуги, впаяної в зелене божевiлля. I якось несподiвано зустрiлися їхнi очi, потiм руки i губи. - Пiдкову знаходять на щастя, - прошелестiли її вуста.

ТІ, ЩО ЗНАХОДЯТЬ ПІДКОВУ, НІКОЛИ НЕ ДУМАЮТЬ ПРО ТОГО, ХТО ЇЇ ЗАГУБИВ

Василь Симоненко